Юридичний портал

Мобілізаційні повстання: чи можна говорити про справедливий призов з історичної перспективи?

"Чому одні воюють, а інші відсиджуються?", "Чому багаті можуть відкупитися, а бідні змушені йти на фронт?", "Чому мобілізують саме мене, а не сусіда?" - ці запитання, які сьогодні дедалі частіше звучать в українському суспільстві, зовсім не нові

Американці впроваджували мобілізацію під час Громадянської війни, іспанці готувалися до повстання в Барселоні, а канадці залучалися під час світових конфліктів — це явище спостерігалося в багатьох країнах протягом століть. Незважаючи на зміну урядів, політичних лідерів, видів зброї та обставин битв, сама сутність ситуації залишається незмінною: влада прагне набрати людей для армії, громадськість дискутує щодо справедливості цього обов’язку, а спроби впровадити єдині правила часто закінчуються протестами, бунтами та людськими трагедіями. В історії є безліч прикладів, коли концепція "справедливої мобілізації" залишалася лише на папері, а не реалізовувалася в реальному житті. Україна, яка вже кілька років веде виснажливу боротьбу за своє існування, також підтверджує цю давню істину.

Еспресо розповість більше про показові історичні випадки, коли мобілізація йшла не за планом і як це пояснювали тодішні люди (спойлер - так само, бо nihil novi, нічого нового під сонцем).

Франція епохи революції та Наполеона: "Призов є несправедливим, я не довіряю цій владі."

Сутичка між бійцем республіканської армії та повстанцем з Вандії, зображення: соціальні мережі.

У 1793 році революційна Франція воювала з кількома європейськими монархіями. Після страти Людовіка XVI проти неї сформувалася широка коаліція. Тому французькій армії катастрофічно бракувало людей. 24 лютого 1793 року Національний конвент ухвалив рішення мобілізувати 300 тисяч чоловіків. Причому використовували жеребкування, яке тоді було популярним: у кожній комуні мали визначити, хто саме піде воювати.

Проте мешканці багатьох областей не бажали піддаватися цьому. Найбільший опір спостерігався на заході Франції, зокрема у Вандеї. Тут, окрім незадоволення мобілізацією, виникали й інші причини: конфлікти між селянами та революційною владою, релігійні суперечки, переслідування священнослужителів та загальна антипатія до революційних змін. В результаті, у березні 1793 року це призвело до масового повстання, яке згодом стало відомим як Вандейська війна.

Тобто французькій державі довелося водночас захищати себе від зовнішніх ворогів і воювати зі своїми ж громадянами, які відмовлялися йти на фронт.

Повстання придушували надзвичайно жорстоко впродовж кількох років. Конфлікт переріс у справжню громадянську війну з масовими вбивствами цивільних. Загалом історики кажуть про 200 тис. вбитих з обох боків.

За встановлення влади Наполеона, хоч багато французів його підтримали, але було також чимало тих, хто не хотів воювати. Тому дедалі більше чоловіків намагалися уникнути служби. Наполеонівська система теж передбачала призов за жеребом. Чоловіки, які витягували несприятливий номер, мали йти до армії.

Проте існувала можливість знайти заміну — іншого чоловіка, який готовий був служити замість призовника. Це давало заможним родинам значно більше шансів уникнути призову своїх синів на фронт. Додатково, явище дезертирства набувало розповсюдження. Молоді чоловіки ховалися в лісах, шукали притулок у родичів, підробляли документи та використовували медичні довідки. Особливо виражено ця проблема відчувалася в окремих регіонах Франції, де місцеве населення противилося централізованій владі. Наприклад, під час Наполеонівських війн в Італії десятки тисяч чоловіків змогли ухилитися від призову.

Французька влада реагувала на ситуацію шляхом впровадження репресивних заходів, посилюючи контроль і намагаючись примусити місцеві адміністрації забезпечити реалізацію мобілізаційних стратегій. Проте ефективність цих дій варіювалася: в одних випадках вони давали результати, а в інших — ні. Таким чином, системного підходу до вирішення проблеми не існувало.

Загалом кажучи, навіть коли держава має об'єктивну військову потребу, примусова мобілізація може стати останньою краплею для регіонів, які й без того не довіряють центральній владі, а примусові заходи часто розпалюють все нові вогнища протистоянь.

США, Громадянська війна: "Війна на користь заможних, а на полі бою - бідні."

Бунт у Нью-Йорку проти призову на військову службу в 1863 році, зображення: historynet.

У березні 1863 року, під час активної фази Громадянської війни, Конгрес Сполучених Штатів прийняв Закон про призов. Цей закон зобов'язував чоловіків у віці від 20 до 45 років реєструватися для служби. У випадку, якщо кількість добровольців була недостатньою, організовувалося жеребкування, і за його результатами чоловіки могли бути мобілізовані до армії.

Проте в законодавстві існувала одна дуже спірна положення: призвані мали можливість сплатити державі 300 доларів або ж знайти когось, хто міг би служити замість них. У ті часи ця сума була значною для простого робітника. Таким чином, заможні американці могли уникнути військової служби, в той час як бідні прошарки населення не мали такої опції.

Звідси й народився популярний англомовний вислів: "A rich man's war, but a poor man's fight" - "Війна багатіїв, але бій бідняків".

Найтрагічнішим моментом цього протистояння стало його виявлення в місті, відомому як "велику яблуко". 13 липня 1863 року в Нью-Йорку розпочалися масові заворушення, які тривали чотири дні. Спочатку люди виходили на вулиці проти призову, але незабаром протест переріс у спалахи насильства, оскільки ірландські іммігранти занепокоїлися, що скасування рабства призведе до конкуренції з афроамериканцями за робочі місця. Таким чином, несправедливість мобілізації злилася з расовими та соціальними напруженнями.

Протестуючі нападали на військові комісаріати, поліцейські дільниці, редакції газет, підпалюючи будівлі, а вулиці міста охоплювали полум'я. Особливо трагічними були акти насильства проти афроамериканців: натовпи влаштовували погроми, вбивали темношкірих жителів і навіть підпалювали притулок для чорних дітей. Для відновлення правопорядку уряд залучив військових, які за допомогою кулеметів Гатлінга розганяли протестувальників.

Згідно з різними історичними оцінками, більше ста осіб загинуло, а тисячі стали жертвами насильства. Як результат, федеральна влада вирішила скоротити кількість призовників для Нью-Йорка вдвічі, оскільки існувала загроза нових масових заворушень.

Не менше драматичною була ситуація на протилежному боці Громадянської війни. У квітні 1862 року Конфедеративні Штати Америки запровадили обов'язковий військовий призов. Це було пов'язано з величезними втратами армії та нестачею добровольців. Однак уже в жовтні того самого року Конгрес Конфедерації ухвалив так званий Twenty Negro Law - "Закон двадцяти негрів", який передбачав звільнення від військової служби білих чоловіків, які володіли щонайменше 20 рабами або працювали на відповідних плантаціях наглядачами.

Офіційне обґрунтування полягало в тому, що великі агрогосподарства вимагали контролю, зокрема для недопущення бунтів серед поневолених людей, а також для забезпечення стабільності сільськогосподарського виробництва. По суті, це була форма захисту, пов'язана з діяльністю на "стратегічно важливому підприємстві".

Уявімо собі реакцію звичайного фермера з південних штатів, який змушений був залишити свою дружину та дітей на самоті, щоб піти на війну, тоді як власники великих плантацій залишалися вдома у комфорті. Це викликало обурення серед солдатів Конфедерації. Вони вважали, що найбагатші верстви населення уникають військової служби, перекладаючи її на плечі бідніших. Така ситуація лише сприяла зростанню дезертирства серед військових Конфедерації. Згодом законодавство було трохи змінено, щоб зменшити напруження та невдоволення.

Отже, Громадянська війна в США служить яскравим прикладом того, що навіть у країні, яка перебуває на межі існування, соціальний статус може перетворитися на джерело привілеїв, які підривають довіру до мобілізаційних зусиль і викликають масові заворушення.

Іспанія, 1909 рік: "Або всі вирушають, або ніхто не виходить."

Барикада в Барселоні під час Трагічного тижня 1909 року, зображення: elsetembre.

На початку XX століття Іспанія вела колоніальну війну в Марокко. У 1909 році після нападів марокканських племен на іспанські позиції уряд вирішив відправити додаткові війська. Але проблема полягала в системі призову.

Іспанське законодавство дозволяло заможним чоловікам заплатити за звільнення від військової служби. Сума могла сягати 6000 реалів. Натомість бідніші чоловіки мусили йти воювати. Коли в Барселоні почали мобілізувати резервістів для відправлення до Марокко, місто вибухнуло протестами. Особливо обурювало те, що багато призваних чоловіків уже мали сім'ї, дітей і були єдиними годувальниками.

Під час проводів військових на кораблі відбувалися драматичні сцени: жінки протестували, люди зривали військові церемонії, а деякі кидали релігійні медальйони, які роздавали солдатам. За одним із відомих описів протестів, жінки вигукували відому фразу: "Або всі йдуть, або ніхто не йде!"

26 липня 1909 року в Барселоні розпочався загальний страйк, який швидко перетворився на широкомасштабні заворушення. Ці події тривали до початку серпня. У місті спалювали церкви та монастирі, зводили барикади, відбувалися сутички з поліцією та військовими. Внаслідок насильства загинуло понад 100 осіб, а сотні отримали поранення. Ці трагічні події увійшли в історію під назвою Semana Trágica - Трагічний тиждень.

Дана система викупу від військової служби діяла в Іспанії до 1912 року. Після її скасування заможні громадяни все ще могли зменшити тривалість служби завдяки так званим військовим квотам. Таким чином, навіть після реформи, соціальна нерівність, що існувала через фінансові можливості, залишилася невирішеною.

Отже, мобілізаційний конфлікт здатен швидко перетворитися на масштабне соціальне повстання, якщо система дозволяє, щоб найбідніші платили за війну своїм життям, тоді як найбагатші лише вносять фінансові внески.

Канада у світових конфліктів: "Це не моя битва, нехай інші беруть участь"

Антипризовна акція студентів Монреальського університету, що відбулася в 1939 році, фото: montrealgazette.

На початку Першої світової війни Канада формувала свої збройні сили з волонтерів. Проте, після значних втрат на фронтах Європи, прем'єр-міністр Роберт Борден ухвалив рішення про введення обов'язкової військової служби. У 1917 році був прийнятий Закон про військову службу (Military Service Act). Однак, виявилося, що канадське суспільство поділилося в своїх поглядах і не було готове до таких змін.

Англомовні канадці переважно підтримували призов, оскільки вважали участь у війні обов'язком перед Британською імперією. Натомість франкомовні жителі Квебеку часто не розуміли, чому вони повинні гинути за інтереси Британії у європейській війні? Тому для них це була не стільки боротьба за власну державу, скільки чужий конфлікт.

Щоб заспокоїти людей, Борден навіть намагався заручитися підтримкою опозиції та створив коаліційний уряд, аби провести мобілізацію. Але найцікавіше почалося, коли призов почали реалізовувати.

У січні 1918 року з понад 400 тисяч чоловіків, які підпадали під першу категорію призову, майже 94% подали заяви на звільнення від служби. У Квебеку цей показник становив 98%. Водночас комісії задовольнили майже 87% таких звернень. Приблизно 28 тисяч чоловіків просто не з'явилися за викликом і переховувалися від влади, з них 18 тисяч - у Квебеку.

Наприкінці березня 1918 року в Квебек-Сіті спалахнули безлади. Масовий натовп розгромив офіс військового реєстра. Влада вирішила залучити військових з інших регіонів. 1 квітня солдати почали стріляти по протестувальниках з кулеметів. Четверо цивільних осіб загинуло, а десятки отримали поранення.

Наприкінці війни з близько 620 тисяч канадців, які брали участь в експедиційному корпусі, приблизно 108 тисяч були мобілізовані. Проте лише близько 24 тисяч з них стали учасниками бойових дій на фронті.

Згодом вже у часи Другої світової, в Канаді знову сталося щось подібне. У 1939 році Канада вступила у війну і спочатку уряд обіцяв не відправляти призовників за кордон. Тобто добровольці могли вирушати на закордонний фронт, а примусово призвані мали служити для оборони країни. Однак війна затягувалася, втрати зростали, і армії дедалі більше бракувало людей.

У 1942 році уряд Макензі Кінга організував референдум, щоб отримати дозвіл на скасування зобов'язання не відправляти призовників за межі країни. Результати виявилися надзвичайно показовими: загалом 64,5% канадців підтримали ідею скасування цього зобов'язання, однак у Квебеку 71,2% виборців висловилися проти.

Таким чином, англомовні та франкомовні регіони країни знову виявили суттєві розбіжності у своїх поглядах на війну. В результаті, у 1944 році, коли фронтова ситуація стала надзвичайно напруженою, уряд вирішив відправити частину призовників за межі країни, що викликало політичну напругу та невдоволення серед населення.

Іншими словами, хоча закон може бути однаковим для всіх областей країни, суспільство може вважати мобілізацію несправедливою, якщо не підтримує політичні цілі війни і сприймає її з іншої перспективи.

Італія, часи Першої світової: "Піду кудись, залишуся вдома або втечу з військової служби."

Після тривалих роздумів і вступу Італії у Першу світову війну в травні 1915 року, мільйони чоловіків були призвані до військової служби. Однак рівень опору виявився надзвичайно великим.

Згідно з даними дослідження, що базується на італійському досвіді під час Першої світової війни, під час конфлікту було зареєстровано приблизно 470 тисяч справ про ухилення від військової служби. З них 370 тисяч випадків стосувалися італійських емігрантів, які жили за кордоном, і їх фактичне примусове повернення до країни виявилося неможливим. Окрім того, зафіксовано близько 128 тисяч справ, що були розглянуті військовими трибуналами у зв'язку з дезертирством. Ще приблизно 10 тисяч вироків стосувалися випадків самоушкоджень та симуляцій хвороб.

Особливо примітно, що ступінь опору варіювався в залежності від географічного розташування. На півдні країни та на островах ухилення від служби зустрічалося частіше, ніж на півночі. Однак існувала й інша проблема - ставлення до призваних на службу.

У липні 1917 року спалахнув заколот бригади Катандзаро. Солдати виступили проти військового командування, зокрема через несправедливе поводження та проблеми з відпустками. І це був не просто випадок дезертирства, а справжній збройний заколот усередині армії, що особливо розколює країну.

Питання мобілізації не завершується лише на етапі, коли особа потрапляє до військових лав. Якщо військовослужбовці відчувають, що командування діє несправедливо, це може спричинити внутрішні конфлікти в армії, що, в свою чергу, призводить до дезертирства та бунтів.

Російська імперія, 1916 рік: "Ми рішуче виступаємо проти мобілізації військових та трудових ресурсів."

Киргизькі біженці шукають прихисток у Китаї, втікаючи від призову на військову службу. Джерело: Вікіпедія.

Під час Першої світової війни Російська імперія зазнала значних втрат. Уряд царя шукав нові джерела людських ресурсів. 25 червня 1916 року Микола II підписав указ, який передбачав залучення чоловіків неросійського походження у віці від 19 до 43 років для виконання робіт на потреби армії. Мова йшла не про направлення до бойових підрозділів, а про формування трудових батальйонів, які займалися будівництвом укріплень, створенням військової інфраструктури та виконанням інших завдань поблизу фронту.

Унікальність ситуації полягала в тому, що корінні жителі великої частини Центральної Азії були звільнені від загальної військової служби. І раптом, під час війни, уряд ухвалив рішення залучити їх до примусових робіт. Це рішення стало наслідком багаторічних земельних суперечок, колоніальної політики, відчуження земель на користь російських поселенців і економічного незадоволення.

Улітку 1916 року почалися повстання в сучасних Казахстані, Киргизстані, Узбекистані та інших регіонах. Повстанці нападали на адміністративні установи, знищували списки мобілізованих, атакували представників царської влади та російських поселенців. Російська армія придушувала повстання надзвичайно жорстоко. Особливо трагічними були події в Семиріччі, звідки десятки тисяч киргизів і казахів намагалися втекти через гори до Китаю. У киргизькій історичній пам'яті ці події відомі як Уркун - масова втеча та загибель людей під час придушення повстання.

Відомості про кількість загиблих значно варіюються. Різні дослідження пропонують оцінки, що сягають сотень тисяч жертв, враховуючи також тих, хто загинув під час втечі.

У загальному контексті, коли уряд безпосередньо посилює мобілізаційні дії, не здійснюючи при цьому відповідних інформаційних кампаній, суспільство може сприймати це як загрозу своїй свободі, що в результаті може призвести до сумних конфліктів.

Велика Британія в епоху Першої світової війни: "Моя віра не дозволяє мені".

група британських відмовників від військової служби за релігійними переконаннями у таборі Дайс, фото: Вікіпедія

До 1916 року Великобританія здебільшого сп relied на добровільний набір. Однак значні втрати на фронті змусили уряд ввести систему обов'язкового призову. У січні 1916 року був ухвалений Закон про військову службу, який спочатку стосувався неодружених чоловіків у віці від 18 до 41 року. У травні цього ж року його дія була розширена, включивши також одружених чоловіків.

Проте закон надавав шанс на звільнення від служби з різних підстав, таких як: проблеми зі здоров'ям, сімейні обставини, виконання важливих завдань для держави, а також релігійні чи моральні переконання. Для цього були організовані спеціалізовані місцеві трибунали. І саме тут розпочинається захоплююча історія.

Чоловіки, які відмовлялися воювати з міркувань совісті, мусили переконувати спеціальну комісію, що їхні переконання справжні, а не є спробою уникнути небезпеки. Члени трибуналів могли буквально допитувати їх про релігію, мораль, ставлення до війни та патріотизм. Деякі відмовники отримували право виконувати невійськову роботу. Інші мали служити в небойових підрозділах. Але були й ті, хто відмовлявся навіть від цього.

Протягом року війни понад 20 тисяч британців звернулися з проханням звільнити їх від служби в армії з етичних міркувань. Деякі з цих чоловіків були засуджені до тюремного ув'язнення, зазнали жорстокого поводження, а деяких примусово відправляли на фронт всупереч їхній волі. Особливо відомою є історія так званих Richmond Sixteen – групи з 16 відмовників, яких після відмови виконувати військові накази відправили до Франції, де їм загрожувала смертна кара за непокору.

Ця оповідь висвітлює суттєву дилему мобілізації: де лежить межа між правом держави на захист своєї території та правом особи відмовитися від участі у конфлікті на підставі своїх принципів? І чи можуть взагалі існувати такі принципи?

Сполучені Штати, Війна у В'єтнамі: "Я навчаюся, тому маю призупинення служби"

Антивоєнний мітинг проти мобілізації в армію та конфлікту у В'єтнамі, 1969 рік, зображення: соціальні мережі.

У Сполучених Штатах під час В'єтнамської війни мобілізація перетворилася на один із найбільш масштабних внутрішньополітичних конфліктів. Американська система передбачала обов'язкову реєстрацію чоловіків, які підпадали під призов. Однак існували численні пільги, зокрема для студентів, батьків, людей із певними медичними станами та представників деяких професій. Саме на цьому фоні виникла серйозна проблема.

Навчання у вищих навчальних закладах дозволяло молодим чоловікам відтермінувати призов. Проте не всі мали фінансову можливість здобути вищу освіту. Внаслідок цього, молодь з більш заможних сімей отримувала більше шансів уникнути відправлення на фронт. За даними Congressional Budget Office США, у 1968 році близько третини чоловіків, які були зареєстровані для призову, отримали відстрочку. Серед них 1,8 мільйона користувалися студентськими пільгами. Це призвело до звинувачень у тому, що на війну головним чином відправляють представників бідніших верств населення.

Тисячі американців виявили свою позицію проти війни, спалюючи призовні картки під час антивоєнних протестів, ігноруючи повістки, намагаючись отримати статус відмовників за принципами совісті, а також виїжджаючи до Канади, щоб уникнути призову. Багато з них переховувалися або шукали притулок в інших країнах. За різними даними, до Канади втекли десятки тисяч американських ухилянтів, і деякі з них залишилися там навіть після закінчення військових дій.

Зрештою американська влада спробувала змінити сам принцип мобілізації. 1 грудня 1969 року відбулася перша лотерея призову. У спеціальний барабан помістили 366 капсул із датами народження. Кожна дата отримувала випадковий номер, який визначав черговість призову. Тобто замість попередньої системи, яка залишала простір для численних відстрочок і маніпуляцій, запровадили випадковий відбір за датою народження. Однак і ця система не була ідеальною. Перші лотереї критикували через недоліки процедури, а сам призов продовжував залишатися предметом гострих суперечок. Дискусії зникли аж у 1973 році, коли США перейшли до повністю добровільної армії.

Висновок очевидний, що будь-яка система мобілізації має свої лазівки, якими користуються і які ведуть до невдоволення тих, хто ними не може скористатися.

ПАР, 1980-ті роки: "Я прихильник миру і не схвалюю цю урядову систему."

момент прощання Девіда Брюса з близькими біля огорожі призовного пункту, він заявив, що відмовляється від служби, фото: соцмережі

Під час апартеїду військова служба стосувалася лише білих чоловіків у Південно-Африканській Республіці. З 1967 року призов став обов'язковим для всіх білих чоловіків, а в 1977 році термін початкової служби збільшили з одного року до двох. Після цього чоловіки також зобов'язувалися проходити регулярні військові навчання.

Спочатку спротив був переважно релігійним і пацифістським. Але в 1980-х роках з'явилася нова категорія противників призову: люди, які не хотіли служити в армії апартеїду з політичних переконань.

Чому це сталося? Тому що армія Південної Африки була залучена до конфлікту в Анголі та окупації Намібії, а також використовувалася для придушення протестних рухів серед чорношкірого населення в самій країні. Таким чином, молодих білих чоловіків фактично змушували захищати політичну систему, яка базувалася на расовій сегрегації.

У 1983 році створили End Conscription Campaign (ECC) - рух за скасування обов'язкової військової служби. Він організовував концерти, фестивалі, громадські акції, підтримував тих, хто відмовлявся служити. За відмову можна було отримати до шести років ув'язнення. Але рух набирав обертів. У 1984 році 1596 чоловіків не з'явилися на призов протягом усього року. У січні 1985 року таких було вже 7589. У 1988 році 143 людини публічно оголосили про відмову служити. Наступного року кількість таких відмовників зросла до майже тисячі. Частина молодих людей виїжджала за кордон, інші переховувалися або потрапляли до в'язниць.

У 1988 році уряд заборонив кампанію "Проти призову", проте опір не вщухав. Врешті-решт, кількість призовів почала зменшуватися, і в 1993 році цей процес фактично завершився.

Як видно, коли держава закликає своїх громадян боротися за владу, легітимність якої викликає сумніви, обов'язок служити в армії стає питанням політичної відданості.

Читайте також