Два роки конфлікту в Судані: хто протистоїть один одному та яка роль України в цій ситуації. Роз'яснюємо деталі.
У центрі цього конфлікту лежить суперечка за контроль між двома основними військовими угрупуваннями Судану: Збройними силами Судану (SAF), які очолює генерал Абдель Фаттах аль-Бурхан, та воєнізованою структурою Силами швидкого реагування (RSF) під проводом Мохаммеда Хамдана Дагало, більш відомого як Хеметі.
Еспресо докладно висвітлить війну, яка має свої корені в історичних та економічних факторах, а також підлягає впливу з боку інших держав, включаючи Україну.
Судан -- велика країна на північному сході Африки, яка межує з сімома державами. Розташована нижче Єгипту, і має вихід до Червоного моря. Її розмір - приблизно 1,8 млн квадратних кілометрів, що робить Судан третьою країною за величиною в Африці після Алжиру та Демократичної Республіки Конго.
Судан займає величезну територію, яка варіюється від північних пустель до південних зелених саван. Через цю країну протікає річка Ніл, що розмежовує її на східну та західну частини. Незважаючи на свої великі розміри, населення Судану складає приблизно 43 мільйони осіб, представляючи собою різноманітну мозаїку племен, мов та культур.
Судан має надзвичайно багатий історичний спадок. Ще тисячоліття тому на його території процвітала древня цивілізація Куш, відома своїми пірамідами (так, у Судані теж є піраміди, хоча й менші за своїх єгипетських побратимів) та активною торгівлею з фараонами. У середньовіччі тут виникли мусульманські королівства, які відігравали ключову роль у торгівлі золотом, слоновою кісткою та навіть рабами через Сахару. Саме в цей період в Судані утвердилося мусульманство.
У XIX столітті Судан потрапив під владу Єгипту, а потім -- Великої Британії, яка правила разом із Єгиптом до 1956 року, коли Судан став незалежним. Але незалежність не принесла спокою.
Майже одразу почалися конфлікти між північчю, де домінували араби-мусульмани, і півднем, де жили африканські племена з іншими місцевими традиціями. Ця війна тривала десятиліттями, забравши понад 1,5 млн життів, і в 2011 році південь (територія розміром як Україна) остаточно відокремився, ставши окремою країною на карті світу -- Південним Суданом. Разом із ним Судан втратив більшу частину своїх нафтових родовищ, що сильно вдарило по економіці. Натомість країна зберегла свої золоті копальні.
Однак, проблеми Судану на цьому не завершилися. Багаторічний президент, фактично диктатор Омар аль-Башир, який колись був полковником і здійснив військовий переворот, продовжував вести корумповану та антидемократичну політику, в умовах зростаючих економічних труднощів.
У 2019 році в Судані спалахнули масові протести, які призвели до скидання диктатора Омара аль-Башира, що правив країною протягом трьох десятиліть. Після його усунення влада була передана перехідному військово-цивільному уряду, покликаному підготувати країну до демократичних виборів. Проте два основні військові лідери – Абдель Фаттах аль-Бурхан, голова Суверенної ради та фактичний керівник держави, і його заступник Мохаммед Хамдан Дагало, командир Сил швидкого реагування, незабаром стали конкурентами один одному.
Сили швидкого реагування (RSF) були створені в Судані у 2013 році внаслідок реорганізації відомих міліцій "Джанджавід", які діяли в Дарфурі з початку 2000-х років. Спочатку ці формування використовувалися для придушення повстань у Дарфурі, де прославилися своєю жорстокістю, включаючи акти етнічних чисток. Фактично, диктатор Аль-Башир заснував RSF як окрему військову структуру під керівництвом Мохаммеда Хамдана Дагало (Хеметі), щоб забезпечити контроль над регіонами та запобігти можливим переворотам. Подібні дії здійснював Путін у Чечні, делегуючи владу Кадирову та його оточенню.
Популярність RSF зросла завдяки їхній ефективності в боях, доступу до ресурсів (зокрема золота в Дарфурі) і підтримці з боку влади. З часом Хеметі розширив вплив RSF, залучаючи бійців із бідних регіонів, обіцяючи їм платню та владу. Участь у війні в Ємені на боці Саудівської Аравії та контроль над прибутковими активами також додали їм ваги.
Після падіння режиму Аль-Башира напруга між Силами швидкого реагування та Збройними силами Судану значно зросла. Це було зумовлено, зокрема, розбіжностями щодо інтеграції RSF у регулярні військові структури, розподілу влади та контролю над економічними активами, особливо золотими копальнями в Дарфурі, які є важливим джерелом доходів для Хеметі.
У жовтні 2021 року аль-Бурхан і Хеметі разом організували військовий переворот, який призвів до усунення цивільного уряду, що ще більше ускладнило ситуацію в країні. Проте остаточним каталізатором для війни стало протистояння щодо термінів і умов об'єднання військових сил, яке переросло в відкриті збройні сутички між двома воєнізованими угрупуваннями в квітні 2023 року.
Як було вказано раніше, основою цього конфлікту є конфронтація між SAF і RSF. Збройні сили Судану, які керуються аль-Бурханом, виступають як офіційна армія нації, що отримує визнання від більшості міжнародної спільноти. Їхня мета – зберегти централізовану владу та контроль над державними структурами.
Натомість RSF, створені на базі сумнозвісних ополчень "Джанджавід", є добре озброєною воєнізованою групою, що має значний вплив у периферійних регіонах, особливо в Дарфурі. Хеметі прагне не лише зберегти автономію RSF, а й отримати більшу політичну та економічну владу в Судані, стати автономною групою, державою у державі.
Коли конфлікти розпочалися в столиці Хартум, вони миттєво охопили й інші області, такі як Дарфур, Кордофан та Блакитний Ніл. Обидві сторони почали взаємно звинувачувати одна одну у порушеннях прав людини, серед яких були етнічні чистки, масові вбивства та насильство щодо мирного населення.
Отже, SAF має намір відновити свій контроль над державою, в той час як RSF прагне зміцнити свої позиції та, можливо, усунути аль-Бурхана, щоб закріпити своє панування, принаймні, над частиною Судану.
Битва за суданську столицю Хартум стала ключовою подією. Усе розпочалося в квітні 2023 року, коли збройні сили RSF здійснили атаки на аеропорт та президентський палац. Швидко захопивши місто, RSF не очікували, що у 2024 році військові SAF розпочнуть контрнаступ. Лише 21 березня 2025 року суданська армія змогла повернути президентський палац, а 26 березня – аеропорт, відвоювавши більшу частину столиці та змусивши RSF відступити. Аль-Бурхан заявив, що Хартум став "вільним", хоча бої в околицях продовжуються.
У західному регіоні Дарфурі ключовою залишається боротьба за місто Ель-Фашир. Хоч Сили швидкого реагування досі контролюють більшість регіону, але Збройні сили Судану і союзники утримують це місто. У 2024 році RSF посилили облогу, атакуючи цивільні об'єкти, а у квітні 2025 року зазнали втрат від контратак SAF. У південному штаті Аль-Джазіра RSF захопили місто Вад-Медані в 2023 році, але урядові війська повернули його в січні 2025 року, зміцнивши позиції в центрі країни.
Місто Омдурман з населенням два мільйони та центральний регіон Кордофан стали свідками значних військових зіткнень. У березні 2025 року суданські збройні сили повернули контроль над Омдурманом, а в лютому було знято облогу з міста Ель-Обейда в Кордофані.
На даний момент SAF контролюють Хартум, південні та східні регіони, в той час як RSF утримують Дарфур, частину Кордофану та північно-західну частину Судану. Аналітики, з якими спілкувались журналісти CNN, вважають, що успіхи SAF у столиці можуть "подальше розділити Судан або ж змусити RSF бути більш відкритими до переговорів". Варто зазначити, що попередні спроби переговорів за участю США, Саудівської Аравії та Африканського Союзу зазнали невдачі ще на початку конфлікту. Крім того, командувач суданської армії SAF Абдель Фаттах аль-Бурхан підкреслив, що "не буде ні прощення, ні компромісів, ні діалогу".
У будь-якому випадку ця війна принесла страшні наслідки для цивільного населення. Відповідно до звіту, опублікованого Le Monde у листопаді 2024 року, конфлікт міг вбити понад 150 тис. мирних жителів через бомбардування, масові вбивства, голод та хвороби. Натомість у звіті Лондонської школи гігієни та тропічної медицини йдеться, що лише в одному штаті Хартум за період з квітня 2023 року по червень 2024 року померло понад 61 000 осіб. У січні 2025 року МОЗ країни повідомило, що за час війни понад 500 тис. дітей у Судані померли через недоїдання спричинене розрухою. За даними ЮНІСЕФ, зафіксовано зґвалтування сотень дітей та тисяч жінок, також 14 млн суданців змушені були покинути домівки через війну та голод (2 млн перейшли в сусідні країни), а десятки тисяч вважаються зниклими безвісти.
Наразі, за словами експертів, громадянська війна в Судані ще далека від завершення, попри нещодавні успіхи SAF у відбитті столиці. Аналітики Al Jazeera кажуть, що теперішні нові альянси в громадянській війні в Судані ризикують спровокувати новий регіональний конфлікт через залучення сусіднього Південного Судану, де також останнім часом стало неспокійно.
Хоч наразі Збройні сили Судану мають чисельну та територіальну перевагу над Силами швидкого реагування, котрі використовують часто партизанську тактику, однак завдяки підтримці та втручанню інших країн, конфлікт постійно підживлюється та знаходить нові вияви.
Конфлікт у Судані став ареною для геополітичних інтересів кількох країн, що підтримують різні сторони.
Насамперед Єгипет відкрито підтримує Збройні сили Судану, розглядаючи аль-Бурхана як гаранта стабільності в регіоні та партнера у питаннях безпеки, зокрема щодо водних ресурсів Нілу. Іран постачає SAF безпілотники та іншу зброю, зміцнюючи свої позиції в Африці, та протистояючи Об'єднаним Арабським Еміратам, які натомість надають значну підтримку RSF, постачаючи їм зброю та фінансову допомогу. ОАЕ зацікавлені в економічних вигодах, зокрема в доступі до суданського золота та портів на Червоному морі.
Росія виявляє інтереси по обидва боки конфлікту. Наприклад, до нещодавнього часу бійці ПВК "Вагнер" співпрацювали з Силами швидкого реагування (RSF) в сфері видобутку золота, постачаючи їм озброєння. За інформацією західних аналітиків, у 2023 році в Судані налічувалося близько 3000 представників "Вагнера". За це Москва прагнула отримати доступ до суданських портів для створення військово-морської бази, щоб відновити власні сили в Середземному морі після втрати бази в Сирії. Одночасно Росія підтримує зв’язки з Армією звільнення Судану (SAF), щоб зберегти свій вплив у регіоні, особливо в разі успіху аль-Бурхана, пропонуючи свою допомогу в обмін на контроль над портами.
Саудівська Аравія та Туреччина також займають певні позиції, хоча їхня підтримка не є такою явною. Саудівська Аравія має перевагу на боці SAF, тоді як Туреччина прагне знайти економічні вигоди з обома сторонами, паралельно реалізуючи свою зброю.
Важливим гравцем на світовій арені є також Китай, який реалізує свою міжнародну ініціативу "Один пояс, один шлях". Країна активно підтримує свої економічні інтереси, що стосуються безперешкодного проходу через Червоне море. Хоча китайська сторона декларує нейтральність, вона водночас постачає озброєння обом конфліктуючим сторонам.
Сполучені Штати, Європейський Союз та Організація Об'єднаних Націй, незважаючи на заклики до припинення бойових дій, в основному утрималися від активних дій, зосередившись на інших світових викликах, таких як конфлікт в Україні та ситуація в Газі.
Цікаво те, що Україна також має свої інтереси у Судані і навіть активно допомагає Збройним силам цієї африканської країни. Ще 19 вересня 2023 року CNN повідомило, що за ударами безпілотників і наземною операцією 8 вересня проти RSF, підтримуваних ПВК "Вагнер", поблизу Хартума, ймовірно, стоїть український спецназ. Очільник української розвідки Кирило Буданов не підтвердив і не спростував цього, але заявив, що Україна переслідуватиме російських військових злочинців всюди де б вони не були. А вже у листопаді 2023 року Kyiv Post показав відео, де українські спецназівці атакують російських бійців за допомогою вибухівки. Схожа історія була у лютому 2024 року, коли ГУРівці взяли у полон одного з вагнерівців в Судані.
У березні 2024 року видання The Wall Street Journal оприлюднило інформацію про конфлікт між Україною та Росією в Судані. Журналісти зазначили, що голова SAF Абдель Фаттах аль-Бурхан звернувся до Києва з проханням про підтримку. Ще в серпні 2023 року 100 українських військових з ГУР прибули в Судан, де їх першим завданням стала евакуація аль-Бурхана з оточеного Хартума. Після успішної місії він відправився до Порт-Судану, звідки планував відправитися до Ірландії для зустрічі з президентом Зеленським. Наступним кроком українських розвідників стало витіснення повстанців, які отримували підтримку від ПВК "Вагнер", з міста. Для цього українці використовували вразливості противника, проводячи нічні операції з дронами та пристроями нічного бачення.
Один з офіцерів ГУР, який очолював групу, зазначив, що конфлікт у Судані відрізняється від війни в Україні: солдати там погано екіпіровані, немотивовані, часто без зарплати й розпізнавальних знаків, що призводить до "дружнього вогню".
Інший офіцер ГУР також у березні 2024 року розповів французькому телеканалу TF1, що Судан є потужним логістичним гравцем у регіоні та має розвинуту портову інфраструктуру у Червоному морі, яку використовує російські ПВК. Спочатку ГУР зосередилися на розвідці: збирали дані про переміщення ворога, маршрути, дороги та чисельність особового складу. А далі займалися підготовкою диверсій проти транспорту найманців і формувань, що перевозили боєприпаси та паливо.
Тобто, як і у випадку з Сирією, українські ГУРівці активно долучилися до війни за кордоном, щоб послабити російські впливи та знешкодити вагнерівців й інших військових злочинців, причетних до війни в Україні. Адже допомагаючи урядовим військам, Україна тим самим тисне на Абдель Фаттах аль-Бурхана, щоб той не дозволив росіянам збудувати свою морську базу.
Читайте також: Падіння Асада у Сирії – новий провал Кремля: які наслідки це матиме для України. Роз’яснюємо.
Отже, ситуація в Судані дедалі більше нагадує затяжну війну на виснаження, де остаточна перемога може залежати від зовнішньої підтримки та економічної стійкості учасників конфлікту. Таким чином, можна стверджувати, що громадянська війна в Судані є не лише внутрішнім змаганням за владу, а й відображенням більш широких регіональних та глобальних інтересів, які зосередилися в центрі Африки.
