Падіння священної влади: причини нових протестів в Ірані

У світі, де насильство стало звичним явищем, сучасні події в Ірані часто розглядаються без урахування більш широкого контексту. Однак політичні орієнтації Ірану вже давно виходять за межі його регіону: співпраця Тегерана з Росією, Білоруссю та Північною Кореєю стала одним із важливих чинників, що впливають на безпеку України. Це проявляється у регулярних атаках на українські міста, які призводять до втрат серед цивільного населення та руйнування інфраструктури.

Мій досвід взаємодії з іранською владою, починаючи з 8 січня 2020 року, виявився пов'язаним із трагічною подією - збиттям пасажирського літака рейсу PS752, здійсненим Корпусом вартових Ісламської революції (КВІР). У той період я виконував обов'язки голови слідчої групи, що дало мені можливість детальніше ознайомитися з іранськими методами: від категоричного заперечення до спроби пояснити катастрофу "технічною помилкою", аж до визнання факту запуску двох ракет, але лише під тиском міжнародної спільноти. Вже тоді було очевидно, що КВІР суттєво впливає на іранську систему правосуддя, з якою, напевно, погоджувалися всі рішення та заяви. І тепер існує стійке відчуття, що поточна ситуація може ще більше зміцнити позиції Корпусу.

Сьогоднішні події на вулицях Тегерана, Тебризу, Керманшаха та Шираза є не випадковим явищем, а вже третім етапом тривалого історичного процесу, що характеризується серйозною кризою легітимності влади.

У минулому видатний німецький соціолог Макс Вебер виділив три ключові джерела легітимності: традиційну, харизматичну та раціонально-легальну. Слід зазначити, що це поняття не слід відрізняти від законності, оскільки в даному випадку ми маємо на увазі основи, на яких базується політична влада.

Сам Вебер не вважав, що ідеальні форми можуть реально існувати, підкреслюючи, що в більшості випадків це лише сплав різних типів. Проте найважливішим є його погляд на те, що влада залишається стійкою лише доти, поки суспільство вважає її легітимною. Коли ця віра починає руйнуватися, жоден апарат примусу не зможе довго підтримувати систему. Репресії можуть лише затримати неминучий крах, а сила може зберегти порядок, але ані армія, ані поліція не здатні відновити втрачену легітимність, особливо в умовах масових порушень прав людини та корупційних скандалів.

Історія Ірану показує, що в умовах неефективного управління влада зазнає змін; коли довіра до режиму зникає, система починає руйнуватися зсередини, і саме в такій ситуації нині опинився Іран.

Династія Каджарів панувала в Ірані з 1787 до 1925 року. Офіційно країною очолював шах, але його неефективність призвела до конституційної революції між 1905 і 1911 роками, після якої влада Каджарів стала в основному символічною. Іран залишався децентралізованим: племінні ватажки, місцеві губернатори та духовенство часто мали більше реальної влади, ніж шах, і залежали від іноземних держав. Центральна влада виявилася неспроможною впроваджувати реформи, забезпечувати розвиток або контролювати ключові регіони.

У лютому 1921 року стався військовий переворот, в результаті якого підрозділи, очолювані Резою Савадкухі, увійшли до Тегерана та захопили владу. Незабаром після цього Реза швидко просунувся по службовій сходинці, спочатку ставши військовим міністром, а згодом і прем'єр-міністром. У 1925 році іранський парламент, відомий як Меджліс, офіційно узаконив переворот, поваливши каджарську династію та її останнього правителя, Ахмада Шаха, передавши всю владу Резі Савадкухі, який згодом став Резою Шахом Пехлеві. Так завершився перший етап кризи легітимності в країні.

Династія Пехлеві прагнула створити потужну державу, але врешті-решт зазнала краху саме через ті фактори, які сприяли її приходу до влади. Політична еліта все більше нав'язувала свої рішення населенню, не враховуючи його звичаїв, традицій та релігійних переконань.

Незважаючи на те, що правління Пехлеві стало повною протилежністю каджарської слабкості, воно так і не принесло іранцям бажаних реальних змін. Хоча були й точкові успіхи: Реза Шах, а потім його син Мохаммад Реза Шах побудували централізовану державу, провели масштабну модернізацію, секуляризацію, реформували освіту, інфраструктуру, армію.

Однак саме ці зміни загострили внутрішні протиріччя, які особливо яскраво проявилися під час прем'єрства Мохаммеда Мосаддика. Обраний парламентом у 1951 році, Мосаддик швидко став символом демократичних амбіцій іранського народу. Його найважливішою реформою стала націоналізація нафтової галузі, що до цього часу контролювалася Anglo-Iranian Oil Company (сучасна BP), яка здобула значну підтримку в суспільстві. Проте, ця дія викликала серйозний міжнародний конфлікт та економічний тиск на Іран.

Мосаддик намагався обмежити владу монарха, посиливши роль парламенту. Але в серпні 1953 року його уряд був повалений унаслідок операції "Аякс", організованої ЦРУ та MI6 за підтримки частини іранської політичної еліти. Після перевороту Мосаддика засудили та помістили під домашній арешт, де він провів решту життя.

Знищення влади Мосаддика стало вирішальним етапом: воно остаточно підірвало довіру до монархічного режиму, посилило антизахідні настрої та заклало основи для кризи легітимності влади, яка згодом виникла.

Адже те, що зовні виглядало як перехід до сучасності, насправді виявилося фасадом. Пехлеві спиралися на репресивний апарат, придушували політичну опозицію та ЗМІ, а спецслужба SAVAK стала символом страху. Паралельно зростали соціальна нерівність, корупція, утиски національних меншин, зокрема - азербайджанців і курдів, та відчуження між владою та громадянами.

У 1978 році хвиля протестів прокотилася через численні міста, починаючи з Куму та Тебризу і закінчуючи Тегераном. Загибель учасників акцій через дії силовиків лише підсилювала громадське невдоволення. В осінню та зимову пору страйки паралізували діяльність ключових секторів, зокрема нафтопромисловості, що істотно підірвало владарюючі позиції уряду.

Велику частину іранського суспільства згуртував релігійний лідер Рухолла Хомейні, який став найпослідовнішим і відкритим противником шахського режиму. Протягом багатьох років він критикував авторитаризм, західну залежність та репресії, здобувши визнання серед духовних лідерів. Завдяки своїм проповідям та зверненням з-за кордону, Хомейні зміг об'єднати різноманітні соціальні групи — від релігійних до світських опозиціонерів — навколо спільної мети: скидання монархії.

У січні 1979 року Мохаммад Реза Шах покинув Іран, а 1 лютого на батьківщину повернувся Рухолла Хомейні. Лише через кілька днів збройні сили оголосили про свою нейтральну позицію, внаслідок чого монархічний режим фактично припинив своє існування.

Ісламська Республіка Іран може бути описана як теократична гібридна форма влади, яка імітує республіканські принципи. Її легітимність переважно ґрунтується на сакральних аспектах: концепціях релігійної етики, революційної справедливості та унікальному духовному авторитеті керівництва.

Протягом останніх десятиліть країна зіткнулася з проблемами, які режим не здатен контролювати або вирішувати. Корупція стала не винятком, а частиною політичної системи: преференції для наближених до влади бізнесів, закритість бюджетних потоків, роль КВІР в економіці - усе це формувало хронічну недовіру.

Економічні кризи, зокрема періоди гіперінфляції, високого безробіття та падіння реальних доходів, вражали країну хвилями ще з 1990-х і лише посилювалися після міжнародних санкцій 2010-х. До того ж, системні порушення прав людини, які тягнуться з перших років після революції: придушення політичної опозиції, цензура, обмеження для жінок, насильство сил безпеки, масові арешти під час протестів 1999, 2009, 2017-2018 та 2019 років. Усе це створило довгу історичну лінію напруги, що сьогодні знову виходить на поверхню. І духовенство, що довго залишалося обʼєднуючим фактором, зараз і так ослаблене на користь КВІР.

Протести, що відбулися в 2025-2026 роках, стали реакцією не на один конкретний закон, а на цілий ряд проблем, серед яких різке знецінення національної валюти — іранського ріала, надзвичайно висока інфляція та стрімке зростання витрат на життя. Влада, як і раніше, вжила жорстоких заходів, призвівши до тисяч жертв і затриманих, відключення інтернету та блокування інформаційних ресурсів. Коли держава покладається лише на страх, вона починає руйнуватися зсередини.

Покоління 1979 року поступово відходить, і разом із ним минає епоха, для якої революція була джерелом легітимності та підкорення. Сучасна іранська молодь не вважає цінності ісламської революції підставою для безумовної покори. Релігійна риторика, що десятиліттями слугувала інструментом контролю, більше не працює мовою переконання: вона не здатна відповісти на запити нового покоління, яке прагне прав, гідності та можливостей, а не нав'язаних догм.

Of course! Please provide the text you would like me to make unique, and I'll be happy to help.

Сьогодні необхідно не лише усвідомлювати причини протестів в Ірані, але й розглядати потенційні політичні наслідки. Саме вони формуватимуть курс, яким піде країна після етапу насильства та репресій.

У цьому контексті важливо зазначити, що роль КВІР стає надзвичайно значущою, оскільки ця організація вже сьогодні є однією з найвпливовіших структур в Ірані. Вона має в своєму розпорядженні наземні, повітряні та ракетні сили, а також контролює питання внутрішньої безпеки. Окрім цього, КВІР володіє значною автономною економічною інфраструктурою. Така концентрація силових, політичних і фінансових ресурсів перетворює Корпус на не просто складову частину державного механізму, а на самостійний політичний центр, здатний істотно впливати на стратегічні рішення та внутрішню структуру режиму.

На жаль, нинішні протести можуть не привести до кардинальних змін, що означатиме продовження кризи легітимності.