"Мирні переговори". Частина 2: питання про репарації та амністію за міжнародні злочини?
Під час мирних переговорів Росія неодноразово висловлювала вимогу до України відмовитися не лише від частини своєї території, але й від будь-яких взаємних претензій щодо репарацій, тобто компенсацій за збитки, завдані внаслідок агресії. Кремль також робив заяви, які вказують на намір підривати зусилля щодо переслідування міжнародних злочинів, пропонуючи "пробачити і забути". У одному з російських меморандумів згадувалася, зокрема, "взаємна амністія політв'язнів", при цьому залишаючи відкритим питання, хто саме в Україні вважається "політв'язнем" і чи включає це засуджених за військові злочини та колаборантів.
На переговорах у Стамбулі в 2022 році російська делегація також вимагала від України відкликати декларації, що визнали юрисдикцію Міжнародного кримінального суду ('МКС'). Звучало також побоювання про те, що мирні переговори можуть вплинути на переслідування (чи підтримку переслідування) міжнародних злочинів не тільки в міжнародних судах, але й на національному рівні в Україні.
Безсумнівно, що забуття та прощення не є частиною української ідентичності. Наші гасла звучать зовсім інакше. Український уряд постійно підкреслює свою готовність і надалі вжити всіх заходів для того, щоб притягти до відповідальності тих, хто вчинив міжнародні злочини, в той час як українське суспільство та його громадяни прагнуть справедливості та компенсації.
Очевидним є те, що попри явну зневагу до міжнародного права і правосуддя, Росії не байдуже - ба більше, її дратує - питання репарацій і переслідування міжнародних злочинів. Чи можливим є сценарій, за якого в процесі мирних переговорів Україна змушена буде поступитися і в цьому?
Неприйнятність "обміну територіями" була розглянута в нашій попередній статті, тому будемо спиратися на ці висновки. Будь-яка "мирна угода", підписана під тиском військової сили або її загрозами, буде вважатися недійсною з моменту її укладення. Це призведе до юридичної недійсності всіх її положень, включаючи питання територіального статусу, правосуддя та репарацій. Проте існує безліч інших суттєвих причин, чому Україна не може відмовитись від переслідування міжнародних злочинів і вимог репарацій. І мова тут не лише про етичний аспект цієї проблеми.
Одне з основоположних питань для забезпечення справедливості для українського суспільства стосується долі переслідування за міжнародні злочини. В гіпотетичному сценарії, чи може Росія вимагати від України припинити переслідування на національному рівні, надати амністію злочинцям або ж вплинути на МКС для припинення його розслідування?
Хоча право на амністію є суверенним правом кожної національної держави, міжнародне право встановлює певні обмеження на цю прерогативу. Наприклад, кожна країна має безумовний обов'язок переслідувати злочини, що стосуються геноциду та воєнних злочинів. Хоча немає міжнародної угоди, яка б накладала аналогічний обов'язок на всі злочини проти людяності, такі конвенції, як ті, що стосуються катувань та насильницьких зникнень (які можуть бути кваліфіковані як злочини проти людяності), також передбачають зобов'язання щодо їх переслідування.
З цього випливають два ключові висновки. По-перше, навіть без урахування того, що Україна наполегливо підкреслює свою рішучість у притягненні винних до відповідальності, вона не має вибору щодо розслідування міжнародних злочинів, оскільки це є її юридичним зобов'язанням. Таким чином, навіть в теоретичному плані Україна не може погодитися на російські вимоги про припинення національних розслідувань, адже це було б не лише морально неправильно, але й суперечило б її власним зобов'язанням.
По-друге, міжнародне право забороняє амністію за щонайменше геноцид, воєнні злочини, катування та насильницькі зникнення. Хоча практика держав щодо злочинів проти людяності загалом залишається достатньо неоднозначною, принаймні справедливо стверджувати, що навіть попри відсутність однозначної заборони, надання амністій за злочини проти людяності залишається небажаною практикою. Також міжнародне право забороняє повні і безумовні амністії (тобто ті, що повністю виключають будь-яку форму відповідальності) за тяжкі порушення основоположних прав.
На міжнародній арені український уряд надав юрисдикцію Міжнародному кримінальному суду для розгляду злочинів, скоєних на території України, починаючи з 21 листопада 2013 року, шляхом подачі двох декларацій до Суду. У 2024 році Україна також ратифікувала Римський статут, який набуде чинності 1 січня 2025 року. Важливо зазначити, що після надання юрисдикції Суду Україна не має можливості скасувати це рішення заднім числом. Теоретично, Україна могла б "вийти" зі Статуту, що призвело б до припинення його дії для неї. Проте, такий вихід вступає в силу лише через рік після повідомлення Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй, якщо в самому повідомленні не вказано інший термін. До цього часу Україна залишатиметься стороною Статуту. Навіть у разі виходу зі Статуту, країна не звільняється від зобов'язань, які виникли під час її участі, зокрема, щодо співпраці з Судом. Вихід, у свою чергу, вплине лише на майбутні переслідування, не торкаючись юрисдикції щодо подій, що відбулися раніше.
Таким чином, незважаючи на всі зусилля та бажання, Росія не зможе вплинути на незалежний процес реалізації юрисдикції Суду щодо ситуації в Україні, принаймні до того часу, поки Україна залишається учасником Статуту.
Другим важливим питанням досягнення справедливості для українського суспільства залишаються репарації. За міжнародним правом кожне протиправне діяння (зокрема акт агресії та скоєння міжнародних злочинів) неодмінно тягне за собою відповідальність держави, що його скоїла. Держава, що потерпіла від порушення, має суверенний вибір: або пред'явити державі-порушниці претензію, або відмовитись від такої претензії, зокрема можливих репарацій. Однак така відмова буде ефективною тільки, якщо вона була надана у юридично дійсний спосіб. Дуже спрощено кажучи, якщо держава відмовляється від претензій під примусом або тиском, міжнародне право не визнає таку відмову від репарацій за найтяжчі порушення міжнародного права, зокрема міжнародні злочини та інші грубі порушення прав людини. Отож, навіть якби Україна у поточній ситуації формально погодилася відмовитись від претензій до Росії щодо репарацій, така відмова була би юридично недійсною і залишила б за Україною право у майбутньому таки пред'явити претензії.
Проте, окрім можливості висунення претензій або їх відмови, Україні також належить виконувати ряд специфічних зобов'язань. Міжнародні норми радять державам звертатися з претензіями за шкоду, завдану їхнім громадянам, які стали жертвами серйозних порушень міжнародного права, включаючи міжнародні злочини. Деякі експерти вважають, що це не лише рекомендація, а й правовий обов'язок забезпечувати захист своїх громадян у випадках найбільш тяжких порушень, зокрема шляхом висунення вимог щодо репарацій. Через юридичні аспекти цієї теми, у цьому матеріалі не буде розглянуто деталі того, як і де саме це може бути реалізовано.
Можна також зазначити, що міжнародне право у сфері захисту прав людини зобов'язує державу активно відстоювати репарації для своїх громадян, які стали жертвами серйозних порушень основоположних прав, вчинених іншими країнами. Це потрібно робити всіма доступними політичними, правовими та дипломатичними методами, навіть якщо перспектива отримання таких компенсацій виглядає туманною. Особливо важливо це в ситуаціях, коли інші можливості для отримання репарацій, такі як звернення до судів інших держав чи міжнародних організацій, недоступні для потерпілих (як, наприклад, у випадку з Росією). Отже, можна стверджувати, що вимога про репарації для України є не тільки правом суверенної держави, але й її юридичним обов'язком перед громадянами, від якого Україна не має права відмовитися, незалежно від позицій Росії чи третіх країн.
Незалежно від того, які вимоги висуває Росія під час мирних переговорів, багато з них стикаються з непорушними нормами міжнародного права. Окрім очевидних аспектів, що стосуються можливого недійсності примусово укладеної угоди з Україною, наша країна також має ряд фундаментальних прав і зобов'язань у сфері міжнародного переслідування злочинів та відшкодування збитків. Хоча Україна, як незалежна держава, формально може відмовитися від претензій на компенсацію, така відмова буде недійсною з юридичної точки зору, якщо вона буде отримана під впливом сили або погроз.
Навіть за відсутності примусу Україна, найімовірніше, також має обов'язок перед своїми громадянами продовжувати боротись за репарації за найтяжчі порушення міжнародного права. Окрім безсумнівних заяв та рішучості продовжувати переслідування за міжнародні злочини, Україна не може відмовитись від нього ще й тому, що це йтиме всупереч її міжнародним зобов'язанням. Вони гарантують українському суспільству, зокрема, право на правду про найтяжчі діяння, що заподіяли непоправну шкоду мільйонам. Тим паче, що українські органи правосуддя вже зробили величезну частину роботи зі збору доказів, встановлення винних, їх ланцюгів командування та побудови важливих проваджень на шляху до справедливості - роботу, яку після усіх пройдених етапів неможливо просто покинути. Російські примхи, яким би політичним тиском вони не супроводжувались, не скасують цього.
