"Коли ув'язнена особа дізнається про публічну підтримку з боку інших, це приносить їй величезну моральну силу": розповідь про Нарімана Джеляла.

В січні 2025 року друком вийшов третій том із англомовної серії документального проєкту Living the War присвячений темі російської окупації.

До збірки увійшли інтерв'ю з дослідниками, які аналізують різні аспекти наслідків російської окупації, фотодокументація з визволених територій, а також особисті свідчення людей, які пережили цей непростий досвід. Серед них - кримськотатарський журналіст і правозахисник Наріман Джелял, засуджений російською владою до 17 років позбавлення волі за його активну правозахисну позицію в окупованому Криму. "Українська правда" представляє історію Нарімана.

Щоб замовити третє видання Living the War.Under Occupation - переходьте за посиланням.

Наріман, політичний діяч і активіст з кримськотатарським корінням, залишився вірним ідеї Криму як невід'ємної частини України. Попри значні небезпеки, він активно відстоював права людини, закликав місцевих жителів до бойкоту виборів і брав участь у програмах, спрямованих на реінтеграцію України. Його невтомна праця та стійкість обернулися важкими наслідками – 17-річним ув'язненням у російській в'язниці.

Мій батько, що з'явився на світ у Криму, був змушений покинути рідні місця і разом з родиною відправитися до Узбекистану в 1944 році, коли йому лише виповнилося шість років. Моя мати з'явилася на світ в еміграції. У 1989 році ми повернулися на батьківщину. Все моє доросле життя тісно переплетене з Україною.

Коли в Києві розпочався Євромайдан, багато кримських татар висловили підтримку ідеї демократичного розвитку України та її орієнтації на Європу. Це стало для нас принциповим моментом; ми впевнені, що лише в демократичній європейській державі, де діє верховенство права, ми можемо реалізувати свої інтереси. Водночас проросійське керівництво Кримського гарнізону намагалося організувати делегацію для звернення до президента Росії з проханням про "захист".

Саме тому, коли розпочалася окупація, ми в Меджлісі кримськотатарського народу не втрачали часу на роздуми. Ми ухвалили рішення зібратися в Верховній Раді Автономної Республіки Крим, аби перешкодити ухваленню рішень, які там приймалися. Це вдалося, хоча не без конфліктів. На наступний день я відвідав офіс Меджлісу, де ми разом із колегами спостерігали, як на двох головних будівлях Криму – уряді та парламенті – відбулася заміна прапорів. Я переконаний, що за цим стояли російські спеціальні підрозділи. Перші дні вселили надію, що Україна якимось чином відреагує. Проте з часом, у міру відсутності будь-якої реакції, тривога зростала. Люди були в розгубленості: вони вимагали чітких відповідей і запитували, чи залишитися, виїхати, прийняти нову реальність чи боротися. Одна жінка зателефонувала і сказала: "Будь ласка, не чиніть опору; ми прагнемо зберегти свої життя". Водночас інші зверталися з проханням: "Давайте щось робити". Молодь підходила до нас і просила про зброю, але ми наполягали на тому, що це не вихід. Ми почали патрулювати вулиці в тих районах, де компактно проживали кримські татари.

Ми розуміли, що розпочалася російська операція. Першими солдатами, які з'явилися на дорогах і вулицях Криму, були ті, хто вже перебував на російських військових базах у регіоні. Російська пропаганда називала їх "ввічливими людьми", бо спочатку вони не завдавали шкоди; вони просто демонстрували свою присутність.

Гібридна окупація України триває з моменту здобуття незалежності, але Харківські угоди 2010 року стали для нас особливо важливим сигналом. Було жахливо спостерігати, як на території Криму почали з'являтися бронетранспортери, російська техніка та військові підрозділи. А вже у 2014 році, незважаючи на наші численні попередження про можливість таких дій, розпочалася відкрита та збройна агресія.

Практично щодня Меджліс збирався у повному складі. Ми аналізували нашу ситуацію та шукали шляхи вирішення. Піти ми не могли — це наша батьківщина, наш народ. Поки мої товариші ще вірили, що все владнається до кінця місяця чи року, я усвідомив, що окупація триватиме значно довше.

На початку окупації, за офіційною ініціативою Сергія Аксьонова, були створені так звані підрозділи самооборони. На півострів прибули російські козаки, до яких приєдналися кримськотатарські козацькі організації. Перші викрадення активістів сталися в березні, і вже тоді з'явились перші жертви серед українських військовослужбовців. Тіло Решата Ахметова виявили з ознаками жорстоких катувань. Після цього почались нові викрадення, і репресивна система почала діяти на повну силу. Незабаром почалися арешти цивільних осіб.

Мій товариш Ахтем Чийгоз і я здійснили подорож Кримом, де зустрічалися з місцевими мешканцями та поширювали важливу інформацію. Ми намагалися вселити в них впевненість, що не можна опускати руки. Після того як окупаційні влади почали підготовку до перших місцевих виборів, що мали відбутися у вересні, наша головна мета полягала в тому, щоб переконати кримських татар, а в ідеалі всіх українців на півострові, не брати участь у цих виборах. На початку 2015 року Ахтема затримали, і я залишився єдиним активним членом керівництва Меджлісу. Згодом ми обрали Ільмі Умерова на посаду заступника голови, а я став першим заступником. Після цього почалися перші обшуки, які відбулися у домівках Ільмі та моїй.

Обшуки можуть проходити по-різному. У моєму випадку та випадку Ільмі Умерова вони були досить "цивілізованими". Проте трапляються ситуації, коли озброєні спецпідрозділи та агенти ФСБ вриваються в оселі вранці, зазвичай близько шостої години. Вони безцеремонно ламають двері та вікна, не звертаючи уваги на хворих, літніх людей або дітей, які можуть бути в будинку. Адвокатів не допускають до процесу.

Протягом років, коли Крим перебував під окупацією, я відкрито висловлювався про ситуацію на півострові. У квітні 2014 року я подав документи і отримав паспорт громадянина Росії. На той момент я вже визначився з наміром залишитися в Криму, і щоб уникнути статусу емігранта, мені необхідно було мати юридичні підстави для легального перебування тут згідно з окупаційною адміністрацією. Згідно з російським законодавством, вони могли заборонити мені виїзд, але не мали права відмовити у повторному в'їзді. Я прагнув забезпечити можливість повернутися, тому це було вимушене рішення. Я часто навідував Київ та брав участь у міжнародних форумах — таких, як саміт ОБСЄ у Варшаві, а також зустрічах у Празі, Туреччині, Брюсселі й Вашингтоні, де мав можливість спілкуватися з українськими та іноземними журналістами. Як член Меджлісу, я активно співпрацював з моїм народом та українськими громадянами в Криму, захищаючи їхні права та відстоюючи їхні інтереси.

У 2019 році в Росії відбулися чергові вибори, які також торкнулися Криму. Після цього Кримська громадська рада, що складається здебільшого з місцевих колабораціоністів, організувала зустріч з експертами. На цій зустрічі було офіційно оголошено, що більшість кримських татар проігнорували ці вибори, а участь у псевдореферендумі становила менше одного відсотка. Я вважаю це свідченням нашої перемоги.

Моя поїздка на Кримську платформу стала остаточним етапом моєї діяльності в Криму, яку я розпочав у 2014 році. Протягом цих років я перебував під постійним наглядом. Я регулярно взаємодіяв з ФСБ, Центром протидії екстремізму Міністерства внутрішніх справ, прокуратурою та слідчим комітетом, проводячи офіційні та неофіційні бесіди.

Напередодні Кримської платформи представники російської влади попереджали, що всі учасники можуть стикнутися з наслідками з боку Російської Федерації. Незважаючи на ці загрози, я залишався впевненим, що участь в заході є важливою. Діяльність Меджлісу була заборонена та придушена в Криму, що значно обмежило наші можливості та ресурси. Російські медіа змальовували мене і моїх колег як загрозу, оголошуючи нас "токсичними", що означало, що будь-який контакт з нами призводив до негайного контролю з боку ФСБ. Ми спілкувалися з підприємцями, педагогами та культурними діячами, які були готові до співпраці над спільними проектами. Проте, більшість з них боялися ризикувати через можливі репресії. Це викликало у мене гнів, і я вирішив діяти. Хоча я не був офіційним учасником Платформи, я виступав як експерт у певних питаннях.

Коли я повернувся, мене охопило відчуття, що щось пішло не так. Безпосередньо перед моїм затриманням батько Азіза Ахтемова підійшов до мене і розповів, що в його сина вдома провели обшук, а Азіза забрали. Тоді я вперше почув про вибух на газопроводі. Я був у Києві в момент вибуху, сидів за ноутбуком і намагався знайти інформацію про це в мережі. А наступного ранку до мене прийшли.

Арешт став для мене психологічно важким випробуванням. Хоча я намагався морально підготуватися та усвідомлював певні обставини, у момент, коли це сталося, все виявилося набагато складніше, ніж я уявляв. Опинившись у в'язниці, в моїй пам'яті спливли сценки з фільмів і телевізійних шоу, а стереотипи почали захоплювати мою уяву. Мій сусід по камері в слідчому ізоляторі зробив перший крок до знайомства і допоміг мені заспокоїтися, запевнивши, що не варто хвилюватися — усе буде в порядку. Інші ув'язнені теж привітно відреагували на мене, запросили до свого столу, приготували чай і почали бесіду. Їм було цікаво дізнатися про мене. Вони також запропонували мені трохи відпочити, усвідомлюючи, наскільки важким є цей досвід. Хоча вони були злочинцями, у них виявилося співчуття до людей у подібній ситуації. Підтримка нових знайомих та їхня несподівана доброта справді стали для мене великим підкріпленням.

Мене одразу перевели в спеціалізований відділ, що мав окремий коридор і шість камер для тяжких правопорушників. Коли я прибув, там вже містилися кілька політичних в'язнів. У моїй камері перебував Сергій Люлін, свідок Єгови, який зазнає жорстоких переслідувань в Росії та Криму. Також у цьому відділі знаходився Костянтин Ширінг, який, на жаль, помер під час утримання. Його звинувачували в шпигунстві. Інші ув'язнені в сусідніх камерах були впливовими фігурами кримінального світу.

Можу з упевненістю стверджувати, що моя ситуація та час, проведений у в'язниці, були досить контрольованими. Три ключові аспекти сприяли цьому: перший — підтримка ззовні, яка була надзвичайно важливою; другий — мій особистий підхід до спілкування з оточуючими. Я швидко зрозумів, що моя боротьба відбувається на зовнішньому фронті, і що не варто конфліктувати з кимось тут. Третій аспект полягає в тому, що, на відміну від багатьох інших політичних в'язнів, я не зазнав жорстоких побиттів.

Я побачив свою дружину, якій дозволили бути моїм публічним захисником під час судового засідання. Нас було троє в цій справі, і всім нашим дружинам було надано право відвідувати слідчий ізолятор кожного робочого дня разом з нашими адвокатами. Їхня присутність була неймовірно підтримуючою.

Моя дружина взяла на себе значну відповідальність, займаючись комунікацією з адвокатами, друзями, колегами та журналістами. За моїм проханням, вона глибоко досліджувала виниклі питання і поширювала критично важливу інформацію. Я безмежно вдячний їй; як моя однодумка, вона продемонструвала неймовірну відвагу в цих складних обставинах. Вона витримала багато, виступаючи як жінка та захисниця моїх прав і інтересів.

З самого початку я не мав бажання захищати свої інтереси -- окупаційний суд не є справжнім органом для ухвалення рішень; він просто виконує накази. Що тут було доводити? Однак після обговорень з моїми адвокатами ми вирішили продовжити справу -- не для нашого власного блага, а щоб викрити всю картину фальсифікацій, переслідувань і беззаконня.

Умови в Сімферопольському слідчому ізоляторі були жахливими. Доступ до медичних послуг був катастрофічно обмежений; було важко навіть побачити лікаря, не кажучи вже про стоматолога -- це вважалося справжнім досягненням.

У травні 2023 року мене перевели до нового слідчого ізолятора, де умови життя та харчування виявилися значно кращими. Проте, ставлення з боку персоналу залишало бажати кращого. Нас попередили, що позитивних моментів не варто очікувати. Як тільки ми прибули у патрульному вагоні і двері відкрилися, нас зустріли гучним криком. Коли ми поспішили всередину, почули накази: "Не піднімайте голови!" Якщо б ми не виконали вказівки, нас могли б вдарити по голові чи спині. Таке знущання було дуже принизливим.

Потім нас завели до будівлі і наказали сісти, піднявши руки над головою. Я часто розповідаю людям, що для того, щоб відчути дискомфорт, їм варто спробувати зберігати таку позицію хоча б п'ять хвилин. Я ж змушений був залишатися в цій позі кілька годин. Час від часу до мене підходили співробітники і завдавали ударів. Після обшуку забрали велику кількість моїх особистих речей. Мені вручили пакет, у якому виявилися лише туалетний папір, зубна щітка, паста і мило. Мені пояснили, що цього достатньо, перш ніж відправити в камеру.

Ми рухалися, зігнувшись, з піднятими руками на рівні лопаток. Нам забороняли піднімати погляд або дивитися на охоронців. Коли нас привели до камери, звучала команда: "Ось гімн Росії — вивчіть його, ми попросимо вас його виконати". Сидіти на ліжку нам не дозволяли. Камери були всюди, і як тільки хтось намагався присісти будь-де, окрім дерев'яної лавки, охоронець миттєво підходив і вимагав з’явитися на камеру. Це був слідчий ізолятор ФСБ, де в основному утримували політичних в'язнів. На окремому, обмеженому поверсі, тримали військовополонених під наглядом іншого підрозділу.

Після винесення остаточного вироку, слідчий ізолятор не має права утримувати підсудного більше десяти днів. Відповідно до рішення Федеральної служби виконання покарань, особу слід перевести до місця, де вона відбуватиме покарання. Закон надає засудженим право проходити покарання якомога ближче до їхнього місця проживання, що дозволяє родичам відвідувати їх. Проте дане правило не застосовується до справ, пов'язаних із тероризмом, диверсіями, екстремізмом та участю в озброєних формуваннях. Хоча існує можливість подати клопотання про переведення, Федеральна служба виконання покарань (ФСВК) не зобов'язана його розглядати.

Я провів значну частину свого часу в Краснодарському краї на транзитному пункті. Звідти мене оперативно транспортували через Саратов, Челябінськ, Оренбург і Красноярськ, поки я не опинився у в'язниці в Мінусинську.

Я перебував у Сибіру з 20 листопада 2023 року до свого звільнення -- загалом вісім місяців. Було холодно, навіть коли я був добре одягнений. Я виходив на прогулянки лише кілька разів, і це не приносило мені радості. Двори були маленькими, а небо здавалося вузьким через решітки. Я міг ходити по камері і відкривати вікно, щоб впустити трохи повітря.

Ув'язнені можуть отримувати до двох посилок на рік, кожна з яких не повинна перевищувати 20 кг (44,092 фунти) і надсилається родичами. У ці посилки дозволено включати різноманітні продукти, зокрема фрукти та овочі. Хоча деякі продукти можна придбати в місцевому магазині, їх вибір обмежений та ціни надто високі. Перебуваючи за ґратами, я часто згадував про своїх чотирьох дітей і дружину, яка залишалася вдома і сама справлялась із забезпеченням їжі. У в'язнів виникає складний вибір: просити щось для себе чи дозволити родині витратити гроші на їхні потреби. Без посилок від близьких їм важко дотримуватись належного харчування. Це врешті-решт призводить до серйозних проблем зі здоров'ям, таких як захворювання зубів, шлункові розлади та інші недуги.

Доступ до літератури у другому слідчому ізоляторі Сімферополя був дуже обмеженим. Згідно з законами, кожен ув'язнений має право на десять книг або журналів, проте нам дозволяли лише одну. Коли мені вручили Коран, а моєму сусідові по камері — Біблію, наш загальний ліміт вже становив чотири книги. Одного разу під час чергового обшуку до нас зайшов один неадекватний працівник. Він глянув на нас і запитав: "Чому вас двоє, а книг так багато?!" Що ми могли на це відповісти?

Мені дозволяли здійснювати дзвінки лише двічі на місяць, причому кожен з них тривав всього п'ятнадцять хвилин, і я міг телефонувати тільки своїй дружині. Попри те, що листування повинно було бути без обмежень, значна частина листів так і не доходила до мене.

У в'язниці інформація є надзвичайно цінною. Я отримував листи від кількох росіян, які підтримували зв'язок з політичними в'язнями через спільні переконання. Вони надсилали мені зворушливі вірші Булата Окуджави, цитати Жванецкого, а також вірш про Навального — я був вражений, що цей лист вдалося доставити. Деякі російські активісти надіслали повідомлення моїм сусідам по камері, надаючи короткі оновлення новин. Навіть якби у нас був телевізор, він би лише показував пропаганду. Ми могли підписатися на газету "Інтерлокутор", останнє помірковано ліберальне видання, яке давало певне уявлення про ситуацію. Новини про Україну були практично відсутні, але я зміг дізнатися про події в Росії. Інформація надходила від друзів та знайомих як з України, так і з Росії. Ізоляція політичного в'язня є дуже глибокою, але навіть у таких умовах деякі відомості все ж пробиваються назовні.

Коли людина перебуває за ґратами і дізнається, що інші виступають на її захист публічно, це надає їй величезну моральну підтримку. Я відчув неабияке натхнення, коли дізнався про акції протесту, які закликали до мого звільнення, а також до звільнення інших політичних в'язнів. Публікації та звернення відомих культурних та політичних діячів справили на мене глибоке враження. Я ніколи не втрачав надії на своє звільнення. Я спостерігав за іншими, хто вже майже втратив віру, і намагався підтримати їх, хоча не можу стверджувати, що мої зусилля справили якийсь вплив. Дехто з них зараз передає мені привіти через своїх близьких.

У 2021 році, коли я перебував у Сімферопольському слідчому ізоляторі, відбулися вибори. Представники влади прийшли до нашої камери, де я був разом із ув'язненим Свідком Єгови, і вимагали, щоб ми пішли на вибори. Я заявив, що не братиму участі через свої політичні переконання. Чомусь до мене вони були м'якші, але націлилися на мого сусіда по камері, який відмовився брати участь з релігійних причин. Один з посадовців почав його погрожувати. Для них було важливо не так реальне голосування, як явка -- ми знали, що вони самі підправлять результати. Я звернувся до офіцера і сказав: "Відпустіть мене, не чіпайте його -- нехай він залишиться в камері." Він погодився. Однак, коли я повернувся, я знайшов свого сусіда по камері в стані, близькому до коми. Він розповів, що після того, як я пішов, якийсь придурок заступник начальника силою витягнув його з камери. Його ще двічі побили і потім змусили йти на виборчу дільницю. Він сказав, що ніколи не тримав у руках ручку, але бюлетень вже був заповнений за нього.

На основі мого досвіду спілкування з людьми, які були затримані в новоокупованих регіонах після 2022 року, можна з упевненістю стверджувати, що становище там набагато складніше. Я пояснюю це так: Крим має особливий символічний статус для Російської Федерації. На відміну від інших українських регіонів, Крим був анексований у більш "цивілізований" спосіб. Росія миттєво оголосила Крим частиною своєї території, тому й намагалася прикрити репресії під маскою законності. У інших регіонах ситуація кардинально відрізняється. Хоча тортури, які проводяться під контролем ФСБ, також мали місце в Криму, вони, як правило, відбувалися в установах ФСБ, а не у в'язницях. Під час початку повномасштабного вторгнення українці з міст, таких як Херсон, опинилися в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Я не був свідком цих подій, оскільки перебував у спеціальному блоці, але чув від інших в'язнів про жорстокі побиття, що відбувалися в кабінетах оперативного складу ізолятора. Це не були працівники ізолятора, які здійснювали ці дії; до установи приходили інші люди — я не можу точно сказати, чи це були представники розвідки, чи з іншої служби. Вони катували наших чоловіків, і я знаю, що жінки та дівчата також стали жертвами.

Мій останній сусід у камері — Юрій Доманчук, мешканець Скадовська, чия справа стала досить відомою. Його утримували в Чонгарі, де розташоване "неофіційне" СІЗО. Ситуація там викликає жах, з численними повідомленнями про побиття, катування та імітації страт. Одного разу когось витягли з камери, змусили стати на коліна і стріляли поряд з його головою. Юрій знає про багатьох людей, яких жорстоко били, поки вони не втрачали свідомість — в цьому місці просто ламали людські долі.

Я отримав новину про своє звільнення у вівторок, 25 червня. Старші колеги підійшли до мене і попросили зібрати мої речі. Коли я запитав про причину, їхня відповідь була: "Не знаємо". Потім мене відвели до адміністративної будівлі, де я зустрівся з майором, який одразу повідомив: "Сьогодні вас заберуть для обміну". У мене виникло відчуття, що це може бути не справжнє звільнення, а якась маніпуляція. Після цього співробітники ФСБ перевели мене до Слідчого ізолятора в Красноярську, де я провів два дні в ізоляції. Мені приносили їжу, а потім забирали посуд, але більше нічого не траплялося. Лише вранці 28 червня персонал повернувся, забрав мене до аеропорту, і ми вирушили рейсом Красноярськ-Москва разом з іншими пасажирами. Проте я був з зав'язаними очима і в кайданках.

Наскільки мені відомо, я став першим пасажиром, якого посадили в задню частину літака. Поруч зі мною сиділи двоє осіб, а перед нами був вільний рядок. Незабаром я почув, як на борт заходять жінки з дітьми, і відчув приємний аромат парфумів. Після п'ятигодинного польоту ми приземлилися в Москві, де мене передали іншим представникам влади, і ми тривалий час їхали в невідомому напрямку.

На борту літака сталася цікава ситуація. Після приземлення ми чекали, поки всі пасажири вийдуть. Раптом одна жінка, яку я вважав стюардесою, звернулася до нас: "Дайте йому води." Мої супутники заперечили: "Він не хоче." Я вирішив не втручатися. Вона знову запитала: "Як він може не хотіти води? Він провів у літаку п’ять годин, як і ви. Ви всі пили, чому ж він не може?". Я почув, як вона з обуренням пішла, додаючи: "Незалежно від того, що сталося, він все ще людина!". Мене вразила її доброта. Через кілька хвилин, коли ми підготувалися до виходу, вона підійшла до мене з чашкою води і настійливо сказала: "Випий." Я був надзвичайно вдячний їй за цей прояв уваги.

Мою пов'язку з очей зняли тільки перед обміном. Протягом усього шляху з Краснодарського СІЗО до українського кордону я був закутий і з пов'язкою на очах. Мене посадили в автобус разом з іншими, кого також мали обміняти. Один із чоловіків на борту чекав на своє звільнення сім років. Ми подорожували довго, останні три години провели в гелікоптері.

Коли нас вивели з автобуса, замість звичних кайданів нам наділи жорсткі пластикові зв'язки. На відміну від ланцюгів, які хоча б дозволяли рухатися, ці зв'язки були настільки щільними, що відчував, як вони стискали мої вени. Я змушений був терпіти цей дискомфорт близько півгодини, поки ми йшли від автобуса до гелікоптера. Коли я нарешті сів, звернувся до найближчого старшого представника і сказав: "Вибачте, але ви мене сильно здавлюєте; чи не могли б ви трохи послабити?" Невдовзі підійшла людина і звільнила зв'язки.

Коли ми прибули, нам повідомили: "Вони знімуть ваші пов'язки, але не піднімайте голови і тримайте руки за спиною". Ми опинилися на межі між Білоруссю та Україною. Нас вирівняли в ряд, і тоді старший офіцер промовив: "Добре, ви можете опустити руки, але голови не піднімайте."

Через кілька хвилин ми почули знайомі звуки рідної мови, коли до нас підійшли наші хлопці і сказали: "Не хвилюйтесь, підніміть голови і огляньтеся навколо". Нас впізнали, і ми вирушили в напрямку нашої батьківщини. Там нас зустріли кілька бригад швидкої допомоги, які провели огляд і запропонували воду та їжу. Вони підготували багато смаколиків, але розповіли, що чекали на наше повернення з понеділка, а тепер вже п'ятниця. Вибачаючися, вони додали: "Ми навіть мали полуницю, але, на жаль, вона не витримала і стала непридатною".

Нам сказали, що ми прямуємо до Києва, де нас вже чекали. За три години ми прилетіли на аеропорт Жуляни на вертольоті. Це були мої перші два польоти на вертольоті -- вони були абсолютно різними. Наші хлопці, міцні, озброєні та з бородами, насправді були справжніми добряками. Попри задушливе повітря всередині, вони знайшли апельсин, почистили його і поділилися з нами. Ми несли свої сумки, але вони наполягли: "Не переживайте, ми все зробимо". Вони подбали про те, щоб ми сіли, і одразу проявили свою турботу. Емоційна зустріч в аеропорту була неймовірною -- Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров, наш муфтій, моя колега Ельвіна Сеітбуллаєва та багато інших були там, щоб зустріти нас. Хтось зняв відео, і мені потім сказали, що я виглядав дуже радісно -- і я справді так почувався. В той момент я нарешті зрозумів: я вільний. Моя родина швидко приєдналася, і я зміг спокійно поговорити з журналістами після цього.

Люди в Криму, які вважають свободу основною цінністю, зараз перебувають у стані глибокого відчаю. З моменту мого звільнення я бачу, що ситуація там значно погіршилася. Відкриті обговорення важливих питань майже зникли, довіра до інших дуже низька, а атмосфера наповнена страхом і переслідуваннями.

Після мого звільнення, спілкуючись з представниками Кримської платформи, я відзначив: "Розумію, що іноді може здаватися, що ваші зусилля не приносять результатів — що, незважаючи на вашу самовіддану працю, звільнення політичних в'язнів виглядає практично неможливим. Але я тут, щоб підтвердити вашу відданість. Ви маєте гордитися тим, чого досягли; ваша робота допомогла врятувати мене та ще дев'ятьох людей". Україні слід зберігати віру та надію. Я відновив свою свободу, і відновлення Криму також можливе. Без надії неможливо мати мету. Але з надією ми повинні невпинно прагнути до наших цілей.