Перший з гідністю: у Раді суддів України вшанували пам'ять загиблого колеги.

"Живе лиш той, хто не живе для себе,

"Хто бореться за життя інших"

(Василь Симоненко)

У Раді суддів України висловили шану загиблому колезі.

Війна... Це слово викликає жах і страх, адже воно несе в собі руйнівну енергію, що приносить горе, страждання та невимовний біль. Найбільшу цінність, яку вона відбирає у людства, — це життя. Конфлікт між Росією та Україною триває з 2014 року, а з 24 лютого 2022 року перетворився на повномасштабну війну.

Протягом усіх цих років, у нашій боротьбі з агресором, ми, на жаль, втрачаємо відважних, сильних, відданих Україні, розумних і мудрих людей — справжніх героїв. Їхні імена залишаться навіки в історії нашої нації. Серед них вже є ім’я нашого колеги, Героя, для якого Україна та її майбутнє завжди мали першорядне значення.

16 листопада 2023 року, виконуючи бойове завдання на захист рідної землі та відстоюючи суверенітет, незалежність і територіальну цілісність нашої держави, загинув один з найвідданіших її синів – Анатолій Олександрович Нагорний.

Анатолій Олександрович Нагорний займає посаду голови Веселівського районного суду в Запорізькій області. Він мав можливість скористатися правом на бронь і продовжувати виконувати свої обов'язки у відносно безпечному Жовтневому районному суді міста Дніпра, куди його направили після окупації його району. Проте, незважаючи на наявність броні, Анатолій Олександрович вирішив добровільно приєднатися до бригади Гвардії наступу "Сталевий кордон". Після завершення початкового навчання в Центрі підготовки, він отримав призначення на посаду інспектора прикордонної служби ІІ категорії, ставши навідником-оператором 15-го мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України військової частини 1551.

Анатолій Олександрович загинув неподалік від села Сергіївка у Сватівському районі Луганської області, перебуваючи на першій лінії оборони, де до останнього моменту стримував агресію ворога. Хоча він був навідником, позиція "нуль" не була його основним місцем, проте він завжди надавав підтримку своїм товаришам безпосередньо на передовій – у окопах. Вибухова травма не залишила йому жодного шансу на виживання. Його відвага та самопожертва стали важливими факторами, які допомогли українським захисникам утримати зайняті позиції під вогнем супротивника. Анатолій Олександрович до останнього виконував свій професійний і моральний обов'язок перед побратимами, до останнього подиху свого життя.

Хто ж ця особа, що віддала своє життя заради України?

Анатолій Олександрович з'явився на світ 13 вересня 1966 року в селі Радісне, що належить до Покровського району Дніпропетровської області. У 1976 році його родина переїхала в Новоолександрівку, розташовану в Нововоронцовському районі Херсонської області, де він успішно завершив середню освіту. Після школи молодий чоловік вирішив продовжити навчання в професійно-технічному училищі в місті Дніпро, де здобув спеціальність токаря. Після завершення навчання його призвали на службу в Державну прикордонну службу, і він був направлений до Афганістану. Повернувшись додому, Анатолій працював єгерем у місцевому лісництві в селі Новоолександрівка протягом року.

У 1988 році Анатолій Олександрович розпочав навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету. Саме в цей період він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У шлюбі у них з'явилися діти: син Віктор і донька Оксана. У 1993 році він отримав диплом вчителя української мови та літератури, хоча його справжнє покликання полягало в юриспруденції.

Протягом десяти років він служив у Міністерстві внутрішніх справ у місті Дніпро та селищі Веселе Запорізької області. Під час своєї кар'єри він здобув освіту в Київській Вищій школі міліції та Харківському юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Це стало початком його нової професійної етапу. У жовтні 2003 року його обрали на посаду судді Веселівського районного суду Запорізької області, де він працював протягом 20 років, з них останні роки обіймав посаду голови суду.

Анатолій Олександрович мав можливість скористатися правом на захист. Він міг виконувати функції правосуддя в достатньо захищеному суді Дніпра, що давало йому шанс залишитися живим. Проте він не зміг залишитися осторонь у боротьбі свого народу з агресорами, які намагалися завоювати Україну. Російська навала прийшла з наміром вбивати, грабувати, ґвалтувати і знущатися з українців, позбавляючи їх права на життя в рідній країні та на вільний доступ до правосуддя й верховенства права.

Анатолій детально роз'яснив своїм близьким — дружині та дітям. Він вчинив саме так, як підказували йому серце і розум. Йому було зрозуміло, від чого він відмовляється і кого, а також що саме він йде захищати. Він усвідомлював все до дрібниць і не мав наміру нічого змінювати.

За проявлений героїзм у бою Указом Президента України від 23.02.2024 № 96/2024 Нагорного Анатолія Олександровича було нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно) та присвоєно звання "старший солдат".

Колеги знають його як людину з високими моральними цінностями, надійного професіонала, люблячого чоловіка, дбайливого батька та дідусю. Родина та друзі Анатолія Олександровича продовжують зберігати в пам'яті світло його спадщини, адже його життя було присвячене боротьбі за справедливість, мужності та захисту своєї Батьківщини.

Старший воїн! Председатель суда! Ваша милость! Нам приятно!