Відсутність апеляцій: як прокуратура та Верховний Суд підривають основи права на апеляційне оскарження (Олексій Голобуцький)
В українській судовій системі іноді виникають ситуації, які не лише дивують, а й вказують на глибоку кризу в судовій владі. Прикладом цього є кримінальне провадження стосовно Ігоря Коломойського.
25 серпня 2025 року Печерський районний суд Києва ухвалив рішення про продовження утримання під вартою Ігоря Коломойського до 18 жовтня 2025 року. Вже наступного дня, 26 серпня, адвокати Коломойського подали апеляцію до Київського апеляційного суду, сподіваючись на об'єктивний перегляд цього рішення. Однак далі розгорнулася абсурдна ситуація, яка наочно демонструє, як формальні процедури можуть суттєво завадити реалізації конституційного права людини на захист.
Суд без арбітрів
Усі колегії Київського апеляційного суду, що мають повноваження розглядати питання щодо запобіжних заходів, були поступово усунуті від розгляду цієї справи. Причина цього - їхня неодноразова участь у попередніх апеляційних засіданнях, що стосуються того ж кримінального провадження. Судові ухвали від 28 серпня, 10 вересня та 24 вересня 2025 року стали підставою для відведення цих суддів через виявлену упередженість.
Внаслідок цього Київський апеляційний суд фактично залишився без суддів, здатних розглянути подану скаргу. У звітах автоматизованої системи розподілу справ, датованих 3 та 17 жовтня, чітко вказувалося на неможливість формування суддівського складу для розгляду цієї справи.
Право на оскарження обмежене.
Ігор Коломойський звернувся до Верховного Суду з проханням про переведення його справи до іншого апеляційного суду. На перший погляд, це виглядало як єдине раціональне рішення. Проте 20 жовтня 2025 року Верховний Суд відмовив у цій заяві, стверджуючи, що Київський апеляційний суд нібито не вжив усіх необхідних заходів для формування складу суду.
Проте згодом сам Київський апеляційний суд визнав, що склад суду створити неможливо, і звернувся до Верховного Суду з відповідним поданням. І навіть тоді, 28 жовтня 2025 року, Верховний Суд знову відмовив, зазначивши, що Київським апеляційним судом не було вжито всіх заходів для формування складу суду, "натякаючи" на можливість залучення суддів іншої спеціалізації. Тобто суддів, які не уповноважені здійснювати апеляційний перегляд запобіжних заходів.
Отже, особа, що знаходиться під вартою, фактично не має змоги оскаржити рішення щодо свого утримання - хоча це є безпосереднім правом, що гарантується статтею 5 Європейської конвенції з прав людини.
Прокуратура протистоїть праву на захист.
Позиція прокуратури виглядає ще більш цинічною. Представники обвинувачення незмінно виступали проти переведення справи до іншого апеляційного суду. Це означає, що прокуратура свідомо сприяє ситуації, в якій особа позбавлена можливості скористатися своїм законним правом на апеляційний перегляд.
Крім того, прокуратура виступала за те, щоб апеляцію розглядали судді Київського апеляційного суду, які не володіють необхідною спеціалізацією для вирішення питань, пов'язаних із запобіжними заходами.
Отже, виходить, що державні органи не лише утримують особу під вартою, а й заважають будь-яким спробам перевірити законність цього утримання. Це є явним порушенням принципу верховенства права, а також права на справедливий суд і на ефективні засоби юридичного захисту.
У той же час час невпинно йде, і все знову розпочинається з нуля.
Поки прокуратура блокувала передачу справи, а Верховний Суд відмовляв у поданні, ухвала Печерського районного суду від 25 серпня 2025 року вичерпала свою дію.
Коли 18 жовтня сплинув термін утримання під вартою, жоден з апеляційних судів не зміг розглянути законність попереднього рішення.
Проте 16 жовтня 2025 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва знову продовжив строк тримання під вартою Ігоря Коломойського вже до 14 грудня 2025 року.
Отже, замість гарантування можливості оскарження попереднього рішення, було прийнято нове, що фактично позбавило права на апеляційний перегляд.
Апеляційна скарга на рішення, ухвалене 16 жовтня, також була подана, але знову потрапила в таку ж ситуацію, як і попередня. Ті ж судді, ті ж клопотання про відвід, та ж сама позиція прокурорів, а також аналогічні формальні відмови з боку Верховного Суду.
Це типовий випадок, коли бюрократична ізоляція та бездіяльність Верховного Суду призводять до виникнення правового вакууму, в якому порушення основних прав людини набуває вигляду "легітимності".
