Опозиція або кремлівські агенти? Хто такі "добрі русскіє" і що українцям слід очікувати від них?
Як російські "ліберали" здобувають підтримку за межами країни, залишаючи свої імперіалістичні погляди, -- тема для дискусії.
Чи дійсно в Росії існує ліберально-демократична опозиція? Наскільки можна вважати російські медіа в еміграції справжньо незалежними? Чи є українцям підстави довіряти росіянам, які публічно виступають проти режиму Путіна? Ці та інші питання стали темою обговорення під час круглого столу "Хороші росіяни: хто вони?", який був організований Генеральною дирекцією з обслуговування іноземних представництв (ГДІП). Учасники заходу розглянули феномен "хороших росіян" у контексті гібридної війни, що ведеться Москвою проти України та Заходу.
Подію модерував Володимир Огризко, ексміністр закордонних справ України у період з 2007 по 2009 рік та керівник Центру дослідження Росії. В обговоренні взяли участь народний депутат Олег Дунда, журналіст Роман Цимбалюк, публіцист і телеведучий Віталій Портников, заступник генерального директора телеканалу "ATR" Айдер Муждабаєв, директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко, а також аналітикиня цього ж інституту, співавторка книги "Деконструктори правди" Наталія Стеблина.
На початку дискусії Володимир Огризко розповів, що він як очільник Центру дослідження Росії намагався зрозуміти, як і коли виникла формула "хорошиє русскіє". Вдаючись до пошуку у відкритих джерелах, зокрема і за допомогою штучного інтелекту, він знайшов чимало версій. Згідно з деякими, вперше це формулювання використав Володимир Маяковський, інші стверджують, що це поняття створив американський письменник 1950-х років або ж воно з'явилося вже під час повномасштабної війни в Україні. Немає точного визначення, хто такі "хорошиє русскіє". Найкоротший опис -- це поняття, тотожне до поняття "російські ліберали", а також це росіяни, які проти війни в Україні та політики Путіна.
Огризко виокремив вісім запитань, які, на його думку, здатні допомогти розрізнити справжніх російських лібералів від тих, хто лише використовує це поняття в своїх інтересах:
"Звісно, у кожної нації, яка відчула на собі "російський лібералізм", виникне набагато більше питань. Але від їхніх відповідей залежить, яку "прекрасну Росію майбутнього" вони збираються будувати -- таку саму, яка є сьогодні, тільки з собою на чолі? Чи може, Росію, яка через кілька поколінь зможе, спокутувавши свої гріхи перед багатьма народами світу, поступово наблизитися до того, що називається справжнім лібералізмом та демократією? Зараз "хороші русскіє" дуже активно працюють на Заході, просувають свої псевдоліберальні наративи. І на превеликий жаль, Захід ці наративи сприймає за чисту монету та підтримує цих людей фінансово та політично.
Згідно з інформацією, яка до мене надійшла, деякі представники Державного департаменту неофіційно ділилися з нашими колегами, що так звані "хороші русскіє" нещодавно надали кілька десятків варіантів для завершення війни. Звичайно, ці пропозиції виходять з російських інтересів. Це своєрідна ліберальна опозиція, яка працює виключно на користь імперських інтересів їхньої "батьківщини". Тому ми не можемо дозволити Заходу знову потрапити в ту ж пастку, в якій він опинився на початку 90-х. В результаті ми можемо отримати ту ж агресивну Росію, але з іншими назвами", -- зазначив Володимир Огризко.
Роман Цимбалюк, Айдер Муждабаев, Володимир Огризко, Олег Дунда, Світлана Єременко.
Журналіст Роман Цимбалюк, який протягом 13 років працював кореспондентом у Москві, поділився своїми думками щодо виборів у Росії. Він зазначив, що з 2014 року російські ліберали фактично створюють ілюзію виборчого процесу: "На мою думку, справжня опозиція — це ті особи, які теоретично можуть отримати владу в країні. Позиція 'хороших русскіх' мало чим відрізняється від кремлівської, що ще раз підтверджує, що ці люди грають на боці ворога. В Росії їхній вплив дорівнює нулю. Коли вони влаштовували 'хороводи' по московських бульварах (протести проти фальсифікацій виборів в Росії — 'ДМ'), їхнє значення також не змінилося. І, напевно, однією з їхніх цілей, окрім легітимізації російської влади, є демонстрація того, що ситуація не така вже однозначна. Власне, це група людей, які займаються імітацією політичної активності, адже якщо проводити акції навколо російського посольства в Берліні, у Москві від цього нічого не зміниться".
Володимир Огризко звернувся до Віталія Портникова, котрий довгий час працював у російських ЗМІ, з питанням про те, що спричиняє сучасний імперський настрій у Росії. Цей феномен змушує навіть (псевдо)ліберальні кола стверджувати, що країна повинна охоплювати території від Балтійського моря до Тихого океану.
За словами Портникова, це пов'язано з самою моделлю державності, а також із просочуванням спецслужб у всі сфери життя суспільства: "Ми маємо зрозуміти не те, як це виглядало з часів Карамзіна чи імперії Романових, а чому це виглядає так зараз? Як сучасна Росія перетворилася на державу з імперським фантомним мисленням?
Я став свідком зародження перших незалежних медіа в Радянському Союзі, коли в Україні панувала повна ізоляція, і надія на порятунок зводилася лише до Москви. Перші українські товариства формувалися не в Києві, а саме в Москві. Там же з'явилися перші незалежні видання та радіостанції, а також розпочалися протести проти комуністичного режиму. Російський народ виступив авангардом демократичного руху в той час, коли в Україні фактично не було жодних ініціатив, за винятком трьох галицьких областей.
Проте існує ще одне надзвичайно важливе питання, яке тоді залишилося поза нашою увагою. Як саме все це відбувалося? Якими були демократичні засоби масової інформації? Хто стояв за їх створенням і з якої причини?
Журналіст підкреслює, що ініціатором створення незалежних газет у Москві стала Московська рада, де, здавалося б, перемогли демократичні сили. "Головними фігурами ради були Гавриїл Попов і Сергій Станкевич, які в подальшому виявилися представниками абсолютно різних політичних поглядів. Вони також сприяли створенню радіостанції "Ехо Москви", – зазначав Портников. – А як виникла незалежна інформаційна агенція "Інтерфакс"? Спочатку вона функціонувала в рамках іномовлення радянського радіо. Коли цю агенцію усунули з іномовлення, їй надали два офіси: один у ЦК КПРС, де працював Аркадій Вольський, який згодом став спонсором Леоніда Кучми на виборах 1994 року, а інший – у Білому домі під керівництвом Бориса Єльцина. Проте ми завжди вважали цю агенцію незалежною, і відкриття її українського відділення вважалося значним досягненням, хоча це насправді не було нашим успіхом".
За його словами, в Україні спостерігався менший рівень проникнення спецслужб у суспільство, оскільки, на відміну від Москви, КДБ тут функціонував більш обмежено і як псевдодержавна структура: "Більшість осіб, яких ми можемо вважати російськими лібералами, насправді завжди мали зв'язки з різними підрозділами однієї й тієї ж організації. У Києві існував центр під керівництвом політолога Бондаренка, куди регулярно приходили наші експерти для участі в дискусіях. А сам Бондаренко виявився звичайним офіцером російського ФСБ, надісланим сюди для виконання завдань. Тобто, куди вони могли дістатися, туди й прийшли, тоді як у Росії вони залишалися на місцях з самого початку. З одного боку, спецслужби контролювали консервативні сили, а з іншого – так званих лібералів. Ті, хто дійсно дотримувався демократичних принципів у Росії, часто змушені були платити за це власним життям".
Віталій Портников зазначав, що імперські настрої серед росіян виступають як своєрідна компенсація за брак прав та особистих можливостей, що підживлюється впливом однієї організації, яка діє на суспільство з різних сторін. Раніше такою організацією була Комуністична партія, а зараз – Федеральна служба безпеки. Коли людина звертається до консерваторів або патріотів, їй пропонують ідеї на кшталт "Велика імперія, русскій марш". А якщо вона обирає ліберальний шлях, зустрічає Анатолія Чубайса, який просуває концепцію ліберальної імперії.
У російських політичних колах існує думка, що обговорення прав народів Росії є абсолютно абсурдним, -- зазначив Портников. -- Мої колеги з Москви ставилися до цього питання з відвертим зневагою, вважаючи, що неможливо писати про політичні реалії Татарстану, Башкортостану чи Карелії. Проблема полягає не лише в тому, що ми вважаємо ці регіони частиною російської політичної дискусії, а й у тому, що самі росіяни, незалежно від своїх поглядів, не бажають вести з ними діалог. Я, як людина з іншої країни, що не має до цього жодного стосунку, намагаюся привернути увагу до питань, якими мали б займатися російські ліберали: русифікацією, знищенням національної самосвідомості, мобілізацією корінних народів Росії, фактичним очищенням територій. Щоб змінити цю ситуацію, необхідно провести денацифікацію Росії, звільнити її від впливу представників спецслужб, таких як Федеральна служба безпеки та Служба зовнішньої розвідки, які діють як у Москві, так і за її межами, від Луб'янки до Нью-Йорка.
Володимир Огризко зазначив, що думка Віталія Портникова перегукується з висловлюванням Айдера Муждабаєва: "Російські ліберали – це підрозділ ФСБ у відрядженні". Водночас він підкреслив, що не всі "хороші росіяни" мають зв’язки зі спецслужбами, наводячи приклади Гаррі Каспарова, Андрія Піонтковського, Ігора Ейдмана та Катерини Марголіс. Огризко вважає, що ці особи залишили Росію та не бояться висловлювати свої думки за кордоном. Проте він зауважив, що російські опозиціонери часто конфліктують між собою і, насправді, представляють лише свої власні інтереси, а не голос народу.
Айдер Муждабаєв зазначив, що Огризко перелічив майже всіх справжніх російських лібералів: "Якщо додати ще кількох інтелектуалів з кола Гаррі Каспарова, то можна буде підвести риску. На мою думку, з часів Івана III російська опозиція ніколи не виглядала так близько до повного нуля".
Він підкреслював, що українці повинні на найвищому рівні роз'яснювати своїм міжнародним партнерам, у чому полягає проблема з "добрим русскими".
"На Заході існує значний дефіцит офіційної української позиції. Багато прихильників України стикаються з ситуацією, коли їхні уряди висловлюють: 'Ну, у нас є ліберальні фігури, наприклад, Навальний у Вільнюсі, або інші особи в Берліні, а в Амстердамі навіть існує телеканал 'Дождь', заснований Медведєвим.' Але при цьому вони не враховують важливі деталі. Навальний мав ксенофобські погляди і фактично підтримував рашизм, але ця інформація часто ігнорується. І цей 'цирк' продовжує успішно 'гастролювати' як з комерційної, так і з політичної точки зору. Для того, щоб змінити цю ситуацію, необхідні чіткі заяви від українських політиків та Міністерства закордонних справ, проте наразі панує мовчання і відсутня системна діяльність. Я вважаю, що в кожній країні, де українська громада присутня, має бути призначений посол або лідер спільноти, який міг би пояснювати місцевій владі та медіа українську точку зору." — висловлює свою думку Айдер Муждабаєв.
Директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика, Світлана Єременко, охарактеризувала російську опозицію як беззубу, інфантильну та проімперську: "На мою думку, в Росії немає справжньої ліберально-демократичної опозиції, оскільки відсутні протестні акції та рішучі дії, як у самій Росії, так і за її межами. Ті ж росіяни, які видають себе за опозиціонерів, насправді є просто емігрантами, що живуть за кордоном і прагнуть уваги та фінансової підтримки з боку Західних країн".
Дослідниця згадала про ініціативу Юлії Навальної під назвою "Полудень проти Путіна", в рамках якої росіян закликали о 12:00 вийти на вулиці. Це дало змогу створити ілюзію значної участі виборців на дільницях, що в свою чергу сприяло легітимації виборів.
"Чи то марш у Берліні. На мою думку, це не стільки акт підтримки України чи рішучого протесту, скільки чергова спроба показати себе жертвами та залучити більше фінансування. Вони намагаються переконати Захід, що винен лише Путін, а не російський народ. Лякають можливими наслідками, такими як етнічні чистки або громадянська чи ядерна війна, якщо Росія розпадеться," -- висловила свою думку Світлана Єременко.
Вона вказала на Катерину Шульман як на одну з "опозиціонерок в екзилі". Незважаючи на те, що Шульман є освіченою і розумною політичною блогеркою, яка сама себе визначає як іноагентку і жертву режиму, Єременко зазначила, що вона не вважає за потрібне засуджувати окупантів, проявляє відсутність емпатії до українців і не усвідомлює агресивної політики Росії, що триває вже століттями.
Маючи можливість звертатися до міжнародної аудиторії, вона мандрує світом, проте не закликає до активних дій для припинення дій Путіна та війни в Україні. Натомість, вона стверджує, що режим Путіна не є найгіршим у світі. Для неї Крим, як і для багатьох росіян, є "подарунком і святом". Вона відкидає ідею колективної відповідальності росіян, вважаючи це фашизoidною концепцією.
Це лише один з багатьох випадків. Я вже не згадую про те, що говорить Кац у своїх відеороликах. У одному з інтерв'ю його запитали, чи підтримує він Україну. "В якому контексті?" — запитав Кац. Ведучий уточнив, чи слід Україні надавати військову допомогу, на що він відповів: "У мене немає з цього приводу жодної думки", — поділилася Світлана Єременко.
Протягом останніх двох років Інститут демократії імені Пилипа Орлика проводив дослідження російських ліберальних медіа, які позиціонують себе як незалежні, таких як "Дождь", "Медуза", "Медіазона" та "Живой гвоздь". Результати роботи дослідницької групи під керівництвом Наталії Стебліної та Ірини Авраменко були зібрані у книзі під назвою "Деконструктори правди. Як російські опозиційні медіа висвітлюють Велику війну Росії проти України".
Аналітикиня Наталія Стеблина розповіла, що вивчаючи російські медіа, вони дійшли висновку, що для них не існує такого поняття як "факт": "Російські опозиційні медіа та лідери думок виконують одну з головних задач кремлівської пропаганди. Вони занурюють свою аудиторію в таку інформаційну трясовину, де немає можливості спертися на щось конкретне, на якийсь факт або на якусь правду".
В ефірі "Дождя" ведучий, коментуючи "загострення ситуації на Донбасі", просто зачитував інформацію з різних джерел, включаючи телеграм-канали та офіційні російські ресурси, без будь-якої фільтрації. Після цього він зазначив: "Верифікувати все це досить важко. Ми обговорюємо обстріли, але це не гарантує, що вони дійсно мали місце. Надходящі повідомлення потребують перевірки". Наталя Стеблина підкреслює, що журналісти зазвичай не повинні транслювати непідтверджену інформацію. Лише під час термінових подій може з’явитися попередня інформація, яка потім підлягає перевірці.
Однак, цим способом вони акцентують увагу не лише на ситуації в Україні, а й на подіях, що відбуваються в Курській області. Інформацію про ці події вони черпають з російських повідомлень у соціальних мережах. Це означає, що вони передають інформацію від місцевого чиновника та демонструють, які коментарі залишають користувачі.
"Це дуже дивно. Просто уявіть собі, якби місцеві київські медіа робили новини з коментарів, які пишуть кияни під дописами Кличка. Але для них це нормально. І це теж версії, з яких можна сформувати ту картину, яку ти сам хочеш", -- пояснювала Стеблина.
Вона казала, що згідно з наративом, який поширюють російські ліберальні медіа, українці, які виступають за знесення пам'ятників Пушкіну або поділяють тезу про колективну відповідальність росіян за велику війну, -- є українськими нацистами.
У новинах "Живого гвоздя" окуповані території України називають "нові регіони" або "приєднані території". "Медуза" пише про Крим як про "території, які США не визнають російськими". Експертка Олена Попова в етері "Живого гвоздя" сказала, що Донбас -- це "нематерикові території". Вочевидь, малося на увазі, що є "материкові" території, тобто Росія.
Наталя Стебліна зазначає, що головна емоція, яку прагнуть викликати російські медіа у зв'язку з російськими окупантами, — це співчуття. Після підриву Каховської ГЕС найбільш вживаним терміном для опису причин цієї події в російських ЗМІ стало "знищення", оскільки російські ліберали вважали, що гребля зазнала руйнування самостійно, і ніхто за це не несе відповідальності.
Докладну інформацію про дослідження Інституту демократії на честь Пилипа Орлика можна знайти за цим посиланням.
Володимир Огризко сказав, що ця книга може бути корисним інструментом, із яким українські політики та дипломати можуть виходити в медіа, політичні кола та громадські організації за кордоном. Він запитав народного депутата Олега Дунду, як Україна має працювати з західною елітою.
"Рівень знань і розуміння нашого регіону у Вашингтоні та Європі знаходиться на нульовій позначці. Вони не мають уявлення про Російську імперію та не усвідомлюють ситуацію в Україні. Через це вони передбачали, що Київ упаде за три дні або тиждень. Однак це також наша провина — ми не налагодили ефективну комунікацію і не надали їм необхідну інформацію, залишивши їх у невіданні," — зазначив Дунда.
Щодо російської опозиції він говорив, що "хороших русскіх" для українців немає, а є "корисні русскіє". Наприклад, коли нині загиблий власник військового угруповання "Вагнер" Євген Пригожин почав похід на Москву, він не став проукраїнським, але робив речі, корисні для України.
Дунда також поділився, що з 2022 року співпрацює з Фондом захисту прав людини Гаррі Каспарова. Якщо на початку вони лише визнали Крим українським, то сьогодні вже ведуть відкриті дискусії про можливий розпад Росії. Під час першої пресконференції Іллі Яшина, Володимира Кара-Мурзи та Андрія Пивоварова після їх звільнення, вони піднімали питання скасування санкцій проти Росії та можливих переговорів. Однак, завдяки активності української громади в соціальних мережах, їм довелося протягом доби вибачитися та заявити, що їх слова були неправильно витлумачені.
"Нам потрібно по кожній країні мати соціологічне дослідження, щоб розуміти, на які кнопочки тиснути. Ми маємо інтегрувати туди наших експертів, які були б присутні на всіх заходах і могли пояснити ситуацію. Жоден захід, який стосується Росії, без України не має права проводитися.
Російська імперія зазнавала поразок щоразу, коли внутрішні процеси ставали хаотичними. "Чим швидше ми це зрозуміємо, тим менше наших солдатів загине на полі бою," — висловив думку Олег Дунда.
