Европейский суд по правам человека вынес вердикт по делу, касающемуся применения карательной психиатрии в Украине.

Руководитель проекта Совета Европы "Содействие судебной системе Украины в условиях конфликта и после его завершения"

У 2012 році, базуючись на висновках медичної комісії, суд ухвалив рішення, що заявник вчинив замах на вбивство, однак звільнив його від кримінальної відповідальності через його психічний стан в момент скоєння злочину. Суд призначив йому примусове лікування в психіатричній лікарні, підкресливши, що, згідно з експертними оцінками, до вчинення злочину заявник не мав жодних психічних розладів і наразі є психічно здоровим. Проте, враховуючи обставини та характер злочину, раптову появу психічного розладу під час скоєння злочину, а також відсутність переконливих доказів, що свідчили б про те, що цей стан не може повторитися, суд визнав його особливо небезпечним для суспільства.

Таким чином, заявник потрапив до психіатричної лікарні з жорстким режимом у Дніпрі 6 грудня 2012 року. За його словами, він не став оскаржувати це рішення, оскільки вірив, що якщо медики визнали його психічно здоровим, то його перебування в цій лікарні є лише тимчасовим заходом.

Три місяці після госпіталізації, у березні 2013 року, психіатрична комісія встановила у нього органічний розлад особистості. Відтоді, з квітня 2013 по квітень 2014 року, суд тричі розглядав справу без присутності заявника. Проте 13 жовтня 2014 року, під час засідання за участю заявника, районний суд відмовив лікарні в задоволенні четвертого клопотання. Це рішення стало остаточним 24 жовтня 2014 року. Примусове лікування тривало до моменту виписки заявника з лікарні 28 жовтня 2014 року.

Заявник оскаржив примусове утримання в лікарні у період з 24 по 28 жовтня 2014. Суд задовольним позов заявника і присудив компенсацію (приблизно 256 євро).

Перед Європейським судом з прав людини заявник висловив занепокоєння щодо неправомірності свого перебування в лікарні після того, як суд 24 жовтня 2014 року припинив примусове лікування. Він також підкреслив, що не мав можливості оскаржити законність свого утримання в цій установі до вказаної дати, а також не зміг вимагати свого звільнення чи отримати відшкодування.

Перша скарга є типовою: після ухвали суду, що відмовила у продовженні примусового лікування, будь-яка затримка у звільненні, що перевищує термін, необхідний для оформлення документів, розглядається як порушення свободи. У даному випадку затримка тривала 4 дні, що робить порушення очевидним. Хоча національні органи влади визнали цей факт, сума компенсації у 256 євро була занадто малою, щоб Європейський суд з прав людини визнав, що ці органи дійсно виправили наслідки порушення.

Щодо другої скарги, тут набагато цікавіше.

Уряд стверджував, що заявник мав можливість оскаржити в районному суді законність продовження його примусового психіатричного лікування під час кожного періодичного перегляду його психіатричного ув'язнення, але він не скористався цією можливістю і, отже, не вичерпав доступні національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він вирішив не відвідувати слухання в районному суді і не подав через свого адвоката апеляцію на рішення районного суду про продовження його психіатричного лікування. Тому Уряд вважав, що стаття 5 § 4 не була порушена.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що :

До жовтня 2014 року суд не здійснював критичну оцінку матеріалів, поданих лікарнею міста Дніпро. Рішення, які приймалися, були практично однаковими в кожному випадку, не містили детального аналізу та, фактично, повторювали висновки лікарняних експертиз, без проведення будь-якого незалежного розслідування для встановлення, чи дійсно особа страждала на психічний розлад такого рівня і характеру, що виправдовував би продовження її примусового утримання.

Суд не зробив спроби з'ясувати, чому заявника направили в лікарню без наявності психічних розладів, тоді як через кілька місяців лікарі, які спостерігали за його станом і свободою, встановили діагноз, що вимагав постійного лікування. Жодного разу не виникло запитання про необхідність отримання незалежного медичного висновку, щоб підтвердити або спростувати оцінку психічного стану заявника, надану лікарнею в Дніпрі.

до жовтня 2014 року суд ніколи не оцінював той факт, що сутінковий стан свідомості заявника, який трапився лише один раз, за рік до госпіталізації заявника до лікарні м. Дніпра, більше ніколи не повторювався. Так само ніщо не вказує на те, що до 14 жовтня 2014 суд коли-небудь розглядав медичну справу заявника з метою отримання належного розуміння стану заявника та встановлення того, чи становив він небезпеку для оточуючих, як стверджувала дніпровська лікарня.

Суд ухвалював рішення, не маючи можливості побачити заявника особисто, не спостерігаючи за його реакцією та не вислуховуючи його думку, хоча національне законодавство, як правило, передбачає обов'язкову присутність заявника на слуханнях. Хоча лікарня формально додавала до справи письмову відмову заявника від участі в засіданні, ряд обставин (зокрема, медична карта, яка підтверджує його постійну опозицію до лікування) свідчить про те, що суд міг би здивуватися стану здоров'я заявника, якби спробував перевірити достовірність наданої лікарями відмови.

Європейський суд з прав людини також звернув увагу на те, що у своїх звітах за 2014 та 2015 роки Уповноважений з прав людини чітко підкреслювала, що позбавлення пацієнтів можливості брати участь у судових засіданнях у своїх справах є системною проблемою. Більш того, вона прямо зазначала, що під час її візиту адміністрація лікарні в Дніпрі активно заохочувала пацієнтів відмовлятися від участі в цих засіданнях. Крім того, фактичний висновок Уповноваженого у звіті за 2015 рік, що районний суд розглянув 45 справ за один день, при цьому всі пацієнти були відсутні, а рішення ґрунтувалися виключно на лікарняних документах, ще більше підкреслює сумнівну якість судового процесу та небажання суддів оскаржувати медичні висновки.

Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що засідання, які відбувалися до 13 жовтня 2014 року без присутності заявника, були свідченням очевидної недбалості суду та не відповідали основним стандартам правосуддя. Це, в свою чергу, призвело до порушення четвертого пункту статті 5 Конвенції.

Стаття 3 також була порушена у зв'язку з:

Окрім цього, було встановлено, що сталося порушення статті 13 (засоби захисту) Конвенції у зв'язку зі статтею 3.