Европейская конвенция и украинская судебная система: результаты трех десятилетий внедрения и актуальные вызовы

В Верховном Суде состоялась дискуссия, посвященная тридцатилетнему опыту внедрения Европейской конвенции по правам человека в национальную правовую систему, а также возможностям улучшения взаимодействия между Европейским судом по правам человека и судебными органами Украины.

Сесію ІІ "Імплементація Європейської конвенції з прав людини в національний правопорядок України: досягнення 30-річного досвіду" модерував керівник Центру прав людини та меморіалізації війни, національний консультант Ради Європи Антон Дробович. У межах цієї сесії обговорювали як досягнення, так і проблемні аспекти впровадження стандартів Конвенції у правову систему України з акцентом на практику національних судів.

Секретар Великої Палати Верховного Суду Віталій Уркевич акцентував увагу на важливих етапах впровадження Європейської конвенції з прав людини в Україні, починаючи з моменту її набуття чинності для нашої держави у 1997 році. Він підкреслив, що після ратифікації Конвенція стала невід'ємною частиною національного законодавства відповідно до статті 9 Конституції України. Також він зазначив важливість визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини для розвитку національної правозастосовної практики.

Особливо слід зазначити ухвалення 23 лютого 2006 року Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", який встановив обов'язок для національних судів використовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Суддя підкреслив, що це стало основою для суттєвих змін у судовій практиці і поступового приведення національного законодавства у відповідність до стандартів Ради Європи.

Віталій Уркевич, розкриваючи практичні наслідки реалізації нововведень, надав приклади значних трансформацій у кримінальному судочинстві. Серед них - скасування смертної кари, ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу України Верховною Радою 13 квітня 2012 року, а також формування судовими органами принципів щодо недопустимості доказів, здобутих з порушенням прав людини. Він підкреслив важливість практики Європейського суду з прав людини у забезпеченні гарантій права на справедливий суд, особисту свободу та дотримання належної процедури. Секретар Вищого спеціалізованого суду зазначив про рішення Суду в справах "Олег Колесник проти України", "Нечипорук і Йонкало проти України" та "Паньків проти України", які стали важливими орієнтирами для національних судів у питаннях допустимості доказів. Він зазначив, що ці рішення сприяли закріпленню в українському судовому процесі підходу, згідно з яким зізнавальні свідчення, отримані з порушенням права на захист, внаслідок жорстокого поводження або з порушенням права не свідчити проти себе, не можуть бути використані як докази вини.

У 2022 році, нагадав спікер, запроваджено законодавчий механізм пом'якшення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Такий механізм передбачає, що особа, засуджена до довічного позбавлення волі, після відбуття перших 15 років покарання може звернутися до суду й клопотати про заміну довічного покарання на певний строк із перспективою умовно-дострокового звільнення. ЄСПЛ позитивно оцінив кроки України в цьому напрямі.

Доповідач підкреслив важливість розвитку національної практики стосовно використання тримання під вартою як надзвичайного запобіжного заходу, враховуючи позицію Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах "Ігнатов проти України", "Наконечний та інші проти України", "Михайлова та інші проти України". Суд неодноразово наголошував на недопустимості необґрунтованого або надмірно тривалого позбавлення волі. Спікер також акцентував увагу на впливі практики ЄСПЛ на інші аспекти судочинства, такі як розгляд справ про адміністративні правопорушення та вирішення цивільних і сімейних спорів. Це особливо важливо в контексті забезпечення ефективного апеляційного розгляду судових рішень, захисту права на мирне володіння майном, дотримання балансу між інтересами особи та суспільства, а також правом на повагу до приватного і сімейного життя, визначення батьківства й врахування найкращих інтересів дитини. Завершуючи, Віталій Уркевич зазначив, що орієнтація на практику ЄСПЛ стала для України невідворотним шляхом розвитку її правової системи і важливим орієнтиром для утвердження верховенства права.

Суддя Європейського суду з прав людини Микола Гнатовський підкреслив важливий вплив практики ЄСПЛ на еволюцію правової системи України за три десятиліття її членства в Раді Європи. Він зазначив, що ще на етапі вступу України до Ради Європи Парламентська асамблея визначила широкий спектр необхідних змін для національної правової системи, зокрема потребу у нових процесуальних кодексах. За його словами, ці реформи здійснювалися поступово, з урахуванням практики ЄСПЛ, і найбільш помітно позитивно вплинули на сферу кримінального процесу.

Водночас суддя акцентував, що поряд із досягненнями зберігається низка системних проблем, які продовжують фіксуватися у практиці Європейського суду з прав людини. Він звернув увагу на так звані табличні рішення ЄСПЛ, ухвалювані комітетами Суду, які стосуються давно ідентифікованих порушень і свідчать про відсутність змін у підходах на національному рівні. Значна частина рішень із констатацією порушень Конвенції щодо України належить саме до цієї категорії, що, за словами судді, є індикатором невирішених структурних проблем.

Микола Гнатовський зосередив свою увагу на проблемі невиконання остаточних судових рішень, особливо в тих випадках, коли боржником є держава. Він підкреслив, що, хоча формально кількість таких справ зменшилася після рішення у справі "Бурмич та інші проти України", сама проблема не зникла, а трансформувалася в нову форму розгляду, перемістившись під контроль Комітету міністрів Ради Європи. Додатково, спікер акцентував на стабільній практиці Європейського суду з прав людини щодо умов утримання під вартою та обставин в установах виконання покарань, які тісно пов’язані з порушенням статті 3 Конвенції та залишаються однією з найбільш актуальних проблем для України.

На завершення свого виступу, доповідач підкреслив, що системні проблеми, такі як надмірна тривалість кримінальних і цивільних процесів, стереотипні підстави для утримання під вартою, труднощі з доступом до правосуддя та неналежне розслідування випадків насильства, вимагають скоординованих зусиль усіх гілок влади. Він зазначив, що нерозв'язання цих питань становить не лише предмет занепокоєння для Європейського суду з прав людини, але й є однією з основних перешкод на шляху європейської інтеграції України, оскільки ефективне запровадження законодавства Європейського Союзу можливе лише на міцному національному підґрунті.

Голова підкомітету Верховної Ради України з питань виконання рішень Європейського суду з прав людини та альтернативного розв'язання спорів Роман Бабій зазначив, що ратифікація Європейської конвенції з прав людини в 1997 році була свідомим вибором України на користь європейських цінностей. Він акцентував увагу на тому, що імплементація цієї Конвенції не є разовою подією, а є тривалим і постійним процесом, який включає як законотворчу діяльність, так і розвиток практики правозастосування.

Доповідач підкреслив, що Конвенція стала для України потужним інструментом, що слугує критерієм для оцінки якості національного законодавства. Практика Європейського суду з прав людини сприяє її адаптації до специфічних правовідносин і соціальних змін. Він також зауважив, що ухвалений у 2006 році Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріпив на законодавчому рівні обов'язок судів враховувати практику ЄСПЛ як джерело права. Однак було зазначено, що в умовах зміни кількості та характеру справ, що стосуються України, цей Закон потребує оновлення. Відповідні дії вже здійснюються в парламенті.

Роман Бабій звернув увагу на те, що рішення ЄСПЛ стали поштовхом до системних законодавчих змін, зокрема у сфері судоустрою та процесуального права. Він навів приклади конституційних змін 2016 року і реформування законодавства у відповідь на рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України", ухвалення нового КПК 2012 року, а також скасування мораторію на обіг земель сільськогосподарського призначення у зв'язку з рішенням ЄСПЛ у справі "Зеленчук і Цицюра проти України". За його словами, імплементація Конвенції проявляється не лише в прямому застосуванні рішень ЄСПЛ, а й у реагуванні законодавця на виявлені Судом структурні проблеми.

У той же час доповідач підкреслив, що існують системні проблеми з виконанням рішень Європейського суду з прав людини, зокрема в справах, що стосуються незалежності судової влади, затягування судових процесів і невиконання рішень суду щодо держави. Він також звернув увагу на специфіку реалізації Конвенції в умовах воєнного стану, зокрема на застосування Україною статті 15 Конвенції, що дозволяє відступати від деяких зобов'язань при дотриманні принципу пропорційності та постійному узгодженні з практикою ЄСПЛ. Доповідач визначив напрямки законодавчої діяльності, які спрямовані на покращення дисциплінарних процедур для суддів, скорочення термінів розгляду справ, розвиток електронного суду, альтернативні механізми вирішення спорів та реформування системи виконання судових рішень. Він наголосив на тому, що Конвенція та практика ЄСПЛ мають бути сприйняті як засіб удосконалення правової системи України, навіть в умовах надзвичайних ситуацій.

Перед сесією ІІІ "Ефективний діалог між Європейським судом з прав людини та судовою владою України: шляхи вдосконалення", яку модерував голова адвокатського об'єднання "Назар Кульчицький та партнери", національний консультант Ради Європи Назар Кульчицький, з ключовою доповіддю виступила Уповноважений у справах ЄСПЛ Маргарита Сокоренко.

Вона підкреслила, що Україна стала учасником Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у 1997 році, що стало вирішальним етапом у розвитку її державності. З того часу положення цієї угоди та практика Європейського суду з прав людини стали важливими орієнтирами для реформ у нашій країні.

Одночасно війна, яку Росія веде проти України і яка триває до сьогодні, стала найбільшим випробуванням для здатності держави підтримувати верховенство права. Повномасштабна агресія з боку РФ поставила Україну перед безпрецедентними викликами. Проте, незважаючи на ці труднощі, захист прав людини залишається для України таким же важливим аспектом, як і оборона території. Наша спільна мета - оновити правову систему та впровадити стандарти Конвенції, навіть у цих надзвичайно складних умовах.

Доповідачка зауважила, що з 11 вересня 1997 року, коли для України набрала чинності Конвенція, ЄСПЛ прийняв понад 113 тис. заяв проти України. Перші дві скарги надійшли вже 19 вересня 1997 року, тобто через 8 днів після згаданої дати. Перше ж рішення ЄСПЛ прийняв у травні 1999 року. З кожним роком кількість звернень громадян України до ЄСПЛ зростала. Найбільша кількість поданих заяв проти України припадала на 2013-2016 роки, а потім спостерігався деякий спад.

Маргарита Сокоренко навела статистику: у 2021 році ЄСПЛ прийняв до розгляду майже 3800 заяв проти України, у 2022 - близько 2000. Але це вочевидь було пов'язано із повномасштабним вторгненням рф. Останні два роки кількість заяв збільшується, зокрема у 2024 році вона становила 2832 заяви. А станом на листопад цього року на розгляді ЄСПЛ було понад 4500 заяв проти України. Також доповідачка зазначила, що з початком повномасштабного вторгнення рф близько 60 % заяв, які перебувають на розгляді ЄСПЛ, стосуються саме цих подій.

Протягом 28 років дії Конвенції в Україні Європейський суд з прав людини виявив ряд системних порушень, які потребують комплексного вирішення. Серед них - неналежне виконання або затягування виконання рішень національних судів, надмірна тривалість судових процесів у цивільних, кримінальних і адміністративних справах, жорстоке ставлення до осіб, які знаходяться під контролем держави, а також неефективність розслідувань правоохоронними органами в таких випадках. Додатково спостерігаються неналежні умови утримання осіб під вартою в слідчих ізоляторах та виправних колоніях, брак механізмів національного захисту у відповідних справах, а також недоліки в законодавстві та практиці державних органів, що призводять до тривалого, незаконного або безпідставного утримання осіб під вартою. Окрім того, внаслідок військової агресії Росії проти України виникли нові скарги, пов'язані з окупацією територій та контекстом війни.

Спікерка більш детально розповіла про деякі справи за скаргами проти України, які розглянув ЄСПЛ за останній час. Зокрема, вона звернула увагу на рішення у справі "Хлєбік проти України". Заявник скаржився на те, що його апеляцію на вирок не було розглянуто, оскільки матеріали справи перебували на непідконтрольній Україні території в м. Луганську. ЄСПЛ врахував, що Україна зіткнулася з агресією рф, визнав, що національні органи здійснили всі можливі заходи для вирішення проблеми заявника (в тому числі, розглянули можливість відновлення матеріалів втраченого провадження). Отже, ст. 6 Конвенції порушено не було.

У справі "Цезар та інші проти України" Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) дійшов висновку, що неможливість заявників звернутися до суду за місцем проживання через бойові дії не погіршує їхнє право на судовий захист. У цій справі позивачі, зокрема, вказували на труднощі у отриманні соціальних виплат на непідконтрольній території, а також на відсутність можливості звернутися до суду в місті Донецьк. Маргарита Сокоренко підкреслила, що Суд не лише згадав про обставини війни, але й проаналізував механізми, які були запроваджені державою для отримання відповідних виплат на території, що контролюється урядом.

Доповідачка також підкреслила нещодавнє рішення у справі "Ряшенцева та інші проти України", в якому Європейський суд з прав людини визнала скарги, що стосуються обстрілів житлових районів на тимчасово окупованих територіях, неприйнятними. Вона також згадала рішення ЄСПЛ у справі "Вячеславова та інші проти України", що стосується трагічних подій 2 травня 2014 року в Одесі. Суд врахував, що деякі представники правоохоронних органів на той час діяли на користь російської сторони та затягували процес розслідування. Проте, незважаючи на це, ЄСПЛ все ж встановив порушення з боку України.

Як зазначила Маргарита Сокоренко, попри значну кількість справ проти України в ЄСПЛ слід відзначити успіхи країни у виконанні рішень Суду. Навіть під час повномасштабної війни Україна продемонструвала значні просування у виконанні заходів загального характеру.

Підсумовуючи, доповідачка наголосила, що виконання рішень ЄСПЛ і імплементація Конвенції можуть бути ефективними лише за умови спільних дій усіх гілок влади.

Суддя Європейського суду з прав людини Микола Гнатовський підкреслив, що взаємодія між ЄСПЛ та українською судовою системою є ключовим елементом для ефективного впровадження Конвенції, а також для закріплення статусу України як європейської держави, що серйозно ставиться до загальноєвропейських правових і конституційних традицій. У цьому контексті він підняв кілька питань, які, на його думку, є критично важливими для належного розвитку такого діалогу.

Доповідач підкреслив важливість принципу субсидіарності, який є основоположним для Конвенції. Згідно з цим принципом, основна відповідальність за захист прав людини та основних свобод покладається на державу, в першу чергу - на судову систему. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) виконує допоміжну роль, сприяючи державам у дотриманні положень Конвенції шляхом формування відповідної судової практики. Це дозволяє державам зрозуміти, як реалізувати свою первинну відповідальність за захист прав людини в реальному житті. Ключовим аспектом тут є наявність ефективних засобів правового захисту. Держава повинна мати необхідні механізми, щоб адекватно реагувати на випадки порушення прав, закріплених у Конвенції. Суддя ЄСПЛ акцентував на тому, що судова влада має бути оснащена відповідними інструментами для виконання своїх функцій.

Микола Гнатовський зазначив, що в Україні необхідно створити законодавство, яке чітко буде передбачати порядок відшкодування державою шкоди, завданої особі у зв'язку з порушенням її прав. Спікер сказав, що Конвенція встановлює мінімальний стандарт захисту прав, тоді як Конституція України йде далі та гарантує більше прав. Вона передбачає принцип, згідно з яким шкода повинна компенсуватися, законодавство має бути зрозумілим, чітко давати відповідь на питання про те, як саме така компенсація визначається, і робити можливим ухвалення таких рішень відповідними інституціями в державі. Держава має повну дискрецію щодо того, як саме вона це буде робити.

Заступниця голови Касаційного кримінального суду при Верховному Суді Наталія Антонюк поділилася інформацією про використання Конвенції та практики Європейського суду з прав людини в сфері кримінальної юрисдикції.

Вона зазначила, що протягом тридцяти років дії Конвенції в Україні відбулися значні зміни в інституційній сфері. Багато звернень до Європейського суду з прав людини отримують статус неприйнятних або завершуються підтвердженням правильності рішень, ухвалених національними судами.

"Кількість скарг, що їх Європейський суд з прав людини визнає неприйнятними, слугує суттєвим показником якості правосуддя. Сучасні статистичні дані свідчать про те, що правова система в Україні здійснює позитивні зміни", - підкреслила Наталія Антонюк.

Вона відзначила, що рішення Європейського суду з прав людини швидко перекладаються українською, їх ретельно аналізують і застосовують при формуванні юридичних позицій суддями Верховного Суду.

Одним із випадків реалізації Конвенції в контексті кримінальної юрисдикції стало розслідування, пов'язане з розповсюдженням у соціальних мережах зображень та матеріалів, що містять комуністичну символіку.

У касаційній скарзі позивач акцентував увагу на принципі свободи вираження думок, наголошуючи, що криміналізація подібних дій суперечить європейським стандартам. Проте Касаційний кримінальний суд Верховного Суду прийшов до висновку, що обмеження, встановлені національним законодавством, відповідають вимогам Конвенції.

Суд виходив з того, що Верховна Рада України, приймаючи Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", відобразила волю суспільства, враховуючи історичний досвід країни. У статті 4 цього Закону український законодавець визначив численні випадки, в яких заборона не поширюється. Це свідчить про те, що держава не запровадила абсолютну заборону на використання символіки тоталітарних режимів, а, навпаки, врахувала ряд обставин, за яких відповідні дії не підлягають цій забороні.

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду також зазначив, що аналогічні заборони існують у ряді європейських країн, які пережили вплив тоталітарних режимів. У цьому контексті криміналізація таких дій є питанням, що перебуває в компетенції національної влади з огляду на її історичні обставини. У зв'язку з цими факторами, суд не виявив порушень Конвенції.

Особливу увагу в доповіді було зосереджено на судовій практиці, що стосується питання відмови від військової служби на основі релігійних переконань.

Наталія Антонюк підкреслила, що об'єднана палата ККС ВС, розглядаючи це питання, спиралася на норми національного законодавства, що забезпечують можливість альтернативної (невійськової) служби в умовах миру. Проте в умовах воєнного стану законодавець не передбачив наявність такого права.

Суд також підкреслив, що при призові особи на військову службу, держава зобов'язана уважно враховувати її релігійні погляди. Зокрема, це стосується шансу виконувати обов'язки, які не передбачають використання зброї, наприклад, у сферах зв'язку, логістики, медицини або інших допоміжних професій.

При формуванні своєї позиції, Касаційний кримінальний суд Верховного Суду звернувся до висновків Венеційської комісії, акцентуючи увагу на важливій суспільній потребі в умовах збройної агресії Росії проти України, а також на необхідності дотримання пропорційності в питаннях втручання в права людини. Було зауважено, що Європейський суд з прав людини ще не виробив усталеної практики стосовно проходження військової служби в умовах воєнного стану.

Суддя ВС у Касаційному цивільному суді Ольга Ступак зазначила, що сьогодні, коли Європа стикається з жорсткою неспровокованою агресією росії, ми особливо гостро відчуваємо цінність принципів, на яких побудована наша спільна європейська домівка. Повага до людської гідності, свобода, демократія та верховенство права - це не просто слова, це ідеали, за які ми боремося. Україна сьогодні захищає не лише власну землю, а й загальноєвропейські цінності.

У цій боротьбі верховенство права перетворюється з абстрактного поняття на щоденну задачу для кожного судді в Україні. Незважаючи на складні обставини, ракетні атаки та нестачу кадрів, ми продовжуємо виконувати свої обов’язки щодо забезпечення правосуддя. У ці важкі часи особливо важливим є встановлення діалогу між Європейським судом з прав людини та національними судами. Цей діалог сприяє впровадженню найкращих практик для ефективного захисту прав людини, підкреслила спікерка.

У своєму виступі доповідачка акцентувала увагу на надзвичайно важливій темі - застосування статті 8 Конвенції у контексті вирішення сімейних конфліктів. Вона підкреслила, що для українців сім'я завжди мала особливе значення. Сьогодні, коли війна розлучила мільйони родин, захист сімейного життя набуває особливої актуальності. Тому будь-яке втручання з боку держави в цю сферу повинно бути ретельно обґрунтованим, пропорційним і, головне, зосередженим на найкращих інтересах дитини.

Ольга Ступак підкреслила, що процес адаптації національних судів до сучасних стандартів розпочався з важливих рішень Європейського суду з прав людини, зокрема у справах "Савіни проти України" та "Мамчур проти України". Суддя також зазначила рішення у справах "М. С. проти України" та "Вишняков проти України", які закріпили принцип абсолютної рівності прав матері та батька, ставши важливими орієнтирами для національних судів у питаннях, що стосуються визначення місця проживання дитини.

Доповідачка підкреслила, що Верховний Суд постійно дотримується основних принципів Європейського суду з прав людини, наголошуючи на необхідності для судів першої та апеляційної інстанцій ретельно вивчати можливості збереження сімейних зв'язків. Вона зазначила важливість залучення психологів, вислуховування думки дитини та забезпечення змагального процесу. Суддя акцентувала, що ми рухаємося від формалізму до справжньої турботи про кожну окрему родину.

Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Наталія Коваленко представила важливу доповідь на тему "Війна і нова правова реальність" під час третьої тематичної сесії. Вона зазначила, що впроваджуючи Конвенцію, ми повинні чітко усвідомлювати правову ситуацію, в якій опинилися. Сьогодні Україна проходить складний етап перевірки зрілості своїх правових інститутів і стійкості держави. Перед нами постає важливе і тривожне питання: чи має людина реальний доступ до суду у найскладніші моменти для держави? Воєнний стан висунув перед судовою системою небачені виклики. Як гарантувати доступ до правосуддя під час повітряних нападів? Чи може процедура залишатися справедливою, якщо учасники процесу перебувають на фронті чи в окупації?

Спікерка повідомила, що станом на 2025 рік внаслідок збройної агресії Російської Федерації 161 судове приміщення зазнало пошкоджень, з яких 19 були знищені повністю. Найбільше постраждали Харківська, Донецька та Миколаївська області. На жаль, серед колег ми зазнали невиправних втрат: деякі судді вважаються зниклими безвісти, а інші беруть участь у захисті країни зі зброєю в руках. Незважаючи на ці виклики, суди продовжують свою діяльність. Більше того, судова система виявилася в центрі нових видів спорів, а Верховний суд сформулював важливі правові позиції щодо:

Доповідачка підкреслила, що у 2025 році Верховний Суд вперше звернувся до Європейського суду з прав людини з консультативним запитом, що стосується усунення перешкод у доступі до житла, на основі статей 6, 8 та 9 Конвенції. Крім того, в грудні цього року адміністративний суд Верховного Суду ініціював запит на роз'яснення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що стосується пропорційності фінансових санкцій у податкових спорах. Як зазначила Наталія Коваленко, ці події свідчать про перехід від формального посилання на Конвенцію до більш активного діалогу.

Суддя також акцентувала на тих справах, в яких Європейський суд з прав людини високо оцінив практику України.

Сьогодні українські суди дедалі частіше застосовують практику ЄСПЛ системно й критично, зокрема в питаннях обґрунтованості рішень. Це свідчить про перехід від формального цитування до змістовної імплементації Конвенції в національне правосуддя. Наталія Коваленко наголосила, що ВС систематично готує тематичні огляди практики ЄСПЛ. У цих матеріалах аналізуються ключові рішення, висвітлюються проблемні питання тлумачення Конвенції та їхнє значення для української судової практики.

У цьому контексті доповідачка провела глибокий аналіз сучасної практики Верховного Суду, враховуючи статті 6, 10, 13, 41 Європейської конвенції, а також статтю 1 Першого протоколу та статтю 2 Четвертого протоколу до неї, спираючись на відповідні рішення Європейського суду з прав людини. Зокрема, були досліджені справи під номерами № 320/11903/22, № 440/4399/22, № 640/34282/21, № 280/7366/23, № 320/14498/24 та № 400/8389/21. Ця судова практика охоплює як матеріальні, так і процесуальні питання.

Наталія Коваленко підкреслила, що при аналізі дотримання Україною Конвенції важливо враховувати контекст війни, постійні кадрові проблеми та обмежене фінансування. Хоча це не є виправданням, ситуація має значення. Варто зазначити, що щороку українські суди всіх рівнів розглядають більше 5 мільйонів справ. Співвідношення цієї цифри до кількості скарг, які Європейський суд з прав людини визнає прийнятними, є важливим аспектом. Судді України продовжують демонструвати світові, що навіть за умов безпрецедентних загроз для безпеки вони здатні забезпечувати якісний судовий захист, наголосила суддя.

Зоя Загиней-Заболотенко, яка обіймає посаду завідувача відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України, виступила з презентацією результатів проєкту Асоціації правників України. Цей проєкт зосереджений на моніторингу судових проваджень і аналізі рішень у справах, пов'язаних з воєнними злочинами, відповідно до статті 438 Кримінального кодексу України.

Вона поінформувала, що із жовтня 2023 року проєкт відвідав понад 2000 судових засідань у 608 унікальних кримінальних справах за ст. 438 КК України, дослідив масив із 171 вироку, наявних у Єдиному державному реєстрі судових рішень станом на грудень 2025 року. Попри те, що в Україні зареєстровано понад 200 тис. проваджень за фактами воєнних злочинів, зазначила спікерка, кількість судових рішень уже дозволяє робити висновки щодо дотримання стандартів Європейської конвенції з прав людини. Доповідачка також відзначила значний прогрес у розвитку судової практики та підходах до розгляду справ, наголосивши, що судова влада доклала неймовірних зусиль, щоб забезпечити справедливе правосуддя, яке відповідає міжнародним стандартам.

Крім того, Зоя Загиней-Заболотенко акцентувала на проблемі невизначеності кримінального законодавства. За її словами, аналіз вироків свідчить про труднощі в розмежуванні воєнних злочинів (ст. 438 КК України) і злочинів проти основ національної безпеки (державна зрада, колабораційна діяльність).

Насамкінець експертка зазначила, що попри певні недоліки, кожну зафіксовану проблему можна розв'язати на наступних етапах розвитку судової практики за ст. 438 КК України. Ми вже спостерігаємо позитивну динаміку як у ході судових розглядів, так і в змісті вироків та ухвал апеляційних судів. Це результат зусиль судової влади, спрямований на підвищення кваліфікації суддів у цій категорії справ.

На завершення заходу учасники взяли участь у живій дискусії, в якій обговорили ряд важливих тем. Зокрема, акцентували увагу на термінах та ефективності судового захисту, а також на обґрунтованості судових рішень в умовах надмірного й нерівномірного навантаження на суддів. Вони також детально розглянули позицію Європейського суду з прав людини у справі "ТОВ "Укркава" проти України" та її основні сигнали для правової системи та суспільства. Крім того, учасники підняли питання механізмів компенсації на національному рівні і обговорили можливі випадки тиску на суддів у рамках кримінальних проваджень, зафіксовані під час моніторингових візитів.