"Наче позбуваєшся від неприємного запаху". Історії молодих людей, які вирвалися з окупації та прагнуть знайти своє місце в житті.

Приблизно 600 тисяч школярів продовжують навчання на територіях України, які перебувають під російською окупацією. З них кожен дванадцятий учень, що змушений здобувати освіту за російською програмою, залишається зареєстрованим у системі української освіти.

Ці діти, незважаючи на ризики для себе та своїх сімей, вивчають твори Тараса Шевченка та Лесі Українки, адже планують залишитися в Україні та вступати до навчальних закладів на підконтрольній Україні території. Це свідоме рішення з їхнього боку.

Проте 600 тисяч - не межа. Таких дітей може бути набагато більше, якщо український уряд сприятиме їм у перетині кордону і доступі до освіти.

Історії молодих українців, які вирішили стати на підтримку своєї країни та вірять у її майбутнє, є яскравим підтвердженням цього. Ці свідчення були зібрані правозахисними організаціями "Донбас SOS" та "Центр прав людини ZMINA".

БЬЯНКПІН АКАССІ ЖАН-ЕВЕЛІН: "Коли прокидаєшся і бачиш триколор за вікном, виникає бажання втекти куди завгодно, лише б не зустрічатися з ним."

Я не можу з упевненістю сказати, що спонукало мене залишити Донецьк і вирушити на територію, підконтрольну Україні. Коли "русскій мір" прийшов сюди, я ще навчалася в першому класі. У дитинстві я захоплювалася "великорусским", але з часом зрозуміла, що ця культура стала мені чужою.

У нас до 2014 року була українськомовна школа, однак опісля українська стала викладатися раз на два тижні. Наш клас не сприймав учителя і сам предмет, мої однокласники протестували проти викладання, зривали уроки.

Пам'ятаю, я тоді дивувалась, що в бібліотеці не видавали книжок українських авторів - Франка, Шевченка. Вони стояли на полицях, однак читачі отримати їх не могли. І лише завдяки інтернету, музиці я відчула спорідненість з українською культурою. Я слухала російськомовні пісні групи "Время и стекло", Потапа. Я знала, хто такі Скрябін, "Океан Ельзи".

Однак українська музика, навіть російськомовна, в Донецьку була заборонена з моменту повномасштабного вторгнення. Єдиний контакт з Україною тоді лишився через ютуб, тікток.

У 2022 році мені було 16.

Так вийшло, що з дитинства я була орієнтована на західну культуру. Часто мріяла, що переїду до Канади й житиму там щасливо. У Донецьку в мене були старші друзі, хлопці, але їх почали масово мобілізовувати. Тепер багатьох немає серед живих...

Не знаю, як передати життя в окупації. Коли прокидаєшся і бачиш триколор за вікном, хочеш тікати куди завгодно, аби лише не бачити його...

Я ухвалила рішення виїхати, незважаючи на свій неповнолітній вік. Я довго готувала потрібні документи, і зрештою вирушила в подорож на території, які контролює Україна, проходячи через Росію, Білорусь і Польщу. Це сталося в період вибуху Каховської ГЕС... Мій шлях тривав 10 днів.

Я зовсім не уявляла, що мене очікує. У двох валізах зберігалося все моє існування. Я була змушена цілковито покладатися на волонтерів, яких раніше ніколи не зустрічала. Мені потрібно було обережно підбирати слова і пам'ятати, що терміни "війна" і "волонтер" не мають права на існування.

Подорожувала разом із дівчиною з Луганська. На білорусько-польському кордоні виникли великі труднощі. Прикордонники не бажали нас пропускати. Через хвилювання моя температура підскочила до майже 40 градусів. Раптом нам стало відомо, що в той день у прикордонників відзначали свято, і білоруська сторона вирішила пропустити всіх, кого раніше затримували.

Коли я переходила кордон, я завантажила пісню "На лінії вогню" гурту "Океан Ельзи". Вона звучала в моїх навушниках, і я не змогла стримати сліз. Мене дуже лякало завантаження цієї пісні раніше: якщо б росіяни чи білоруси виявили її на моєму телефоні, мене, напевно, затримали б.

Дівчина з Луганська, яка їхала зі мною, рушила до однієї з країн ЄС, а я - в Україну. На польсько-українському кордоні на мене чекали кількагодинні допити. Я була виснажена.

Якщо є можливість спростити цей шлях для української молоді, яка прагне залишити окуповані території, це було б надзвичайно корисно.

Я прибула до Києва в серпні, але паспорт мені видали лише в січні. Протягом півроку я жила без документа, що ускладнювало оренду житла та отримання студентського квитка. Вступ до університету пройшов для мене, на диво, дуже швидко – я не очікувала, що стати першокурсницею буде так просто. Однак жодної підтримки від держави я не отримала. А така підтримка є життєво важливою як для мене, так і для інших студентів, які опинилися в подібній ситуації. Нам потрібно залучати та підтримувати тих, хто приїхав сюди, адже нас, на жаль, не так багато.

Марія Красненко - юристка та експертка Коаліції організацій, що займаються захистом прав осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Діти, які вирішують покинути тимчасово окуповані території та переїхати на підконтрольну Україні територію, стикаються з багатьма труднощами. Серед них – ускладнення в отриманні документів, що підтверджують особу (особливо це актуально для регіонів, які були під окупацією до початку повномасштабної війни), проблеми при перетині адміністративних кордонів, логістичні виклики під час переміщення по Україні, а також відсутність фінансових ресурсів для виїзду.

Часто говорять про неповнолітніх, які не досягли 16 років, що вимагає залучення їхніх батьків. Проте деякі з цих батьків не можуть залишити тимчасово окуповані території з об'єктивних причин або мають різні погляди на деякі питання щодо своєї дитини. Крім того, підтримка, що надається після фактичного виїзду, залишається недостатньою.

Попри можливість безкоштовного проживання в гуртожитку та передбачену стипендію (академічну чи соціальну), суми в приблизно 1 тисячу гривень точно не досить для проживання. Тоді дітям доводиться шукати роботу, щоб покрити витрати на найнеобхідніше: харчування, можливість придбати необхідний одяг, техніку тощо.

Саме тому необхідно здійснювати злагоджені дії з боку державних органів, місцевих адміністрацій та неурядових організацій. Міністерство закордонних справ та Державна міграційна служба повинні активно допомагати у виїзді, надаючи консультації, оперативно оформляючи документи та видаючи довідки для повернення в Україну. Особливо важливо це в умовах відмов білоруських прикордонників на пункті Мокрани, які не пропускають осіб без документів, що підтверджують українське громадянство, або без посвідчення на повернення до України.

Крім того, важливо запровадити систему підтримки, що сприятиме адаптації студентів до нових умов навчання та життя в ситуації внутрішнього переміщення. Це включає психологічну, соціальну та фінансову допомогу. В цій справі, окрім Міністерства освіти і науки України, особливу роль має виконати Міністерство розвитку, яке відповідає за вирішення питань, пов'язаних як з внутрішньо переміщеними особами, так і з мешканцями тимчасово окупованих територій.

ВАСИЛЬ. ВДРУГЕ ВСТУПИВ ДО МЕДВИШУ, ЩОБ ЗНОВУ ПРОЙТИ ШІСТЬ РОКІВ НАВЧАННЯ Й ОТРИМАТИ ДИПЛОМ УКРАЇНСЬКОГО ЗРАЗКА

Василю (ім'я змінено з міркувань безпеки) зараз 23 роки. Коли його рідний Донецьк у 2014 році окупували, він щойно закінчив школу. Тоді хлопець жив одним днем, насолоджувався юністю і пішов навчатися до медичного училища, а потім продовжив навчання в Донецькому медичному університеті виключно через те, що це була справа батьків. Василь здобував вищу освіту вже в окупації.

Він не може точно згадати, що його змусило замислитися над виїздом. Найімовірніше, обраний фах - педіатрія. Бо з певного часу став уважніше придивлятися до інформаційних зведень і аналізувати події. Він осягнув, що кількість невибіркових обстрілів з боку російських сил у рази більша, ніж з боку українських, і на підконтрольній Україні території значно більше постраждалих дітей від таких атак. А він хотів допомагати дітям.

На той час на руках у Василя вже був диплом, виданий окупаційною владою. Однак бажання лишатися в Донецьку він не мав. Батьки були категорично проти, щоб їхати разом. Залишати рідну оселю вони не хотіли, та й вік їм не дозволяв довгі й виснажливі подорожі.

Василь мав удачу зберегти свій український паспорт, заради якого він виїжджав на територію, контрольовану Україною, ще до початку масштабного вторгнення. Завдяки наявності паспорта він зміг потрапити до однієї з країн ЄС. Йому була відкрита можливість залишитися там, отримувати соціальну допомогу, підтвердити свій диплом і знайти роботу в медичній сфері. Проте хлопець навіть не розглядав ці варіанти. Він вирішив повернутися в Україну, щоб реалізувати своє бажання — допомагати дітям, які постраждали від російської агресії.

Він був настільки рішучий, що навіть відмова української держави визнати його диплом, виданий окупаційними властями, не змусила його відмовитися від своїх амбіцій. Він вирішив знову вступити до медичного університету, щоб пройти ще шість років навчання, здобути український диплом і реалізувати свою мрію про професію.

Одночасно Василь відверто визнає: проходячи свій шлях, він сподівався, що все виявиться набагато простіше. Він вірив, що зможе підтвердити свої знання без необхідності повторного навчання. Особливо враховуючи, що з листопада 2023 року це стало можливим згідно з новим Законом "Про освіту". Проте, на жаль, процедура визнання досі не була затверджена.

Він також не зміг засвідчити свої медичні вміння, щоб хоча б отримати можливість працювати з молодшим медичним персоналом. Тому єдиним виходом залишалося повернутися до навчання і розпочати свій шлях з самого початку.

Василь, незважаючи на витрати ще шести років свого життя, не шкодує про свій вибір. Він переконаний, що цей шлях є кращим, ніж залишатися під окупацією і вести життя, яке не належить йому.

Чоловік в даний момент займає посаду санітара в одній з лікарень Києва, намагаючись забезпечити своє існування. Проте він відкрито признається, що життя переселенців, особливо студентів, є досить важким.

Юристка Марія Красненко коментує:

Запит на отримання освіти або реалізацію професійної діяльності, основаної на вже здобутих знаннях, на тимчасово окупованих територіях залишається надзвичайно актуальним.

Ще 21 листопада 2023 року парламент вніс зміни до Закону "Про освіту", передбачивши можливість визнавати результати навчання, здобуті на ТОТ. Сам порядок визнання, умови, виключення тощо має бути передбачений урядом.

Втім, на початок 2025 року, попри порушення строків, це не було зроблено. Неухвалення протягом року порядків, які мали створити ще більше можливостей для виїзду дітей і молоді з ТОТ, руйнує державну політику реінтеграції, що неурядові організації підкреслювали у своєму зверненні.

Також мають бути підготовлені подальші процедури на рівні конкретного закладу освіти, а працівники повинні пройти необхідне навчання, щоб ця процедура для людини була максимально сприятлива й відповідала всім вимогам. Форми оцінювання результатів навчання мають передбачати чіткі інструкції та встановлений обсяг вимог.

Після успішного підтвердження своїх досягнень особа зможе продовжити навчання з меншими термінами. Однак не всі напрямки підлягатимуть такому визнанню.

СВІТЛАНА: "В ЧЕРНІВЦЯХ Я ЗМОЖУ СПОКІЙНО ВІДПОЧИВАТИ"

Світлана (ім'я змінено з міркувань безпеки) була ще неповнолітньою, коли сказала батькам, що хоче виїхати з окупації. Вона мріяла про "школу Гаррі Поттера", український Гоґвортс із баштами та арковими склепіннями - про університет у Чернівцях.

Світлана мріяла про нього з того часу, як побачила його у дитинстві. Він з’являвся їй у снах, і вона ні на мить не сумнівалася, що повинна навчатися саме там.

Дівчина яскраво згадує свою подорож на захід України, коли була тільки в першому класі. Її рідне місто вже опинилося під окупацією, але зв'язок з вільною Україною ще не обірвався, і мама вирішила відправити доньку на літні канікули до мирніших Карпат.

Після повернення з Чернівців Світлана вирішила продовжити навчання в школі, дотримуючись російської освітньої програми. Проте її батьки змогли організувати для доньки участь в онлайн-уроках української школи. Таким чином, дівчина отримувала знання за двома різними програмами.

У засвоєнні української мови їй значну допомогу надали пісні відомих українських виконавців. Вона слухала їх дорогою додому зі школи. Світлана також читала українською - її батьки намагалися знаходити книжки. Незважаючи на агресивну пропаганду, вона вирішила, що в "українському Гоґвортсі" займатиметься романо-германською філологією. Оскільки рівень навчання іноземних мов у її школі залишав бажати кращого, їй довелося шукати репетиторів для покращення знань.

Вони здійснювали це в таємниці, адже все це залишалося її особистим секретом. Дівчина не могла ділитися з кимось своїми справжніми бажаннями та тим, як наполегливо працює над досягненням своїх цілей.

Світлана володіє прекрасною українською мовою. Її знання з українознавчих предметів вражають, і це, безсумнівно, заслуга її батьків. Крім того, вона має достатній рівень володіння іноземними мовами, щоб сміливо прагнути реалізувати свої мрії. Незважаючи на те, що на момент закінчення школи Світлана була ще неповнолітньою, батьки ухвалили рішення вивезти її з зони окупації, щоб вона могла подати документи до бажаного університету.

Дівчина пригадує, що казала батькам: "У Чернівцях я зможу спокійно спати". Близькі погодились - там справді дитині буде набагато безпечніше, ніж на сході.

До серпня 2024 року ще діяв пункт перетину російсько-українського кордону на межі Бєлгородської області Росії та Сумської області України (Колотилівка - Покровка). Попри постійні загострення і бої в цьому районі родина Світлани вирішила ризикнути.

Разом із дівчиною вирушила її мама. Вони подорожували через Росію, приховуючи справжні наміри своєї поїздки. Замість цього пояснювали, що їдуть навідати родичів. На шляху їх неодноразово зупиняли силові структури, перевіряючи мобільні телефони та ставлячи запитання.

На самому кордоні російські прикордонники почали придиратися до кількості багажу, який везли жінки: у дівчини його було набагато більше, ніж у матері, і це викликало їхні підозри. У той момент у Світлани завмерло серце, адже здавалося, що їх можуть не випустити, і вона ніколи не дійде до знаку біля дороги, на якому чорним по білому написано "Покровка".

На щастя, їй дозволили перейти. Дівчина отримала український паспорт і всі інші документи, які були потрібні для вступу. Її мрія нарешті стала реальністю.

Світлана опинилася в Чернівцях наодинці: її мама повернулася до родини, яка залишилася на тимчасово окупованих територіях. Дівчина розуміє, що не зможе повернутися додому, поки не відбудеться деокупація. Вона залишилася в новому місті без підтримки близьких і з обмеженими фінансовими ресурсами. Світлана зізнається, що їй важко, адже навчання вимагає значних витрат.

Віолетта Артемчук, керівниця координаційної групи громадської організації "Донбас СОС", висловлює свою думку:

Найперше, що варто зробити, якщо ви вирішили вступити до українського вищого навчального закладу, - це вибрати конкретний університет. Цей крок є надзвичайно важливим, оскільки в подальшому саме з представниками освітніх центрів цього навчального закладу вступник зможе спілкуватися: ставити запитання та реєструватися на іспити.

Обравши виш, необхідно звернутися до центру "Донбас / Крим - Україна" (по суті, це приймальна комісія для вступників з окупованих територій). Також можна звернутися до правозахисних організацій, зокрема до нашої: підкажемо контакти, зорієнтуємо.

Звертаємо увагу на те, що у 2025 році процес виїзду з окупованих територій став значно складнішим. Гуманітарний коридор між Україною та Республікою Білорусь, який використовували громадяни без українських паспортів (більшість вступників не мали можливості їх отримати), фактично перестав функціонувати.

Виїзд через країни Європи теж ускладнений. Водночас передбачено процедуру дистанційного складання іспитів, яка надає можливість вступати, не виїжджаючи з окупованих територій.

Рекомендуємо зосередитися на дистанційному вступі, якщо у вас немає українських документів. Якщо ж абітурієнт виїхав на територію, що контролюється, і має намір вступати офлайн, радимо підтримувати зв’язок з освітніми центрами "Донбас / Крим - Україна" обраного навчального закладу. У разі виникнення труднощів чи непорозумінь під час вступної кампанії, не соромтеся звертатися за консультацією до громадських організацій.

ІЛЬЯС ШЕЙХІСЛЯМОВ: "ЦЕ ЯК БУТИ В СИЛЬНО НАКУРЕНІЙ КІМНАТІ, І, ЯКЩО ВИЙТИ НА СВІЖЕ ПОВІТРЯ, СТАЄ ЛЕГКО, НАЧЕ ЗВІЛЬНЯЄШСЯ ВІД СМОРОДУ"

Батько зателефонував з російського слідчого ізолятора і висловив свою гордість за мене, адже я навчаюся на юриста в Києві. Найважчим було стримати сльози після його слів.

Моя родина завжди виступала проти окупації Криму. Після завершення навчання в школі на півострові я переїхав до Туреччини, де здобував освіту в галузі теології. У нашій родині панує глибока релігійність, і я вважав, що буде вірно присвятити своє життя служінню Богу. Проте, після затримання мого батька російськими силовиками на початку 2024 року, я зрозумів, що повинен стати юристом, щоб підтримувати своїх співвітчизників - кримських татар.

Після окупації Криму 2014 року час від часу я повертався додому. Однак не міг там лишатися надовго. І будь-що хотів виїхати звідти.

Життя під окупацією важко передати словами. Це нагадує перебування в кімнаті, переповненій димом - коли виходиш на свіже повітря, відчуваєш легкість, немов позбувся неприємного запаху. Саме так можна охарактеризувати переїзд на територію, що контролюється Україною.

Я повернувся з Туреччини та жив деякий час в Одесі, щоб бути якнайближче до Криму, до батьків. Але мого батька затримали... Після цього я замислився про те, як можу допомогти батьку та іншим політв'язням. Я завжди хотів вступити до Таврійського національного університету. Ще коли жив у Криму, часто думав про це. І це був єдиний університет, який виїхав з Криму на вільну територію України. Тому я обрав його.

Я вже давно закінчив навчання в школі. У старших класах я проходив освіту під окупаційним режимом. Мені довелося оновлювати свої документи та отримувати атестат українського формату.

Я вступав через освітній центр "Крим - Україна". Там працюють чудові спеціалісти, які завжди готові до спілкування. Проте, виникло чимало труднощів. Зокрема, були проблеми з комунікацією з абітурієнтами. Наприклад, про іспит, який я повинен був скласти, я дізнався лише за 15 хвилин до його початку в онлайн-форматі. А в один з днів мені довелося пройти одразу чотири іспити — два для підтвердження атестата і два вступних. Коли я нарешті підвівся з-за столу після четвертого іспиту, мені здавалося, що в мене більше немає сил навіть на один рух.

І, дивлячись на все з іншого боку, я все ж таки став студентом ТНУ. Більше того, мої оцінки виявилися серед найкращих у групі.

Я щасливий, що маю можливість навчатися. Проте відчуваю брак підтримки з боку держави. Моя стипендія становить 1180 гривень. Витрати на комунальні послуги забирають всю цю суму, і мені вже не вистачає коштів на харчування.

Існує ще одна складність - це переказ грошей з анексованого Криму. Навіть якщо рідні бажають підтримати і надіслати фінанси, це залишається неможливим. Тож доводиться покладатися виключно на власні ресурси, а також сподіватися на державну допомогу та повернення контролю над територією.

Альона Луньова, керівниця адвокаційної роботи в Центрі прав людини ZMINA, поділилася думками про те, які кроки варто вжити державі для допомоги молодим людям з тимчасово окупованих територій.

Держава реалізує спеціальні програми для молоді з окупованих регіонів, зокрема через освітні ініціативи. Наприклад, функціонують освітні центри "Крим - Україна" та "Донбас - Україна", які допомагають абітурієнтам вступати до вищих навчальних закладів. Окрім того, завдяки новим законодавчим ініціативам було введено механізм підтвердження дипломів, отриманих під час окупації, хоча наразі ці процедури ще не запрацювали.

Водночас існують інші важливі завдання, які потребують уваги держави, зокрема створення комплексної програми підтримки молоді з окупованих регіонів. Необхідно забезпечити всебічну допомогу молодим людям на всіх етапах їхнього шляху - від моменту прийняття рішення про виїзд до адаптації на підконтрольних територіях.

Особливо важливо надавати допомогу в процесі отримання паспорта громадянина України, оскільки багато молодих людей не мали можливості отримати цей документ, адже стали повнолітніми під час окупації.

Крім підтримки у створенні документів, необхідно вирішити питання, що пов'язані з адаптацією, освітою та освоєнням предметів, що належать до українознавчого циклу.

Крім того, необхідно активізувати зусилля щодо працевлаштування молоді з територій, що підлягають окупації. Цей комплексний підхід слід реалізувати якомога швидше і інтегрувати в стратегію молодіжної політики України.