"Ми були в числі 200 осіб, і на нас був скоєний напад" - так висловився головний сержант 1-го батальйону бригади "Азов" про російський полон і трагедію в Оленівці.

В ніч на 29 липня 2022 року у колонії в окупованому росіянами селищі Оленівка пролунав потужний вибух. Там утримували полонених українських військових, хто вийшов з "Азовсталі" - останньої фортеці міста Маріуполь.

Росія повідомила, що близько 2439 захисників "Азовсталі" потрапили в полон, з яких близько 800 бійців "Азову". При виході з "Азовсталі" українські захисники отримали від РФ гарантії збереження свого життя й повного дотримання Женевських конвенцій.

У результаті вибуху, що стався в ніч з 28 на 29 липня в бараку в Оленівці, загинуло більше 50 українських військовополонених, кількість постраждалих залишається невідомою. Проте деяким вдалося вижити після цієї трагедії.

Кирило Масалітін - старший сержант першого батальйону бригади "Азов" - є одним з таких героїв.

Кирило Масалітін, відомий під позивним "Масло", є професійним військовим, який у 2015 році приєднався до добровольчого формування "Азов". Він активно брав участь у наступальних операціях України в районі Широкіного в лютому 2015 року. Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну виконував обов'язки головного сержанта 1-го батальйону бригади "Азов", активно залучаючись до запеклих боїв за Маріуполь, а пізніше й за стратегічно важливий завод "Азовсталь".

Кирило розповів Голосу Америки про російський полон та теракт в Оленівці. Він наголошує: "Треба витягати звідти (з російського полону - ред.) людей, намагатися докладати усіх зусиль, які в нас є!"

Інтерв'ю було відредаговано та скорочено для покращення зрозумілості та плавності.

Анна Костюченко, Голос Америки: Кирило, ви та інші бійці покинули територію заводу "Азовсталь" за розпорядженням українського командування. Які переживання супроводжували вас, коли ви залишали "Азовсталь" і потрапляли в полон до російських військ?

Кирило Масалітін, головний сержант 1-го батальйону бригади "Азов", колишній полонений: Ми бачили, як вони три місяці нищать місто, нищили нас, намагалися нищити. З якою завзятістю...

Знаєте, це було видно по їхніх діях, що це особисте для них, і що солодко нам не буде. Але ми сміялися, ми читали Міжнародне гуманітарне право...

Офіцери жартували над нами, мовляв, вони вирушать у місто, а ми залишимося тут, як військові або сержанти, в той час як вони отримуватимуть зарплату. У нас було два виходи: або всі ми загинемо там, або ж залишимося в такій ситуації. Обидва варіанти виглядали зовсім невтішно.

Якби не існувало цієї групи, значна частина людей загинула б, а інші, ймовірно, потрапили б у неволю. Це було, можна стверджувати, спільне рішення.

А.К.: Росіяни обшукували вас? Щось казали з приводу татуювань?

К.М.: Я завжди вважав, що в той час, як і зараз, інколи роблю абсолютно нерозумні речі. Але вони чомусь завжди знаходили привід для розслідування. Коли я перебував у лікарні в Донецьку, до мене прийшли двоє чоловіків. Вони не надто прагнули представлятися. Я спочатку думав, що це якісь представники Міністерства державної безпеки. Вони почали ставити мені запитання, а коли вже виходили з палати, помітили мої татуювання. Це всього лише картинки з Інтернету. Вони почали верещати про сатанізм, стверджуючи, що ми всі сатаністи. Їм і не потрібно шукати причини; якщо їм щось потрібно сказати, вони знайдуть підставу навіть у найменшій деталі.

А.К.: Які події розгортаються в російському полоні?

А.К.: Там відбувається просто, як це правильно, свавілля, мабуть. Вони просто роблять те, що хочуть. Вони б'ють, принижуть...

Але ж має бути якась межа, а там межі просто немає. Там порушують всі норми, які тільки можна порушувати. І вони, що найцікавіше, вони садисти, вони кайфують від цього. Люди від цього реально кайфують. Їм подобається їхня "робота", їм подобається принижувати, їм подобається бити людей і так далі. Їм просто подобається це.

А.К.: Як ви витримували ці випробування, якось з собою працювали?

К.М.: Ти завжди займаєшся своїми думками, адже більше нічого не залишилось. Постійно розмірковуєш про різні речі. У мене був друг, Влад Білий, з позивним "Хоуп". На жаль, він загинув у бараці. Він говорив: "Все буде добре, адже не може бути так, щоб зовсім не було". І ми, якось, трималися за цю фразу.

А.К.: Як довго Ви залишалися в полоні в Оленівці?

К.М.: Я провів чотири місяці, а п’ятий місяць провів у лікарні в Донецьку після теракту. Ми мешкали в тимчасових бараках.

Російські люди часто повторювали: "Ну, ми ж вас годуємо". Виходило так, що ми мали б відчувати вдячність за те, що вони нас пригощають. Коли я повернувся додому, помітив, що скинув близько 15 кілограмів. На сніданок нам подавали перлову кашу, на обід — щі, а на вечерю — пшеничну кашу, яку ми жартівливо називали "каша з дельфінами", адже до неї додавали рибу. Хліб давали в обмеженій кількості — зовсім маленький шматочок.

А потім нас перевели на "промку", на промзону. Це був цех просто з ліжками. Після того, що сталося його називали барак-200. Бо нас там було 200 людей і нас намагалися вбити.

А.К.: Ви перебували в бараці під час вибуху? Які у вас були враження?

К.М.: У бараці о 22:30 ми вимикали світло, і всі лягали спати. Раптом я відчув вибухову хвилю, і, не вагаючись, сховався під ліжко, де залишився на кілька хвилин. Я усвідомлював, що люди почнуть вибігати, і не хотів стати жертвою натовпу. У результаті я отримав поранення: два осколки в животі, а удари по ногах і руках навіть не рахую.

Спочатку я навіть не усвідомив, що був поранений. Просто відчув різкий біль у животі і, згорбившись, почав виходити з барака. Навколо все було охоплено вогнем: люди кричали, хтось стогнав, хтось намагався дістатися до виходу, когось витягували, а іншим надавали першу допомогу.

А.К.: Яким чином росіяни реагували на цю ситуацію?

К.М.: Закрили ворота, щоб ми не могли йти далі. До речі, у росіян є записи: йде дорога, на якій розкидані ганчірки та бинти. На цій дорозі збирали поранених, а згодом і загиблих виносили звідти.

Хтось загинув вже там, на місці. Хлопці їм кажуть: "Покличте медиків, ми самі допоможемо, просто дайте чим!"

А.К.: А яку реакцію вони на це висловили?

К.М.: Нічого, стріляли в повітря і казали відійти від воріт. Потім вони підняли наших медиків, які були з нами ще на "Азовсталі", які вже стали нам допомагати. Чим могли, допомагали. Відкачували хлопців, перемотували. Вони брали на себе найтяжчих.

А.К.: 21 вересня, після тривалих переговорів, Україні вдалося звільнити з російського полону 215 своїх воїнів. Чи усвідомлювали ви, що вас транспортують для обміну?

К.М.: Я спочатку вважав, що нас везуть до Донецького СІЗО, і вже чув жахи, які там відбуваються. Мені здавалося, що я не витримаю цього. Мій фізичний стан був настільки поганим, що я думав, що це буде моя остання подорож. Я був настільки виснажений і зламаний після операції, що боявся, що там ніхто не зверне уваги на мої проблеми. Могли просто забути про мене. Але, на щастя, мені пощастило.

А.К.: Кирило, скільки часу вам знадобилося для відновлення після полону?

К.М.: Три місяці. Після обміну ми місяць в лікарні були, нас капали, аналізи проводили, вагу набирали. Ще місяць була реабілітація в санаторії. І ще час нам дали з'їздити додому, побачитись з рідними. І вже кінець 22-го року - початок 23-го, ми вже встали в стрій і почали формувати підрозділ.

А.К.: "Азов" виник спочатку як добровольчий батальйон для оборони держави, а згодом розвинулася ідеологія полку, а потім – бригади. Яке значення має ця концепція для вас?

К.М.: Відстоювати суверенітет нашої нації. Ми об'єдналися тоді і продовжуємо працювати з єдиною метою - захистити нашу країну. Перед початком повномасштабного вторгнення ми намагалися донести до світу, що ми - це команда, яка здатна ефективно вести бойові дії.

Зараз у тих, хто після обмінів, ще додаткова мотивація - це хлопці, які ще досі в полоні сидять. Бо коли нас поміняли, всі сподівалися, що почнуться наступні обміни. В принципі, як і було домовлено. Але великих обмінів не було. Реально треба витягати звідти людей, намагатися докладати усіх зусиль, які в нас є! І це важливо, щоб в соціумі, який нас оточує, це знали і це пам'ятали.

У звіті Офісу з прав людини ООН від 25 липня 2024 року зазначається, що відсутність відповідальності за смерть і поранення в колонії в Оленівці вписується в ширший контекст поширених і регулярних катувань українських військовополонених з боку росіян.