Несоответствующий Европейскому суду по правам человека в решениях Верховного суда и Большой палаты.
Чи можливе застосування матеріалів, отриманих внаслідок окремих негласних слідчо-розшукових дій (далі — НСРД), у рамках дисциплінарного розслідування? До НСРД слід віднести такі методи, як аудіо- та відеоспостереження за особами, а також отримання даних з електронних інформаційних і комунікаційних систем та інше.
Негласні слідчі дії проводять в рамках досудового розслідування, але під час досудового слідства результати таких дій не підлягають розголошенню. Їх вивчають безпосередньо у судовому провадженні, адже застосування НСРД завжди пов'язане з розкриттям кримінального злочину. І не абиякого, а тяжкого або особливого тяжкого, і то за умови, що іншими способами отримати необхідні докази по справі неможливо.
Повертаючись до раніше піднятого питання: чи можливо застосувати матеріали НСРД в рамках дисциплінарного провадження? Відповідь на це запитання однозначна – ні. Кримінальний процесуальний кодекс чітко вказує, що інформація, отримана внаслідок втручання у комунікацію (так само як і дані про особисте життя, здобуті відповідно до норм КПК), не може бути використана для інших цілей, окрім вирішення завдань кримінального провадження. Але це лише теоретичний аспект. На практиці ж ситуація виглядає зовсім інакше. Чому так відбувається?
Справа не тільки у правовому нігілізмі. Такий стан речей має місце й тому, що українське правосуддя посилається на прецеденти, які мали місце при розгляді справ у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ). От тільки насправді ці прецеденти якраз такими і не є. Тобто рішення ЄСПЛ, на які посилаються в Україні, нерелевантні щодо українських кейсів. Про те, як і чому так відбувається, я й пропоную поговорити далі.
Як переплітаються кримінальний та дисциплінарний процеси
Уявімо ситуацію, коли правоохоронці затримали суддю на місці злочину. Наприклад, під час отримання хабаря чи іншої неправомірної вигоди. Які ж дії слідують за цим? Після затримання, в рамках кримінального провадження, судді, як правило, вручають повідомлення про підозру та вносять клопотання щодо застосування до нього/неї запобіжного заходу.
Також генеральний прокурор або його/її заступники можуть звертатися до Вищої ради правосуддя (ВРП) з проханням про тимчасове усунення судді від виконання судових обов'язків. Це означає, що суддя може бути позбавлений можливості розглядати справи на визначений період.
Під час досудового розслідування відсторонити суддю можна на два місяці, з можливістю продовження цього терміну. Коли справа потрапляє до суду, то відсторонення може тривати аж до набрання вироком суду законної сили або до закриття провадження. Водночас таке відсторонення не передбачає обмеження доступу до приміщення суду, тобто якщо суддя відсторонений без застосування судом запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту або тримання під вартою, він продовжуватиме ходити на роботу.
Отже, ймовірно, що правоохоронні органи, які не погоджуються з існуючою ситуацією, обрали більш простий спосіб для усунення судді. І не має значення, що цей метод є незаконним, оскільки він базується на використанні матеріалів, зібраних у кримінальному провадженні в контексті дисциплінарного розслідування. При цьому така практика з'явилася вже достатньо давно.
Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів (КДКП) стала першою, яка почала враховувати процесуальні документи з кримінальних справ як докази в дисциплінарних розслідуваннях. Ця комісія була створена у 2017 році, і вже на початковому етапі її роботи в матеріалах дисциплінарних проваджень містилися протоколи, що фіксували результати негласних слідчих дій.
Найвідомішим з рішень, ухваленим на основі таких доказів, було рішення щодо керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Назара Холодницького, який отримав від КДКП догану. Однак цей випадок був далеко не першим у практиці цього дисциплінарного органу. І хоча керівник САП не оскаржував догану, деякі прокурори це робили.
Що таке ВРП: приклади суб'єктивного тлумачення правових норм
Можливість використання протоколів НСРД як доказів у дисциплінарному провадженні була і залишається дискусійною.
Юристи вживають термін "ultima ratio" для позначення секретної діяльності правоохоронних органів, що означає, що це є крайньою мірою, навіть у рамках кримінального провадження. Іншими словами, застосування таємних методів розслідування можливе лише в специфічних ситуаціях, які зазвичай пов'язані з найсерйознішими злочинами.
Варто зазначити, що дані, отримані внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) заходів, можуть бути застосовані в іншому кримінальному провадженні лише за умови наявності ухвали слідчого судді (ст. 257 КПК). Цей аспект підкреслюють деякі експерти, закликаючи дисциплінарні органи утриматися від використання інформації, здобутої внаслідок таємної діяльності правоохоронних органів, у дисциплінарних розслідуваннях.
Правоохоронці часто звертаються до першої частини статті 222 Кримінального процесуального кодексу України, яка зазначає, що інформацію, отриману під час досудового розслідування, можна розголошувати тільки за письмовою згодою слідчого або прокурора. Однак, це правило може бути застосоване лише з урахуванням другої частини цієї ж статті, що чітко вказує на обов'язок слідчого або прокурора попередити осіб, які отримали доступ до інформації досудового розслідування, про їхній обов'язок не розголошувати цю інформацію без відповідного дозволу.
Тобто цим правовим положенням визначається порядок здійснення розголошення відомостей досудового розслідування іншим особам виключно у зв'язку з участю в ньому. Отже, такі відомості не можуть бути розголошені будь-яким іншим особам чи органам з будь-якою іншою метою, ніж їх залучення до участі у відповідному кримінальному провадженні.
Проте, Вища рада правосуддя вже тривалий час займається розглядом "кримінально-дисциплінарних" скарг на суддів. У результаті цього були ухвалені деякі перші рішення. Ось один з прикладів:
10.04.2019 Третя дисциплінарна палата ВРП відмовилась притягати суддю Слов'янського міськрайонного суду Донецької області Ігоря Мінаєва за скаргою НАБУ, яка базувалась як на матеріалах гласних слідчих дій, так і НСРД. За матеріалами НАБУ, суддя начебто неодноразово звертався до сторони у справі, що перебувала в нього на розгляді, з пропозицією надати йому хабар за звільнення від адміністративної відповідальності.
Однак Палата зазначила, що надані НАБУ докази мають значення лише для кримінального провадження та не можуть бути використані у дисциплінарному провадженні за відсутності обвинувального вироку. НАБУ це рішення так і не оскаржило.
Логіка цього підходу очевидна, оскільки в протилежному випадку Вища рада правосуддя могла б порушити принцип презумпції невинуватості особи. Це означало б, що вона фактично визнала б певні обставини, які є основою обвинувачення, в рамках судового процесу по кримінальній справі. Такі дії порушують право на справедливий суд, оскільки містять упереджені висновки, що безпосередньо пов'язані з розглядом справи.
Більш того, використання матеріалів НСРД, які не пройшли судової перевірки на предмет відповідності критеріям належності, допустимості, достатності та достовірності як основи для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності до моменту їх дослідження судом у межах кримінального провадження та набуття судовим рішенням (вироку) законної сили - не відповідає загальним засадам судочинства, приписам процесуального закону та принципу правової визначеності.
У той же день Третя дисциплінарна палата, розглядаючи аналогічну справу, вирішила не притягувати до відповідальності суддю Подільського районного суду Києва Тетяну Войтенко. Відповідно до інформації з НАБУ, заступник керівника судового апарату пропонував одній зі сторін справи неправомірну вигоду, намагаючись через суддю Войтенко вплинути на рішення іншого судді. У цьому випадку НАБУ подало скаргу на рішення дисциплінарної палати, але Вища рада правосуддя залишила її без уваги через пропущений термін для оскарження.
Слід зазначити, що кримінальна справа судді Войтенко завершилася тим, що Вищий антикорупційний суд прийняв рішення закрити провадження за її звинуваченням через відмову прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури від висування обвинувачень, що, ймовірно, є безпрецедентним випадком.
Проте існували й випадки, що мали протилежний характер. Наприклад, 19 березня 2025 року Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалила рішення № 572/3дп/15-25, в якому було притягнуто до дисциплінарної відповідальності суддю Полтавського апеляційного суду В.П. Томилка. Це відбулося на основі скарги Національного антикорупційного бюро (НАБУ), яке вказувало на факти, що свідчать про вчинення суддею дисциплінарних проступків у справах № 553/4670/22 та № 554/5538/22. Зазначені обставини виявилися в результаті негласних слідчих дій під час досудового розслідування відповідних кримінальних проваджень і відповідали пунктам 3, 6, 8 частини першої статті 106 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Таким чином, інколи ВРП використовує відомості НСРД і притягує суддю до відповідальності у дисциплінарному провадженні, а інколи - не робить цього. Відповідь на питання "Як таке можливо?" залишимо за дужками.
Проте в подібних ситуаціях Вища рада правосуддя часто посилається на рішення Європейського суду з прав людини, які, як стверджується, відповідають такій практиці. Тим не менш, насправді ці рішення стосуються зовсім інших питань.
Якого роду рішення ухвалює ЄСПЛ і чому не всі вони про наші випадки
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, залучення особи до дисциплінарної відповідальності на основі фактів, встановлених у кримінальному провадженні, не вважається порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, навіть якщо ці факти аналізуються з точки зору службової етики. Це стосується випадків, коли особа в кримінальному процесі була виправдана (як зазначено у рішенні Європейської комісії з прав людини від 6 жовтня 1982 року у справі "X. v. Austria", де розглядалася неприйнятність заяви № 9295/81) або якщо провадження було закрито (згідно з рішенням Європейської комісії з прав людини від 7 жовтня 1987 року у справі "C. v. the United Kingdom", що стосується неприйнятності заяви № 11882/85). Презумпція невинуватості, гарантована пунктом 2 статті 6 Конвенції, застосовується до процедур, які є кримінальними за своєю природою, у рамках яких суд визначає вину особи в кримінально-правовому сенсі (рішення Європейського суду з прав людини від 11 лютого 2003 року у справі "Ringvold v. Norway", заява № 34964/97). Цей текст часто зустрічається у рішеннях Вищої ради правосуддя.
Давайте детальніше розглянемо одне з рішень Європейського суду, на яке апелює ВРП, щоб "обґрунтувати" свою точку зору.
У справі "Х. проти Австрії" вчителя, який подав заяву, було виправдано кримінальним судом за обвинуваченням у наданні наркотичних речовин неповнолітньому (учню, який після вживання цих речовин стрибнув з вікна квартири вчителя) та за ненадання допомоги особі в небезпечній ситуації.
Та попри виправдання в кримінальному провадженні, заявника було звільнено з посади вчителя. До ЄСПЛ заявник скаржився на порушення принципу презумпції невинуватості, оскільки його було звільнено за події, у яких кримінальний суд не встановив вини заявника. Проте ЄСПЛ визнав скаргу в цій справі неприйнятною, оскільки заявник був звільнений з огляду на його поведінку в цілому. Ця поведінка включала елементи, які кримінальний суд вважав несуттєвими для прийняття рішення про кримінальну відповідальність заявника.
Тобто події та докази, що спричинили звільнення, попередньо були досліджені кримінальним судом та їм було надано відповідну оцінку. Й тільки після цього вони були використані в провадженні щодо звільнення. Як вбачається, ці обставини не становили кримінального правопорушення, проте, самі по собі становили порушення кодексу поведінки вчителя.
Національний суд визнав, що в діях заявника не було правопорушення, проте інший орган, спираючись на факти, встановлені в рамках змагального кримінального процесу, застосував до нього інший вид юридичної відповідальності.
Або інший приклад. Справа "С. v. the United Kingdom" на яку посилається ВРП. Заявнику (прибиральник у школі) було винесене обвинувачення у крадіжці банкноти в 1 фунт стерлінгів. Після серії крадіжок в школі, помічена купюра в 1 фунт стерлінгів була залишена в шухляді кабінету в школі. Після її зникнення працівники поліції попросили заявника показати долоні для просвічення їх через ультрафіолетову лампу. На пальцях заявника поліцейські побачили частинки речовини, що світиться.
15 листопада 1984 року кримінальну справу щодо заявника закрили через відсутність складу злочину, і його виправдали. Однак спроби оскаржити це рішення в національному суді не увінчалися успіхом для заявника, оскільки суд встановив, що звільнення було справедливим.
До Європейського суду з прав людини заявник висловив скаргу щодо порушення принципу презумпції невинуватості. Причиною для звільнення, про яке його повідомили у листі, зазначили крадіжку в розмірі 1 фунта стерлінгів. Важливо відзначити, що під час розгляду питання про законність звільнення національний суд відмовився врахувати докази, які були здобуті в рамках кримінального процесу. Таким чином, ця справа демонструє протилежну ситуацію: заявник стверджував, що його звільнили через інцидент крадіжки в навчальному закладі, але орган, що аналізував правомірність його звільнення, проігнорував дані кримінального провадження, пов’язані з цим випадком.
У справі Ringvold проти Норвегії особу, що подала заяву, звинуватили у скоєнні сексуального насильства щодо неповнолітньої. Кримінальне провадження розглядалося паралельно з її цивільним позовом, що стосувався відшкодування моральної шкоди. 18 лютого 1994 року національний суд присяжних ухвалив рішення про виправдання заявника.
Суд відмовив у задоволенні позову про компенсацію збитків. Постраждала оскаржила це рішення у Верховному суді. Під час апеляційного розгляду її адвокат подав клопотання про додавання до матеріалів справи документів, здобутих в процесі кримінального розслідування. Серед цих документів були протоколи судового огляду, медичні висновки, листи та свідчення, надані поліції у зв'язку з кримінальною справою. Захист, посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції, заперечував проти цього клопотання. У своєму рішенні від 29 травня 1996 року Верховний суд дозволив додати документи з кримінальної справи до матеріалів позову про відшкодування шкоди. Суд обґрунтував своє рішення тим, що таке долучення не ставить під сумнів виправдувальний вирок у кримінальній справі. Він також визнав, що включення документів з кримінального провадження у пізнішій справі є допустимим і не суперечить пункту 2 статті 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини підтримав позицію Верховного суду Норвегії в цьому аспекті.
Варто підкреслити, що норвезьке законодавство, зокрема Закон про компенсацію шкоди, включає положення, які дозволяють відшкодування жертвам навіть у тих ситуаціях, коли особа, яка була звинувачена, була виправдана за кримінальним звинуваченням.
Таким чином, заявник висловив скаргу на порушення його права на презумпцію невинуватості, оскільки на його користь вже було винесено остаточне рішення національних судів, яке підтвердило, що в його діях немає складу правопорушення. Проте матеріали кримінальної справи, що були ретельно розглянуті судами, де були проаналізовані всі представлені докази та встановлено відсутність злочину, було використано як підставу для обґрунтування цивільного позову.
Є й інші справи ЄСПЛ, дотичні до цієї теми, де Європейський суд дійшов висновку про законність факту прослуховування. Так, у справі Адомайтіс проти Литви (заявка № 14833/18), заявник був начальником в'язниці у м. Кібартай. Проти Адомайтіса відкрили кримінальне провадження за підозрою в зловживанні становищем, а саме в тому, що він за плату забезпечував ув'язненим покращені умови та інші переваги.
Слідчі органи Литви виявили прослуховуючі пристрої в офісі особи, яка подала заяву, і протягом року фіксували його телефонні розмови. Незважаючи на це, прокуратура вирішила закрити кримінальну справу через недостатність доказів. Проте Офіс Генерального Прокурора Литви дозволив використання зібраної інформації в рамках дисциплінарного провадження проти цієї особи. В результаті цього провадження Міністерство юстиції Литви ухвалило рішення про звільнення Адомайтіса.
Проте існує важливе "але". Законодавство Литовської Республіки чітко дозволяє застосування НСРД, зокрема в дисциплінарних процесах, в той час як українське законодавство не передбачає такої можливості. Отже, ця практика ЄСПЛ не може бути визнана актуальною у нашому контексті.
У справах Karabeyoglu проти Туреччини та Eminagaoglu проти Туреччини Європейський суд безпосередньо аналізував дотримання положень статті 8 Конвенції в контексті застосування інформації, отриманої в результаті негласних слідчих дій під час кримінального розслідування, у дисциплінарних провадженнях щодо прокурора та судді. Ключовим аспектом цих справ є те, що відповідно до турецького законодавства, як і згідно з нормами кримінально-процесуального кодексу України, використання інформації, здобутої в процесі негласних слідчих дій, для цілей, відмінних від кримінального провадження, є забороненим. Таким чином, використання такої інформації в дисциплінарному розслідуванні стосовно заявників було визнано Європейським судом порушенням статті 8 Конвенції в подібних ситуаціях.
Чим приклади практики ЄСПЛ у рішеннях Вищої ради правосуддя відрізняються від українських справ? Передусім, заявники з наведених вище прикладів не мали спеціального статусу (статусу судді) в силу займаної посади та відповідних гарантій.
По-перше, у першій справі спочатку були розглянуті обставини кримінальної справи уповноваженим судом, а вже пізніше, з певним часовим інтервалом, відбулося розглядання дисциплінарних аспектів, а не у зворотному порядку.
По-третє, в законодавствах деяких країн чітко прописана можливість застосування НСРД, зокрема, у рамках дисциплінарних розглядів, що, відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства України, є неприпустимим.
В Україні ж досить часто віз ставлять попереду коня. І коли кримінальний суд ще не оцінив зібрані докази, органи, відповідальні за дисциплінарне стягнення, поспішають накласти його. Посилаючись при цьому на рішення ЄСПЛ. А коли згодом рішення ВРП оскаржується до Великої палати Верховного суду, ВС просто не аналізує його. Бо також хибно посилається на досвід ЄСПЛ.
Отже, у нас існує закон, що регулює виконання рішень, а також впроваджує практику Європейського суду з прав людини. Проте ця практика повинна бути актуальною та стосуватися подібних суттєвих обставин, а не просто копіювати її без належного аналізу. Неправильно і непрофесійно діяти таким чином, адже перед використанням будь-якого досвіду потрібно впевнитися, що він дійсно є відповідним. В іншому випадку, будь-які рішення втрачають свою значущість і не сприяють наближенню нашого судочинства до європейських стандартів, а, навпаки, знецінюють його.
