Щодо теми української воєнної демократії: еволюція від теоретичної гармонії до глибокої екзистенційної єдності.
Логіка суспільного життя в Україні, а також основи законодавства і Конституції, все ще переважно ґрунтуються на принципах мирного часу.
Більшість нормативно-правових актів, що визначають основи функціонування нашої республіки (такі як податкова система, безпека, економічні відносини, військова служба, гуманітарні та соціальні питання тощо), сприймають війну як виняток, ексцес, надзвичайну ситуацію – неприємну подію, яка раптово стала реальністю. У тих небагатьох документах, які прямо називають війну війною, визнається її існування та намагаються розробити певні регуляції. Проте, зазвичай це або символічні посилання, або ж "клаптикові" зміни в існуючих законах, які намагаються вирішити термінові питання. І все це відбувається на фоні того, що ми переживаємо війну вже майже третину часу незалежності України.
Всі ці фактори, а також формально тимчасовий статус воєнного стану, свідчать про те, що наша суспільна угода досі не відповідає сучасним умовам, зокрема в умовах війни. Це означає, що ми продовжуємо користуватися її вдосконаленим варіантом, який виник після Революції Гідності і був розроблений наприкінці 1990-х років.
Неформальна угода між українцями того часу могла б бути описана так: "Держава не надто наполегливо вимагає від громадян виконання їхніх обов'язків, а люди, в свою чергу, зневажають неактивність держави у виконанні своїх функцій". Це призвело до легковажного ставлення великої кількості громадян до сплати податків, знецінення та маргіналізації військової служби, а також до недостатньої зацікавленості в участі в державних справах.
Отже, з боку держави не було особливих вимог щодо створення боєздатної армії, добросовісних чиновників, високих соціальних стандартів або чітко визначеної стратегії розвитку. Якщо розглядати ситуацію через призму ідей Томаса Гоббса, це можна охарактеризувати як "в'ялий Левіафан", який поволі рухався до Європи, віддаляючись від розкладеного тіла тоталітарного СРСР, намагаючись при цьому уникати будь-яких значних зусиль.
Ситуація суттєво змінилася після Помаранчевої революції та Революції Гідності, коли все більше активних громадян почали брати на себе відповідальність за контроль за змінами у владі, геополітичному курсі, бюджетному наповненні та обороні країни. Це призвело до зростання вимог до держави: підвищилася увага до захисту суверенітету та незалежності, з'явився чіткий напрямок на євроінтеграцію, активізацію боротьби з корупцією та недопустимість насильства щодо громадян, а також покращилася ефективність державного апарату. У цей період сусідня Росія, яка переживала серйозні внутрішні проблеми та прагнула до експансії, остаточно вирішила вчинити військову агресію, сприйнявши нашу країну як загрозу, що стала дедалі більш самостійною. Всі події, що відбулися після цього, ми тепер офіційно називаємо Війною за Незалежність України.
У своїх попередніх роздумах я вже порушував питання, якими повинні бути ключові характеристики нового суспільного договору, хто є його учасниками та яка його мета. У цьому ж тексті я прагну окреслити один з можливих сценаріїв реалізації цього договору.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
Раз так вийшло, що ми живемо у часи війни і хочемо залишатися демократією, то нам потрібна воєнна демократія.
Чим відрізняється військова демократія від демократії в мирний час? Перш за все, це проявляється у ставленні до війни та військових, а також у перетворенні всіх аспектів життя демократичного суспільства на військові рейки (в більшій чи меншій мірі), при цьому зберігаючи основні характеристики демократичної держави. У цьому полягає основна суперечність і джерело соціальної напруги: коли війна та збереження державності стають пріоритетними завданнями, то цілком зрозуміло, що всі інші питання відходять на другий план.
Якщо в мирний час пріоритетом є процвітання, щастя й вільний розвиток громадян, то в час війни ним стає збереження держави, тобто системи, яка має все це забезпечити й зробити нормою. Адже, як слушно помітила Ганна Арендт ще в середині ХХ століття, у разі втрати власної держави людині більше ніхто не гарантує забезпечення навіть її базових прав, не кажучи вже про такі складні речі, як щастя, багатство чи вільний розвиток. Можна йти поневірятися і проситися жити до інших держав, але вони однак будуть в першу чергу дбати за своїх, а лише потім, якщо є на те час і ресурси, за новоприбулих людей.
Перехід до військового стану завжди супроводжується певним обмеженням прав і свобод громадян. Це зумовлено тим, що державі бракує інституційних ресурсів та часу для ефективного управління демократичними процесами у ситуації, коли вона змушена боротися за своє виживання. Крім того, таке обмеження знижує можливість агресора використовувати демократичні механізми проти жертви, наприклад, для зриву мобілізаційних заходів, отримання публічної інформації про військові об'єкти та закупівлі, а також для затягування ухвалення важливих безпекових рішень.
Управління військовими структурами та вжиття ефективних і своєчасних заходів для забезпечення оборони зазвичай виключає можливість "рівного права голосу" для всіх, широкого громадського контролю за управлінськими рішеннями (частина з яких може бути абсолютно секретною під час війни), а також публічності і підзвітності, організації масштабних дискусій тощо. Це питання стає особливо важливим, якщо перед війною спостерігалася тривала інфільтрація ворожих агентів у державні органи, а також у сектор безпеки та оборони. Таким чином, існує ризик, що під маскою політичної опозиції або прихильників альтернативних підходів можуть діяти особи, які прагнуть до швидкої поразки країни у війні.
Загальне усвідомлення зв'язку між обороноздатністю та обмеженням деяких демократичних свобод знаходить підтвердження у глобальному контексті. У більшості країн воєнний стан часто супроводжується тимчасовими обмеженнями прав громадян, що сприяє швидшій реалізації заходів безпеки. Проте існує одна важлива деталь: архітектура сучасного світу, міжнародне право, яке було сформоване після Другої світової війни, та система ООН створені таким чином, що війни, в ідеалі, не повинні починатися, а якщо вже й виникають, то їх тривалість має бути мінімальною.
До прикладу, логіка Статуту ООН така, що якщо якась країна стає агресором, то всі інші збираються разом і невідкладно вчиняють дії задля припинення агресії. Якби це працювало, то тимчасовий воєнний стан і справді міг би забезпечити оперативність і своєчасність ухвалення рішень, а отже, тимчасове обмеження демократії й прав громадян було б лише неприємним форс-мажором, допоки країна дочекається підмоги об'єднаних націй, розгромлення агресора й повернення до нормального життя.
Але на практиці ми бачимо, що війни й конфлікти на планеті можуть тривати десятиліттями (арабо-ізраїльський конфлікт, конфлікти в М'янмі, Конго, регіоні Сахель, Судані, Ефіопії, Мексиці, війна росії проти України тощо), а невідкладними стають лише "глибокі занепокоєння" міжнародних організацій і найбільш емпатійних націй.
Отже, тимчасові надзвичайні заходи в реальному житті стають тривалішими і починають сприйматися як звичайне явище. Це, в свою чергу, може призвести до зростання невдоволення серед населення, яке, відчуваючи фрустрацію, перестає відчувати себе джерелом влади і втрачає контроль над подіями. Колись обрані представники влади затримуються на своїх посадах і не гарантують ті права, які раніше вважалися стандартом. Крім того, нова нормалізація стану війни не є збалансованою і зрозумілою, адже її ніколи не планували як тривалу і вирішальну.
Таким чином, обмеження демократії та прав людини на основі застарілих моделей без належних пояснень у сучасному контексті виглядає невиправданим, оскільки "тимчасовість" може затягнутися на роки або навіть десятиліття. У зв'язку з цим, дедалі більше постає питання пошуку такого політичного режиму, який би міг стабільно функціонувати протягом тривалого часу, залишаючись демократичним та стійким у ключових аспектах, а також забезпечуючи всі необхідні елементи для ефективної оборони. Це веде нас до ідеї воєнної демократії.
У наукових працях можна зустріти різні варіанти назви цього явища: "озброєна демократія", "оборонна демократія", "агресивна демократія", "демократія, здатна до самозахисту", "нетолерантні демократії". Проте суть залишається незмінною: це строгіший та більш прагматичний тип демократії, який характеризується підвищеним рівнем стійкості до зовнішніх і внутрішніх загроз.
Одним із найвідоміших теоретиків даного типу демократії є американець Карл Левенштайн. У своїх дослідженнях він підкреслює, що головним супротивником раціональної демократії є фашизм, який, опираючись на емоційні доводи та популістські настрої, здобуває легітимну політичну владу та поступово розподіляє демократію зсередини.
Дослідник вважав, що єдиним способом запобігти такому розвитку подій є прийняття спеціального законодавства, яке накладає обмеження, не перетворюючи державу на авторитарну, але яке є менш ліберальним, ніж зазвичай в демократичних системах. Це, на його думку, підвищить стійкість до корозії, спричиненої "емоційним правлінням" фашизму, що характеризується постійним повторенням гасел, протиставленням соціальних груп, а також надмірними узагальненнями і спрощеннями.
Ситуація ускладнюється тим, що пропозиції Левенштайна, як правило, були орієнтовані на мирний час і мали виконувати функцію запобігання конфліктам. Наша ж реальність вимагає створення стійкого механізму в умовах війни, коли ми обороняємо свою країну та активно шукаємо підтримку серед міжнародних партнерів.
Щоб зрозуміти тонкощі згаданого вище перетворення, важливо проаналізувати всі елементи демократії в мирний час та розглянути, яким чином вони можуть змінитися, але не зникнути під час війни (адже їх втрата призведе до відходу країни в авторитаризм або військову диктатуру). Тому давайте дослідимо класичні критерії демократичного режиму, які були визначені ООН (Global Issues Democracy), і спробуємо виділити їх можливі модифікації та процедурні обмеження, щоб підвищити ефективність у періоди конфлікту:
Отже, ми можемо спостерігати, що основні відмінності між цими двома режимами полягають у визнанні виникнення військової влади та її чіткому регулюванні; посиленні контролю над критично важливими для безпеки та оборони аспектами; підвищенні стійкості суспільства до популістських проявів (прихованих під маскою плюралізму думок), паніки та капітуляції; а також унеможливленні зловживання демократичними процесами та свободами в інтересах держави-агресора.
У цьому контексті основними червоними лініями, відміна яких призвела б до знищення демократії, є:
Забезпечення участі громадян у врядуванні навіть в умовах воєнного стану є одним із найбільших викликів, який із часом може стати таким же гострим, як і питання термінів служби й мобілізації зараз.
У разі, якщо в розумні строки не вдасться знайти правову можливість для радикальної зміни законодавства під час війни, зокрема в аспектах, що стосуються виборів народних депутатів, президента та представників місцевих органів влади, виникне потреба у формуванні юридично-етичного компромісу в межах чинних законодавчих норм.
Навіть в умовах, коли проведення виборів є неможливим, існує безліч способів, щоб зробити рішення виконавчої та законодавчої влади під час війни більш чутливими до думки громадян. Це може включати укладання нового консенсусу, який би зобов'язував враховувати позиції та пропозиції певних експертних або громадських груп при розробці законодавства, а також добровільну координацію з громадянами (включаючи військовослужбовців) стосовно кандидатур на посади міністрів, державних службовців та інших посадових осіб. Проте потрібно враховувати реальні ймовірності того, що війна може тривати не лише кілька років, а й п'ять чи десять, тому Україні необхідно знайти юридичні механізми для прийняття нового законодавства, яке відповідатиме потребам воєнного часу.
Тож як ми бачимо, головна умова успішного переходу до режиму воєнної демократії - забезпечення участі громадян, чесний загальнонаціональний і міжнародний діалог щодо нових правил спільного життя, організації оборони й плану перемоги (якою вона має бути, які її мінімальні, оптимальні й максимальні варіанти, яку ціну ми готові за неї заплатити).
Тільки внаслідок такого діалогу, який фактично стане обговоренням нової соціальної угоди, може виникнути справжня воєнна демократія, а не маскований під неї авторитаризм, військова диктатура чи трохи модифікована демократія мирного часу. Важливим є також заздалегідь розробити стратегію виходу з цього режиму — на початку слід обговорити й визначити критерії та ознаки його завершення, а також окреслити чіткі процедури для повернення до мирної демократії.
Наприклад, існують дані, що нині чисельність українських збройних сил для ведення оборонної війни проти Росії складає приблизно один мільйон осіб (згідно з різними джерелами, ця цифра варіюється від 880 тисяч до мільйона). Однак, для тривалої війни така кількість може виявитися недостатньою.
Численні випадки самовільного залишення частин через нерозуміння термінів служби, недоукомплектованість підрозділів на лінії бойового зіткнення й банальна втома тих, хто вже четвертий рік воює без перерв, свідчать про те, що військо потребує поповнень і ротацій.
Отже, якщо ми згодні з тим, що для вирішення даної проблеми країні потрібно мати значно більше боєздатних військовослужбовців, готових до виконання своїх обов'язків, ніж на даний момент, зокрема, близько мільйона осіб, які проходять активну службу під час воєнного стану, а також кілька мільйонів резервістів, які повинні проходити ротацію раз на три роки, це дозволить забезпечити відпочинок для військових, покращить соціальну інтеграцію (обмін досвідом між ветеранами та цивільними), майже нейтралізує можливість несподіваної перемоги Росії (адже наявність такої кількості резервістів суттєво змінює баланс сил) і в цілому підвищить рівень конструктивної мілітаризації суспільства, що є цілком обґрунтованим у період оборонної війни.
У той же час, всі інші громадяни України повинні поступово пройти необхідну підготовку та усвідомити своє місце і роль не лише в повсякденному житті, а й у контексті національної оборони. Це вимагатиме перегляду бюджетних витрат на військові потреби та підготовку резервістів, змін у системі фінансових і нефінансових стимулів для військовослужбовців, підвищення ефективності мобілізаційних та рекрутингових процесів, а також кардинальних змін у підходах до цивільно-військового співробітництва, що передбачатиме розширення військового обов'язку для більшої кількості жінок.
Разом із збільшенням кількості резервістів та військовослужбовців необхідно також на рівні держави чітко і доступно описати громадянам траєкторію та зміст їх служби.
Інакше кажучи, люди, які сумлінно виконують свої обов'язки вчителів, інженерів, продавців або менеджерів, отримують бронювання чи відстрочку і мають заробітну плату в діапазоні 15-30 тисяч гривень. Водночас є й "ухилянти", які вже два роки ховаються вдома під опікою родичів і не ризикують своїм життям, як солдати на передовій. Їм варто усвідомлювати, що їм доведеться пережити протягом року служби, на яку їх викликає держава.
Наприклад, ця траєкторія могла б виглядати наступним чином: протягом перших двох місяців кожен призваний громадянин проходитиме курс навчання та підготовки, отримуючи при цьому 30 тисяч гривень щомісяця, а також повне забезпечення від збройних сил.
У наступні три місяці в містах на задньому плані функціонуватим мобільні вогневі групи, які знищують "шахеди" та інші ворожі дрони, отримуючи при цьому зарплату в діапазоні 50-70 тисяч гривень на місяць.
Далі, протягом трьох місяців, він буде знаходитися неподалік лінії фронту, виконуючи обов'язки в сфері логістики, займаючись евакуацією або працюючи в ремонтних бригадах. За цю роботу він отримуватиме приблизно 50-70 тисяч гривень.
Протягом найближчих трьох місяців він займатиметься службою у бойових підрозділах, безпосередньо на передовій, отримуючи зарплату в діапазоні 100-150 тисяч та виконуючи найскладніші й найшанованіші завдання, що супроводжуються найбільшими ризиками для його життя та здоров'я.
Ну і останній місяць із окладом у 30 тисяч знову у тилу на декомпресії та інших заходах відновлення після бойових.
Тут ключовим є відчуття довіри, що у держави є продуманий і прозорий шлях для кожної людини, де, звісно, є ситуації із найбільшим ризиком, але зроблено все для мінімізації втрат та захисту людей. Де чітко роз'яснено, що ризик для життя на кожному етапі має певний відсоток, але це та ціна, яку ми платимо за свободу і той ризик, через який проходять усі.
При цьому кожна людина має вибір, наприклад, одразу після відповідної підготовки перейти на службу у бойовий підрозділ на фронт, минаючи решту етапів, або служити більше ніж один рік, вибрати ту діяльність в межах категорії ризику, до якої у неї найбільше є хист. Або строго йти по передбаченій для всіх траєкторії.
Проте, за будь-яких обставин, людина повинна усвідомлювати, що через рік вона буде звільнена з військової служби, і впродовж наступних трьох років матиме можливість планувати своє життя. Вона відчуватиме себе частиною суспільства, яке виконало свій найважливіший обов'язок – захистило свою країну. Це досвід не лише формує почуття причетності, а й відповідальність за події, що відбуваються навколо. Чоловіки та жінки, навіть проживаючи в тилових містах, розумітимуть не лише в теорії, а й на практиці, що таке свобода і нормальне життя, усвідомлюючи, що їхня безпека гарантується ризиками і зусиллями таких же громадян.
Чітко визначені правила гри та справедливий підхід для мільйонів людей здатні створити абсолютно новий рівень громадянської єдності між українцями з різних професій, соціальних статусів і світоглядів, включаючи обидві статі. Це може стати справжнім змінотворцем, що перетворить екзистенційну загрозу на оновлену, стійку національну ідентичність, сповнену нових можливостей.
Цей текст говорить про набагато глибший рівень солідарності та взаємоповаги між людьми. Йдеться про відчуття держави як спільного дому та спільної справи, яке виникає на межі життя і смерті, а не лише внаслідок механічного повторення формальних закликів до зміцнення громадянського миру чи єдності.
Цей стан можна охарактеризувати як екзистенційну солідарність, яка має багато спільного з тим, що спостерігалося серед активних громадян під час подій на Майдані в період Революції Гідності. Він забезпечує максимальне відчуття приналежності до держави, глибоке усвідомлення своєї ролі у житті громади та усвідомлення того, що конкретні дії кожного громадянина здатні вплинути на життя та процеси в усій країні.
Саме така армія і така нація, а також таке громадянське суспільство є найнадійнішою запорукою безпеки на багато років вперед, а також справжнім жахом не лише для агресора росії, а й для будь-якого режиму, що наважиться зазіхнути на нашу незалежність чи спосіб існування.
Слід зазначити, що одним із наслідків зростання військових витрат стане скорочення соціальних гарантій або, в цілому, перегляд підходів до їхнього забезпечення. Це може призвести до переходу від концепції "турботи", яка передбачала повну відповідальність держави за всебічну підтримку громадян, хоча на практиці це ніколи не виконувалося, до більш реалістичної концепції "підтримки", що передбачатиме лише базову та найнеобхіднішу допомогу, яка буде гарантовано надаватися.
Також буде потреба у новому і більш збалансованому оподаткуванні (насамперед запровадження високого податку на виведений капітал) з одночасним захистом бізнесу від сваволі силовиків і зловживань державного втручання, запровадженням усіх можливих заходів його підтримки в час війни (адже саме бізнес є одним із ключових факторів стійкості демократичної держави), які буде розроблено на основі пропозицій саме представників бізнесу (бізнес-асоціацій).
Чи реально здійснити такі кардинальні зміни без повного переосмислення суспільних зв'язків, відновлення довіри до управлінських структур та забезпечення справжньої залученості більшості населення?
Ось чому це є ключовим елементом демократії, що робить її більш конкурентоспроможною та стійкою в порівнянні з будь-якими авторитарними режимами. Відчуття причетності громадян до держави посилює їхнє бажання захищати її, навіть без необхідності отримувати додаткові інструкції.
Це питання, насамперед, стосується існуючого політичного класу, включаючи правлячу більшість, опозиційні сили та колишніх політиків. Протягом 12 років війни їм не вдалося провести чесну дискусію з суспільством щодо тривалої конфліктної ситуації, перевести країну на військові рейки та визначити адекватні терміни служби для мобілізованих. Однак, зараз у них є унікальний історичний шанс ухвалити важливі рішення, вести відкритий діалог з громадянами та підготувати необхідні зміни до Конституції України та ключових законодавчих актів для забезпечення збалансованості системи.
У процесі балансування системи важливо зосередитися на механізмах, які запобігають авторитаризму та узурпації влади, а також на захисті євроінтеграційного курсу держави. Наприклад, необхідно забезпечити функціонування максимально незалежної антикорупційної системи, а також створити додаткові засоби колегіального контролю за діяльністю вищого військового командування, щоб уникнути неналежного використання військових повноважень у цивільних справах. Крім того, слід посилити громадський та експертний контроль над виконанням зобов'язань у сфері євроінтеграції, запровадивши обов'язкову щоквартальну публічну звітність від державних установ про виконання конкретних зобов'язань.
На основі наведеного вище, можемо стверджувати, що настав момент для впровадження нової форми воєнної демократії. Цей термін охоплює політичну систему, яка інтегрує ключові елементи демократії, але враховує реалії постійної загрози існуванню держави та готовність супротивника до тривалих бойових дій. Основна увага приділяється зміцненню обороноздатності та ролі військової влади, однак це досягається не шляхом відмови від демократичних процедур та принципів, а через їх адаптацію до умов війни, захист від неправомірного впливу та переосмислення інституційних пріоритетів.
На завершення хочу поділитися цікавим історичним спостереженням. Зазвичай коли йдеться про воєнні демократії, ми часто згадуємо історичні приклади - міста-держави Афін чи Римську республіку часу її розширення; або сучасні - держави Ізраїль, Південну Корею чи Тайвань, де традиційно сильними були безпекові інституції (а військові дуже впливові в політиці й суспільстві), наявна постійна загроза, порівняно високий рівень мілітаризації й водночас збережено реальну демократію.
Однак для нашої громади концепція політичного життя в умовах воєнної демократії не є чимось незвичним. У XVI-XVIII століттях наші предки створили козацьку республіку, яка отримала назву "Військо Запорізьке".
Чи були в історії інші держави, які також називалися "військом" і мали подібний політичний устрій? Військо-республіка! Таким чином, можна припустити, що згадка в гімні України про наше "козацьке походження" не є випадковістю, а свідчить про глибокі корені нашого республіканського проекту, закладеного в основи державності та принципи спільного життя, які вже понад три століття тому були перевірені та реалізовані.
