Погляд на необхідність покарання за злочини | Еспресо
Українська спільнота висловлює глибоке обурення через безкарність злочинів, таких як жорстоке ставлення до дівчинки в Білій Церкві або випадки в Закарпатті.
Є стільки злочинів, що вони тиснуть на нас, змушуючи відчувати тяжкість їхньої ваги. Це вимагає не простих вибачень, а справедливого покарання, особливо в умовах війни.
Фактично, ми існуємо в часи, схожих на феодалізм, де заможні та впливові особи можуть ігнорувати закони, тоді як інші страждають від суворих наслідків. Сьогодні навіть гучний суспільний резонанс можна контролювати: нерідко це виявляється простим маніпулюванням, коли видимість розслідувань стає лише ілюзією, а бурхливі події перетворюються на затишну тишу.
Колись я займалася правозахисною діяльністю, і в наш офіс звернувся чоловік, чия донька стала інвалідом через неналежне лікування, а згодом його сина вбили в технікумі просто в коридорі на очах у інших студентів. Він пройшов через всі кола судового пекла, і, втративши надію, вирішив звернутися до Європейського суду з прав людини. У нас була можливість безкоштовного оформлення документів. Одного разу цей батько прийшов до нас і, дивно усміхаючись, розповів: "Я пам'ятаю, як через кілька днів після похорону сина їхав на роботу в трамваї і побачив його свіжу могилу на цвинтарі. І раптом до мене дійшло, що це ж мій син там спочиває. Ось тоді я зрозумів, що його вже немає".
Ознайомтеся також з: Походження страху
Умисне вбивство списали на нещасний випадок (сам себе вдарив), бо дирекція технікуму не хотіла псувати імідж навчального закладу й відповідати за злочин, скоєний під час навчального процесу. А соціальних мереж, які зараз є дієвим способом боротьби за справедливість, тоді ще не існувало.
Існує поширений "аргумент" на підтримку неповнолітніх правопорушників: що ув'язнення лише погіршить їхню поведінку і зробить їх ще більш небезпечними після звільнення. Найімовірніше, це справдиться — наша пострадянська пенітенціарна система, як і багато інших, функціонує за принципом "павуків у банці". Проте злочин буде покараний, а родина жертви отримає певну моральну компенсацію, якщо зможе вистояти до кінця, не піддавшись спокусі грошей чи погроз. Це стосується, наприклад, батька того хлопця, який щоранку проїжджав повз могилу свого сина.
Ці всі оповіді походять з життя простих людей, тих, хто є скромними та пригніченими жорстокою деградацією системи правосуддя.
Проте існують й інші розповіді. Ось, приміром, історія мого близького друга, учасника Майдану, який нещодавно пішов з життя через рак. Після побиття він став інвалідом і заробляв на життя, працюючи охоронцем. Звичайно, жоден з беркутівців не поніс покарання, і за 11 років залишається незрозумілим, чи вони взагалі ще живі.
Огляньте також: "Ця нація" або Україна?
Історія Володимира Вакуленка, письменника, який також постраждав під час подій на Майдані, вражає своєю трагічністю. Після отриманої травми голови його не прийняли навіть до територіальної оборони, а згодом він став жертвою рашистів в Ізюмі. За кілька днів до свого зникнення він написав мені: "Я ще трохи тут залишусь, щоб допомогти хлопцям, а потім повезу сина в Київ". Вражає, що його зрадили сусіди, і він передбачав це. Сьогодні на його трагедії спекулюють так звані патріоти з білосніжними пальтами, які розповідають в Європі про вбитого українського поета, хоча за життя остерігалися його як від радикала та націоналіста.
Якби не ті травми на Майдані, то мій знайомий Тарас Панів і Володимир Вакуленко були б першими в черзі до війська 24 лютого. І наближали б перемогу. А зараз усе рідше згадують і Небесну Сотню, і причетних до неї вбивць.
Зло привело до виникнення нового зла: безпринципність та бездіяльність влади, нехтування люстрацією, легковажність суспільства перетворилися на найбільш криваву й аморальну агресію з боку північного сусіда, що насправді є нічим іншим, як відвертим геноцидом.
Покаране бодай якось зло - це все одно краще, ніж те, яке сміється тобі просто в очі: а що ти мені зробиш? Це також про непокарані більшовизм і сталінізм, котрі зараз розкладають морально увесь світ, і він дедалі сильніше тхне трупом.
Читайте також: Хоронителі пам'яті совка
Людство, відколи існує, намагається вирішити, що сильніше - добро чи зло і чому зло так рідко вдається покарати. Церква дає відповідь: уже сам гріх є покаранням людини, вона карає себе сама. Щось у тому є, і річ зовсім не в сумлінні, яке у злочинця відсутнє, як і в тих, хто замикає собою харчовий ланцюжок, - рано чи пізно розплата настане, не обов'язково при житті родичів жертв і навіть їхніх нащадків. Бо це порушення гармонії у Всесвіті й воно карається виродженням і деградацією. Просто у релігії все це метафорично, й тому не сприймається атеїстами та лицедіями в театрі, як назвав наш світ ще Шекспір.
Проте наш обов'язок полягає в тому, щоб випередити злочинця, створивши такі умови, за яких він не зможе вчинити злочин. Адже йому буде страшно. Перед Законом — як тим, що зверху, так і тим, що живе в наших серцях. Зло ж, в свою чергу, самознищуване, адже воно завжди прагне більше.
Ексклюзивно для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
