Олена Степова: "Тишина" не зникає: в Росії тривають судові процеси щодо українців -- Блоги | OBOZ.UA

Сегодня хочу напомнить вам о том, что в руках оккупантов находятся множество наших защитников. Особенно тяжёлые условия испытывают пленные из "Азова", к которым в России относятся с невероятной жестокостью, независимо от пола или звания — будь то мужчины или женщины, сержанты или офицеры. Наличие связи с "Азовом" превращает человека в заложника, без шанса на обмен.

Далее текст на языке оригинала

Я постійно пишу про українських військових "азовців", які потрапили в полон, та про судові процеси над ними, адже це моя єдина можливість допомогти цим людям, які зазнали страждань і залишилися без підтримки. Скільки з них ще перебуває в полоні? Скільки жінок і чоловіків серед них? Яка кількість вже отримала вироки? Скільки з них утримується в таборах, а скільки в тюрмах? Де саме підтримуються ті "азовці", яких засудив російський суд? Скільки загинуло у в'язницях? Чи піднімається питання про "Свободу Азову" на міжнародних форумах, таких як ПАРЄ, під час переговорів, чи хтось вже інформував про цих бранців Трампа? Питання безліч. Ми нічого не знаємо про наших героїв з моменту, коли їм було наказано здатися в полон під гарантію подальшого обміну. Де ж ці гарантії і хто за них несе відповідальність?

Я не маю особистих знайомств з цими людьми. Проте активно слідкую за всіма судовими розглядами, що відбуваються щодо "азовців" у Ростові. Пишу про це та підкреслюю важливість теми, оскільки не можу знайти жодних позитивних зрушень у цих публічних вироках. В мене залишаються без відповіді всі запитання, пов'язані з "Азовом".

З ностальгією згадую ті часи, коли весь світ закликав до "Свободи Надії Савченко". Як контрастує це з нинішнім мовчанням щодо "азовців". Яка ж різниця в судових процесах, неначе вони відбувалися в абсолютно різних Росіях, у зовсім інших реальностях. Ось Надя у вишиванці, протистоїть російській пропаганді, а ось "азовці", розбиті та з втомленими очима, без світла камер, без адвокатів і без жодної підтримки. Чому так відбувається?

Одного разу мені казали, що потрібно залишатися спокійним, мовляв, обмін полонених не терпіти шуму. Але чому ж тоді навколо полонянки виникало так багато інформаційного шуму, який відігравав суттєву роль не лише в її житті, а й у висвітленні військових подій? Справді, шуму немає, як і самого обміну. Відтоді, як "азовці" потрапили в полон, минуло майже чотири роки. Мені здається, що в цьому питанні панує занадто велика тиша.

Чи справді ми можемо залишатися байдужими в цій гробовій тиші? Чи, можливо, поки ми мовчимо, наші герої вмирають? Чи світ уже забув про "Азов"? Може, досить вже бездіяльності та подвійних стандартів, адже "Герої не вмирають", і крики на честь "На Щити" вже не потрібні загиблим. Чому ми розділяємо наших полонених на "зіркових" та "звичайних"? Зірковим — міжнародна увага, підтримка, а для звичайних — тільки тихий вирок суду в Ростові та забуття.

Після ухвалення вироку до Ростовського суду "азовців" відправляють назад до колонії в Довжанську, поки не буде здійснено етапування до в'язниць або таборів у Росії. Зазвичай військовополонені повинні утримуватися відповідно до міжнародних норм і принципів Женевської конвенції. Один з тих, хто відбував покарання в українському закладі, поділився зі мною враженнями про умови утримання українських в'язнів у порівнянні з російськими військовополоненими. Це абсолютно різні реальності, і це жорстока реальність. Українські ув'язнені, які відбувають покарання за різні злочини, живуть у набагато гірших умовах, ніж їхні російські колеги. Декілька прикладів ілюструють цю ситуацію.

Утримання одного російського військового полоненого в Україні, за даними Міністерства юстиції (станом на 2023 рік), коштує понад 11 тисяч гривень на місяць (хоча вказується, що на українському загальновизнаному виділяється більша сума, по суті вона йде тільки на зарплату персоналу, а не на харчування чи медичне забезпечення).

Ця сума охоплює витрати на харчування, одяг, комунальні послуги та медичне обслуговування. З моменту початку 2022 року на утримання таборів для полонених було витрачено понад 294 мільйонів гривень. Найбільшу частину витрат складають витрати на харчування та побутові потреби ув'язнених. Варто зазначити, що фінансування з боку Червоного Хреста та міжнародних донорів значно підвищує загальні витрати, зокрема у сфері харчування та побуту, подвоюючи цю суму. Полонені росіяни мають можливість працювати, і їхній середній місячний заробіток у таборах коливається від 1,5 до 2 тисяч гривень. Хоча основне фінансування надходить з державного бюджету, частину витрат на харчування покривають міжнародні партнери та благодійні організації, зокрема Міжнародний комітет Червоного Хреста, тоді як зарплата персоналу виплачується з фонду заробітної плати.

Отже, Україна докладає всіх зусиль для забезпечення російським військовополоненим належних умов утримання відповідно до вимог Женевської конвенції.

Щодо перебування українських військовослужбовців на території Росії, то, як зазначено в оригіналі: "Точна офіційна інформація про вартість утримання одного українського військового в рублях РФ не розголошується, оскільки ця інформація є конфіденційною. Полонені проходять спеціальне утримання, а умови їхнього перебування регулюються Женевською конвенцією, що охоплює питання харчування, медичного обслуговування та безпеки."

У жовтні 2024 року тисячі українських військових і цивільних осіб опинилися в російському полоні (точна кількість залишається невідомою - прим. автора). Міжнародний комітет Червоного Хреста має право на перевірку місць утримання військовослужбовців (хоча, можливо, це не завжди так, і дані про кількість таких місць для українських військових залишаються незрозумілими - прим. автора). Часто організація скаржиться на труднощі з доступом до цих об'єктів. Інформація про фінансові витрати на харчування, одяг, побутові речі та комунальні послуги не розкривається.

Які враження ексув'язненого стосовно умов утримання українських в'язнів та російських військовополонених?

Росіянам завозять питну воду в ПЄТ-пляшках, навіть кілька видів, газовану, не газовану, різні марки, лікувальну, нашу - з під кран. У російських в'язнів (військовополонених) є усе, фрукти, овочі, м'ясо, цукерки, кава, чай, соки, сигарки, у наших цього немає, як не має стоматологів, МРТ, КТ, медогляду та іншого медичного обслуговування. Каша, кусень хліба, чай - це українцям. Вибір м'ясних блюд, гарячих, салатів, десертів, фруктів, цілодобове відвідування лікарів - це росіянам. Чому? Кажуть, що забезпечення росіян взяв на себе "Червоний хрест", але витрати на них внесено й до бюджету, тобто це й витрати України такі самі, як витрати на українську в'язню, але забезпечення різне.

Саме через це у в'язницях спостерігається високий рівень захворюваності на туберкульоз, що вже стало своєрідним "професійним" недугом для осіб, які перебувають у слідчих ізоляторах чи виправних колоніях. Правозахисники на Донбасі ще раніше документували численні випадки порушення прав ув'язнених, а також неналежні умови харчування та утримання, разом з відмовами у медичному обслуговуванні та численними запитами працівників колоній про лікування туберкульозу. Це свідчить про наслідки радянської системи, яка сприяла формуванню нелюдських умов для відбування покарання.

Отже, в'язень — це особа, яка понесла покарання за вчинення злочину. Проте чому ж тоді нашим вбивцям надаються легші умови? Де ж тоді повага до людини та її право на гідні умови утримання? У Європі, наприклад, в'язні перебувають в інших умовах, адже там цінують людську гідність і право на гідне життя навіть у в'язниці. В Україні ж, на жаль, повага виявляється лише до тих, хто прийшов до нас з наміром вбивати.

У 2024-2025 роках вартість утримання одного ув'язненого в Україні становитиме приблизно 14 000 - 14 165 гривень на місяць, що значно перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Більша частина цих витрат (близько 70%) йде не на потреби ув'язнених, а на зарплати працівників кримінально-виконавчої служби. Інші витрати включають оплату комунальних послуг і забезпечення побутових потреб, таких як харчування. Наприклад, для одного ув'язненого з Росії витрати на харчування складають близько 10 000 гривень на місяць (приблизно 330 гривень на день), тоді як для одного українця ця сума становить лише близько 100 гривень на день.

В яких умовах перебувають українські військовополонені в Росії? Чому "Червоний хрест" не надає звітів про це, і чому не забезпечує наших людей водою та фруктами в російських в'язницях? Наші полонені повертаються додому виснаженими, з ознаками тортур і голоду, і багато з них гинуть через хвороби та наслідки жахливих умов утримання: холод, голод і тортури.

Я не стверджую, що нам слід тримати російських військовополонених в жахливих умовах або позбавляти їх їжі. Звичайно, ми європейці, маємо гуманні цінності та прагнемо толерантності. Проте чи можемо ми забезпечити однакові умови утримання для українців і росіян у в'язницях?

Яким чином можна розпочати вплив на Росію, щоб міжнародні правозахисні організації могли оцінювати та документувати умови утримання українських військових у російських таборах і в'язницях до моменту обміну?

Чи не варто передати міжнародним організаціям списки полонених "азовців", аби їхні представники могли відвідати всі в'язниці та табори, де після винесення вироку тримають наших бійців? Адже судять не лише "азовців".

Я також описувала, як проходять судові процеси в Ростовській області.

Ростовський суд 10 грудня 2025 року ухвалив рішення щодо солдата 12-ї бригади спецпризначення "Азов" Валерія Єремєєва, який був захоплений у полон під час оборони Маріуполя на Донеччині. Російський суд визнав його винним у нібито вбивстві мирного жителя, що стало основою для обвинувачення. Сержанта, який відповідав за матеріальне забезпечення полку "Азов", засудили до 22 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. На проведення "розслідування" знадобилося півтора місяця.

У цьому році "ксерокс" Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону знову засудив бійця українського підрозділу "Азова" Олександра Азарова до 18 років відрахування волі за сфабрикованими звинуваченнями "участь у терористичній спільноті та навчанні тероризму". Звинувачень у конкретних злочинах, зокрема проти цивільного населення, його не перед'являли, у полон захисник потрапив у травні 2022 року в Маріуполі. Справа 39-річного Олександра Азарова дійшла до суду у грудні й нашвидкуруч була висвітлена приблизно за місяць.

Ось як виглядає система правосуддя в Росії. Саме так там карають людей, яких у ОРДЛО затримують за доносами через "співпрацю з СБУ".

Щодо суддів Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону, які штампують вироки нашим героям "азовцям", я писала про необхідність переведення їх щодо персональних санкцій, внесення їх у "Миротворець" та надання їх у розшук, як міжнародних злочинців, але...

У листопаді 2025 року Європейський Союз запровадив обмежувальні заходи проти кількох осіб з Ростовської області за їхню участь у катуваннях українських військовополонених та репресіях. Зокрема, під санкції потрапили керівники СІЗО №2 в Таганрозі та представники місцевої пенітенціарної системи. Водночас, судді Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону не були включені до списку санкцій. Відомості про конкретні прізвища суддів не згадуються, оскільки основна увага приділяється пенітенціарній системі. Тим часом ростовські судді, здається, продовжують безтурботно купувати нерухомість у Єгипті, Туреччині та інших країнах, немов нічого й не сталося.

Санкції повинні бути впроваджені щодо кожної конкретної особи, включаючи її прізвище, адресу, фотографію та інформацію про її сім'ю, а не залишатися абстрактними.

Особи з 38-ї колонії в місті Довжанськ, Луганської області, не зазнали жодних покарань чи переслідувань і продовжують декатувати та утримувати "азовців" перед їх етапуванням до судів у Ростові.

У цих словах "але" так багато, що інші втрачають надію. Тому я звертаю увагу на фотографії наших хлопців, які перебувають за ґратами в Ростові. Мене пронизує біль від їхніх спустошених поглядів, і я відчуваю потребу зробити щось маленьке — нагадувати своїм читачам про наших полонених. Можливо, одного дня все зміниться, і теперішнє "не на часі" зникне, як і ганебна байдужість до тих, хто першим став на захист і затримав ворога, навіть на слабко підготовлених позиціях.

Я вивчаю їхні історії. Ці вироки — довічне ув’язнення або 20 років — змушують усвідомити, що нам ніколи не судилося побачити їх живими. Як же це важко сприймати рідним. 20 років у російських тюрмах — це фактично вирок без можливості на виживання.

Тому я не можу змиритися з безмовністю щодо "азовців" та інших українських військових, що опинилися в полоні.