укр.укр.
08:18
21 ноября

Мы живем по
киевскому времени

 
Главная / Блоги / Авторы / Адвокат Морозов Е.А. (судебная защита) / Анулювання реєстрації платника ПДВ з підстав відсутності за юр.адресою
Блоги

Адвокат Морозов Е.А. (судебная защита)


Анулювання реєстрації платника ПДВ з підстав відсутності за юр.адресою
Анулювання реєстрації платника ПДВ з підстав відсутності за юр.адресою
24 января 2017 11:08

Згідно пп. «ж» п. 184.1 ст. 184 Податкового кодексу України анулювання реєстрації особи як платника ПДВ відбувається у разі якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців наявний запис про відсутність юридичної особи або фізичної особи за її місцезнаходженням (місцем проживання) або запис про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» місцезнаходження юридичної особи - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Частиною 5 ст. 17 вказаного Закону встановлено, що в Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.

Порядок внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або запису про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу визначено ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

ВАЖЛИВО: Відповідно до ч. 11 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» юридична особа зобов'язана подавати щороку протягом місяця, що настає за датою державної реєстрації, починаючи з наступного року, державному реєстратору для підтвердження відомостей про юридичну особу реєстраційну картку про підтвердження відомостей про юридичну особу.

У разі ненадходження в установлений строк реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати, встановленої для подання реєстраційної картки, юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору зазначеної реєстраційної картки.

У разі надходження (поштовим відправленням або в електронному вигляді в порядку взаємообміну) державному реєстратору від органу доходів і зборів повідомлення встановленого зразка про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначеного повідомлення юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору реєстраційної картки. (ч. 12 ст. 19 вказаного Закону).

У разі неподання юридичною особою протягом місяця з дати надходження їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність підтвердження зазначених відомостей датою, яка встановлена для чергового подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. Якщо державному реєстратору повернуто поштове відправлення, державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням. (ч. 14 ст. 19 вказаного вище Закону).

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, який в Україні належить до числа конституційних.

Частина 2 ст. 2, ч. 2 ст. 19, п. 12 ч. 1 ст. 92 Основного Закону України прямо передбачають, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

ВАЖЛИВО: Державний реєстратор як суб'єкт владних повноважень при прийнятті рішення про внесення до Єдиного державного реєстру інформації про відсутність Товариства за місцезнаходженням зобов'язаний дотримуватись вищевказаних принципів, зокрема, дотримуватись необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи й цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення (вчинення дії), особливо у разі якщо, адміністративний акт (дія) за своїм характером негативно впливає на права, свободи та законні інтереси особи. Крім того, рішення (дії) повинне прийматись (вчинятись) добросовісно та розсудливо, тобто посадова особа має діяти зі щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з урахуванням передбаченої законом мети та визначених завдань такої діяльності.

Лише у разі дотримання вказаних принципів в сукупності можливо говорити про прийняття суб'єктом владних повноважень рішення (вчинення дії) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказані принципи також закріплені на рівні Ради Європи, зокрема, в Резолюції Ради Європи (77) 31 про захист особи від актів адміністративних органів, прийнятій Комітетом міністрів 28 вересня 1977 року та Рекомендації № R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року.

Вищий адміністративний суд України 10 листопада 2016 р. у справі № К/800/22705/16 (ЄДРСРУ № 62918458) дійшов до висновку, що Державним реєстратором при прийнятті рішення про внесення до Єдиного державного реєстру інформації про відсутність Товариства за місцезнаходженням необхідно враховувати інформацію, яка надавалась юридичною особою, зміни установчих документів, причини не отримання поштового відправлення щодо необхідності подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу та строки пересилання передбачені у Правилах надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 року № 270.

Суд вказує, що наслідком розв'язання публічно-правового спору по суті має бути захист порушеного суб'єктивного права позивача.

У даному спорі захисту підлягало порушене право позивача, зокрема на відображення у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб підприємців запису про його місцезнаходження як юридичної особи та право бути зареєстрованим платником податку на додану вартість.

ВАЖЛИВО: При розгляді позовних вимог про визнання дій відповідача протиправними та встановивши протиправність дій, зокрема податкового органу, якими ініціювались всі інші дії, суди мали врахувати, що такі дії породили для позивача настання негативних юридичних наслідків і порушення його прав.   

Суд касаційної інстанції також вважає за необхідне зазначити, що вищезазначене цілком узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини та відповідає основоположним принципам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Так, відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України та ч. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно з практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України (пункт 32).

Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві, зокрема, «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)).

Отже, з огляду на практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних так і не матеріальних.

Так, «правомірні очікування» чи «законні сподівання» вчиняти певні дії відповідно до виданого державним органом дозволу у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є нічим іншим як активом, а відповідно охоплюється поняттям «майно».

ВИСНОВОК: Вищий адміністративний суд України вказав, що реєстрація позивача платником податку на додану вартість у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є по суті активом, тобто «майном», юридичної особи, від якої останній при проведенні господарської діяльності правомірно очікує економічний ефект, а відтак анулювання (скасування) реєстрації платника податків на додану вартість є безпосереднім втручанням у право власності.

Враховуючи вище зазначене, суд зазначає, що при розгляді такої категорії справ як втручання у право власності необхідно оцінювати сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції.

  Нет комментариев
Если Вы заметили ошибку в тексте, пожалуйста, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter