Демократія паління

Останніми роками дискусії щодо життєздатності демократії та її різних форм набули особливого напруження. У цій суперечці брали участь філософи, соціологи, історики, юристи, політики, економісти та багато інших. Сьогодні настав час підвести підсумки цієї полеміки. Життя і його факти, що постали перед враженим світом внаслідок сучасної війни між демократіями та націоналістичними режимами, підказали нам ці висновки. На полях битв у Фландрії та Франції демократія зазнала катастрофічної поразки.

Це цитата з брошури "Демократія", яку ідеолог ОУН(м) Микола Сціборський опублікував у далекому 1941 році. Розмірковуючи про переваги Німеччини та її союзників перед демократичними європейськими країнами, автор резюмував: "Не улягає сумнівам, що свою "коронну" ролю в історії демократія вже відограла. Вона без будучності".

Тоді, в 1940-х, пророцтво Сціборського не збулося. Але в 2020-х демократія знову складає іспит на життєздатність у розпал жорсткого воєнного протистояння. І це випробування дається їй нелегко.

Коаліція авторитарних режимів, що складається з Росії, Китаю, Ірану та Північної Кореї, часто виявляє більшу єдність і рішучість, ніж демократичні союзники України. Успіхи проросійських політиків на виборах у Словаччині, Австрії та інших країнах ЄС, не кажучи вже про суперечливу ситуацію в Румунії, можуть ще більше підірвати довіру до демократії в очах наших співгромадян.

В Україні багато демократичних механізмів виявилися заблокованими через військову агресію з боку Росії. Для деяких це стало можливістю, на яку вони давно сподівалися. Наприклад, активна частина суспільства змогла реалізувати свій ідеологічний порядок денний, незважаючи на опір з боку широких мас. "Завдяки непохитній, я б сказав, рішучості меншості, процеси деколонізації продовжуються", - зазначає місцевий активіст Олександр Музичко, коментуючи дерусифікацію Одеси. Однак, звісно, домінування "непохитної волі меншості" суперечить основним принципам демократії.

"Ми воюємо зараз не за демократію", - нещодавно зауважив скандальний Дмитро Корчинський, який закликав не випускати з країни не лише військовозобов'язаних чоловіків, але й дітей, від яких залежить виживання нації. Тим не менш, подібні публічні одкровення залишаються для нас швидше винятком, ніж правилом. Неприхована критика демократії звучить в Україні набагато рідше, ніж могла б, враховуючи сьогоднішні історичні реалії.

Чи означає це, що українець XXI століття не здатен розчаруватися в демократичних цінностях, незважаючи ні на що? Чи все ж таки річ в іншому?

Уявімо собі курця, оточеного активними прихильниками здорового способу життя. Протягом багатьох років йому нав'язують думку, що куріння є неправильним і неприйнятним. Нікотин подається як небезпечна отрута, а тютюновий дим, окрім шкоди для самого курця, представляє загрозу для здоров'я інших. Якщо така особа вирішить закурити, то робитиме це лише потайки. У суспільстві, де куріння не є звичним явищем, їй, ймовірно, доведеться приховувати свою звичку: наприклад, вдаючись до спеціальних таблеток, що нейтралізують запах тютюну. Проте сто років тому нашому героєві не довелося б стикатися з такими труднощами — у першій половині XX століття куріння сприймалося як цілком нормальна і звична практика.

Українець з авторитарним мисленням опинився в подібній ситуації. Упродовж 30 років незалежності йому навіювали, що авторитаризм - це погано й ненормально, а демократія й лібералізм - добре й правильно. Що проти демократії можуть виступати лише кремлівські маріонетки на кшталт Януковича та К, а будь-який борець за українську Україну зобов'язаний захищати демократичні цінності та права людини.

У минулому в Україні бути "націоналістом" сприймалося не надто позитивно. Для прийнятності часто додавали політкоректні уточнення, такі як "націонал-демократ" або "націонал-ліберал". Ця давня традиція все ще відчувається. Якщо хтось із нас прихильно ставиться до авторитаризму, йому доводиться адаптуватися і представляти свої авторитарні переконання як унікальний варіант демократії.

Ця вимушена адаптація вирізняє багатьох наших сучасників на фоні націоналістів 1930-х років, які без остраху демонстрували своє критичне ставлення до демократичних цінностей. Подібна скромна маска була притаманна переважно східноєвропейським комуністам у другій половині ХХ століття: вони намагалися представити свої методи як "народну демократію" і активно переслідували тих, хто ставив під сумнів демократичність НДР, ПНР чи ЧССР.

Риторика прихованого українського авторитариста звучить приблизно так: "Потрібно повідомити СБУ про тих, хто стверджує, що в Україні під час війни існують проблеми з демократією"; "Слід здати в СБУ тих, хто говорить неправду, стверджуючи, що в Україні є труднощі з правами людини"; "Необхідно повідомити СБУ про тих, хто поширює інформацію про нібито порушення свободи слова в Україні" тощо.

Але якби в нашому суспільстві склалися відповідні умови, така людина могла б відкрито висловити свої справжні переконання: "Я вважаю, що демократія не принесла Україні нічого доброго; і зараз Україна воює не за демократичні цінності, а за власну національну ідентичність"; "Я вважаю, що права нації важливіші за права людини"; "Я вважаю, що необмежена свобода слова підриває національну єдність і в нинішніх історичних умовах шкодить країні" etc.

Чи є шанси, що подібна риторика рано чи пізно стане для України новою нормою? Не виключено. Ми живемо в епоху глобальних потрясінь та швидкої переоцінки цінностей. Те, що ще вчора здавалося беззаперечним і непорушним, може розсипатися, як картковий будинок.

Речі, які ще нещодавно вважалися надто радикальними та маргінальними, швидко стають частиною загального дискурсу. Лише за останні вісім років світ зазнав значних змін: дві перемоги Дональда Трампа на президентських виборах, вихід Великої Британії з ЄС, пандемія COVID-19 та, безумовно, масштабне вторгнення Росії в Україну. При цьому українці, які опинилися в епіцентрі найбільшої війни в Європі з 1945 року, стикаються з переосмисленням своїх цінностей більше, ніж будь-хто інший.

Розглянемо яскравий приклад. У першій половині ХХ століття на Заході було звичним не лише виступати проти демократії, але і відкрито дискутувати про недоліки та неповноцінність цілих націй і культур.

Після закінчення Другої світової війни розподіл народів на "добрих" і "поганих" став забороненою темою, про яку більше не згадували в порядному західному суспільстві. Це табу тривало довгий час і в Україні XXI століття, але повномасштабна агресія Росії змусила українців повернутися до дискусій, які здавалися застарілими. Сьогодні в Україні вважається цілком прийнятним і навіть виправданим висловлювати думки про вічну порочність ворога та його культури, хоча це часто викликає шок у наших європейських друзів.

Цілком ймовірно, що в найближчому майбутньому ми станемо свідками подібного розвитку подій щодо демократичних цінностей. Може настати момент, коли прагнення до української ідентичності та відкрита критика демократії перестануть бути чимось ганебним. Виявиться, що в цьому немає нічого незвичного чи неприйнятного. І що тепер це сприйматиметься так само природно, як у часи Сціборського.

І якщо в XXI столітті неприхована антидемократичність стане соціально прийнятною, можна лише здогадуватися, скільки українців охоче скористаються цією опцією.