Блаженніший Святослав висловив, що це справжня ганьба для всього людства, що агресора не вдалося зупинити навіть за чотири роки.

У переддень четвертої річниці масштабного вторгнення Росії в Україну, Предстоятель УГКЦ поділився з ватиканськими медіа переживаннями українського народу, зокрема, у цей складний зимовий період. Він висловив вдячність усім за підтримку та закликав до молитви за справжній мир в Україні.

Четверта річниця повномасштабного російського вторгнення в Україну - це трагічна річниця і ганьба для людства, адже ніхто ніколи не міг собі уявити війну в Європі, яка триватиме так довго. Такими думками Блаженніший Святослав Шевчук поділився в інтерв'ю для ватиканських медіа напередодні сумної дати. Глава УКГЦ нагадує, що війна насправді почалася вже в 2014 році з окупації Криму та частини східного Донбасу. Розповідаючи про особливу важку зиму, позначену обстрілами енергетичної інфраструктури, він говорить про стійкість людей і дякує вселенській Церкві за солідарність.

Ваше Блаженство, з моменту початку повномасштабної війни в Україні минуло вже чотири роки. Які Ваші думки з цього приводу?

Я б охарактеризував цю дату як трагічну віху. Ніхто не міг уявити, що війна в Європі триватиме протягом чотирьох років. Коли ми говоримо про ці чотири роки, ми маємо на увазі виключно повномасштабне вторгнення Росії. Однак війна насправді розпочалася ще в 2014 році з анексії Криму та захоплення частини Донбасу. Ми спостерігаємо за справжньою трагедією, яка в останні місяці посилилася. Кількість загиблих і поранених серед цивільних продовжує зростати. Можу зазначити, що навіть на початку вторгнення у 2022 році ситуація не була такою жахливою, як сьогодні, особливо в зимовий період, зокрема в Києві.

Як живуть люди, які, наприклад, мешкають поблизу Вашого катедрального собору в Києві? Як Церква допомагає долати ці виклики?

У Києві люди переживають справжні страждання, які деякі називають "Холодомор". Відомо, що "Голодомор" був геноцидом, спричиненим штучно створеним голодом, але нині ми маємо справу з іншим типом геноциду, пов'язаним із зимовими морозами. Ця зима є найсуворішою за останні десять років, температура в столиці опускалася до мінус двадцяти градусів. Російські війська систематично знищують важливу інфраструктуру українських міст, зокрема Київ, який є одним з найбільших міст Європи з населенням близько чотирьох мільйонів осіб. У столиці централізовані системи опалення та електропостачання: кожен район має свою теплоелектроцентраль, яка забезпечує електрикою та гарячою водою житлові будинки. У нашому районі газу немає, тому їжу готують на електричних плитах, також електрика необхідна для постачання питної води в багатоповерхівки. Цієї зими багато ТЕЦ, збудованих ще за радянських часів, піддалися атакам, адже їх системи добре відомі ворогу. Коли температура опустилася нижче двадцяти градусів, забезпечити електропостачання та гарячу воду стало неможливо; труби замерзли та тріснули, серйозно постраждали також системи водовідведення. Уявіть багатоповерхівку з трьома тисячами мешканців: у квартирах холодно, температура всередині лише на кілька градусів вища за зовнішню, туалети стали непридатними для використання. Багато людей опинилися заблокованими у своїх домівках, не знаючи, куди йти. Як ми реагуємо на цю ситуацію? У великих житлових масивах облаштували так звані Центри незламності: опалювані намети з генераторами, де люди можуть заряджати свої пристрої, пити гарячий чай, спілкуватися та зігріватися. Деякі навіть залишаються там на ніч. Школи та дитячі садки також переобладнані для прийому людей. У нашому соборі ми відкрили Центр незламності в підвальному приміщенні, де наш генератор працює майже двадцять годин на добу, адже з міської електромережі ми отримуємо живлення лише дві-три години. Деякі люди фактично живуть тут, і ми забезпечуємо їх усім необхідним, оскільки вони не можуть повернутися додому. Мер Києва закликав тих, хто має таку можливість, тимчасово залишити місто; за оцінками, його покинули майже півмільйона людей. Проте багато хто залишається через роботу або відсутність альтернатив. Школи, університети, супермаркети, лікарні та аптеки продовжують функціонувати, але проблема з життєво важливою інфраструктурою залишається серйозною. Методичне знищення триває: розвідувальні дрони пролітають над містом, виявляючи ще діючі станції, і потім за допомогою ракет і точкових ударів їх знищують. Так виглядає наша реальність.

Від початку повномасштабної війни Церква в Україні завжди була поруч із народом. Протягом цих чотирьох років можна виділити різні етапи цієї діяльності. Як би Ви описали поточний етап, позначений втомою населення? Як Церква далі підтримує і супроводжує людей?

Ми всі є частиною одного народу і переживаємо труднощі разом. Я живу в Києві, і холод не робить винятків, не питаючи, ким ти є — священником, єпископом чи представником будь-якої церкви. У такі складні часи ми всі рівні, намагаючись об'єднатися, підтримувати одне одного і шукати християнське натхнення: як жити по-християнськи в цих умовах. Ситуація має свої особливості. Коли уряд оголошує про примусову евакуацію з небезпечних зон, багато людей обирають переселення до найближчих великих міст, таких як Харків, Чернігів або Суми. Чітко видно, що метою обстрілів є залякування населення та примушення його залишити власні домівки. Деякі аналітики вважають, що це спроба створити "буферну зону" без цивільних, щоб полегшити військові операції. Але багато людей залишаються, не виїжджають, і ми намагаємося доставляти допомогу туди, де є діти та літні люди. Можливо, ворог сподівався, що українці тікатимуть, але цього не сталося. Ще одне спостереження з Києва: тут не відчувається втома, яка могла б призвести до відчаю чи зневіри. Навпаки, під впливом постійних ракетних ударів воля до опору лише зростає. Я не можу пояснити це явище, але можу поділитися епізодом з моєї катедри. П'ятирічний хлопчик, який завжди відвідує Божественну Літургію, відповів мені на запитання, чи холодно у нього вдома: "Якщо я переможу холод, то й Україна переможе". Було видно, що вдома у нього дійсно холодно, адже він був одягнений у дуже теплий одяг, але, попри це, він відчував себе героєм. Для мене це голос не лише однієї родини, а всього народу. У Центрах незламності люди усміхаються, співають; у дворах і перед замерзлими будинками лунає музика, і люди танцюють. Це вражає, навіть нас. Проте, безсумнівно, біль зростає через велику кількість загиблих і поранених. Згідно з даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, 2025 рік став найсмертоноснішим для цивільних з моменту початку вторгнення. Кількість вбитих і поранених мирних жителів зросла на 31% у порівнянні з 2024 роком і на 70% у порівнянні з 2023-м. Чим більше говорять про мирні переговори, тим більше крові проливається на українській землі. Поки світові лідери зустрічаються, щоб обговорити, на кого чинити тиск, народ страждає. Це реальність, з якою ми повинні рахуватися і в якій намагатися підтримувати людей. Також мушу відзначити, що страх людей під час обстрілів зменшується: до цього звикають, і це небезпечно, адже ми можемо втратити чутливість до чужого болю. Тому Церква завжди повинна підтримувати релігійну чутливість і повагу до людського страждання, адже ми знаємо, що в кожному стражданні присутнє страждання самого Христа.

Напевно, священнослужителі та особи, що присвятили себе служінню Богу, мають глибоке почуття емпатії, адже у своїх сім'ях вони також пережили втрати та горе.

В Україні немає жодної сім'ї, яка б не відчула біль або втрату через смерть брата, сестри, батька чи дитини, убитих або поранених. На Синоді Єпископів ми започаткували програму підтримки для священників та богопосвячених осіб. Ми провели опитування, щоб зрозуміти, як вони почуваються. Цікаво: більшість відповіла, що не хоче брати відпустку або відпочивати. Спочатку я подумав: "Які вони молодці!". Та психотерапевти пояснили, що це ознака травми: психологічно вони не можуть відійти від парафії чи спільноти, бо бояться, що під час їхньої відсутності може трапитися щось серйозне у їхніх домах або церквах. Мені теж важко залишати Україну: я постійно слідкую за новинами про останні події в Києві. Один психотерапевт сказав мені: "Коли бомблять Київ, ви страждаєте навіть перебуваючи в Римі? Це ознака травми". Тому ми супроводжуємо наших священників через програму "зцілення ран": той, хто пережив і подолав власне страждання, стає "пораненим лікарем", здатним зрозуміти того, хто страждає, і вести його до зцілення, також і психологічного та ментального. Психічне та духовне здоров'я перебуває в центрі нашої уваги. Ми набуваємо досвіду, якого раніше не мали, і який може стати справжнім скарбом для інших Церков, які не стикалися з подібною трагедією, щоб допомагати людям наближатися до Бога, до Христа - Джерела спасіння та здоров'я, не лише духовного, а й ментального та фізичного.

Протягом останніх чотирьох років Церква в Україні пережила безліч моментів, коли відчула потужну підтримку з боку Вселенської Церкви. Чи могли б Ви поділитися деякими конкретними прикладами цієї допомоги?

Протягом останніх чотирьох років ми отримали значну підтримку від усієї Вселенської Церкви, зокрема від Святішого Оця - спочатку блаженної пам'яті Папи Франциска, а тепер - Папи Лева. Ми щиро вдячні Святішому Отцеві та всім нашим братам і сестрам у Христі, а також всім людям доброї волі, які висловили свою солідарність. Ця підтримка мала свої підйоми й спади. Я пам'ятаю перші дні війни, коли гуманітарна допомога надходила в значних обсягах з різних країн Європи та світу. Однак минулого року, у 2025-му, обсяги допомоги майже зменшилися до нуля. Отримати схвалення на проєкти для тих, хто опинився в безвихідній ситуації, стало надзвичайно складно. На початку 2025 року міжнародні організації повідомили, що близько п'яти мільйонів людей в Україні страждали від нестачі продовольства, але лише 2,5 мільйона змогли отримати допомогу. Ця зима, сповнена холоду і труднощів, а також зображення людей, які страждають, але не втрачають надії, знову спонукали до міжнародної солідарності, подібно до початку 2022 року. Хочу поділитися одним конкретним випадком. Після кожного обстрілу Києва я зазвичай надсилаю повідомлення друзям. Не так давно я надіслав приблизно десятьом людям фотографії наслідків одного з обстрілів з коротким коментарем: "Ми пережили ще одну жахливу ніч у Києві. Температура мінус двадцять градусів. Боротьба за виживання, людяність і солідарність триває". Серед адресатів був кардинал Ґжеґож Рись, архиєпископ Кракова, який миттєво відреагував на це. Наступної неділі він оголосив про збір коштів для Києва, оприлюднивши моє повідомлення. Вже через три дні він повідомив, що на рахунок Карітасу надійшов один мільйон злотих. Через кілька днів перші вантажівки з генераторами вирушили до Києва. Коментуючи цей вчинок, я згадав латинське прислів'я: "Bis dat qui cito dat" - "Двічі дає той, хто дає швидко". І справді, ці генератори були вкрай необхідні для порятунку життів. Цю спонтанну солідарність помітив також і Папа, який подякував усім, хто швидко відгукнувся на заклик допомоги. Згодом Польська єпископська конференція та інші європейські Церкви, зокрема Італійська єпископська конференція через Карітас, організували збір гуманітарної допомоги та внесли свій вклад. Сьогодні ми відчуваємо хвилю солідарності, що виходить за межі економічної підтримки: для нас важливо, щоб у всіх європейських парафіях говорили про страждання Києва, адже пам'ять та християнська молитва здатні зворушити серця людей. Ми щиро вдячні всім, хто долучився до порятунку життів в Україні.

Ваше Блаженство, яке послання Ви б хотіли передати міжнародній спільноті та вірянам по всьому світу в честь цієї четвертої річниці?

Я впевнений, що четвертий рік цієї війни є ганьбою для всього людства. Це соромно, адже за чотири роки міжнародна спільнота не змогла зупинити агресора, чий вплив призводить до безлічі втрат. Деякі історики відзначали, що Друга світова війна в нашому регіоні тривала значно менше, ніж теперішня російська агресія проти України. Це конфлікт, який ніколи не мав виникнути, і який повинен бути завершений. Тож в цю сумну річницю я закликаю всіх скласти обіцянку перед Богом і самими собою: сприяти миру. Політики зобов'язані виконати свої обов'язки, а представники Церкви, у тому числі християнської, повинні здійснити те, що від них вимагається. Військові та волонтери – кожен з нас покликаний зробити свій внесок. Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб зупинити агресора. Після цього настане новий етап – етап зцілення ран і відновлення зруйнованого війною. Але це вже буде зовсім інша історія. Orate pro nobis. Моліться за нас!