Евроинтеграция для украинцев: как включить проблемы оккупации и внутренне перемещенных лиц в диалог с ЕС.
Політика розширення Європейського Союзу базується на чітко визначених правилах, критеріях для вступу, механізмах надання фінансової підтримки та темпах переговорного процесу. Однак, війна Росії проти України змусила переосмислити ці засади.
Зокрема, ЄС мусить врахувати фактор, з яким він ще не стикався в такому масштабі: мільйони внутрішньо переміщених осіб (далі - ВПО), тривалу окупацію значної частини території, воєнні злочини та масові порушення прав людини.
Слід відверто підкреслити: Європейський Союз не має чітко прописаних "правил" для України.
Отже, наразі не існує однозначної відповіді на те, як у процесі інтеграції України до ЄС врахувати потреби тих, хто найбільше постраждав від російської агресії, при цьому уникаючи використання цих питань як засобу політичного тиску на нашу країну.
Однак це не вказує на те, що проблеми внутрішнього переміщення та окупації можуть бути виключені з контексту євроінтеграційних процесів.
У першому комплексному аналітичному дослідженні Центру прав людини ZMINA, присвяченому цій темі, його автори спробували окреслити, як збалансувати два завдання: забезпечити реальне врахування інтересів людей, які постраждали від агресії РФ, а разом з тим - не допустити, щоб тема їхнього захисту перетворилася на інструмент політичного тиску чи блокування переговорів з ЄС.
Йдеться про три ключові питання: які права ВПО та мешканців тимчасово окупованих територій (далі - ТОТ) уже інтегровані в переговорний процес; який постконфліктний досвід Євросоюзу може бути релевантним для України; як системно внести проблеми окупації та внутрішнього переміщення до порядку денного переговорів Україна - ЄС.
Офіційна переговорна структура України є звичною та відповідає тим самим стандартам, що й у інших країн-кандидатів, таких як Північна Македонія, Албанія та Молдова.
Окремого розділу про окупацію чи внутрішнє переміщення в ній немає. Але це не означає, що ці теми не можуть і не мають бути інтегровані в наявні переговорні кластери - передусім у розділи 23 ("Судова влада та фундаментальні права") і 24 ("Юстиція, свобода, безпека").
Єврокомісія поступово розширює свої пріоритети. У щорічних звітах, що входять до пакета розширення, все частіше акцентується увага на ситуації внутрішньо переміщених осіб та жителів тимчасово окупованих регіонів.
Зокрема, у звіті на 2024 рік були висловлені критичні зауваження стосовно недостатнього фінансування соціальних послуг для внутрішньо переміщених осіб (ВПО), а також проблем, пов'язаних із повторною реєстрацією ВПО для отримання допомоги і дотриманням зобов'язань щодо забезпечення житлом. Крім того, наголошено на необхідності реалізації стратегії відновлення держави та реінтеграції населення на тимчасово окупованих територіях України.
У звіті за 2025 рік висвітлюються заклики до України зосередити увагу на правах громадян, які були змушені отримати російське громадянство, зокрема дітей, що народилися під час окупації. Також підкреслюється необхідність забезпечення якісної освіти для дітей, які проживають поблизу зони конфлікту.
Тобто питання присутнє, але поки що фрагментарно.
Навіть у програмі Ukraine Facility на 50 млрд євро (2024-2027 роки) питання ВПО враховано лише частково: йдеться про створення умов для повернення людей та зміцнення систем соціального захисту, але без комплексного підходу до проблем окупації.
У Дорожній карті, присвяченій верховенству права, акцент зосереджений на обмеженому колі тем, таких як соціальні послуги, стратегія в сфері прав людини та інформаційна реінтеграція. Проте залишаються поза увагою важливі аспекти, зокрема реалізація люстраційних політик, адміністративні процедури обробки даних з документів, виданих окупаційною владою (що стосується народження, смерті, реєстрації, розірвання шлюбу), а також механізми використання інформації з документів, виданих на тимчасово окупованих територіях України.
Можна відзначити, що численні питання, пов'язані з правами внутрішньо переміщених осіб та мешканців тимчасово окупованих територій України, досі не беруться до уваги в рамках євроінтеграційного процесу. Однак існує значна необхідність у їхньому включенні, оскільки затримка у вирішенні цих проблем може негативно вплинути на хід переговорів у майбутньому.
Жодна з попередніх хвиль розширення Європейського Союзу не містила спеціального "постконфліктного треку". Проте питання війни завжди грали важливу роль у процесі переговорів.
Це сталося внаслідок зростання вимог у галузі дотримання прав людини та верховенства права, регіональної співпраці, а також переслідування осіб за військові злочини і повернення біженців тощо.
Наприклад, Хорватія продемонструвала, як процес євроінтеграції може бути використаний як засіб для реалізації перехідного правосуддя. Європейський Союз вимагав від цієї країни не тільки впровадження формальних реформ у судовій системі, а й активної співпраці з Міжнародним кримінальним трибуналом, що займається справами колишньої Югославії, а також створення національних механізмів для переслідування військових злочинів.
Щодо Молдови, спеціальна переговорна структура для Придністров'я не існує, однак це питання часто піднімається у звітах Єврокомісії. Політичні дебати охоплюють різноманітні варіанти щодо можливого вступу Молдови до ЄС, і при цьому Європейський Союз не вважає тимчасову окупацію регіону перешкодою для отримання членства.
Кіпр є унікальним випадком серед країн, що приєдналися до Європейського Союзу, оскільки він не має повного контролю над усією своєю територією.
У 1999 році Європейська рада зазначила, що досягнення політичного врегулювання між Кіпром та Туреччиною є бажаним, проте його відсутність не може стати перешкодою для вступу.
Ситуація з Кіпром відрізняється від української тим, що масштаб загроз був менший, бойові дії давно припинилися (у 1974 році), а країна вступила до ЄС лише 2004 року. Цей кейс демонструє, що тимчасова окупація території необов'язково блокує членство в союзі.
Що стосується Грузії, то політика подолання наслідків агресії РФ не виділялася як окремий напрям, а розглядалась як складник належного врядування. ЄС відстежував виконання програм з розселення ВПО, доступ до соціальних послуг і житла, а також захист прав людей, що залишилися в окупованих регіонах.
Висновок для України ясний: не варто ініціювати окремий переговорний процес, що стосується наслідків агресії. Однак ще більшою помилкою було б відкладати ці питання до "перемоги".
Як внести питання окупації до переговорного процесу з Європейським Союзом?
По-перше, необхідно гарантувати систематичне врахування пріоритетів захисту прав внутрішньо переміщених осіб та мешканців тимчасово окупованих територій України в рамках Дорожньої карти з питань верховенства права, а також у контексті внутрішніх рішень і державних стратегій.
Ці матеріали повинні включати чіткі показники розвитку стосовно змін у доступі до соціальних послуг, медичних послуг, пенсій, освіти, відшкодування за втрату майна, а також реєстрації злочинів тощо.
По-друге, згадані документи мають відповідати глобальним інструментам ЄС у сферах верховенства права, прав людини, демократії та перехідного правосуддя.
Такий підхід дає можливість об'єктивніше оцінювати реальний стан дотримання прав ВПО та жителів ТОТ України й розв'язувати виявлені проблеми без створення окремого переговорного треку.
У контексті цього питання важливу роль для України відіграє мандат Спеціального представника Європейського Союзу з прав людини, який впроваджує глобальну стратегію у сфері правосуддя, демократії та прав людини. Також значущою є діяльність Європейської мережі національних правозахисних інститутів (ENNHRI).
По-третє, треба створити платформу "EU - UA Права людини" для взаємодії та співпраці між Уповноваженим Верховної ради України з прав людини, провідними національними правозахисними організаціями та інституціями ЄС.
Її основне завдання - забезпечити інтеграцію українського правозахисного сектора до європейських процесів, регулярне й об'єктивне інформування партнерів про стан дотримання прав людини, а також формування спільних підходів і рішень до виявлених проблем. Очікуваний результат: сталість, прогнозованість і проактивність у сфері прав людини та мінімізація ризиків політизації або використання правозахисної тематики як інструменту тиску в переговорному процесі.
Саме з цієї причини найефективніша модель інтеграції питань внутрішнього переміщення осіб та тимчасової окупації в євроінтеграційну стратегію повинна базуватися на двох підходах:
Це дозволить тримати тему в центрі уваги без створення окремого переговорного треку.
Таким чином, це створить умови для запобігання безпідставному політичному блокуванню.
Таким чином, євроінтеграція для України виступає не лише як процес адаптації національного законодавства до стандартів ЄС, але й як важливий механізм внутрішніх змін під час війни. Якщо інтереси мільйонів внутрішньо переміщених осіб та жителів окупованих районів залишаться поза увагою під час переговорів, це може призвести до серйозних ризиків як для соціальної стабільності, так і для самого процесу інтеграції.
Тимчасова окупація не блокує членства автоматично, але від того, як Україна вже зараз вибудує механізми захисту прав своїх громадян, залежатимуть і темп переговорів, і довіра партнерів.
