8 Березня: від радянської традиції до сучасної солідарності жінок.

Чи зможемо ми повністю переосмислити радянське "свято весни" та відновити його правозахисний сенс у контексті війни?

Кілька років тому в українських містах напередодні 8 Березня жартували, що це друге професійне свято для флористів. І в цьому немає нічого дивного. Вулиці заповнювалися відрами з тюльпанами, мімозами та нарцисами, а у громадському транспорті можна було побачити людей різних соціальних статусів: хтось гордо ніс вишукані букети, а хтось - лише одну маленьку квіточку. Це був символічний настрій до "дня весни та жіночої краси", що дійшов до нас з радянської епохи.

В той же час заклики феміністок зосередитися на значенні Міжнародного жіночого дня та прав жінок, а не на сподіваннях отримати квіти й подарунки, вилилися у гасло "Квіти - клумбам, жінкам - права". Багато хто сприйняв його як "лівацьке" висловлювання, що псує святкову атмосферу. Авторці довелося спостерігати, як у самому серці столиці жінки, які брали участь у марші, були оточені великими конвоями поліції. Учасників супроводжували до метро, яке перекривали для інших, щоб забезпечити їхню безпеку на шляху додому. Це виглядало як сюрреалістичний контраст у XXI столітті в Європі: з одного боку – непереможний маркетинг "ніжності та краси", з іншого – реальна загроза та відгородження тих, хто вийшов відстоювати права людини.

Однак, сьогодні складається враження, що традиційний образ "свята" з привітаннями, квітами та урочистостями в суспільному сприйнятті поступово втрачає свою актуальність. Такі результати демонструють соціологічні дослідження групи "Рейтинг", які засвідчують зменшення бажання українців святкувати 8 Березня. Цього року лише 45% опитаних висловили намір відзначати це свято, тоді як понад половина респондентів (52%) заявили про те, що не планують святкування. Для порівняння, п'ять років тому, у лютому 2021 року, 8 Березня святкували майже дві третини населення - 68%.

Проте, чи зможе первісний сенс цього дня, пов'язаний із правами людини, витіснити "свято весни", залишається питанням без відповіді. Відомо, що для цього необхідна комунікація з боку держави, яка б включала прості та чіткі визначення: що саме ми святкуємо чи відзначаємо? Однак на сьогодні ми ще не отримали такої відповіді, тому звернемося до думок небайдужих.

Я звернулася до соціальних мереж з питанням про асоціації, пов’язані з радянським 8 Березня. Відповіді, які я отримала, створили яскраву, але все ж таки характерну картину нашої спільної травми та ностальгії.

Для когось цей день залишився у пам'яті як теплий родинний ритуал. Надія Звягіна, журналістка, згадує тюльпани та тата, який готує сніданок, поки вони з мамою йдуть на прогулянку магазинами. Схожі світлі кадри малює і волонтерка Наталка Позняк, згадуючи ранкові тюльпани від батька. Проте вже тут пробиваються перші паростки дитячої розгубленості: письменниця та редакторка Марина Муляр описує, як клеїла листівку для мами, вимазавшись клеєм по лікті, намагаючись бути "охайною дівчинкою, здібною до рукоділля", хоча внутрішньо це давалося важко.

Більшість коментарів відображають естетику "брудного підталого снігу", про яку згадує моя колега Ольга Демченко, вказуючи на дешеве шампанське в пластикових стаканчиках та втомлену мімозу. Бізнесмен Сергій Бадік і дослідниця етикету Тетяна Білоконь-Сокульська коротко зафіксували цей аромат - мімоза, що є пахучою і ніжною, але для багатьох стала своєрідним символом епохи.

Проте за барвистими образами часто приховувалися байдужість або навіть відверта мізогінія. Олена Білоус, викладачка та вдова загиблого воїна, згадує радянські вірші, які стверджують, що "свято матерів" відзначається лише в тих домівках, де діти "підмітають підлогу для мами". Ця концепція "допомоги мамі раз на рік" закріпила за жінкою статус єдиного відповідального за домашні справи в родині.

Особливо часто автори згадують про "колективне" вітання в робочих колективах або навчальних закладах. "Пригадую, як отримувала нікчемну гвоздику в подарунок. Завжди залишала її на роботі, адже мені було ніяково від такого масового вітання - ніби я, як жінка, не можу бути для когось унікальною та неповторною", - розповідає дитяча письменниця Зірка Мензатюк.

Цю ситуацію підтверджує журналістка Ярина Ревчук, розповідаючи про примусово отримані подарунки від однокласників, які були лише відбивкою святкування 23 лютого. Науковиця та соціологиня Людмила Малес малює знайомий образ: тюльпани на резинках, п'яні чоловіки і жінки, які замість відпочинку активно нарізають салати і готують бутерброди. Ольга Ринк-Кордун, письменниця, досі відчуває тремтіння, згадуючи про тисняву в переповненому автобусі, де нетверезі чоловіки з жалюгідними букетами ледь не зламали їй ребра, коли вона була маленькою і худенькою: "Я ненавиджу 8 Березня. У нас вдома ніколи не святкували. Мімози та гвоздики як символи свята досі викликають у мене огиду, брррр".

Ольга Бавдис, радіожурналістка, слушно зазначає, що тривалість існування таких квіткових свят зумовлена простим дефіцитом позитивних емоцій та уваги в цей період. Проте сьогодні, коли Україна переживає складні часи війни, ця "увага" набуває нових форм.

З точки зору журналістки Марії Пінчук, на відстані часу можна помітити, що девізи, які звучать у цей день, такі як "звільнити жінку від домашньої праці", лише perpetuate стереотипи та підкреслюють нерівність. Вона зазначає: "Навіть у 70-80-х роках ці гасла не стосувалися рівних прав чи справжньої поваги до жінок; це були лише надто спрощені й стереотипізовані уявлення". Також вона підкреслює: "День боротьби жінок за рівні права заслуговує на існування, але це точно не свято весни, краси або жіночності".

Однак серед цього багатоголосся виникає важливе питання від професорки Людмили Малес: чому ми так легко приймаємо визначення цього дня як "совєтського праздніка", надаючи ворогу право власності на міжнародний рух, який налічує понад 140 років? Це питання є надзвичайно актуальним для нашої сучасності.

Порожні лозунги та "показуха", про які говорить Ольга Карпенко, коли згадує, що не любить це свято, оскільки її дитячі та юнацькі роки пройшли в селі, де святкові моменти часто сприймалися як поверхневі. Вона підкреслює, що в селі справді не було місця для святкувань, адже важливіші були реальні емоції. Тепер на місці цих порожніх традицій залишаються або тиша, або щира підтримка, яка не потребує жодних формальностей чи солодких вітальних карток для жінок. Яким чином ми можемо вітати одне одного?

З якою метою, власне, ми вас вітаємо?

Щоб зрозуміти, чому радянське свято 8 Березня перетворилося на асоціації весни, квітів і краси, замість того, щоб зосередитися на питаннях рівності та гендерних проблемах, варто звернути увагу на те, що відбувалося в повсякденному житті впродовж решти 364 днів року. Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук і керівниця ресурсу "Гендер в деталях", пояснює цю зміну акцентів як частину ідеологічної стратегії СРСР та складний механізм маніпуляції значеннями.

Для Тамари радянська та пострадянська традиція "жіночого дня" завжди виглядала абсурдно. Протягом багатьох років цей день проходив під знаком виступів чоловіків-лідерів та політиків, які піднімалися на трибуну, виголошуючи пафосні промови на кшталт: "Вітаємо наших жінок! Ви найніжніші та найкрасивіші". У цій формі звернення Тамара бачить відверту зверхність – ніби жінка є власністю ("наша"), прикрасою колективу, яку один раз на рік виводять на показ, аби зробити комплімент. Проте варто визнати й той факт, що самі жінки з нетерпінням чекали цього дня і щиро засмучувалися, якщо традиційний ритуал не відбувався.

Тамара розкриває причину, чому це "свято" стало настільки бажаним, через метафору, яку колись застосували феміністки в Чернівцях. Вони організували акцію, присвячену "конячці Марті" — тягловій тварині, яку щороку виводять зі стайні, доглядають, годують смачними ласощами та прикрашають вінком на знак вдячності за її тяжку працю протягом року.

Я пригадую свою старшу колегу, котра з особливим трепетом ділилася історією про те, як на 8 Березня її чоловік і син готують для неї сніданок і, що вона підкреслювала, прибирають посуд. І в мене виникло питання: а в інші дні вони, виходить, за посуд не беруться?

У СРСР, а також в сучасній Україні, жінки часто стикаються з надмірним навантаженням домашніми обов'язками. На їхні плечі лягає від 70 до 90% всіх доглядових завдань. Коли безкінечний побутовий марафон сприймається як виключно жіноча відповідальність, навіть один день, коли тобі дарують квітку і миють за тобою посуд, може здаватися справжнім подарунком долі. Це сумна ознака того, наскільки недооцінюється жіноча праця протягом року.

Втім, радянський спадок свята, на жаль, стає пересторогою для багатьох, мовляв, це "ліва" ідеологія. Сьогодні 8 Березня в Україні часто ігнорують, тавруючи його як "ліве" або суто радянське свято. Тамара Злобіна закликає не боятися політичних спектрів і розрізняти ідеологію. На думку експертки, в Україні слово "лівий" перетворилося на страшилку лише тому, що тривалий час під цією вивіскою працювали проросійські чи ностальгуючі за радянським минулим сили, яким насправді було байдуже до прав людини.

Справжні ліві ідеї нині втілюються в Європі і стосуються гідної оплати праці працівників і працівниць, якими ми всі є. Втім, історія 8 ерезня й справді пов'язана з соціалістичним рухом і Кларою Цеткін, яка запропонувала цей день як момент солідарності на конференції в Копенгагені у 1910 році. Але те, що СРСР привласнив цю дату, не робить саму ідею боротьби за права власністю Кремля. Більше того, у 1977 році саме ООН запровадила цей день як міжнародний, остаточно вивівши його з-під монополії соцтабору.

Ми також розглядаємо альтернативи, які намагаються замінити це свято. Зокрема, йдеться про День матері та День української жінки. Цього року активно відзначали день народження Лесі Українки в соціальних мережах, а на сайті Верховної Ради зареєстровано пропозицію про офіційне визнання цього дня. Тамара Злобіна ставить запитання: чи зможуть ці дати досягти такого ж рівня значимості та впливу, як 8 Березня?

По-перше, слід зазначити, що не всі жінки виконують роль матерів, і зведення жіночої сутності виключно до материнства є обмеженням її багатогранності. По-друге, нові свята, які з’являються, на жаль, часто нагадують радянське 8 Березня, але з національними елементами: "Ми спостерігаємо, як День української жінки починає перетворюватися на справжню "шароварщину" в стилі Viber-листівок, де пишуть: "Наші україночки наймиліші та найрозумніші". Леся Українка насправді не була "берегинею", а, навпаки, соціалісткою та емансипанткою. "Я вважаю, що потрібно більше свят, але 8 Березня має залишатися днем боротьби за права жінок. Не для того, щоб дарувати тюльпани і забувати про жінок до наступного року, а щоб рефлексувати над досягненнями у сфері рівності", - зазначає Тамара Злобіна.

Однак війна змінює і сенси, і людей, і наповнення днів. Вже 4 роки, як 8 Березня змінює свій "букетний" настрій. Суспільство дорослішає, болюче і важко: "Ця традиція вітань з "жіночим днем, зі святом весни" під час повномасштабної війни недоречна. Плюс ідуть потужні "емансипативні" процеси в суспільстві. І думаю, що тут два фактори збіглися: не на часі свято весни і краси під час війни. А по-друге, боротьба за права жінок і міжнародний мир більше підходить під нашу сучасну ситуацію".

Коли мова заходить про значення даного дня, Злобіна рекомендує чиновникам та керівникам підприємств утриматися від дарування квітів. Натомість варто зосередитися на звітуванні про досягнення у боротьбі з дискримінацією, обговорити заходи, що вживаються для вирішення проблеми сексуальних домагань на робочих місцях, а також позначити умови, створені для забезпечення комфортної праці жінок.

Статистичні дані та реалії щодо рівності в Україні все ще не відповідають ідеалу. Незважаючи на досягнення в законодавстві, матері-жінки продовжують отримувати нижчі доходи (так званий "материнський податок"), частіше стають жертвами насильства в сім'ї та мають підвищений ризик опинитися в бідності на старості через менші пенсійні виплати.

Можливо, коріння радянської традиції святкування вихідного дня лежить у прагненні зберегти ту атмосферу святковості? Тамара вважає, що вихідний на 8 Березня варто зберегти, хоча це питання викликає суперечки. Вона підкреслює, що важливо не лише залишити свято, а й змінити його зміст. Наприклад, у Берліні у 2019 році цей день проголосили вихідним, щоб надати людям можливість взяти участь у феміністичних акціях.

"Якщо людям так хочеться квітів, що вони не могли від них відмовитися, нехай вони будуть фіолетовими - це колір фемінізму. Жінки можуть дарувати їх одна одній на знак солідарності. Але головним має бути не букет, а усвідомлення: права не дарують, за них борються щодня".

Ольга Попадинець, експертка у сфері гендерних питань, нині проживає в Британії та має своє унікальне бачення причин, чому день захисту прав жінок трансформувався на день весни. Переживши шлях від Криму до Ізраїлю та Великої Британії, вона вважає, що зміни 8 Березня не слід розглядати як процес декомунізації, а швидше як спробу депатріархалізації. Для неї це, перш за все, стосується виснаженого патріархатом змісту, який протягом багатьох років намагалися замаскувати під гілочками мімози.

Відповідаючи на запитання про свої особисті асоціації з радянською епохою, Ольга зазначає, що в її пам'яті залишилися лише білі листівки з червоною цифрою вісім. Проте, як фахівець, вона рішуче спростовує думку про те, що 8 Березня - це виключно "радянське свято". "Я не вважаю, що це свято колись було пов'язане з Радянським Союзом. Хоча СРСР спотворив багато речей, це не означає, що День боротьби за права жінок має радянське походження. Раніше у нас також була радянська медицина і традиції укладання шлюбів. Сьогодні, коли Радянський Союз вже в минулому, немає сенсу за цим залишатися," - пояснює Ольга.

Експертка наголошує: зміщення акценту з прав жінки на "свято весни та краси" - це не винахід комуністів, а стратегія патріархату як тоталітарної системи. Патріархату вигідно бачити жінку через призму стереотипів, а не як суб'єкта, що бореться за свої права. Ця тенденція, за спостереженнями Ольги, існує і в Європі, і в Ізраїлі, хоча на пострадянському просторі вона була найбільш агресивною.

Ольга спростовує ще один розповсюджений міф: нібито за кордоном ніхто не знає про 8 Березня і не святкує його. Вона підкреслює, що в Англії жіночий рух має коріння, яке сягає ще до Мері Волстонкрафт, а пізніше оформлення цього свята лише закріпило цей факт. "Це не свято національного масштабу, а загально жіноче свято, і ми на фоні інших країн виглядаємо досить пристойно".

Щодо майбутнього цього дня в Україні, Ольга Попадинець пропонує змістити фокус із формальних вихідних на змістовне наповнення. Зокрема, пропонувати в школах просвітницькі проєкти, обговорення книг, проєктів чи ідей феміністичного спрямування. І тут, у контексті сучасного вигляду дня 8 Березня, Ольга пропонує лишити традицію подарунків, але підтримати революційний підхід до них. Я б дуже хотіла, щоб у компаніях була традиція дарувати жінкам подарунки, які підвищують їхню вартість як фахівчинь. Курс водіння, підписка на професійні сервіси, навчання. Це не просто "для розвитку", це для подолання історичного розриву та нерівності. Це має бути політична воля великого бізнесу - визнати дискримінацію і дієво її скорочувати".

За словами експертки, війна завжди посилює традиційні патріархальні наративи, які підкреслюють ролі "берегинь" та "захисників". Проте теперішній конфлікт в Україні є унікальним і новаторським. Завдяки соціальним мережам та активній діяльності, що передувала вторгненню, голоси жінок-військових і волонтерок стали більш помітними, ніж будь-коли раніше. Жінки більше не залишаються в тіні, і це є потужним засобом протистояння спробам повернути їх до традиційних ролей "господинь" після завершення війни.

В умовах війни свята залишаються на другому плані.

Моя наступна співрозмовниця - Оксана Левкова, людина, яка активно працює з глибокими пластами невидимої жіночої сили та страждання. Оксана є волонтером і займається організацією турів підтримки для тих, кого війна залишила в безмовності: матерів, дружин і вдів військовослужбовців, а також тих, чиї близькі зникли безвісти. Її погляд зосереджений на українських селах, де свята втратили своє значення, затиснуті між болем та складними емоціями.

Оксана згадує, що її власне сприйняття 8 Березня формувалося в аскетичній атмосфері військових гарнізонів - від Угорщини до далекого Хабаровського краю. У родині військових, які їздять світом, квіти були рідкістю, але восьмого числа тато незмінно приносив мамі та доньці тюльпани. Проте вже тоді Оксані здавалося дивним, що жінка отримує увагу раз на рік, а весь інший час має, за її словами, просто "гарувати". Можливо, на це вплинули і розповіді бабусі з Одещини, яка зачитувалася Ольгою Кобилянською, відомою авторкою початку ХХ століття з ідеями жіночої емансипації.

Сьогодні для Оксани 8 Березня стало всього лише фоном, що минає повз її повсякденні обов'язки. Завдяки великій кількості підписників у фейсбуці, вона отримує безліч подарунків, тому очікує на справжній потік "привітань", які часто надсилають їй поштою. Оксана зазначає, що зазвичай такі "сюрпризи" вона передає іншим. Проте справжня суть цього свята для неї полягає не в букета, а в тому, що вона спостерігає під час своїх подорожей Україною.

"Я помічаю зовсім іншу реальність, - розповідає Оксана. - Завжди вважала, що варто вирушати в глиб провінції. Те, що ми маємо в Києві, не йде жодне порівняння з ситуацією в селах під Кривим Рогом, на Сумщині чи Хмельниччині. Коли приїжджаєш у невеличке село і бачиш там п’ятдесят вдів, починаєш розуміти, що людям не до святкових розваг. За останні кілька років я спілкувалася з багатьма людьми, і повірте, ніхто з них не відзначає свята, щиро."

Оксана вважає, що зміна значення 8 Березня з "Дня весни" на День боротьби за права жінок або навіть просто день усвідомлення реалій відбувається на тлі глибокої депресії та страждань, які переживає країна. Вона зазначає, що в селах України люди все частіше відмовляються від святкувань, будь то дні народження чи весільні урочистості, віддаючи перевагу швидким розписам без жодних святкових заходів.

"Україна переживає важкі часи, і я не розумію, хто ще може святкувати, особливо 8 Березня. Люди страждають від безлічі труднощів. Яка там весняна атмосфера, коли навколо так багато страждання?" – висловлює вона.

Для Оксани та жінок, з якими вона працює, цей день став ще однією датою в календарі, яка лише підкреслює прірву між маркетинговим шумом великих міст і німим болем української глибинки, де жіноча невидима сила сьогодні вимірюється не отриманими букетами, а здатністю вистояти під вагою втрат.

Відповіді Левкової, безумовно, підтверджують результати проведених опитувань, до яких ми знову повертаємось. Це викликає логічне запитання: чи є у соціологів та респондентів різниця в розумінні термінів "святкувати" та "відзначати", "свято" чи "день", "квіти" чи "права", "прекрасна стать" чи "рівна і вільна". Однак це є яскравим підтвердженням кризи традиційних понять і пошуком нових-старих значень. Чи зможе протистояння цих двох концепцій бути конструктивним і повернути квіти на клумби, а жінкам – їхні права, залишається поки що невідомим.

Ярина Скуратівська, місто Київ