"Найгромадніша загроза під час captivity - це ризик втратити частину своєї істоти": правозахисник Максим Буткевич ділиться думками про службу на передовій, полон та процес відновлення.

Журналіст провів у в'язниці більше двох років.

На цю розмову чекала вся команда Центру прав людини ZMINA після того, як ми дізналися радісну звістку - правозахисник, співзасновник організації, журналіст та військовополонений Максим Буткевич звільнений з полону. Це сталося 18 жовтня цього року під час 58-го обміну військовополоненими. Правозахисник провів в ув'язненні понад два роки.

ZMINA зустрілася з Максимом на залізничному вокзалі під час його реабілітації, щоб обговорити його досвід участі у бойових діях на "нулі", понад два роки, проведені в полоні, а також нові відкриття, які правозахисник зробив під час ув'язнення. Вони також поговорили про процес реабілітації військових після повернення з полону та про труднощі, з якими стикаються колишні військові при адаптації до цивільного життя.

Я усвідомлював, що якщо росіяни отримають перевагу, то права людини в цьому регіоні більше не матимуть захисту.

Максиме, ти вже більше 20 років активно працюєш у сфері захисту прав людини, а з початком повномасштабної агресії вирішив вступити до лав Збройних Сил України. Що стало для тебе вирішальним чинником у переході з правозахисної діяльності до військової служби?

- Це дуже важливе питання. Я зараз виявив, що дуже багато було про мене сказано і написано у ЗМІ за цей час, поки мене не було тут. І в деяких текстах йшлося про те, що я пацифіст. Але я не пацифіст. Втім, я справді не прибічник насильства як методу, а військова служба, так чи інакше, пов'язана із вбивством людей. І це безумовно проблема та морально-етична дилема для мене.

Ситуація, в якій ми опинилися 24 лютого 2022 року, поставила нас перед непростим вибором: чи дозволити знищити нашу свободу, чи протистояти цьому. Інакше нам довелося б відмовитися від власної активності, стати покірними, займатися лише базовими потребами — їжею, сном, страхом і виконанням вказівок. Саме так виглядала б наша реальність. Тому ми змушені були боротися за своє право на свободу. Для мене це є суттю людського існування. Саме свобода, усвідомлення її значення і сенс, який вона приносить, визначає, що означає бути людиною.

Я прекрасно усвідомлював, що якщо росіяни візьмуть верх, права людини на цій території більше не матимуть жодного захисту. Це стане неможливим. Ми тривалий час боролися за ті права, які маємо сьогодні. Щось нам вдавалося досягти, щось — ні, але якби вони захопили ці землі, все це було б знищено. Врешті-решт, дивлячись егоїстично, багато років мого життя, в основному те, чим я займався останнім часом, всі наші досягнення і здобутки, були б знищені.

- Як ти опинився у війську, зокрема в 210 окремому спеціальному батальйоні "Берлінго"?

Під час навчання в університеті я завершив військову кафедру і отримав звання офіцера. В армійських колах таких, як я, називають "піджак", що означає, що хоча у нас є офіцерське звання, ми не маємо практичного досвіду служби, а про бойові дії і говорити нічого.

Я прийшов до військкомату ввечері 24 лютого, щоб знайти тероборону і приєднатися до них. Там у мене уточнили військове звання, я сказав, що є лейтенантом після військової кафедри, проте нічого з військової служби не пам'ятаю, не знаю і не вмію. Але був готовий брати лопату і копати, що треба.

Нарешті, під Києвом розпочалися зіткнення, і на околицях вже помітно з’явилися російські війська. Я заздалегідь підготував свій рюкзак, придбав кілька необхідних речей та дорожню Біблію, щоб мати її при собі, і був готовий до служби. Варто зазначити, що протягом мого перебування в колонії віра стала одним із тих опор, які підтримували мене. Раніше я рідко говорив про це, адже вона була для мене особистою справою. Я не підтримую нав'язування будь-яких поглядів, у тому числі й релігійних. Проте варто розрізняти нав'язування й проповідь. Багато моїх друзів і знайомих не знали про моє ставлення до віри. Наразі я згадую про неї частіше, оскільки щось змінилося — як у мені, так і навколо.

МИ НЕ ГОТУВАЛИСЯ ДО ПОЛОНУ, ГОТУВАЛИСЯ БУТИ "200" ЧИ "300"

Чи відчуваєш ти, що якісь надприродні сили сприяли твоєму виживанню під час полону? А можливо, це були твої власні внутрішні ресурси?

- У мене є таке відчуття. Але і віра, і внутрішні сили в моєму розумінні взаємопов'язані. У мене є відчуття сенсу. Воно невіддільне від сенсу життя, сенсу порятунку. Є відчуття, спрощено кажучи, що це все не просто так.

Під час одного з допитів у мене намагалися взяти паролі від фейсбука і пошти. На той момент я ще не знав, що мій фейсбук, на щастя, деактивували друзі. Але в будь-якому разі у мене стояла двофакторна перевірка, тож я сказав, що вони не зможуть увійти в мій фейсбук, адже телефон був ними втрачений. А також додав, що, можливо, пароль вже поміняли, а я зараз дам старий пароль і вони вирішать, що я їх дурю. А потім почнуть з мене вибивати реальний, а я його не знатиму. Вони питають: "Хто поміняв?". Кажу: "Друзі, яким я залишив паролі".

Я залишив своїм друзям паролі на випадок, якщо раптом стану "200", аби вони могли зайти на мою сторінку і повідомити про це, а також зайти до моєї електронної пошти і налаштувати автоматичну відповідь на листи — щось на кшталт: "На жаль, отримувач не може відповісти, оскільки загинув". Завжди сумно, коли хтось коментує пости людини, котрої вже немає серед нас. Цей слідчий дивився на мене з подивом і запитав, чи я справді думав про можливість стати "200". Я відповів йому, що це війна, і ми йшли на війну. Насправді, були ситуації, коли моя доля могла скластися інакше, і я, звісно, про це розмірковував, як і всі, хто опиняється на "нулі".

Отже, ти визнавав можливість того, що твоє життя може обірватися під час війни?

- Я думаю, що всі, хто висувається на "нуль", внутрішньо - свідомо або несвідомо - пропрацьовують думки, що станеться, коли я буду "300" або "200". Однак я не бачив майже нікого, хто б продумував, що буде, якщо він потрапить в полон. До такого ми не готувалися. І в результаті, коли опинилися в полоні, для нас це було несподіванкою.

Ми формуємо себе через вибори, які робимо протягом життя. Те, що ми обираємо сьогодні, визначає наше майбутнє. Під час перебування в ув'язненні, як в СІЗО, так і в колонії, я часто обговорював із товаришами, що сталося і чому. У моєму підпорядкуванні було 20 молодих бійців, я виконував обов'язки командира взводу в 210 окремому спеціальному батальйоні "Берлінго" Збройних сил України. Проте, в неволі мої побратими неодноразово говорили, що не знають, яким я був командиром. Якщо бути відвертим, я й сам не можу це оцінити, тільки мої хлопці можуть дати відповідь. Вони радили мені більше займатися інформаційною діяльністю або допомагати людям, адже це, очевидно, моя сильна сторона, і така діяльність принесе більше користі нам усім, ніж моє перебування в Луганському СІЗО. Загалом, з усіх ситуацій, було б більше сенсу робити щось корисне, а не сидіти в Луганському СІЗО.

Хоча мушу визнати, що не вважаю цей період втраченим. Інколи хлопців охоплювало відчуття, ніби час, проведений у полоні, просто зник з їхнього життя. Проте я не переживав нічого подібного. Розглядаючи свої дії з початку вторгнення, аналізуючи, які рішення могли бути неправильними, я прийшов до висновку, що помилок не було. Є моменти, про які я шкодую в житті, але не в цьому контексті. Тут я все зробив правильно.

Як ти дійшов до висновку, що час, проведений у полоні, не є для тебе витраченим даремно?

Це, без сумніву, період втрат. Це час, коли ми стикаємось із нестачею чогось глибоко людського і особистого. Найбільша загроза, перебуваючи в полоні, полягає в можливості втратити частину своєї особистості. Я намагався усвідомити: що я можу здобути з цього досвіду, що зможе потім бути корисним мені, або ж допомогти мені краще підтримувати інших.

У полоні я більше дізнався про людей, про світ і, звісно, про порушення прав людини. Скажімо, у мене були такі польові дослідження тривалістю в 2,5 року. Я ніколи раніше не спеціалізувався на пенітенціарній системі і порушенні прав людини в ній, але в полоні я дуже непогано з нею ознайомився, глибше і ширше зрозумів базові речі.

Я також отримав можливість систематизувати свої думки і переконання, усвідомити, як вони пов'язані між собою, та оцінити, наскільки мої позиції є обґрунтованими. Це дало мені змогу розібратися в своєму ставленні до різних аспектів життя, з'ясувати, чи є достатні підстави для моїх думок та висловлювань. Крім того, я задумався над тим, що є дійсно важливим і які пріоритети мають визначати мою діяльність і життя в цілому.

У неволі я постійно згадував про тих, про кого не мав можливості подумати в мирному житті.

- Тебе, як правозахисника, сформували фундаментальні цінності, пов'язані з правами людини. В ув'язненні вони якось змінились?

На мою думку, мої цінності стали ще більш стійкими. У нашому щоденному житті ми постійно оточені безліччю подій, інформації та активностей, і часом просто не вистачає можливості поглянути на речі з іншого кута зору — більш широкого чи піднесеного.

У полоні я швидко зрозумів, буквально в перші дні, що отримав можливість здійснити те, про що давно мріяв. Я почав займатися тими справами, на які раніше не вистачало часу. Постійно згадував про людей, яким не приділяв достатньо уваги в звичайному житті. Більш того, я також молився. Це, мабуть, було єдиним способом, яким я міг підтримати багатьох чудових людей.

Після півтора року в полоні, коли мені нарешті випала нагода зануритися в читання, я знову почав поглинати книги, як це робив раніше. Окрім літератури українською та російською, я знайшов кілька англомовних видань, які опинилися в мене випадково. Завдяки цим книгам та складанню думок у своїй голові, я намагався зберегти мову в пам'яті, наскільки це було можливо. У моєму блокноті я занотовував усі прочитані твори.

Що саме ти переглядав? Які твори залишили найбільший слід у пам'яті?

- Коли я був у колонії, там була бібліотека, і можна було знайти найнесподіваніші речі. Я в захваті був від книги "Теоретична та прикладна лінгвістика" професора Звегінцева 68-го року видання. Прочитав її півтора разу. Я для себе відкрив багато різних книг - із зоопсихології, філософії, богослов'я, художньої літератури. Наприклад, прочитав Чехова, до якого давно не доходили руки. Чимало перечитав того, що читав раніше, але тепер читалося по-новому. Українськомовні книжки як українські твори, так і переклади чудових іноземних авторів теж можна було знайти у цій бібліотеці - поки їх нарешті не прибрали навесні та на початку літа цього року.

У СІЗО першою книгою, яка справді заслуговує на цю назву, виявився "Новий Завіт і Псалтир". Цей текст дивом потрапив до нашої камери, і я перечитував його, напевно, близько 15 разів. Часто ми читали його вголос, адже не всі в'язні в нашій камері вміли читати. Один з них, військовополонений, зазнав поранення і майже втратив зір, а інший, через свій вік, не міг займатися читанням. Загалом, за час мого ув'язнення, я прочитав понад 50 книг, якщо не більше. У колонії, коли я працював, особливо цінними були для мене 40 хвилин перед відбоєм. Я лягав на свою "пальму" — спальне місце на верхньому ярусі нар — і насолоджувався читанням до того моменту, поки не вимикали світло.

У СІЗО та колонії ми також практикували англійську. Я її викладав вперше у житті. Причому один із моїх "студентів" мав досить гарний прогрес. Він наполягав, щоб я запатентував цю методику, тому що у СІЗО ми вчили мову без текстів, без ручки, без паперу, просто запам'ятовували слова за певною системою, і користувались підручними засобами.

Наприклад, у нас був фільтр від сигарети, згорілий сірник, клаптик від пачки цигарок, і я за допомогою цього ілюстрував структуру речення, пояснюючи, куди переноситься допоміжне дієслово тощо. Ми вивчали англійську мову через пісенні тексти. Раптом я зрозумів, що можу згадати абсолютно несподівані рядки з пісень, хоча й у дуже обмеженій кількості. Виявилося, що слова однієї популярної англомовної пісні, яку я запам'ятав, чудово підходять для вивчення часу Present Continuous.

Повернімося до твоєї служби. Яке завдання або бій залишили у тебе найбільше вражень?

Моя участь у бойових діях проходила в два етапи: спочатку я перебував на Київщині в районі Ірпеня та Ворзеля, поблизу Житомирської траси, а потім вирушив на Схід України. Моєму підрозділу було доручено підкріпити Національну гвардію в певному секторі на Київщині. Коли ми доїхали до блокпоста на своїх автомобілях, з'ясувалося, що це не просто блокпост, а фактично "нульова" позиція, і всього за кілька сотень метрів вже перебували російські війська. Так ми опинилися на "нулі" в Київській області.

Тоді вже в тому кінці вулиці, де ми зупинилися, були розвалені аптека, "Нова пошта", будинки - результат танкового вогню росіян. Лежало тіло цивільного, який тікав від обстрілу і не добіг; його нога стояла окремо. Буквально через кілька хвилин після нашого прибуття, коли ми навіть не встигли дістати гранатомети, з боку росіян виїхав на великій швидкості БТР і, ставши навпроти нас, почав крити нас, на простріл вулиці, великокаліберним кулеметом. Цей епізод мені дуже запам'ятався - перший безпосередній контакт. Ще я пам'ятаю, як ми, звільняючи наші населені пункти, зайшли в Михайлівку-Рубежівку. Місцеві люди нас зустрічали зі сльозами на очах, несли нам квіти, якісь банки з томатним соком - що мали після місяця окупації. Одним словом, це було абсолютно дивовижно. Ти відчуваєш, як люди нас чекали.

Другий досвід був пов'язаний із виїздом на Схід. Нам надійшло наказ про перекидання для підтримки підрозділів, які захищали позиції на Донбасі. Цей досвід суттєво відрізнявся, адже ми опинилися на просторах степу, де частина нашого озброєння виявилася малоефективною. Наприклад, те, що раніше було нашою перевагою в міських боях, тут стало практично марним. Ми виконували функції звичайних сухопутних військ і займалися тими завданнями, що ставилися перед нами.

Спочатку ми перестали отримувати будь-які рації, а до ранку стало очевидним, що ми майже в оточенні.

Поділись, будь ласка, коли і за яких умов ти опинився в полоні?

Ми отримали наказ вирушити до села Мирна Долина, що в Луганській області. У безпосередній близькості від села розташовані ліси, а рельєф місцевості доволі складний — тут немає відкритих степів, а лише яри. Як тільки ми прибули, в той же вечір нас зустрів інтенсивний мінометний обстріл. Вогонь тривав протягом усієї ночі.

На ранок село мало вигляд зовсім не такий, який був звечора. Від нього небагато лишилося. Зранку була пауза, і ми отримали наказ висунутися і зайняти спостережні пости, СП, вздовж дороги, яка йшла від Лисичанська на північ і до Золотого на півдні. Це була для нас стратегічно важлива траса. Нашим завданням було спостереження, а в разі наявності сил противника, ми мали про них доповісти. Проте без наказу ми не мали вступати в бій. Поки до нас доводили наказ, почався черговий мінометний обстріл, і в такому супроводі ми вийшли на спостережну позицію.

В якийсь момент виникли проблеми зі зв'язком. Рації, які були у нас, мали недостатньо гарні характеристики, їх було мало і, очевидно, працював ворожий РЕБ. Крім того, у нас ще дорогою на СП швидко закінчилась вода, а це, нагадаю, був спекотний червень. За кілька годин у нас взагалі зник зв'язок. Навіть ті рації, які нам видали, не ловили нікого. А на ранок ми зафіксували, що в сусідню посадку зайшла велика кількість людей і ворожої техніки.

Уже, коли ми висувалися на Мирну Долину, було зрозуміло, що ми знаходимось у майже оточеному ворогом просторі. Знаєш, це така собі пляшка, в яку ми заходили через горло, а довкола цієї пляшки вже була територія, контрольована противником. Ми розуміли, що це нічого доброго не віщує, але ми мали наказ, і треба було його виконати. Потім, уже на СП, коли ми побачили маркування на техніці "О", зрозуміли, що це противник. На той момент ми вже не могли виконати наказ, не могли доповісти про ворожі сили і техніку, зв'язок був відсутній, вступати у бій не було наказу і не мало сенсу, враховуючи, скільки було нас і скільки ворога, і було ясно, що треба відходити.

І тут на зв'язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, який нас і привів на спостережний пункт. Він сказав, що увесь район перебуває в оточенні, але кільце ще не замкнуте. Тому нам варто спробувати вийти за його орієнтирами. Ми пішли. Чесно кажучи, було відчуття, що щось відбувається не так, але часу добре подумати про це не було, та й інших варіантів також. Ми вже декілька днів були майже без сну, майже добу без води, втомлені, в моєму підрозділі були люди з проблемами зі здоров'ям. І цей військовий запустив сигнальну ракету, що було дуже дивно в умовах майже оточення. Нам треба було перебігти через поле до лісосмуги, з якої пішла "сигналка". Коли до лісу лишалося кілька десятків метрів, він нам сказав, що йому прикро, але з вчорашнього вечора він у полоні, а ми зараз на прицілі, і якщо не складемо зброю, нас просто вб'ють.

- Що ти відчув у той момент?

Навколо розпростягалося безкрає поле. Не було жодної можливості для падіння, укриття чи втечі. Ми не виконували жодної бойової місії — нікого не захищали, нічого не обороняли. У моєму підпорядкуванні було вісім хлопців, і я несу за них відповідальність. Тож я віддав команду скласти зброю.

Після цього молодий чоловік, який супроводжував нас, опинився в одній камері з нами. Його змусили до цього під загрозою фізичного насильства. Проте важливішим було те, що він переконував себе, ніби, примусивши нас здатися, врятував нам життя - так йому стверджували російські солдати. Можливо, це й справді так, але мені важко робити висновки.

Яким чином росіяни ставилися до вас?

Вони миттєво конфіскували наші документи, телефони та деякі цінні речі. Наприклад, у мене відібрали бездротові навушники, у когось забрали годинник, а в інших – ще щось. Один з російських солдатів поцікавився, кому належать навушники. Я відповів, що це мої, і він запитав, чи дарую я йому їх.

Звісно, коли ти опинився на колінах, з зав'язаними руками під прицілом автомата, ти був би готовий віддати все, що завгодно. Проте я відповів "ні". Він виглядав дуже здивованим, навіть трохи збентеженим. Я пояснив йому, що це дарунок від дорогої мені людини, а "подарунки не віддаються". Він погодився зі мною, але залишався в нерішучості, не знаючи, як діяти далі.

Очевидно, вони намагалися уникнути усвідомлення того, що забирають речі у полонених. Я сказав йому, що, напевно, доведеться називати це "трофеєм" або якимось іншим приємним словом, щоб приховати справжню суть. Пізніше, в іншому місці, інший солдат забрав те, що залишилося, наприклад, новенький, хоча й недорогий китайський тактичний годинник. Він вже не переймався назвами - просто брав все, що траплялося під руку. Також один з бійців, який ще мав бронежилет, позбувся його, попросивши не повідомляти про це їхнім командирам. Як ми зрозуміли, у них тоді були ще більші проблеми. А ще з нас зняли взуття, і наступні кілька місяців ми провели у шкарпетках.

Чи були росіяни обізнані про твою особу та твою діяльність у мирному житті? Чи мало твоє залучення у правозахисну та журналістську роботу якийсь вплив на твої умови в полоні?

Через кілька днів у слідчому ізоляторі до мене почали проявляти особливу увагу. Під час полонення ставлення до мене було досить адекватним. На шляху до пересадного пункту російські військові запитали, хто з нас є офіцером, і я відповів на це запитання. Вони хотіли записати відео, на якому я критикую командування. Я відмовився виконувати їхнє прохання, пояснивши, що, звичайно, вони можуть застосувати до мене силу, але тоді буде очевидно, що це сталося під примусом.

Нас примусили стати на коліна з зав'язаними руками, піддаючи вербальному знущанню та залякуванню.

Де ви опинилися в першу чергу, коли вас захопили?

В кінці дня нас привезли до напівзруйнованого приміщення, де ми змушені були провести ніч на холодній бетонній підлозі. Невдовзі з'явився офіцер у балаклаві, який командував усіма, і всі підкорялися йому. Він змусив нас стати на коліна з зв'язаними руками та почав розмову, намагаючись вивести хлопців на емоції і вербально знущаючись, аби продемонструвати свою уявну "вищість".

Запитував, у кого дружини за кордоном, наприклад, у Польщі, Німеччині чи Туреччині. Потім він починав розповідати хлопцям у деталях свої сексопатологічні фантазії, що саме тамтешні чоловіки прямо зараз роблять з їхніми дружинами, включно з деталями. Він змальовував їм картинки примусового групового, орального, анального сексу. Видно було, що ця людина має сексопатологічні проблеми. Він нам погрожував, що нас засудять на 10-15 років і відправлять у колонію для "сексуальних утіх" і що потім ми приїдемо в Київ без передніх зубів. З поясненням, чому саме без передніх зубів.

Потім нам принесли армійські сухпайки і розв'язували руки, лише коли ми по одному під дулом автомата йшли до обрізаної зверху прозорої пластикової бочки, яка стояла в кутку, щоб випорожнитися.

Слід зазначити, що згодом до нас почали ставитися більш терпимо, без принижень. Відверто кажучи, я старався уникати конфліктів. Я одразу визначив для себе певну стратегію: мені нема чого приховувати, але й не варто грати роль, яка мені не підходить. Досить ризиковані та провокативні бесіди я намагався перевести в інше русло, щоб хлопці не постраждали через це.

- Чи зазнавав ти або твої хлопці насилля від російських військових?

Пізніше, коли до нас прибули нові військові в формі, нас виводили по одному в інші кімнати для опитування про службу, а також записували відео з нашими свідченнями. Це нагадувало допит. І ось, коли одного з бійців викликали на розмову, він зізнався, що не пам'ятає позивні командирів. Після цього його кілька разів вдарили дерев'яною палицею. Я одразу ж повідомив хлопцям, що оскільки у нас немає жодної конфіденційної інформації, на таких допитах потрібно говорити все, аби зберегти себе.

Мене лякали ямою, що знаходилася на задньому дворі. Сказали, що можуть привести мене туди й продемонструвати тих, хто "не знав, як правильно вести себе".

Був один цікавий момент, коли вони записали зі мною відео. Один іншому сказав, дивись, він справді журналіст, бо сказав те, що він хотів, а не те, що треба було нам. Пізніше вже згаданий раніше офіцер у балаклаві читав нам уривки з послання Путіна від, здається, 22 лютого 2022 року, де він говорить про Україну, і ті, на кого показував офіцер, мали дослівно ці уривки переказувати, а якщо хтось помилявся чи затинався, мене били дрючком. Бо я був єдиний офіцер, командир, і особисто цьому "поціновувачу історії по-путінськи" не подобався. Я подумав, що краще хай б'ють мене, аніж моїх хлопців.

Після цього нас знову перемістили і скинули на холодну бетонну підлогу. Тут уже з наших очей зняли пов'язки, розв'язали руки, і ми зрозуміли, що потрапили до камери. Потім принесли старі, зношені матраци та рушники, на деяких з яких був штамп Луганського СІЗО. Так ми дізналися, де саме знаходимося. Загалом я провів у СІЗО рік і три місяці, до вересня 2023 року.

- 6 березня 2023 року окупаційний суд на Луганщині засудив тебе до 13 років ув'язнення і звинуватив у "жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів". Як виникла ця стаття?

- У Луганському СІЗО нас активно допитували різні структури: як люди у військовій формі, так і в цивільному. Нас розпитували про те, як пересувався наш підрозділ, де саме ми були, в яких числах. 16 липня мене допитували двоє - один в цивільному, а інший в якомусь нестатутному камуфляжі. Один зі слідчих цікавився діяльністю фонду Сороса в Україні, хотів, щоб я дав інтерв'ю якомусь неназваному "поважному міжнародному ЗМІ", де розповів би про неї. Я сказав, що інтерв'ю ніяке давати не хочу, але, якщо змусять, то можу розказати те, що знаю: про підтримку українським відділенням фонду проєктів з децентралізації, місцевого самоврядування, правової допомоги, академічних публікацій.

Ця розмова не справила на нього позитивного враження, і тоді я вперше почув фразу: "Мы тебя посадим". Ця загроза стала більш реалістичною через місяць, 13 серпня. Мене викликали на допит, де особи в формі з закритими обличчями розмістили мене так, що я міг бачити тільки підлогу. Це було вкрай незручно, і вони всіляко намагалися вивести мене з рівноваги, вдаючись до залякувань. Після цього мені представили три варіанти: перший — підписати всі документи, які мені нададуть, не читаючи, що стане визнанням у скоєнні воєнного злочину, за що я отримаю вирок і мене потім замінять; другий — відмовитися підписувати, і мене відвезуть на "слідчий експеримент", де я нібито спробую втекти, і в результаті мене вб'ють; третій — я залишуся в ув'язненні без жодного обміну на невизначений термін, скільки вони вирішать. Таким чином, якщо я не буду співпрацювати і не підпишу нічого, то не зможу вийти з цієї ситуації живим, ані фізично, ані психологічно. Вони зазначили, що в 45 років вже можна завершувати своє життя. Якщо я з цим погоджуюсь, то мене виведуть на задній двір, дозволять закурити, зателефонувати додому, а потім, власне, застрелять.

Один із допитувачів запитав, чи бажаю ще пожити, на що я відповів: "Так, якщо Бог дасть". Це зацікавило його, і, дізнавшись, що я християнин, він сказав: "Але ми не належимо до вашої віри, це нас не стосується". Після цього вони почали друкувати протокол допиту і плуталися в деталях мого "злочину". Згодом я дізнався, що йдеться про те, що я нібито вистрілив з гранатомета в житловий будинок, де перебували люди, в результаті чого дві жінки отримали поранення. Проте, на їхню думку, не мало значення, що написано в документах, адже мене могли засудити і без моїх свідчень. Мені сказали, що якщо я швидко підпишу папери, їх одразу відправлять прокурору, а потім до суду, і вже в жовтні я зможу повернутися додому – мене обміняють.

Згодом, коли завершували оформлення моєї справи, мене відвезли до Сєверодонецька, до будівлі, з якої, як стверджували, я нібито вистрілив. Мені наказали підняти руку і вказати на певне вікно, після чого мене сфотографували. Потім мені сказали вказати на яму й запам'ятати адресу. Коли я запитав, в чому справа, мені відповіли, що згодом все стане зрозумілим. Єдине, на чому я тоді наполягав, хоч і в тій ситуації це було не просто, це те, що свідчити проти інших я не збираюся, лише проти себе, і щоб у справі не було жодних жертв.

У мене не виникало жодних сумнівів, що я не буду відбувати весь термін.

Яка була твоя реакція на рішення суду — 13 років ув’язнення?

Для мене це стало цілком передбачуваним. Ми з хлопцями в камері обговорювали, який термін мені можуть призначити. Вони були більш оптимістичні. Я ж припускав, що отримаю 12-15 років, і в результаті так і сталося. Проте я сподівався, що незабаром відбудеться обмін, і мене визволять. Тому я був впевнений, що не проведу за ґратами весь цей час. У мене не виникало жодних сумнівів, що не відбудеться повний термін ув’язнення.

Під час однієї з так званих слідчих процедур представник Слідчого комітету Російської Федерації висловив думку, що українська сторона накладає тривалі терміни ув'язнення на росіян, звинувачуючи їх у "незаконному перетині державного кордону організованою групою осіб зі зброєю з наміром анексії частини території на користь іншої держави". Це означає, що за такі дії, а також за воєнні злочини, в Україні призначають суворі покарання. Вони вважають, що для можливого обміну своїми військовими потрібно, аби українські військовослужбовці також отримували подібні тривалі терміни ув'язнення.

Чи відомо тобі, що сталося з твоїми товаришами, з якими ти опинився в полоні?

Наприкінці 2022 року відбувся обмін двох осіб, проте один з них, на жаль, загинув, боронячи нашу країну та її свободу. Цього року ще двох вдалося обміняти. Інші залишаються в полоні, і жодного з них не засудили. Вони мають статус військовополонених.

З твого погляду, які фактори сприяли твоєму виживанню під час полону та поверненню додому?

У мене ніколи не було сумнівів, що про мене не забули, що люди докладають всіх зусиль, аби звільнити мене, що вони думають про мене і моляться за моє благополуччя. Я намагався постійно займати свій розум. Я працював над тим, щоб підбити підсумки своїх минулих досвідів, знайти внутрішні зв'язки між моїми віруваннями, переконаннями та вчинками.

Я здійснив глибокий аналіз свого існування, прагнучи його осмислити. Розмірковував, як можна діяти більш мудро, проводив самоаналіз своїх помилок, визначав пріоритети важливих речей у житті. Старався не забувати англійську та українську мови, уявляв собі колонки або виступи, які сам собі читав вголос. Формулював свої думки та пригадував людей, які траплялися на моєму життєвому шляху.

Ти нині перебуваєш у процесі відновлення після полону. Які етапи проходить ця реабілітація, які її складові, і яка її ефективність?

- Це цікавий процес. Я, чесно кажучи, думав, що все буде швидше і формальніше. Реабілітаційний процес можна умовно поділити на чотири види діяльності: перший - це, власне, медична реабілітація, обстеження, діагностика і розуміння, що людина винесла з собою з полону в плані здоров'я; другий напрям - психологічний, коли з тобою працюють психологи і намагаються повернути в більш вільний контекст; третій напрям - адміністративний, він пов'язаний з відновленням вкрадених документів, всілякими адміністративними штуками; і четвертий - це, звісно, робота з правоохоронними органами й встановлення обставин полону. Ці чотири напрями намагаються втиснути у досить короткий часовий проміжок, тож графік є насправді досить щільним.

ЗАРАЗ НАМАГАЮСЯ ЗРОЗУМІТИ, ДЕ Я БУДУ КОРИСНІШИМ

Які у тебе плани на життя після завершення реабілітації?

- У мене ще є час подумати. Людина після полону і лікування має право на 30-денну відпустку, щоб долікуватися. Протягом цього часу буду думати, чого я хочу досягти в найближчій перспективі, чи радше - як краще й ефективніше досягти цього. Я зараз намагаюся дати собі раду з тим, щоб зрозуміти, де я буду кориснішим і в якому статусі.

Правозахист залишиться зі мною назавжди. Це невід'ємна частина мого життя, і я буду активно займатися цим. Я не відмовлюсь від тем, які стосуються вимушеної міграції, біженців, внутрішньо переміщених осіб, переселенців, а також проблем дискримінації, ксенофобії та ненависті. Зараз я усвідомлюю, що важливо зосередитися на аналізі пропаганди, обробці інформації, розвитку критичного мислення і сприйнятті реальності. Проте найближчим часом моєю головною метою залишиться визволення наших військових і цивільних з полону.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Максим Буткевич майже два десятиліття віддав своїй діяльності в сфері захисту прав людини. Він обіймав посаду координатора Проєкту "Без кордонів" і був одним із засновників Центру прав людини ZMINA, а також "Громадського радіо". Протягом багатьох років Максим активно брав участь в організації та проведенні показів і заходів Міжнародного фестивалю документального кіно, присвяченого правам людини, відомого як Docudays UA.

Правозахисник проводив лекції на теми прав людини, мови ненависті та проблем біженців, звертаючись до журналістів, активістів та представників державних органів як в Україні, так і за її межами. Він також працював в офісі Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні.

Після початку повномасштабної війни у березні 2022 року Буткевич вступив до лав ЗСУ, а до російського полону потрапив у червні того ж року.

На Максима Буткевича була сфабрикована кримінальна справа. 6 березня 2023 року нелегальний "суд" на території, що тимчасово контролюється окупантами в Луганській області, виніс вирок правозахиснику та військовому, присудивши йому 13 років позбавлення волі. Його звинуватили в тому, що, перебуваючи в Сєвєродонецьку, він нібито поранив двох жінок, здійснивши постріл з гранатомета в під'їзд житлового будинку.

Апеляційний суд в Москві залишив вирок чинним, однак ухвалив зарахувати до терміну ув'язнення частину часу фактичного тримання під вартою - з 19 серпня 2022 року.

У березні 2024 року Верховний суд Російської Федерації підтвердив 13-річний вирок правозахиснику та військовослужбовцю, який перебуває в полоні. Під час судового засідання він розповів, що був змушений дати неправдиві свідчення через загрозу тортур. Судді відмовилися включити до справи докази, що спростовують його причетність до злочину, зокрема, що Буткевич не перебував у Сєвєродонецьку в той день, коли, згідно з "справою", нібито було вчинено злочин, і в будь-який інший день війни. Також не були враховані свідчення правозахисників про те, що він дав неправдиве свідчення через обіцянки швидкого обміну та погрози насильства.

Судову розправу над Максимом Буткевичем засудили українські правозахисні організації, Amnesty International, Human Rights Watch, "Меморіал", депутати ПАРЄ та інші організації.

Російська організація "Меморіал" визнала Максима Буткевича політичним ув'язненим.

У листопаді 2022 року Максим Буткевич був нагороджений чеською премією "Історії несправедливості": нагороду замість сина в Празі отримав його батько Олександр. У 2023 році Максим Буткевич був вшанований Спеціальною відзнакою нагороди імені Анни Франк за людську гідність і толерантність від посольства Нідерландів у США та Національною правозахисною премією, яку вручає українська платформа "Правозахисний порядок денний".