"Прощавай, без зайвих слів!" Олена Кравець ділиться думками про непрості взаємини з соціальними мережами, повернення до "Кварталу 95" та надихаючий вислів, який допомагає подолати страхи.

Олена Кравець — ще зовсім недавно зірка "Кварталу 95" і популярна телеведуча. Наразі вона стала мотиваційною спікеркою та артисткою, яка вирішила спробувати себе в новій ролі. Олена анонсувала запуск своєї моновистави під назвою "Можна я просто посиджу?", що свідчить про її прагнення до театральних висот.

У розмові з OBOZ.UA Олена Кравець поділилася своїми думками про можливе повернення до "Кварталу". Вона також розповіла, як сімейний подкаст вплинув на її відносини з старшою дочкою, і пояснила, що спонукало її дозволити доньці жити окремо у 15 років. Крім того, артистка згадала про трьох нянь для молодших дітей, поділилася своїми переживаннями щодо стосунків із соціальними мережами та відкрила нові горизонти у своїй творчій діяльності.

Олено, розкажіть, будь ласка, про вашу моновиставу, яка викликає так багато обговорень і яку ми зможемо побачити 28 квітня в Театрі Франка в Києві?

Мені дуже приємно дізнатися, що про нашу виставу вже ведуть розмови. Цей проєкт є для мене справжнім особистим досягненням, яке зрештою втілюється в життя після довгих роздумів. Це моновистава, що розкриває наші переживання як людей, які вже понад три роки адаптуються до абсолютно нових умов. Ми ніколи не могли уявити, що поняття "нове життя" може нести в собі такі складні та болісні відтінки. Ця робота присвячена пошуку зв'язку із собою, вразливості, яка стала очевидною в умовах війни. Вона досліджує ті внутрішні діалоги, які підтримують нас у скрутні часи — щирі, відверті, іноді болісні, але вкрай необхідні. Це історія про правду, що здатна зруйнувати ілюзії та вивести нас до внутрішнього світла.

Я щиро сподіваюся, що цей досвід стане для нас життєствердним і терапевтичним. Усі розповіді, які лягли в основу моновистави, мають реальне підґрунтя. Їх зібрала та зафіксувала психотерапевтка Анна Лелік, котра стала прообразом для моєї головної героїні. А режисерка Олена Коляденко надала цим історіям власного кольору і виразності. Тому я вірю, що поєднання щирих емоцій, глибокого переживання, болю та надії залишить в серцях глядачів щось надзвичайно цінне.

Я є великою прихильницею вашого Telegram-каналу: з задоволенням слухаю, читаю та черпаю натхнення. Де ж ви знаходите ту неймовірну енергію, яку так щедро ділите з нами у ці нелегкі часи? Також хотіла б зазначити, що було б чудово бачити більше ваших дописів у соцмережах.

- Мені надзвичайно приємно це чути, дякую вам за такі слова й теплу підтримку. І особливо за те, що хочеться більше - це безцінно. Чесно кажучи, мені й самій дуже хочеться частіше займатися Telegram-каналом, але я належу до покоління, яке тільки зараз вчиться бути у стосунках із соцмережами. Більшу частину мого життя їх просто не існувало, тож цієї навички - "вести" сторінку - у мене ніколи не було. Мені значно ближчий живий контакт: я люблю бачити очі, говорити за столом чи зі сцени, обожнюю офлайн-події. Зізнаюсь, у мене досить складні стосунки з соціальними мережами, і це, мабуть, причина, чому я рідко з'являюся в Telegram - на превеликий жаль і мій, і, як я розумію, моїх читачів.

Хочу висловити свої думки: для мене Telegram став найінтимнішим простором серед усіх платформ. Він наповнений глибиною та теплом, яких не вистачає в Instagram чи Facebook. Це мій внутрішній віддих, місце, де я можу поділитися важливими думками, які важко тримати всередині. Я відчуваю, що тут знаходиться моя аудиторія — близькі, чутливі люди, які цінують кожен мій допис чи голосове повідомлення, навіть якщо вони невеликі. Це для мене дуже важливо. Мої подруги також зауважують: "Знаєш, мені подобається твій канал саме тому, що ти не нав’язуєшся. Тебе не потрібно читати щоденно, тут немає купи повідомлень". І, напевно, це робить його особливим: я не є нав'язливою. Але обіцяю намагатися з'являтися частіше. Щиро дякую вам!

- Один із ваших дописів в Telegram - написана вами новела "Яка я жінка?". Після того як ви її виклали в соцмережу, написали читачкам, щоб ділилися думками про себе. Я подумала, що якби в мене запитали, яка ви жінка, відповіла би: яка не здається.

О, ви абсолютно вірно підмітили! Коли ви сказали: "жінка, яка не здається", це точно відображає суть цієї новели (хоча я навіть не планувала, що це буде новела). Це була всього лише вправа на курсі з письма Method Writing – завдання полягало в тому, щоб створити текст без конкретної теми, просто почавши писати з того моменту, з тієї миті, не замислюючись про зміст. І ось з'явився цей текст – автентичний і щирий, повністю віддзеркалює той період мого життя. Потім я поділилася ним у телеграмі та запитала жінок: "Яка ви насправді?"

І відповіді... вони були неймовірні. Вони дуже зачепили. Декілька жінок написали, що в них усе виходить: і за собою доглянути, і з дітьми впоратися, і в кар'єрі реалізуватись - от така, знаєте, майже ідеальна картинка. Але це були радше винятки. Більшість - відповідали так, як ви. Відверто. Абстрактно, але сильно: "та, що не здається", "та, що у вічному пошуку", "та, що хоче літати"... І були ті, хто зізнавалися у своїй вразливості - і це, на мою думку, абсолютний критерій сили. Вміння визнавати свою слабкість - це сила.

Одна відповідь справила на мене особливе враження: жінка спочатку описала себе досить критично - зізналася, що не є ідеальною, що іноді не встигає зробити все, що запланувала. Але потім вона зазначила: "Я вирішила запитати у свого чоловіка - яка я насправді?" І його відповідь була: "Ти та, з якою ніколи не буває сумно. Ти завжди приносиш радість". Це було настільки щиро і по-людськи, що я змогла уявити її перед собою - ту, з якою цікаво жити, яка вміє наповнювати навколишній світ енергією. Ця вправа, що спочатку здавалася простим запитанням, стала справжнім досвідом. Вона об'єднала різноманітних жінок і їхнє глибоке самоусвідомлення.

Як говорити "так" життю в умовах невизначеності, коли неясно, що чекає нас за рік, місяць чи навіть завтра? Які радощі допомагають вам зберігати оптимізм у цей час?

На мою думку, щоб сказати життю "так", зовсім не потрібно мати уявлення про те, що трапиться завтра, через місяць чи навіть через рік. Навпаки, це "так" існує в самісінькому теперішньому. Його не можна відкласти на потім. Його слід обирати саме зараз — на користь життя, на користь світла. Іноді це "так" проявляється у найменших, побутових моментах: у виборі чашки для ранкової кави, у тому, як ви проводжаєте дітей до навчання, яку музику слухаєте в дорозі на роботу. У спілкуванні з паркувальником або працівником автозаправної станції. У вашій реакції на дзвінок з невідомого номера. І навіть у ставленні до людей, які не є близькими по духу.

У кожному з наших вчинків закладений наш вибір та щирість перед самим собою. Це і є суть життя. Воно формується з того, що ми робимо у моменти, коли ніхто не натискає на нас. Це схоже на книгу, яку ми пишемо самостійно, крок за кроком. І зовсім не потрібно знати, чим вона завершиться. Ми ж не перестаємо дивитися фільм лише через незнання фіналу. Ми дивимось, адже це цікаво, ми прагнемо процесу. І тут ситуація така ж. Що ж мене підтримує? Дуже прості речі. Смішні витівки дітей. Кумедні відео в рілсах — я можу безперервно їх переглядати, сміятися до сліз, а потім раптом відчути зворушення, сидячи за столом з серветками, усвідомлюючи: це саме те, що мене рятує. Я ціную ці миті. Я насолоджуюсь усамітненням. Коли навколо суцільна метушня, коли нічого не встигаю, я відчуваю, що конфліктую з реальністю. Але коли з’являється можливість на відповідь, на тишу, на маленький ковток спокою — це теж дуже цінно.

Яким чином ви справляєтеся з негативними думками? Як ви реагуєте на хейт, що заполонив соціальні платформи? Чи блокуєте людей, які виявляють недоброзичливість?

Що ж таке "погані" думки? Якщо чесно, у мене немає чітких визначень, щоб їх охарактеризувати. Але коли мова йде про тривожні та страхітливі думки — наприклад, ті, що виникають під час повітряної тривоги, коли уявляєш найгірші сценарії — це дійсно те, що я вважаю "поганим". У таких ситуаціях я маю свій метод. Колись мені порадили фразу, яка не просто допомагає відганяти страхи, а наче знімає їх із реальності — дематеріалізує. Цю фразу я запам'ятала, і кожного разу, коли мої думки починають малювати темні картини, я повторюю її знову і знову, поки відчуваю, що напруга минає.

Вона звучить так: "Видаляю подію, анулюю ініціацію, розчиняю причину, зупиняю процес, завершаю матеріалізацію". Це моя особиста методика — ніжна, але надзвичайно дієва. Я вірю в її ефективність. Якщо це резонує з вами, спробуйте, можливо, вона також стане вам у нагоді.

А щодо хейту в соцмережах - то відповідь вже є у вашому другому запитанні: я баню. Без зайвих сумнівів. Я не бачу сенсу залишати у своєму просторі, навіть віртуальному, людей, які злі чи недоброзичливі. Особливо якщо ми навіть не знайомі. Для чого мені ця взаємодія, ця токсичність? Я порівнюю це з власною домівкою. Якщо людина заходить до тебе в брудному взутті, а ти чемно просиш її вийти, а вона не реагує - тоді просто зачиняєш двері. Це - мій простір, і я маю право берегти його. Без пояснень, без дискусій. Тому так: дуже швидко - і до побачення.

Чи маєте намір продовжити випускати нові епізоди подкасту "Вдома поговоримо", який ви створювали разом із вашою старшою донькою? Як ця спільна діяльність вплинула на ваші стосунки та особистісний розвиток? І ще цікаво дізнатися про Машу: як ви згадуєте момент, коли ухвалили рішення дозволити їй жити окремо з 15 років?

Ми з Машею вже завершили запис нашого подкасту, але з приємними спогадами згадуємо про нього. Усі гості, яких ми запрошували, були просто фантастичними. Вибрати когось одного неможливо — кожна бесіда була унікальною, цікавою і цінною як для нас, так і для наших слухачів. Це було живе і щире спілкування, з якого ми самі отримали багато нових знань. Що стосується нашої співпраці, то вона позитивно вплинула на наші стосунки. Ми відкрили нові грані одне одного, зрозуміли, що можемо працювати разом, слухати і підтримувати один одного в абсолютно новому форматі. Це стало для нас справжнім відкриттям і великим досягненням.

Коли згадую про те, як ухвалили рішення дозволити Маші жити самостійно з 15 років, на обличчі з’являється усмішка. Вважаю, що це був виважений крок. Я пишаюся собою як мамою. Маша була готова до цього етапу в своєму житті, і їй справді був потрібен цей досвід. З часом вона не раз зізнавалася, як вдячна за можливість бути самостійною. Це дало їй відчуття свободи, впевненості та глибокої довіри до себе.

Якою ви є мамою для своїх молодших дітей? Чи відрізняється материнство, коли між дітьми є 13-річна різниця?

Це зовсім інша історія. І справа не лише в тому, що я стала іншою — більш досвідченою та спокійною. Справа ще й у тому, що тепер нас не двоє, а цілих чотири, і ця нова кількість змінює все: атмосферу, ритм, навіть тиша звучить по-іншому. З Машею ми були лише одна для одної, а тепер є двоє молодших, кожен зі своїм характером, своїм "тут і зараз", своїми "не хочу", "хочу обійматися" і "в мене є ідея!".

Іноді виникали моменти, коли було дійсно важко. Але я ніколи не відчувала сорому, просячи про підтримку, і не ставила під сумнів свої можливості думками на зразок: "Чи справляюся я?" У деякі періоди у нас навіть були три няні, і я не вважаю це проблемою. Згодом підключилися бабусі та дідусі – всі, хто прагнув і міг бути поруч. І це абсолютно нормально. Адже мама залишається центральною фігурою в житті дитини не лише через фізичну присутність, а завдяки своїй здатності бути справжньою, живою і відкритою.

Іноді я відчувала втому, іноді дрібниці могли дратувати, а часом просто хотілося залишитися на самоті, і я дозволяла собі це. Я ніколи не приховувала своїх справжніх емоцій: якщо мені було важко, я не робила вигляд, що все гаразд, і не намагалася виглядати веселою, коли прагнула тиші. Мій принцип - бути щирою з дітьми, не грати ролі. Вірю, що це є основою довіри та глибокого зв’язку, який з роками лише зміцнюється.

Ми багато говоримо - і це одна з моїх улюблених частин нашого спільного життя. Інколи я питаю: "Ну що, сідаєте з планшетами чи поговоримо?" - і вони радо відкладають техніку. Ми говоримо про стосунки, про сни, про "а як би ти вчинила, якби...", про все. Я намагаюся не моралізувати, не вчити - просто слухати й бути. Іноді навіть не треба порад - достатньо бути поруч, чути і не тікати у справи. У такі моменти я думаю: а може, саме це і є материнство - ділити тишу, ділити слова, ділити світ так, щоб він не зменшувався, а розширювався.

Протягом багатьох років ви займали провідну роль у "Кварталі 95". Наскільки складним було для вас прийняти рішення залишити колектив? Яким чином це відбувалося у спілкуванні з колегами та у ваших власних роздумах? Чи є у вас можливість повернутися до шоу в майбутньому?

Вибір залишити "Квартал" став для мене непростим кроком. Це велика частина мого життя, де я знайшла близьких і важливих людей, з якими разом зростала, творила та переживала найяскравіші етапи своєї кар'єри. Через це рішення давалося мені нелегко. Проте в глибині душі я усвідомлювала, що настав час рухатися далі. Спілкування з колегами проходило в атмосфері спокою і взаємоповаги. Оскільки на той момент я була за межами України, ми переважно спілкувалися через листи. Я щиро вдячна за їхнє розуміння. Навіть у разі, якщо це було лише прикидкою, я все одно ціную цю підтримку.

Ми спілкуємося не так часто, як раніше, але між нами немає відчуття образи або напруження. У моїй душі все ще зберігається тепло. Чи можливо повернення? На даний момент - малоймовірно. Але в житті завжди є місце для несподіванок.

Яка була ваша реакція, коли дізналися, що Ігор Ласточкін пішов служити в Збройні Сили України? І що ви думаєте про Віктора Розового, який отримав серйозне поранення?

Коли я дізналася про те, що Ласточкін вирішив служити в ЗСУ, мене це глибоко вразило. Я завжди усвідомлювала, що він є сильною особистістю з ясними принципами, але цей крок став для мене чимось винятковим. Я відчула величезну повагу та вдячність. Люди, які роблять такі важливі вибори, заслуговують на наше захоплення і пишноту.

Що стосується Віті Розового, то я дійсно сильно за нього переживала. Це особистість, яка має величезне значення для всіх нас. Вітя - це глибока людина, і навіть у його жартівливих висловлюваннях завжди можна знайти серйозний підтекст. Сподіваюся, що він продовжить радувати нас своєю мудрістю та талантами. Його присутність є важливою, і я щиро ціную цю людину.

Ви з ентузіазмом ділилися враженнями про ваше занурення в сучасну українську культуру – від музики до кіно і літератури, зауважуючи, що хоча ці явища завжди існували, ми раніше не надавали їм належної уваги. Які, на вашу думку, заходи слід вжити, щоб більше українців дізналися про нашу культуру і зменшилися випадки, коли українські музичні хіт-паради очолюють російські артисти, а молодь у Подолі слухає російські гімни?

Щоб більше українців змогли пізнати свою культуру, в першу чергу необхідно мати внутрішнє прагнення — дізнатися про себе, своє коріння, рідну мову, музику, літературу та кіно. Це насправді глибше, адже стосується відповіді на питання: "Що для мене є важливим?". Моя думка може бути не зовсім популярною, але я щиро вірю в право кожного на особистий простір. У кожного з нас є своя "кімната" — місце, де ми можемо залишитися наодинці із собою. У цьому просторі кожен має право робити те, що хоче: слухати, згадувати, відчувати. Якщо щось з минулого приносить тепло і спокій, це може стати частиною процесу зцілення. Я не заперечую проти того, що людина слухає в тиші — головне, щоб після цього вона виходила з цієї кімнати трохи щасливішою або сильнішою.

Проте існує публічний простір, і триває війна. Якщо ми обговорюємо підлітків, які вмикають російський гімн у Києві, місті, де лунають повітряні тривоги і вулиці носять імена загиблих героїв, це вже не питання "музичного смаку". Це свідчить про відсутність емпатії, знань і базової людяності. Це - відкрита демонстрація байдужості до страждань. Контекст має значення. Сьогодні українська культура - це не лише естетика, це про опір і усвідомлений вибір. Якщо ми не хочемо чути на наших вулицях гімн країни-агресора, нам потрібно не тільки забороняти, але й пропонувати: цікаві, глибокі, живі культурні продукти, створені тут, поряд з нами.

Нещодавно на великі екрани вийшов новий фільм від молодого, але вже відомого творчого колективу МУР. Чи правда, що саме ви ініціювали їхню співпрацю у створенні альбому?

- Так, це правда. Я побачила їхній ролик про "Щедрик", який мені порекомендував блогер Женя Янович. Була просто вражена, настільки мене це захопило! Не змогла стриматися від емоцій і, вражена до глибини душі, написала їм: "Це просто велика робота, шедевр! Дякую вам, ви зачепили мене за всі мої гачки. Якщо вам потрібна моя допомога, звертайтесь". І вони звернулись. От так усе і вийшло.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з телеведучим Фімою Константиновським, де він ділиться думками про своїх колег, які недавно переїхали до Росії, розповідає про зустріч із Путіним та ділиться секретами свого швидкого схуднення на 30 кг.