Обшуки: виявлення свідчень чи засіб впливу?
У 2025 році до судів надійшло більше 100 тисяч процесуальних документів, пов'язаних із проведенням обшуків. У відкритому доступі доступна лише статистика судових рішень щодо клопотань про отримання дозволу на обшук, які розглядаються слідчими суддями в рамках попереднього контролю (ex ante). Протягом 2024 року правоохоронні органи подали 93 991 таке клопотання, з яких 7 239 було відхилено, що становить 7,7%. Для порівняння, у 2020 році кількість клопотань складала 97 367, з яких 15 310 були відхилені (15,7%). Навіть у 2022 році, незважаючи на зменшення кількості звернень і часткове санкціонування обшуків прокурорами відповідно до статті 615 Кримінального процесуального кодексу України, відсоток відмов становив 18,8%. Спостерігається тенденція до зменшення кількості відмов — судді все частіше задовольняють подані клопотання.
Це можна пояснювати кращою аргументацією клопотань. Однак існує й інша версія: у випадках, коли перспектива отримати судовий дозвіл сумнівна, слідчі можуть вдаватися до невідкладного обшуку з подальшою легалізацією його результатів.
Регулярні повідомлення в медіа про обшуки створюють враження зростання їхньої кількості. Проте проблема не лише в цифрах. Обшуки стали помітнішими через резонансність проваджень і високий суспільний запит на справедливість. У публічному дискурсі сам факт обшуку часто сприймається як доказ вини, хоча це лише інструмент збирання доказів.
Чи дійсно кількість обшуків зросла, чи, можливо, терміновість стає новою нормою? І як знайти рівновагу між ефективністю розслідувань та правами людини – спробуємо це з'ясувати.
Обшук являє собою слідчу процедуру, що здійснюється для збору доказів у рамках кримінального провадження під строгим контролем суду. Він має конкретно визначений предмет: виявлення та документування фактів, що стосуються обставин вчинення злочину, пошук знарядь злочину або майна, отриманого внаслідок злочинних дій (доказів) тощо. Це регламентується Кримінальним процесуальним кодексом України.
Проте на практиці обшуки часто виходять за межі необхідності процесу і можуть бути визнані незаконними. Іноді це стає частиною політичних ігор — тиск на опонентів, компрометація суспільних діячів або представників влади, коли слідчі дії перетворюються на публічне шоу. Іноді обшуки стають елементом незаконних дій правоохоронних органів: залякування бізнесменів, тиск на конкурентів, корупційні "наїзди", "кришування" тощо. У таких випадках обшук втрачає свою роль як засіб збору доказів і стає інструментом свавілля.
Якщо обшук отримує санкцію від слідчого судді, слідчий та прокурор мають обов'язок надати обґрунтування для його проведення. Водночас, Конституція України та Кримінально-процесуальний кодекс України передбачають можливість здійснення термінового обшуку в особливих випадках: якщо слідчий переконаний, що затримка може призвести до втрати речей або документів, обшук може бути проведений без попереднього рішення судді. Головна мета цього процесу -- "зберегти майно", під яким юридична практика розуміє також матеріальні докази.
З медіа-публікацій складається враження, що в 2025 році практики, пов’язані з обшуками, активно використовують Національне антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань та інші органи. На мою думку, зростання випадків зловживань під час обшуків може бути зумовлене, насамперед, частішим використанням термінових обшуків та їх широким висвітленням у пресі. Саме такі обшуки викликають найбільший резонанс, оскільки проводяться без попереднього судового дозволу і підлягають подальшому контролю в судовому порядку ex post.
Щоб обґрунтовано говорити про свавілля, потрібно враховувати, скільки невідкладних обшуків не отримали підтвердження в суді, а докази, зібрані під час цих дій, були визнані недопустимими. У зв'язку з відсутністю статистичних даних, суспільство не має повного уявлення про ситуацію, що створює можливості для спекуляцій і узагальнень. Особливо слід зазначити, що в публічному доступі немає інформації про кількість невідкладних обшуків, які проводять різні органи досудового розслідування (ДБР, НАБУ, Нацполіція, СБУ, БЕБ) окремо. Негативні емоції зростають також через іноді агресивну поведінку певних представників правоохоронних органів під час обшуків (приниження, намагання підкинути докази, збір інформації про особу та її витікання). Згідно з інформацією ZN.UA, НАБУ лише нещодавно почало вести облік невідкладних обшуків, і наразі їх частка становить лише 2% від загальної кількості; інші органи не мають подібної статистики.
Обшуки, проведені Державним бюро розслідувань у приміщеннях Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також за місцем проживання на той момент заступника голови комісії у 2025 році, викликали значний резонанс. Офіційно ці дії відбувалися в рамках кримінальних проваджень, проте за межами процесуальних норм виникли серйозні інституційні проблеми. ВККС висловила свою позицію, вказавши на те, що розглядає ці обшуки як тиск на інститут. Варто зазначити, що ці події збіглися з активізацією процесу кваліфікаційного оцінювання суддів ліквідованого Окружного адміністративного суду та Печерського районного суду – тих самих суддів, які одночасно розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася вкрай тонкою.
Не так давно навколо мережі магазинів "Ябко" розгорівся гучний скандал, коли співробітники Бюро економічної безпеки прийшли з обшуками. В ході цих заходів, за повідомленнями, була вилучена контрабандна техніка на суму, що перевищує 100 мільйонів доларів. Представники компанії заявляють про "ознаки замовленої кампанії", тоді як в БЕБ запевняють, що детективи здійснили масштабну операцію з легалізації ринку електроніки та технічних засобів.
Це лише окремі випадки, які отримали широке висвітлення в ЗМІ. Проте медійна увага не завжди відображає реальний масштаб використання цього інструменту та ускладнює об'єктивну оцінку його ефективності чи можливих зловживань. Часто засоби масової інформації презентують термінові обшуки як потенційні порушення. Важливо пам'ятати, що сам факт проведення обшуку без попередньої судової ухвали не є автоматичним свідченням про порушення закону. Головним аспектом є дотримання механізму подальшої легалізації обшуку та адекватний судовий контроль за використанням цього інструменту.
Найбільш вразливим аспектом всієї процедури невідкладних обшуків є судовий контроль. Цей контроль здійснюється лише після факту: слідчий повинен протягом 24 годин після обшуку повідомити суддю, який потім оцінює законність дій. Проте на момент цієї перевірки обшук вже відбувся. Якщо суд визнає дії неправомірними, докази можуть бути визнані недопустимими. Але шкода вже завдана: бізнес змушений зупинитися, репутація постраждала — повернути все на місце неможливо. До того ж, випадки, коли докази визнаються недопустимими, є рідкісними — зазвичай легалізація обшуку на користь сторони обвинувачення проходить успішно.
Слабкість судового контролю має засадничі причини. Критерії для дозволу на обшук (достатні підстави, ймовірність знаходження доказів) належать до оціночних понять. Ці критерії неможливо виписати в законі з огляду на значне різноманіття випадків у реальному житті, де необхідно невідкладно провести обшук. Такі категорії мали б пояснюватися у межах судової практики. На жаль, вона неоднорідна.
У підсумку, судді часто підходять до оцінки обґрунтованості підстав для проведення термінового обшуку формально, а клопотання задовольняються без детального аналізу. Адвокати звинувачують судову систему в тому, що вона надає перевагу стороні обвинувачення та демонструє відсутність професіоналізму, оскільки судовий контроль має упереджений характер. Причини цього явища полягають не лише в можливому зовнішньому чи внутрішньому тиску, а й у системній перевантаженості суддів. Судді самі визнають, що найбільшою загрозою незалежності є брак часу для всебічного вивчення матеріалів досудового розслідування. Надмірне навантаження змушує їх покладатися на особисті симпатії і попередній досвід взаємодії з учасниками процесу.
Якщо скласти хронічний брак часу з великим навантаженням, отримуємо ситуацію, коли клопотання про обшуки задовольняються майже автоматично -- не через переконання в їхній обґрунтованості, а через рутину та взаємну довіру. Прокурор щодня приносить матеріали, які зазвичай не містять очевидних процесуальних помилок, і суддя рідко має можливість критично зануритися в кожен кейс.
Цю концепцію можна зрозуміти за допомогою теорії "судових робочих груп", що була розроблена американськими правознавцями в 1960-1970-х роках. У рамках кримінального судочинства виникають стабільні "робочі колективи", до яких входять слідчий, прокурор та той самий суддя, які щоденно взаємодіють. Вони добре знайомі один з одним та мають налагоджену співпрацю. У цій моделі адвокат виступає як змінна фігура, яка не має постійної присутності в інституції. Відсутність незалежності, упередженість через перевантаженість роботи і їхня взаємодія призводять до формування схильності до обвинувачень.
У період воєнного стану спостерігається зниження кількості відмов у задоволенні клопотань про проведення обшуків, а невідкладні обшуки легше отримують підтвердження від суду. Проте судова система переживає складні часи: відчувається брак кадрів, нерівномірне навантаження, зміни в підсудності, пов'язані з війною, а також постійні перенесення засідань через тривоги. У таких умовах формальний підхід до судового контролю стає серйозним системним ризиком.
Навряд чи ми зможемо подолати соціологічні закони -- "робочі групи" виникатимуть завжди, поки існує щоденна взаємодія учасників кримінального провадження. Людський фактор, когнітивні упередження, бажання спростити роботу -- невід'ємна частина професійної діяльності. Втім, їхній вплив можна мінімізувати.
Перш за все, зміни в законодавстві передбачають участь осіб, щодо яких проводиться обшук, у процесі його легалізації заднім числом. На цю потребу вказав Європейський суд з прав людини у справі "Корнієць та інші проти України" (2025). Суд виявив, що розслідування скарг є неефективним, втручання в приватне життя безпідставним, а реальні механізми захисту відсутні. ЄСПЛ підкреслив, що термінові обшуки мають бути винятком, а не нормою, і повинні відповідати таким критеріям, як "законність", "необхідність у демократичному суспільстві" та "пропорційність". Дотримання цих стандартів підвищить якість процесуального аспекту таких справ, але не вирішить усі проблеми тиску, оскільки їх коріння криється не лише в процедурних моментах, а й у мотивах та системі в цілому.
Інший шлях -- звуження підстав для невідкладного обшуку. Така спроба вже була: законом №4555-ІХ від 23 липня 2025 року звузили відповідні підстави, виключивши певні економічні та службові злочини, зокрема корупційні. Однак через ризики для проваджень Національного антикорупційного бюро і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури уже за тиждень законом №4560-ІХ частину 3 статті 233 КПКУ повернули до попередньої редакції. Водночас у парламенті з'являються нові ініціативи з подібними пропозиціями.
Не менш важливим аспектом є зміна суспільного сприйняття презумпції невинуватості. Проведення обшуку у житлі або офісі не свідчить про автоматичну винуватість особи. Це стосується також повідомлень про підозру та внесення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Проте в суспільному дискурсі обшук часто сприймається як моральна компенсація, коли мова йде про "корупціонерів", і як "зрада", якщо обшуки стосуються журналістів чи військовослужбовців. Така емоційна логіка не має нічого спільного з кримінальним процесом. Обшук є лише засобом, а його використання має бути збалансованим судом.
Необхідно також вирішити питання перевантаженості судів та посилити контроль за судовими процесами. Судді-дослідники повинні більш уважно аналізувати матеріали досудового розслідування, особливо в ситуаціях, що вимагають термінових обшуків.
Врешті-решт, важливо встановити більш чіткі критерії терміновості в судовій практиці та залучити Верховний суд до розробки підходів, що стосуються найзначніших втручань у права людини, зокрема в право на приватність.
Такі кроки можуть змінити ситуацію: у слідчих буде менше бажання звертатися до слідчого судді з клопотанням про дозвіл на обшук без реального наміру відшукати докази, а невідкладні докази стануть радше винятком з правил, а не загальною практикою.
Обшук сам по собі не є ні добром, ні злом. Це інструмент. Але в системі зі слабким судовим контролем і розмитими критеріями невідкладності будь-який інструмент ризикує перетворитися на засіб тиску. Тому питання не в кількості обшуків, а в тому, чи здатна система гарантувати, що виняток не стане правилом, а доказування не підмінить собою правосуддя.
