Іноземець зміг уловити незвичайну суть одеських пейзажів та сприйняття світу.

22-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA завершив свою роботу 13 червня. Протягом восьми днів у столичних кінозалах "Жовтень" і Kino42, а також на онлайн-ресурсі Docuspace, глядачі мали можливість переглянути 71 фільм з 38 країн. В програмі фестивалю були представлені як повнометражні, так і короткометражні стрічки, які є яскравими прикладами сучасної документалістики, здебільшого 2024-2025 років випуску. Серед них можна було знайти 15 українських фільмів.

Конкурсна програма "Docu/Україна" щороку стає все більш вражаючою. Складається враження, що ми вже звикли до великих прем'єр. Кожен фільм у цій секції вперше був представлений на одному з престижних міжнародних кінофестивалів. Основна тема – війна та її вплив на наше суспільство, - зазначає програмерка фестивалю Docudays UA Ольга Сидорушкіна. Вона ділиться інформацією про п'ять фільмів національного конкурсу, а також розповідає про три свої улюблені стрічки з інших програм.

"Зшиті кроки" - фільм, створений режисеркою Аліною Максименко з Польщі у 2024 році, представлений у конкурсній програмі "Docu/Україна".

На початку масштабного вторгнення Росії режисерка Аліна Максименко опинилася в ізоляції в Ірпені, Київської області, відновлюючись після хірургічного втручання з ногою в гіпсі. Коли їй вдається врятуватися разом з однією з останніх груп евакуйованих, вона потрапляє в сусіднє село, де залишилися її батьки – Тетяна та Анатолій. Спочатку сім'я Максименків намагається підтримувати ілюзію звичайного життя: Тетяна проводить онлайн-уроки музики, Анатолій дбає про своїх котів і сусідських тварин, які залишилися без нагляду. Аліна, у свою чергу, фіксує ці моменти на камеру. Однак, коли фронт наближається, родина стикається з важким вибором: залишитися чи виїхати, що стає ключовим моментом у їхній історії.

Цей фільм є першим повнометражним проектом режисерки Ольги Сидорушкіної. Аліна Максименко досліджує переживання ізоляції своєї родини, передаючи відчуття напруги, яке виникає в умовах невизначеності, безнадії та віддаленості від зовнішнього світу — емоції, які були знайомі багатьом з нас на початку повномасштабного вторгнення. Порожнеча, яку неможливо було заповнити, а також відсутність перспективи на майбутнє, продемонстровані у фільмі через динаміку взаємин між батьками та їх донькою. Після 24 лютого 2022 року багато родин знову об'єдналися — діти повернулися до батьків або навпаки. Цей досвід спільного переживання великої кризи став центральною темою стрічки, що знайшла своє відображення у кадрах фільму.

"З любов'ю з фронту" - фільм, створений режисеркою Алісою Коваленко, спільна продукція Польщі, України та Чехії, 2025 рік, участь у конкурсній програмі "Docu/Україна".

У лютому 2022 року режисерка Аліса Коваленко вирішила приєднатися до штурмової групи Української добровольчої армії, де провела чотири місяці на передовій, зокрема в київському й харківському регіонах. Протягом цього періоду вона писала листи та створювала відеодокументи про життя на фронті для свого 5-річного сина Тео, на випадок, якщо їй не вдасться повернутися додому.

Цей щоденниковий портрет з фронту є справжнім унікальним твором. Його важко уявити та відзняти, проте надзвичайно важливо донести його зміст як до українців, так і до міжнародної аудиторії. Аліса Коваленко, яка виступає і як авторка, і як режисерка, поділилася своєю особистою історією. Її фільм є не лише посвятою синові, але й колективним портретом військових, що включає в себе глибоке розуміння українського суспільства та його армії.

"Часова стрічка" - режисерка Катерина Горностай, спільне виробництво України, Люксембургу, Нідерландів та Франції, 2025 рік, конкурс "Docu/Україна".

Фільм аналізує сучасний стан українських навчальних закладів, які працюють як в офлайн, так і в онлайн режимах — як на передовій, так і в тилу. У ньому немає інтерв'ю, закадрових коментарів або реконструкцій, але він демонструє, як війна відображається на звичному житті учнів і педагогів.

Я захоплююсь витонченим стилем, який майстерно втілює Катерина Горностай. Її оповіді позбавлені зайвого пафосу та напруження, але водночас вони щирі, тому емоційна глибина та біль постають дуже виразно. Ми бачимо тривоги, дистанційне навчання, зруйновані школи, бомбосховища, і все це переплітається з повсякденними звичаями, дитячими іграми та мріями. У фільмі немає єдиного головного героя. Це масштабна картина дитинства та шкільних років на фоні війни, що має медитативний і споглядальний характер.

"Звуки палючої землі" - Ольга Журба, режисерка з України, у співпраці з Данією, Швецією та Францією, 2024, в рамках конкурсної програми "Docu/Україна".

Аудіовізуальний щоденник, що документує занурення України у безодню війни, знятий за перші два роки повномасштабного вторгнення. Цей фільм складається з локацій, персонажів, розмов, звуків і моментів тиші, які поступово відкривають хронологію адаптації суспільства до війни та амбіції нового покоління українців у формуванні свого майбутнього.

- Це уважне, мовчазне спостерігання за тим, як українське суспільство проживає повномасштабну війну. Від шоку та перших тривог до того стану, коли починається гірке звикання та з'являється той самий War-life balance. Це кіно про крихку буденність, близькість, втрату, втому, віру та гідність українського народу. Історії, які знімає невидима камера Ольги Журби, мабуть, є тими, які маємо запам'ятати, постійно повертаючись до них, тим самим лікуючи себе.

"Мілітантропос" – фільм, створений режисерами Єлизаветою Сміт, Аліною Горловою та Семеном Мозговим, що представляє співпрацю України, Австрії та Франції. Прем'єра запланована на 2025 рік у рамках конкурсної програми "Docu/Україна".

Фільм занурюється у досвід війни, розглядаючи його через особисті та спільні перспективи - від тих, хто вимушений залишити свої домівки, до тих, хто піднімає зброю, а також тих, хто втрачає своє житло або залишається серед знищених міст. Він демонструє, як люди реагують на агресію та насильство, як змінюються їхні уявлення про простір і як вони пристосовуються до нових умов життя.

Цей фільм розповідає про військового, акцентуючи на зміні нашого повсякденного життя та перетворенні звичайних цивільних осіб на солдатів. Він досліджує, як війна стала невід'ємною частиною нашого існування, проявляючись як у часи трагедії, так і в безцінних митях краси.

"Листи для Хави" - творчість режисерів Наджиби Нурі та Расула Нурі, Франція, 2024 рік, участь у конкурсній програмі "Docu/Світ".

Історія трьох поколінь жінок хазарейської родини в Афганістані. Режисерка Наджиба Нурі ділиться розповіддю про свою матір Хаву та племінницю Захру, які намагаються звільнитися від тиску патріархальних звичаїв.

Одним з моїх улюблених фільмів цьогорічного фестивалю став французький твір, створений афганською режисеркою Наджибою Нурі. Протягом п'яти років вона документувала життя своєї матері в Афганістані, розкриваючи її історію ще до того, як у 2021 році влада остаточно перейшла в руки Талібану. Цей фільм є зворушливим індивідуальним портретом жінки, а також колективним відображенням жіночого досвіду в Афганістані під час репресій. Можна лише здогадуватися, що це всього лише крихітна частина тих викликів і порушень прав людини, які тривають у цій країні. Разом з тим, фільм дарує ніжну і теплу історію про прагнення бути собою, розвиватися і реалізовувати свої потенціали, незважаючи на всі труднощі та обставини, що оточують.

"Моя золота дитина" – фільм нідерландського режисера Маартена де Шуттера, який буде представлений у 2025 році в конкурсній програмі "Docu/Світ".

Протягом десяти років після вбивства своєї матері, нідерландської активістки, антропологині та феміністки Мартіни де Шуттер, режисер Маартен де Шуттер намагається відтворити забуті спогади про її життя і діяльність у боротьбі зі СНІДом.

Мій ще один улюблений момент - це щирий, теплий і інтимний портрет матері. Мати Маартена де Шуттера загинула в авіакатастрофі малайзійського боїнга 17 липня 2014 року. Вона була надзвичайною особистістю - активісткою, яка боролася за права жінок і прагнула змінити світ на краще. На жаль, ця трагедія забрала її життя, коли Маартен був ще підлітком. Тому його фільм, створений із архівних відео, фотографій та спогадів друзів про матір, перетворюється на терапевтичну подорож, що малює емоційний портрет і водночас лікує його душу. Історія втрати та пам’яті, яку нині переживає багато людей в Україні, резонує з глядачем через терапевтичні месиджі про те, як ми можемо прощатися з тими, хто вже не з нами. Після перегляду залишається світле відчуття любові та печалі.

"Санаторій" - фільм, створений режисером Гаром О'Рурком, спільного виробництва України, Ірландії та Франції, 2025 рік, учасник позаконкурсної програми "Рідкісний ресурс".

Фільм висвітлює оздоровчий комплекс "Куяльник" в Одеському регіоні, славнозвісний своїми лікувальними мулом. У стрічці показано життя працівників та гостей санаторію впродовж літніх місяців на фоні масштабної війни.

Ще один з моїх улюблених фільмів — "Санаторій", режисера з Ірландії Гара О'Рурка. Ми обрали його як фільм-­відкриття цьогорічного фестивалю не лише через нашу потребу у відпочинку, але й тому, що це справжній глядацький хіт. У стрічці поєднуються гумор і комічні ситуації, а також смуток і біль. Мікровсесвіт Куяльника відображає певний зріз суспільства, де життя триває. Проте фільм не намагається навчати чи повчати — він радше веселий і трохи ексцентричний. Режисерові вдалося передати унікальність одеських краєвидів і світосприйняття, зберігаючи баланс між смішним і зворушливим.