Етичні принципи архітектора українського будівельного руху

Критичний огляд боротьби в інформаційному просторі за останні 15 років говорить про те, що ця боротьба ведеться за першість переходу з постмодерну в метамодерн.

На самому початку глобальної пандемії COVID-19 стало очевидно, що технологічні обмеження, які існують у суспільстві, починають суттєво заважати розвитку. Перемогти їх і досягти нових висот виявилося нелегко, адже це вимагає створення нових ідей та концепцій.

Ця невиражена і неформульована потреба у нових значеннях на всіх рівнях перетворилася на, по суті, третю світову війну, яку завдяки методам постмодерну та метамодерну вдалося обмежити в межах однієї конкретної країни. Проте конфлікт між онтологічними платформами та соціально-економічними моделями має по-справжньому глобальний характер.

Перепрограмування реальності

Інформаційна боротьба між різними країнами, культурами чи концепціями існує настільки ж давно, як і військова наука, і її коріння можна знайти в працях Сунь Цзи. Проте, останні півтора десятиліття принесли нові підходи: тепер інформаційне протиборство спрямоване не лише на дезорієнтацію противника шляхом обману його сприйняття реальності та підриву його управлінських структур. Сьогодні головна мета цього протистояння полягає в перепрограмуванні реальності відповідно до власних потреб, що унеможливлює виживання противника в цій новій реальності.

Одна з перших битв цього захоплюючого світу, що відбулася у 2011 році, стала історією російської жінки з шизофренією на ім'я Ірина Бергсет. Вона вийшла заміж за норвежця, але, розлучившись з ним через короткий час, звинуватила екс-чоловіка у педофілії щодо свого маленького сина. Протягом трьох років Бергсет почала організовувати масові мітинги проти "європейських зооборделів", які, за її словами, нібито сприяють популяризації зоофілії.

Протягом майже пів десятиріччя європейці та американці з подивом і цікавістю дивилися на ці процеси, ніби вони їх не стосуються, аж доки в сенатських комітетах США не почали організовуватися слухання щодо проблеми конспірологічних теорій на кшталт QAnon, які абсолютно серйозно почали задавати тон реальності.

У своїй попередній статті "Сім рівнів війни: онтологічна зброя масового ураження" я пояснюю гіпотезу про перехід від умовного сценарію "A world adrift" до умовного сценарію "Separate Silos", коли з атомізованого хаотичного світу починають формуватися кластери сили навколо існуючих на планеті геополітичних гравців. У політичній дискусії всередині Росії ці кластери сили часто називають макрорегіонами. Над теорією та динамікою змін макрорегіонів ведеться постійна дослідницька наукова робота російських науковців та політологів.

Отже, основною ідеєю гіпотези переходу між різними сценаріями є боротьба геополітичних наддержав за перевагу у доступі до нового сценарію, як у технологічному, так і в онтологічному аспектах. Це означає, що першим, хто зможе сформувати та належним чином організувати свій "кластер впливу" (макрорегіон), буде в змозі продовжити свою ресурсну та онтологічну експансію.

Для досягнення цієї цілі паралельно використовуються як інструменти постмодернізму, так і метамодернізму. Учасники конкурсу за майбутнє комбінують ці підходи в зручний для них спосіб. Єдине, що залишається незмінним — це те, що поняття такі, як "боротьба з дезінформацією" і "медіаграмотність", залишаються в минулому і не можуть стати опорою у боротьбі за майбутнє. І ось як це відбувається...

У світі постмодернізму, де все підлягає сумнівам і іронічному аналізу, моніторингові звіти за перші шість місяців 2013 року вказували на те, що обговорення ЛГБТ-тематики в російській блогосфері та онлайн-просторі відбувалося в десять разів інтенсивніше, ніж у західних країнах. Російська політична еліта вклала величезні ресурси в те, щоб сформувати певну реакцію російського суспільства на ліберально-демократичні ідеї, використовуючи для цього крайні методи.

У цей же період розгорнулася масштабна кампанія російських сил, спрямована на поширення своєї пропаганди в українських та європейських спільнотах. Розпочалася організація втручань у вразливі аспекти американської демократії. Ця, досить пряма операційна діяльність викликала спротив, що отримав назву "протидія дезінформації" і "медіаграмотність". Цей спротив базувався на філософській концепції, що стверджує існування певної "еталонної реальності", адекватне відображення якої без спотворень називається "об'єктивною журналістикою".

Щоб досягти успіху, важливо звернутися до аудиторії, представити їй "ідеальну реальність" і надати підтвердження фактів її викривлення (факт-чекінг). Оскільки, як вважається, кожна людина повинна бути зацікавлена в "ідеальній реальності", будь-яке її спотворення, швидше за все, буде засуджуватися. Це, в свою чергу, сприятиме формуванню певної культури споживання інформації, де реципієнти матимуть змогу самостійно виявляти викривлення "ідеальної реальності" й шукати джерела, які представляють "реальність" з найменшими змінами.

Певний період часу такий підхід відповідав інтересам багатьох учасників всього цього процесу. Російська і китайська сторона генерувала фейки, незалежно від того чи вірили вони самі у свою пропаганду, а решта світу працювали над інструментами їх детекції та опрацювання. Але, ця епоха скінчилася.

На сьогоднішній день жодна з країн - ні Росія, ні Китай, ні, тим паче, Північна Корея чи Іран - вже не спроможні говорити умовну "неправду". Вони висловлюють лише те, у що щиро вірять. Ера постмодерну, з її симулякрами, в цьому конкретному ідейному контексті - завершилася. Якщо епохальний фільм "Матриця" був на перетині світів, то стрічка "Все завжди і водночас" стала символом метамодерну.

Якщо ви детально ознайомитеся з програмно-ідеологічними матеріалами Олександра Харічева та Сергія Караганова, переглянете відео Сергія Переслєгіна і вивчите проекти Сергія Кирієнка, то зрозумієте, що їхній підхід не має на меті дезорієнтацію або спотворення сприйняття реальності. Натомість, вони намагаються перепрограмувати реальність відповідно до інтересів путінського режиму. Своєю суттю ці матеріали стверджують, що демократія не є шляхом для народів Росії, а інтереси держави переважають над правами та свободами особи, при цьому етнічна та культурна різноманітність заперечуються, оскільки Росія вважається окремою "цивілізацією" на Землі. Це не є вигадкою — так виглядає структура реальності, сформована за допомогою доступних технологій пропаганди та інструментів метамодернізму. Тут немає сенсу в "розвінчуванні" чи "факт-чекінгу"...

Завдяки використанню економічних і політичних механізмів, ідеологічні наративи проникають у міжнародний контекст, трансформуються та підсилюються шляхом інтеграції з іншими концепціями, формуючи майданчики для взаємодії з новою "запрограмованою реальністю". Серед таких платформ можна відзначити об’єднання БРІКС, Шанхайську організацію співпраці, а також форуми Росії з африканськими державами та країнами Перської затоки. Росіяни навіть скористалися "троянськими конями" на кшталт Такера Карлсона і Стівена Уіткоффа, щоб популяризувати свої ідеї в США.

Передача цих ідеологічних наративів через політичні інтереси ускладнює процес "розвінчування" та "факт-чекінгу". Адже в політичних реаліях не можна відкрито звинувачувати опонента у брехні, якщо з ним необхідно досягти згоди. Твоя мета полягає в тому, щоб сформувати таку реальність, в якій ваші погляди зможуть перетнутися, і використати цей збіг на свою користь.

Отже, в умовах метамодерну немає місця для "еталонної реальності". У зв'язку з цим концепція "боротьби з дезінформацією", яка повинна була б переконати споживача інформації у тому, що реальність піддається маніпуляціям, більше не є ефективною. Єдиним способом адаптації до нових умов є захист та розширення власної ідентичності, культури, а також формування своєї реальності. Як зазначила Оксана Забужко, "світ не захистить тих, чию культуру не знає". Світ не стане на нашу сторону лише через те, що ми стверджуємо: "Росія - це зло". Такий підхід не здатний створити основу для співпраці.

Щоб перемогти у фізичному та у інформаційному протиборстві, ми змушені вирішити ким ми є, ким ми хочемо бути та ким би ми хотіли щоб нас бачили. А, оскільки відповіді на ці питання повинні поділятися великою частиною спільноти, то нам потрібен "кодекс будівника укробуддизму".

Змінити природу гри

У попередній статті про укробуддизм йдеться про те, що Україна онтологічно опинилася у жорсткій опозиції до ключових геополітичних гравців планети і, сама того не бажаючи, стала антиамерикою, антикитаєм та антиросією. При цьому власних ресурсів на програмування реальності у вигідний нам спосіб у нас немає і ніколи не буде. Виходячи з цього, єдиний вихід, який нам доступний - зламати роботу програм визначених геополітичних гравців, для яких зникнення суб'єктності України відповідає їх інтересам.

Для того, щоб зламати це програмування реальності, укробуддизм має стати вірусом - надзвичайно вітальною сутністю, яка показує феномени виживання за будь-яких умов, постійно себе репродукує, змінює переносників та заперечує можливість функціонування запропонованих ідеологічних імперських програм, які намагаються "впихнути" аудиторіям під виглядом онтології.

Оскільки наразі немає можливості чітко окреслити, що таке укробуддист (або укробуддистка), через складність цього явища, ми можемо охарактеризувати їх, звертаючи увагу на певні риси їхньої поведінки та способи взаємодії з навколишньою дійсністю.

Насамперед, слід зазначити, що укробуддисти (-ки) відкидають вторинність у своїй діяльності. Вони не вступають у протидію з кимось, зокрема з дезінформацією. Увага укробуддиста (-ки) завжди зосереджена на внутрішньому світі, на шляху самовдосконалення, самоусвідомлення і уникнення страждань. Вони постійно повертаються до питання "хто я і чому я це роблю?", не дозволяючи жодному зовнішньому чиннику, особливо ворогу, визначати свою роль, навіть у протистоянні з ним.

Укробуддист (-ка) не займається протидією дезінформації, оскільки реакція лише вписує в чужий сценарій, де неможливо обігнати того, хто визначає свою траєкторію. Укробуддист (-ка) не просто реагує, а переосмислює. Не відповідає в тому ж контексті, а змінює сам контекст. Не веде діалог, а пропонує нові сенси, де слово виступає не як зброя, а як ключ до нових реальностей, у яких збройна сила не має влади.

Укробуддист(ка) не ставиться до реальності занадто серйозно, оскільки здатен самостійно створювати значення і не визнає жодної священності речей чи явищ. Для нього/неї будь-яка священність може бути вигадана вручну. Основним способом спілкування укробуддиста(ки) з оточуючим світом є спокійна іронія та самороздуми. Укробуддист(ка) залишається невразливим до пропаганди або дезінформації, адже самостійно генерує настільки багато сенсів, що просто не має часу занурюватись у сенси противника.

Інструменти рефлексивного контролю, які успішно використовуються геополітичними акторами, не є ефективними стосовно укробуддиста (-ки), адже той готовий брати участь у різних іграх та виконувати різноманітні ролі. Укробуддист (-ка) усвідомлює свою ідентичність, але може стати ким завгодно або ж відмовитися від певної ролі, обравши позицію режисера для інших персонажів або просто спостерігача. Його метою не є перемога в суперечці, а переосмислення її змісту.

Мета укробуддиста (-ки) полягає у встановленні світоглядної переваги над хаосом і тими, хто його створює. Для досягнення цієї мети існують два варіанти: впорядкувати хаос або ж, навпаки, сприяти виникненню ще більшої невизначеності. Укробуддист (-ка) може мати двозначне ставлення до цього, адже, володіючи здатністю надавати речам свої власні назви, він або вона здатні управляти невизначеністю, як шляхом впорядкування, так і шляхом генерації хаосу. Не інфопростір визначає укробуддиста (-ку); навпаки, саме укробуддист (-ка) формує інфопростір, задаючи ритм і потреби для нових осмислень.

Для укробуддиста (-ки) процес створення має значно вищий пріоритет, ніж руйнування. Він не просто протистоїть, а активно створює нове, не намагається впорядкувати чужий хаос, а формує власний. Світоглядне домінування досягається шляхом наповнення простору своєю культурою, назвами, явищами та цінностями. Укробуддист (-ка) є своєрідним мемом, як зазначав Річард Докінз, заповнюючи весь доступний еволюційний простір, до якого має доступ.

Страждання та емпатія становлять невід'ємні елементи буття укробуддиста (-ки), проте травма не стає для них тотемом, а лише джерелом саморозуміння та зосередженості на внутрішніх аспектах і глибшому сприйнятті. Вони не здатні втримати укробуддиста (-ку) у статусі жертви, адже не мають над ним влади. Страждання є складовою частиною гри, а не її основою.

Суб'єктність укробуддиста (-ки) це і є "воля" у широкому значенні (freedom+will). Ні перемога, ні поразка не мають влади над укробуддистом (-кою), оскільки тільки відмова грати з власної волі означає припинення суб'єктності, а він не припиняє вести гру, бо він існує доки грає, і доки продовжує рефлексувати гру та переписувати її правила. Укробуддист (-ка) не воює за світи, він створює їх. Він може впорядковувати простір чи хаотизувати його, однак в будь-якому разі він руйнує його штучну архітектуру. Його шлях не веде до "вічного життя", а приймає смерть і зміну як рушійну силу для нових світів.

Укробуддист(-ка) – це не просто переможець, а той, хто трансформує саму суть гри, змінює правила на полі бою та безперервно переосмислює культурні кодекси для себе та всього людства.

Укробуддист (-ка) — це самостійна, озброєна особа, яка не підпорядковується жодній метафізичній владі, не жертвує собою заради чогось більшого, адже сама є вищою за весь всесвіт. Вони не зливаються з державою, а використовують її як інструмент для підтримки власної величі, охороняючи свої кордони та поважаючи межі інших. Укробуддист (-ка) розглядає насильство як один із засобів для захисту особистих кордонів. Гідність та зброя визначають шлях укробуддиста (-ки), перетворюючи його на особливу гру.

Укробуддизм - світоглядна альтернатива, яка має на меті світоглядне превалювання над токсичними ідеями як Вєлікой Росії, так і Великої Америки чи Великого Китаю. Це не вірування, релігія чи вчення - це набір практик, який пояснює, що підкреслення розміру або величі може свідчити про серйозні внутрішні травми суб'єкта, якого могли раніше позбавити екзистенційної гідності. І, тому цього суб'єкта потрібно звільнити від сакралізації держави та своєї жертви, оскільки ніщо не може бути більш величним ніж людина. Гідність і Свобода -- це не "від" чи "для"; це "як".

Укробуддизм виступає в опозиції до онтологій наддержав, пропонуючи концепцію надлюдей, які відкидають статус жертви чи знаряддя в руках Бога, імперій або "глобальних проектів". Зрештою, всі імперії зазнають краху, віра стане більш благородною і терпимою, а "глобальні проекти" трансформуються. Єдиним незмінним елементом залишиться людина та її пристрасть до гри.