"Найгірша загроза під час полону – це втратити частину власної ідентичності": правозахисник Максим Буткевич ділиться своїми думками про службу на передовій, досвід полону та процес відновлення.

ZMINA зустрілася з Максимом Буткевичем на залізничному вокзалі під час перерв у його реабілітаційних процедурах.

Оригінал статті можна знайти на веб-сайті "Zmina" за вказаним посиланням.

Вся команда Центру прав людини ZMINA з нетерпінням чекала цієї розмови, адже ми отримали чудову новину: Максим Буткевич, правозахисник, співзасновник нашої організації, журналіст і військовополонений, нарешті звільнений. Це сталося 18 жовтня під час 58-го обміну військовими. Максим провів більше двох років у полоні.

ZMINA зустрілась з Максимом на залізничному вокзалі у перервах між етапами його реабілітації, щоб поговорити про участь у бойових діях на "нулі", про понад два роки полону та нові сенси, які відкрив для себе правозахисник в ув'язненні, а також про те, як відбувається реабілітація військових після повернення з полону та у чому складність адаптації до цивільного життя.

Я усвідомлював, що якщо росіяни здобудуть перевагу, то права людини на цій землі перестануть бути захищеними.

Максиме, ти вже більше 20 років присвятив себе правозахисту, а з початком повномасштабної агресії вирішив стати частиною Збройних сил України. Що стало для тебе мотивацією, як правозахисника, змінити свою професію і вступити до лав армії?

Це надзвичайно важливе питання. Нещодавно я зрозумів, що про мене було сказано та написано чимало в медіа під час моєї відсутності. У деяких статтях стверджувалося, що я пацифіст, але це не зовсім відповідає дійсності. Хоча я дійсно не підтримую насильство як спосіб вирішення конфліктів, служба в армії, так чи інакше, пов'язана з вбивством. Це, безумовно, є серйозною проблемою та моральною дилемою для мене.

Ситуація, в якій ми опинилися 24 лютого 2022 року, поставила нас перед вибором: або допустити знищення нашої свободи, або боротися. Інакше нас би змусили відмовитися від власної активності, змусили б бути слухняними, лише їсти, пити, спати, боятися і робити те, що нам скажуть. Така була б наша перспектива. Тож нам довелося опиратися, щоб врятувати свою свободу. Для мене це те, що сутнісно притаманне людині. Це справді те, що робить її людиною - свобода, усвідомлення своєї свободи, і сенс, який ця свобода приносить.

Я чітко усвідомлював, що якщо росіяни отримають перевагу, то захист прав людини на цій землі стане неможливим. Ми тривалий час боролися за ті права, які маємо сьогодні. У нас були як успіхи, так і невдачі, але якби вони захопили ці території, усе, чого ми досягли, було б знищено. Якщо дивитися на це з егоїстичної точки зору, то багато років мого життя, а саме те, чим я займався останнім часом, всі наші здобутки та досягнення опинилися б під загрозою знищення.

Як ти опинився у війську, зокрема в 210 окремому спеціальному батальйоні "Берлінго"?

Під час навчання в університеті я завершив військову кафедру і отримав офіцерське звання. В армійському середовищі таких людей, як я, часто іменують "піджаком", що означає, що особа має формальне офіцерське звання, але не має практичного досвіду служби, а вже тим більше – бойових дій.

24 лютого ввечері я завітав до військкомату в пошуках тероборони, бажаючи стати частиною їхніх рядів. Під час реєстрації мені уточнили моє військове звання, і я зізнався, що маю статус лейтенанта завдяки військовій кафедрі. Проте варто зазначити, що я абсолютно нічого не пам’ятаю з військової служби і не володію необхідними навичками. Втім, я був готовий взяти лопату в руки і виконати будь-яку роботу, яка буде потрібна.

Зрештою, під Києвом почалися війни, і на околицях вже з’явилися російські сили. Я заздалегідь підготував наплічник, придбав кілька необхідних речей і взяв із собою дорожню Біблію, щоб мати її при собі. Я був готовий до служби. Під час мого перебування в колонії, віра стала одним із тих опор, які підтримували мене. Раніше я не ділився цим, оскільки це було насамперед моєю особистою справою. Я не підтримую нав'язування будь-яких ідей, у тому числі й релігійних. Варто зазначити, що нав'язування не слід плутати з проповіддю. Багато моїх друзів і знайомих не знали про моє ставлення до релігії. Наразі я частіше згадую про віру, адже в мене, та й у світі, відбулися суттєві зміни.

Ми не готувалися до полону, готувалися бути "200" чи "300"

Чи відчуваєш ти, що якась вища сила підтримала тебе у важкий час полону? Або, може, це були твої власні внутрішні ресурси, які допомогли витримати?

Я відчуваю щось особливе. Для мене віра та внутрішні сили тісно пов’язані між собою. У мене є почуття, що все має свій сенс. Це відчуття невід’ємне від сенсу життя і спасіння. Я відчуваю, що все, що відбувається, не є випадковим.

Під час одного з допитів у мене намагалися дізнатися паролі від Facebook і електронної пошти. На той момент я ще не знав, що мої друзі, на щастя, деактивували мій акаунт у Facebook. Проте я мав увімкнену двофакторну автентифікацію, тому сказав, що їм не вдасться зайти у мій профіль, оскільки телефон, пов'язаний з акаунтом, був у них втрачений. Я також додав, що, можливо, пароль вже змінили, і якщо я надам їм старий, вони можуть подумати, що я їх обманюю. Тоді вони почнуть вимагати від мене справжній пароль, а я його не знатиму. Вони запитують: "Хто ж його змінив?". Я відповідаю: "Це мої друзі, яким я залишив паролі".

Я залишив своїм друзям паролі на випадок, якщо, приміром, стану "200", щоб вони могли зайти на мою сторінку і повідомити про це, а також в пошту, щоб активувати автоматичну відповідь на листи – щось на зразок "на жаль, отримувач більше не може прочитати ваш лист, оскільки він загинув". Завжди сумно, коли хтось залишає коментарі під постами людини, якої вже немає серед нас. Цей слідчий дивився на мене з великими очима і запитав, чи я заздалегідь розмірковував про можливість стати "200". Я відповів йому, що це війна, і ми йшли на фронт. Насправді, були моменти, коли я міг опинитися в такій ситуації. І, звісно, я про це думав, як і будь-хто, хто відправляється на "нуль".

Отже, ти вважав, що існує ймовірність твоєї загибелі на фронті?

На мою думку, кожен, хто прагне до "нуля", у глибині душі - свідомо чи на підсвідомому рівні - розмірковує про те, що станеться, коли він досягне "300" або "200". Проте я не зустрічав майже нікого, хто б задумувався над тим, що може статися в разі потрапляння в полон. До цього нас не готували. І в результаті, опинившись у полоні, ми виявилися абсолютно не готовими до такого повороту подій.

Ми формуємо себе через наші життєві вибори. Те, що ми обираємо сьогодні, вплине на наше майбутнє. Під час перебування у в'язниці, у СІЗО та колонії, я часто обговорював із товаришами, що сталося і чому. Я командував взводом із 20 хлопців у 210 окремому спеціальному батальйоні "Берлінго" Збройних сил України. Проте під час полону мої побратими не раз висловлювали думку, що не знають, яким я був командиром. Я, зізнаюся, теж цього не можу сказати, адже це можуть оцінити лише мої підлеглі. Вони радили мені займатися інформацією або допомагати людям, стверджуючи, що це те, в чому я дійсно сильний. Вони вважали, що така діяльність була б кориснішою для всіх нас, ніж моє перебування у Луганському СІЗО. Загалом, було б більше користі від активної роботи, ніж від бездіяльності в тій ситуації.

Хоча я повинен зізнатися, що не вважаю цей період втраченим. Інколи мої друзі відчували, що час, проведений у полоні, просто змарнований і викреслений з їхнього життя. Однак у мене не було такого відчуття. Розмірковуючи про те, що я міг зробити інакше з початку вторгнення, я прийшов до висновку, що жоден з моїх виборів не був помилковим. Є моменти, про які я шкодую в житті, та не в контексті цієї серії своїх дій. Тут я все зробив правильно.

Як тобі вдалося усвідомити, що час, проведений у полоні, не є для тебе втраченим?

Це, безумовно, період втрат. Це час, коли ми відчуваємо брак чогось глибоко людського та інтимного. Найсерйозніша загроза в полоні полягає в тому, що можна втратити частину своєї ідентичності. Для себе я намагався усвідомити, що можу взяти з цього досвіду, що може в майбутньому стати мені в нагоді, чи допоможе мені це краще підтримувати інших.

Під час утримання я отримав значно більше знань про людей, навколишній світ і, звичайно, про порушення прав людини. Мої польові дослідження тривали 2,5 роки. Раніше я не займався пенітенціарною системою та її правовими аспектами, але під час полону я глибше вникнув у цю тему і отримав нове, розширене розуміння основних питань.

Я також отримав можливість систематизувати свої думки і переконання, усвідомити, як вони пов'язані між собою, оцінити, наскільки обґрунтовані мої позиції і ставлення до певних аспектів. Чи є достатні підстави для моїх думок та висловлювань? І які цінності мають бути головними у моїй діяльності та житті?

У неволі мої думки безперервно поверталися до людей, про яких я не мав змоги замислюватися під час мирного існування.

Ти, як захисник прав людини, отримав основоположні цінності, що стосуються цієї галузі. Чи зазнали вони якихось змін під час твого перебування в ув'язненні?

Я вважаю, що мої цінності стали ще більш стійкими. У нашому щоденному житті ми постійно оточені безліччю подій, інформації та справ, і часом не вистачає можливості поглянути на деякі питання з іншого ракурсу — більш широкого чи піднесеного.

У полоні я дуже швидко, буквально вже в перші дні, усвідомив, що отримав унікальну можливість для змін. Я намагався займатися тим, на що у мене не вистачало часу протягом багатьох років. Постійно в думках повертався до тих людей, про яких не встигав замислитися в звичайному житті. І не лише до них. Я також звертався з молитвами. Адже це було, напевно, єдине, що я міг зробити для багатьох чудових особистостей.

Після півтора року в полоні, коли мені нарешті випала можливість читати, я знову поринув у світ книг, як завжди любив це робити. Окрім творів українською та російською мовами, під час цього часу я натрапив на кілька англомовних видань, які хтось мені дав. Завдяки цим книжкам та складанню текстів у своїй уяві я намагався зберегти англійську мову, наскільки це можливо. У своєму блокноті я вів облік усіх прочитаних книг.

Що саме ти читав? Які твори залишили найбільше враження?

Під час мого перебування в колонії я знайшов бібліотеку, де можна було натрапити на найрізноманітніші видання. Особливо мене вразила книга "Теоретична та прикладна лінгвістика" професора Звегінцева, видана у 1968 році. Я прочитав її більше ніж один раз і отримав від цього велике задоволення. Я відкрив для себе безліч інших книг — з зоопсихології, філософії, теології та художньої літератури. Наприклад, нарешті прочитав Чехова, до якого раніше не доходили руки. Я також багато з того, що читав раніше, переглянув з новою перспективою. У бібліотеці були українськомовні книги — як оригінальні твори, так і переклади талановитих іноземних авторів, але, на жаль, їх прибрали навесні та на початку літа цього року.

У слідчому ізоляторі першим твором, який справді можна назвати книжкою, став "Новий Завіт і Псалтир". Ця книга потрапила до нашої камери випадково, і я перечитав її, мабуть, близько 15 разів. До речі, ми іноді читали вголос, адже не всі в камері вміли читати. Один із товаришів, військовополонений, отримав поранення і майже втратив зір, а інший в'язень через вік не міг цим займатися. Загалом, під час ув'язнення я прочитав понад півсотні книг, можливо, навіть більше. У колонії, коли я працював, 40 хвилин перед відбоєм були для мене особливим часом. Я лягав на свою "пальму" — верхній ярус нар — і насолоджувався читанням, поки не вимикали світло.

У слідчому ізоляторі та колонії ми також займалися англійською мовою. Це був мій перший досвід викладання. Один з моїх учнів досяг вражаючих результатів. Він настільки був вражений нашим методом, що наполягав на тому, щоб я офіційно оформив його. Ми вчили мову без традиційних текстів, ручок і паперу: просто запам'ятовували слова за спеціальною схемою, використовуючи доступні засоби.

Наприклад, у нас був фільтр від цигарки, горілий сірник, обривок від цигаркової пачки, і так я пояснював структуру речення - куди переноситься допоміжне дієслово тощо. Ми вчили англійську через тексти пісень. Я раптом виявив, що пам'ятаю абсолютно несподівані тексти пісень, хоча і дуже мало. Виявилось, що текст однієї відомої англомовної пісні, яку я пам'ятав, прекрасно підходить для вивчення Present Continuous.

Співзасновник Центру прав людини ZMINA Максим Буткевич під час інтерв'ю. Фото: Людмила Тягнирядно

Повернімося до твоєї служби. Яке завдання чи бій тобі найбільше запам'ятався?

Моя участь у бойових діях складалася з двох ключових етапів: перший відбувся на Київщині, зокрема в районі Ірпеня та Ворзеля, поблизу Житомирської траси, а другий – на Сході України. Нашій частині було доручено підкріпити Національну гвардію на визначеній ділянці Київщини. Коли ми прибули до блокпосту на своїх автомобілях, виявилося, що це не звичайний блокпост, а так званий "нуль", і всього за кілька сотень метрів від нас вже перебували російські війська. Так ми опинилися на "нулі" у Київській області.

Тоді вже в тому кінці вулиці, де ми зупинилися, були розвалені аптека, "Нова пошта", будинки - результат танкового вогню росіян. Лежало тіло цивільного, який тікав від обстрілу і не добіг; його нога стояла окремо. Буквально через кілька хвилин після нашого прибуття, коли ми навіть не встигли дістати гранатомети, з боку росіян виїхав на великій швидкості БТР і, ставши навпроти нас, почав крити нас, на простріл вулиці, великокаліберним кулеметом. Цей епізод мені дуже запам'ятався - перший безпосередній контакт. Ще я пам'ятаю, як ми, звільняючи наші населені пункти, зайшли в Михайлівку-Рубежівку. Місцеві люди нас зустрічали зі сльозами на очах, несли нам квіти, якісь банки з томатним соком - що мали після місяця окупації. Одним словом, це було абсолютно дивовижно. Ти відчуваєш, як люди нас чекали.

Другий досвід був пов'язаний з нашою відправкою на Схід. Нам було наказано підсилити підрозділи, які тримали оборону в Донбасі. Ця ситуація суттєво відрізнялася від попередньої, оскільки ми опинилися на відкритих степах, де частина нашого озброєння виявилася малоефективною. Наприклад, те, що раніше давало нам перевагу в міських боях, тут практично не мало значення. Ми виконували функції звичайних сухопутних військ, справляючись із завданнями, які ставили перед нами командири.

Спершу рації більше не реагували, а зранку стало очевидно, що ми майже в кільці ворога.

Поділися, будь ласка, коли і за яких умов ти опинився в ув'язненні?

Ми отримали бойове розпорядження висунутися в село Мирна Долина Луганської області. Поруч з селом ліси, досить складний рельєф, тобто не степ, а яри. Прибувши на місце, ми одразу ж, увечері, потрапили під щільний мінометний обстріл. Вогонь був всю ніч.

На світанку село виглядало зовсім інакше, ніж увечері. Багато з того, що було раніше, зникло. Ранок приніс затишшя, і ми отримали команду вирушити до спостережних пунктів, що розташовувалися уздовж дороги, яка вела від Лисичанська на північ до Золотого на південь. Ця траса була для нас стратегічно важливою. Наше завдання полягало в спостереженні, а у випадку виявлення противника — доповісти про це. Проте без отримання команди нам заборонялося вступати в бій. Поки ми чекали на деталі наказу, почався новий мінометний обстріл, і під його звуки ми вирушили на спостережну позицію.

У якийсь момент ми зіткнулися з серйозними труднощами в комунікації. Рації, які були при нас, виявилися недостатньо якісними, їх було обмаль, і, судячи з усього, працював ворожий засіб радіоелектронної боротьби. Крім того, в дорозі до СП у нас швидко закінчилася вода, а слід зазначити, що це був спекотний червень. Незабаром зв'язок зник зовсім — навіть видані нам рації не вловлювали жодних сигналів. А вранці ми помітили, що в сусідню посадку увійшла велика кількість людей і ворожої техніки.

Коли ми почали рухатися до Мирної Долини, стало очевидно, що опинилися в майже оточеному ворогом районі. Це нагадувало ситуацію, як коли заходиш у пляшку через горло, а навколо вже панує ворог. Ми усвідомлювали, що це не обіцяє нічого доброго, але мали виконати наказ. Пізніше, на спостережному пункті, помітивши маркування "О" на техніці, ми зрозуміли, що це ворожі сили. На той момент наші можливості для виконання наказу були вичерпані: зв'язок відсутній, доповідь про ворога неможлива, і вступати в бій не було сенсу, враховуючи чисельну перевагу противника. Ми зрозуміли, що єдиний вихід — це відступ.

І тут на зв'язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, який нас і привів на спостережний пункт. Він сказав, що увесь район перебуває в оточенні, але кільце ще не замкнуте. Тому нам варто спробувати вийти за його орієнтирами. Ми пішли. Чесно кажучи, було відчуття, що щось відбувається не так, але часу добре подумати про це не було, та й інших варіантів також. Ми вже декілька днів були майже без сну, майже добу без води, втомлені, в моєму підрозділі були люди з проблемами зі здоров'ям. І цей військовий запустив сигнальну ракету, що було дуже дивно в умовах майже оточення. Нам треба було перебігти через поле до лісосмуги, з якої пішла "сигналка". Коли до лісу лишалося кілька десятків метрів, він нам сказав, що йому прикро, але з вчорашнього вечора він у полоні, а ми зараз на прицілі, і якщо не складемо зброю, нас просто вб'ють.

Які емоції охопили тебе в ту мить?

Навколо нас розкинулося безкрає поле, де не було жодної можливості впасти, заховатися чи втекти. Ми більше не виконували жодних бойових завдань: не прикривали товаришів і не захищали жодних позицій. У моєму розпорядженні було вісім молодих бійців, за яких я несу відповідальність. Тому я вирішив віддати команду скласти зброю.

Потім той хлопець, який нас виводив, перебував з нами в одній камері. Його змусили це зробити під фізичним тиском і насиллям. Але важливішим було те, що він вважав, що, змусивши нас здатись в полон, врятував нам життя - так йому казали росіяни. Можливо, і правда, мені важко судити.

Максим Буткевич — правозахисник, один з засновників Центру прав людини ZMINA, журналіст і колишній військовополонений. Фото: Людмила Тягнирядно.

Як росіяни ставилися до вас?

Вони відразу ж забрали у нас документи, телефони, якісь цінні речі. Наприклад, у мене забрали бездротові навушники, в когось годинник, в когось ще щось. Один із російських військових запитав, чиї навушники. Я відповів, що мої. І він запитав, чи я йому їх дарую.

Звісно, коли ти опинився на колінах із зав'язаними руками під прицілом автомата, ти б міг погодитися на що завгодно. Але я відповів категорично: ні. Це викликало в нього велике здивування, навіть деяку невпевненість. Я пояснив, що це дарунок від особи, яка мені дорога, і що "подарунки не повертають". Він кивнув на знак згоди, але виглядав розгублено, не знаючи, як діяти далі.

Вочевидь вони таким чином намагалися уникнути розуміння того, що вони крадуть речі у полонених. Сказав йому, що вочевидь йому доведеться це назвати "трофеєм", чи ще якось красивіше, ніж те, чим воно є насправді. Пізніше, на іншій точці вже інший військовий забрав те, що лишалося, наприклад, новий, хоч і дешевий китайський тактичний годинник. Він уже не заморочувався тим, як що називати - просто брав усе підряд. Також у бійця, в якого ще був бронежилет, його забрали, попросивши не казати про це їхнім командирам. Як ми зрозуміли, у них на той час були гірші. Ну і зняли з нас дорогою взуття - наступні кілька місяців ми провели у шкарпетках.

Чи були росіяни в курсі твоєї особистості та твоєї діяльності в цивільному житті? Чи справляла твоя правозахисна та журналістська робота вплив на твоє життя під час полону?

Через кілька днів у слідчому ізоляторі до мене почали проявляти особливу увагу. Під час самого затримання ставлення до мене було досить прийнятним. Коли ми їхали на пересадку, російські солдати запитали, хто з нас є офіцером, і я відповів. Вони захотіли зняти відео, на якому я б критикував командування. Я категорично відмовився це робити, пояснивши, що хоча вони можуть спробувати змусити мене, всім буде зрозуміло, що це сталося під тиском.

Нас змусили стати на коліна з прив'язаними руками, при цьому застосовуючи словесні приниження та погрози.

Де ви потрапили спочатку, коли вас захопили в полон?

Наприкінці дня нас привели до напівзруйнованого будинку, де ми змушені були переночувати на холодній бетонній підлозі. У якийсь момент з’явився офіцер у балаклаві, який виконував роль старшого, і всі підпорядковувались йому. Він змусив нас стати на коліна зі зв’язаними руками та почав розмову, провокуючи хлопців на емоційні реакції і знущаючись вербально, намагаючись продемонструвати свою нібито "вищість".

Запитував, у кого дружини за кордоном, наприклад, у Польщі, Німеччині чи Туреччині. Потім він починав розповідати хлопцям у деталях свої сексопатологічні фантазії, що саме тамтешні чоловіки прямо зараз роблять з їхніми дружинами, включно з деталями. Він змальовував їм картинки примусового групового, орального, анального сексу. Видно було, що ця людина має сексопатологічні проблеми. Він нам погрожував, що нас засудять на 10-15 років і відправлять в колонію для "сексуальних утіх" і що потім ми приїдемо в Київ без передніх зубів. З поясненням, чому саме без передніх зубів.

Після цього нам подали армійські сухі пайки, а руки розв'язали тільки в той момент, коли ми, по одному і під прицілом автомата, направлялися до зрізаної зверху прозорої пластикової бочки, що стояла в кутку, щоб полегшити себе.

Слід зазначити, що згодом до нас почали ставитися значно спокійніше, без образ і принижень. Відверто кажучи, я старався уникати непотрібних конфліктів. Вибрав для себе певну стратегію: мені нема чого ховати, але й не варто грати роль когось іншого. Я намагався перевести розмови на себе, коли вони ставали занадто ризикованими чи провокаційними, щоб хлопці не потрапили під удар.

Чи стикалися ти або твої друзі з насильством з боку російських військових?

Пізніше, коли до нас приїхали нові військові у формі, нас по одному забирали в сусідні кімнати, де ставили запитання про службу та записували з нами відео. Це нагадувало допит. Коли одного з бійців вивели на розмову, він зазначив, що не може згадати позивні своїх командирів. Після цього його кілька разів вдарили дерев'яним крюком. Я одразу ж звернувся до хлопців, що оскільки у нас немає жодної секретної інформації, на допитах потрібно говорити все, щоб зберегти себе.

Мене лякали ямою, що знаходилась на задньому дворі. Сказали, що можуть відвести туди й продемонструвати мені тих, хто "не розумів, як слід себе вести".

Був один момент, який залишився в пам'яті, коли зі мною знімали відео. Один з присутніх сказав іншим: "Подивіться, він справжній журналіст, адже говорить те, що хоче, а не те, що нам потрібно". Пізніше офіцер у балаклаві почав зачитувати фрагменти з послання Путіна, що, здається, датоване 22 лютого 2022 року, в якому йдеться про Україну. Ті, на кого вказував офіцер, повинні були точно повторити ці слова. Якщо хтось давав збій чи плутався, мене карали дрючком. Я був єдиним командиром серед офіцерів, і, очевидно, я не викликав симпатії в цього "поціновувача історії в стилі Путіна". Я вирішив, що краще зазнати ударів самому, ніж дозволити постраждати моїм хлопцям.

Після цього нас знову перевезли в інше місце і кинули на холодну бетонну підлогу. Тоді з наших очей зняли пов'язки, розв'язали руки, і ми зрозуміли, що опинилися в камері. Незабаром принесли старі, зношені матраци та рушники, на деяких з яких був відбиток Луганського СІЗО. Так ми дізналися, де знаходимося. В цілому, я провів у СІЗО рік і три місяці, до вересня 2023 року.

6 березня 2023 року окупаційний суд у Луганській області виніс вирок, за яким тобі призначено 13 років позбавлення волі. Тебе звинуватили у "жорстокому поводженні з цивільними особами та використанні заборонених методів у збройному конфлікті". Яким чином з'явилася ця стаття?

У Луганському СІЗО нас постійно допитували представники різних організацій, як у військовій формі, так і в цивільному одязі. Вони ставили питання про маршрути нашого підрозділу, місця перебування та дати. 16 липня мене допитували двоє осіб: один був у цивільному, а інший носив нестандартне камуфляжне вбрання. Один з допитуючих проявив особливу цікавість до діяльності фонду Сороса в Україні і просив, щоб я дав інтерв’ю для якогось неназваного "поважного міжнародного ЗМІ", в якому мав би розповісти про цю діяльність. Я відповів, що не маю бажання давати інтерв’ю, але якщо мене змусять, можу поділитися тим, що знаю: про підтримку, яку українське представництво фонду надає проектам у сферах децентралізації, місцевого самоврядування, правової допомоги та академічних публікацій.

Йому вся ця розмова не дуже сподобалась, і тоді я вперше почув: "Мы тебя посадим". Ця обіцянка набула конкретних рис через місяць, 13 серпня. Мене витягли на допит, де люди у формі із закритими обличчями посадили мене так, щоб я бачив лише підлогу, було дискомфортно, вони різними способами виводили з рівноваги, залякували. Потім мені сказали, що є три варіанти: перший - підписати все, що мені дадуть, не читаючи, і це буде зізнання у скоєнні воєнного злочину, мене засудять, і потім поміняють; другий - я відмовляюсь підписувати документи, мене вивозять на "слідчий експеримент", де я начебто намагаюсь спробувати втекти і мене вбивають; і третій варіант - я сидітиму без будь-якого обміну невідомо скільки, точніше - скільки вони захочуть. Відповідно, якщо я не співпрацюватиму й нічого не підпишу, то цілий не вийду, ні фізично, ні психологічно. Вони сказали, що в 45 років можна вже й закінчувати життя. Якщо я з цим погоджуюся, то вони мене виводять у задній двір, дають закурити, зателефонувати додому і після цього, власне, застрелять.

Один із допитувачів поцікавився, чи бажаю я ще пожити, на що я відповів: "Так, якщо на те буде воля Божа". Він зацікавився моєю відповіддю, і, дізнавшись, що я християнин, заявив: "Але ми ж не християни, це нас не стосується". Після цього вони почали переглядати протокол допиту, плутаючись у деталях мого "злочину". Згодом я дізнався, що звинувачення полягало в тому, що я нібито вистрілив з гранатомета по житловому будинку, де перебували люди, внаслідок чого постраждали дві жінки. Вони стверджували, що неважливо, що написано в документах, адже могли засудити мене й без моїх свідчень. Мені сказали, що якщо я швидко підпишу потрібні папери, їх одразу передадуть прокурору, а потім у суд, і вже в жовтні я зможу повернутися додому — мене поміняють.

Пізніше, коли завершували оформлення моєї справи, мене відвезли до Сєвєродонецька, до будинку, з якого, як стверджували, я вистрілив. Мені наказали підняти руку і вказати на певне вікно. Зробили кілька фотографій, потім попросили вказати на яму і запам’ятати адресу. Коли я запитав, навіщо все це, мені відповіли, що згодом дізнаюся. Єдине, на чому я тоді наполягав, наскільки це було можливим у тій ситуації, — це щоб я не свідчив проти когось іншого, лише проти себе, і щоб справа не включала жодних вбивств.

Я був впевнений, що не проведу весь термін у в'язниці.

Як ти сприйняв рішення суду про 13-річний термін ув'язнення?

Для мене це було очікувано. Ми з хлопцями в камері думали, скільки мені дадуть. Вони були оптимістичнішими. Я ж очікував 12-15 років, вважай, як і дали. Але я сподівався, що незабаром буде обмін, і мене обміняють. Тому в будь-якому разі я розумів, що стільки сидіти не буду. Я був впевнений, що не проведу весь термін у в'язниці..

Під час однієї з так званих слідчих процедур представник Слідчого комітету Російської Федерації висловив думку, що українська сторона засуджує росіян на тривалі терміни за обвинуваченнями у "незаконному перетині державного кордону організованою групою осіб, озброєною з метою захоплення частини території на користь іншої держави". Це означає, що за такі злочини, а також за воєнні злочини, призначають серйозні терміни ув'язнення. Таким чином, аби мати можливість здійснити обмін своїми військовими, українська сторона нібито прагне засудити росіян на подібно тривалі строки.

Чи відомо тобі, яким чином склалася доля твоїх товаришів, з якими ти опинився в полоні?

Наприкінці 2022 року відбувся обмін двох наших людей, проте один з них, на жаль, пізніше загинув, захищаючи нашу батьківщину та свободу. Цього року вдалося здійснити ще один обмін, у результаті якого повернули ще двох. Проте інші досі залишаються в полоні. Жоден з них не отримав судового вироку; вони мають статус військовополонених.

З огляду на твій досвід, що стало основною підтримкою для тебе під час перебування в полоні та повернення додому?

У мене не виникало сумнівів, що про мене пам'ятають, що намагаються зробити усе для того, щоб мене визволити, що про мене думають, за мене моляться. Я постійно намагався тримати голову зайнятою. Я намагався підсумувати попередні досвіди, встановити якісь внутрішні взаємозв'язки між тим, у що я вірю, в чому я переконаний, і тим, що я роблю.

Я аналізував своє життя, намагався його зрозуміти. Думав, як чинити краще, проводив роботу над помилками, пріоритезував ті речі, які були насправді важливі в житті, намагався не забувати англійську, українську, складав у голові колонки або виступи, сам собі їх зачитував, формулював думки, згадував людей, яких зустрів у своєму житті.

Ти зараз перебуваєш на етапі відновлення після captivity. Який процес реабілітації ти проходиш, які його елементи включає, і наскільки він є результативним?

Цей процес виявився доволі цікавим. Якщо говорити відверто, я спочатку припускав, що все проходитиме значно швидше і буде більш формалізованим. Реабілітацію можна умовно розділити на чотири основні напрямки діяльності: перший - це медична реабілітація, яка включає обстеження, діагностику та оцінку стану здоров’я людини після пережитого в полоні; другий аспект - психологічний, де фахівці працюють над тим, щоб допомогти людині повернутися до більш звичного середовища; третій напрямок - адміністративний, що стосується відновлення втрачених документів та різноманітних бюрократичних питань; а четвертий - це співпраця з правоохоронними органами для встановлення обставин полону. Ці чотири напрямки намагаються вмістити у досить обмежений часовий проміжок, тому графік виявляється насправді дуже насиченим.

В даний момент я намагаюся визначити, де зможу принести найбільшу користь.

Які у тебе плани після завершення реабілітаційного процесу?

Я ще маю можливість обміркувати свої подальші кроки. Людина, яка пережила полон і проходить лікування, має право на 30-денну відпустку для завершення реабілітації. У цей період я планую зосередитися на своїх цілях у найближчому майбутньому, а також подумати, як досягти їх найефективніше. Зараз я намагаюся зрозуміти, в якій ролі зможу бути найбільш корисним.

Правозахист залишиться зі мною надовго, напевно, на все життя. Це невід'ємна складова мого існування, тому я обов'язково продовжу займатися цим напрямком. Я не відступлю від питань, пов'язаних з вимушеною міграцією, біженцями, внутрішньо переміщеними особами та переселенцями, а також не залишу поза увагою проблеми дискримінації, ксенофобії та ненависті. Наразі я усвідомлюю, що важливо зосередитися на аналізі пропаганди, роботі з інформацією, критичному мисленні та сприйнятті реальності. Однак найближчим часом моїм пріоритетом залишиться питання визволення військових та цивільних з полону.

Максим Буткевич понад два десятиліття займається правозахисною діяльністю. Він обіймав посаду координатора Проєкту "Без кордонів" і став одним із засновників Центру прав людини ZMINA та "Громадського радіо". Протягом тривалого часу був активним організатором та ведучим різноманітних заходів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Правозахисник проводив лекції, присвячені правам людини, мовленню ненависті та питанням біженців, адресовані журналістам, активістам та представникам влади як в Україні, так і за її межами. Він також мав досвід роботи в офісі Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні.

Після початку великої війни в березні 2022 року Буткевич приєднався до Збройних сил України, але в червні того ж року опинився в руках російських військових.

Проти Максима Буткевича було створено сфальсифіковану кримінальну справу. 6 березня 2023 року, на тимчасово окупованій території Луганської області, незаконний "суд" виніс рішення про 13 років ув'язнення для правозахисника та військового. Його звинуватили в тому, що, перебуваючи в Сєвєродонецьку, він нібито вистрілив з гранатомета у під'їзд житлового будинку, внаслідок чого постраждали дві жінки.

Апеляційний суд Москви підтвердив рішення суду першої інстанції, проте вирішив зарахувати до терміну покарання частину часу, проведеного під вартою, починаючи з 19 серпня 2022 року.

У березні 2024 року Верховний суд Російської Федерації залишив у силі 13-річний вирок для затриманого правозахисника та військового. Під час слухання він повідомив, що був змушений дати неправдиві свідчення під тиском загроз застосування тортур. Судді відмовилися врахувати докази, які підтверджують, що Буткевич не був присутній на місці передбачуваного злочину, а також у Сєвєродонецьку, ні в день події, ні в будь-який інший час під час війни. Крім того, були проігноровані свідчення правозахисників про те, що він обмовив себе внаслідок обіцянок про швидкий обмін та залякувань.

Правозахисні організації України, включаючи Amnesty International, Human Rights Watch, "Меморіал", а також депутати Парламентської асамблеї Ради Європи та інші інституції, висловили засудження щодо судового процесу над Максимом Буткевичем.

Російський "Меморіал" визнав Максима Буткевича політичним в'язнем.

У листопаді 2022 року Максим Буткевич був нагороджений чеською премією "Історії несправедливості": нагороду замість сина в Празі отримав його батько Олександр. У 2023 році Максим Буткевич був вшанований Спеціальною відзнакою нагороди імені Анни Франк за людську гідність і толерантність від посольства Нідерландів у США та Національною правозахисною премією, яку вручає українська платформа "Правозахисний порядок денний".