Повернення підозрюваних українців з-за кордону: яка ймовірність екстрадиції насправді?

Часто оголошення про розшук та заяви правоохоронних органів можуть створювати враження, що підозра за межами країни автоматично призводить до арешту в українському слідчому ізоляторі. Проте насправді міжнародні суди все частіше порушують плани прокурорів, і процеси екстрадиції можуть затягуватися на роки.

Ексклюзивно для Mind, партнер юридичної компанії GOLAW, адвокат і керівник кримінальної практики Ігор Глушко підготував аналітичну статтю, в якій детально розглянув функціонування цієї системи та пояснив, чому уявлення про неминучість повернення є лише міфом.

Дослідимо, які юридичні механізми використовують українські правоохоронці для репатріації осіб з-за меж країни, які етапи процесу необхідно пройти в цій процедурі та які варіанти правового захисту доступні на кожному з цих етапів.

Якщо в Україні проти вас було розпочато кримінальне провадження, і ви знаходитесь за межами країни, одне з перших запитань, яке може виникнути: чи мають українські правоохоронці можливість примусити вас повернутися в Україну?

Існує розповсюджене помилкове уявлення, що оголошення особи в розшук чи наявність підозри одразу призводять до екстрадиції. В дійсності, повернення громадянина з-за кордону є складним міжнародно-правовим процесом, в якому рішення українських органів влади є лише частиною загальної процедури.

Знання механізмів міжнародного розшуку, екстрадиції та процедур повернення осіб в Україну є надзвичайно важливим для розробки ефективної стратегії захисту ще до початку або активізації цих процесів.

Таким чином, механізм повернення підозрюваних громадян України з-за меж країни складається з взаємодії принаймні трьох рівнів:

* Національний рівень України: законодавчі акти всередині країни (Кримінально-процесуальний кодекс України, розділ 44);

Міжнародний рівень охоплює багатосторонні угоди, такі як Конвенція про екстрадицію 1933 року, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року, Конвенція ООН проти катувань 1984 року, а також Конвенції, що забезпечують захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Крім того, існують двосторонні міжнародні угоди. У випадку, якщо немає відповідного міжнародного договору, співпраця на міжнародному рівні може здійснюватися на основі принципу взаємності відповідно до статті 544 Кримінально-процесуального кодексу.

Внутрішні правові норми запитуваної країни можуть суттєво варіюватися в залежності від її правової системи, конституційних обмежень та традиційної судової практики. Тому те, що в одній державі вважається достатньою підставою для видачі, може виявитися недостатнім або навіть зовсім неприйнятним в іншій.

Як організована процедура: від пошуку до реальної передачі.

Будь-який процес "повернення" починається значно раніше, ніж надходить офіційний запит на екстрадицію. Першим етапом є оголошення підозрюваного в міжнародний розшук. Без цього кроку неможливо провести судове засідання заочно, тобто без участі особи, що називається спеціальним провадженням або in absentia. Також не можна заочно ухвалити рішення про запобіжний захід, який включає примусові заходи, такі як арешт чи внесення застави, що діють до винесення вироку.

Наступним кроком слідчий або прокурор формує постанову відповідно до статті 281 Кримінального процесуального кодексу та надсилає запит до українського бюро Інтерполу, функції якого виконує Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції. Коли стає відомо про місцезнаходження особи, яка розшукується, центральний орган України, а саме Офіс Генерального прокурора, офіційно звертається до відповідної держави з проханням про її видачу.

Механізм роботи Інтерполу. Інтерпол часто сприймають як глобальну поліцію, що сама по собі "заводить" та видає злочинців. Проте насправді він не займається затриманням чи видачею осіб; це, скоріше, велика інформаційна мережа, яка об'єднує поліцейські сили 196 країн, відсторонюючи політичні впливи. Згідно зі Статутом Інтерполу, ухваленим у Відні в 1956 році, стаття 3 забороняє будь-яку діяльність, пов'язану з політикою, військовими справами, релігійними або расовими питаннями. Тому запити правоохоронних органів, що містять такі мотиви переслідування, будуть відхилені Генеральним секретаріатом Інтерполу.

Працює Інтерпол через систему карток "повідомлення". Синє повідомлення - це прохання встановити місцеперебування особи. Червоне повідомлення (відоме як Red Notice) - прохання тимчасово затримати її для подальшої видачі.

Існує й альтернативний, більш оперативний метод, відомий як Diffusion: це пряме звернення українського бюро Інтерполу до певних вибраних країн, без необхідності офіційної публікації через Генеральний секретаріат.

"Міжнародний розшук" - проблематика у практиці. Парадокс, але в українському законі немає чіткого визначення, що таке "міжнародний розшук". Через це суди розходяться в тому, що вважати достатнім, аби визнати людину такою, що перебуває в такому розшуку.

Є, принаймні, три різні підходи:

* достаточно одной лишь постановки следователя;

* або рішення слідчого, внесення інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань та відправлення запиту до Інтерполу;

* або ж тільки що опублікованого червоного сповіщення.

Це не лише теоретичне обговорення – ці процесуальні нюанси впливають на те, яким чином можна уникнути наступної, значно серйознішої процесуальної плутанини.

Ухвала про тримання під вартою виступає важливою підставою для проведення екстрадиції, що створює певну колізію. Для того, щоб Інтерпол опублікував червону картку, необхідно наявність дійсного судового рішення про арешт підозрюваного. Ця вимога не є частиною традиційного тексту, адже стаття 12 Євроконвенції про видачу 1957 року використовує більш загальне поняття "ордер на арешт". Натомість, вона базується на регуляторних документах Інтерполу, зокрема на статті 83 Правил обробки даних (IRPD), яка вимагає рішення від "судової влади". Однак українське законодавство дозволяє заочний розгляд клопотання про арешт лише за умови наявності доказів міжнародного розшуку, який, на думку частини юристів, може підтверджуватися саме червоною карткою.

Виникає парадоксальна ситуація: для отримання картки необхідна ухвала, а для ухвали – картка. Практичним рішенням стало визнання судом рішення слідчого як достатнього доказу того, що особа перебуває в міжнародному розшуку (перший підхід, описаний раніше), що відповідає позиції Вищого антикорупційного суду (ВАКС) у справі №991/640/26 (ухвала від 10 лютого 2026 року).

Водночас, Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду у справі № 991/3010/19 (ухвала від 04.02.2020) підтверджує, що згідно з Наказом Міністерства юстиції України від 19.08.2019 № 2599/5, рішення компетентного суду про утримання під вартою є законною підставою для проведення екстрадиції і має безстрокову дію. Таким чином, його наявність є не "опцією", а обов'язковим елементом цього процесу.

Офіційний запит про видачу. Безпосередньо офіційний запит надсилає залежно від стадії справи або Офіс Генерального прокурора (поки триває слідство), або Міністерство юстиції (коли справа вже в суді чи йдеться про виконання вироку). Вимоги до запиту в різних країнах різні, але суть скрізь однакова: він має переконати іноземну владу, що переслідування обґрунтоване й причин для відмови немає. Якщо в запиті бракує бодай одного обов'язкового елемента, його можуть повернути, навіть не розглядаючи по суті.

Важливо розуміти, що червоне повідомлення Інтерполу не є запитом на видачу особи. Воно не зобов'язує країни видавати когось; кожна держава самостійно вирішує, як реагувати на таке повідомлення, керуючись власними законами та міжнародними угодами (ст. 82, 87 IRPD). Насправді, основна мета червоного повідомлення значно скромніша — це швидке виявлення особи та, за необхідності, тимчасове обмеження її свободи до моменту надходження або розгляду офіційного запиту на видачу.

Іншими словами, хоча червоне повідомлення Інтерполу зазвичай розглядається як ознака неминучості екстрадиції, воно не є безпосереднім підтвердженням автоматичного процесу видачі особи.

Тимчасовий арешт та арешт для екстрадиції. Особи, які перебувають у розшуку з метою видачі, можуть бути затримані за межами країни. Важливо при цьому розуміти різницю між цими двома видами "арештів".

Перший, тимчасовий арешт, застосовують одразу після затримання, ще до офіційного запиту про екстрадицію. Він і справді тимчасовий: максимум 40 діб (або інший строк за договором). Якщо за цей час запит не надходить - людину зобов'язані відпустити.

А щойно запит приходить, цей арешт автоматично "згоряє", і його змінює другий - екстрадиційний арешт, підставою для якого є вже сам запит про видачу. Він може тривати значно довше, аж до вирішення питання про екстрадицію особи та фактичної її передачі (наприклад, за українським законом - до 12 місяців).

Аналіз запиту в іншій країні та фактична його реалізація. Після надходження запиту його оцінює суд або інший компетентний орган даної держави відповідно до своїх внутрішніх норм. У міжнародних угодах не встановлено уніфікованих термінів — в одних випадках це може зайняти кілька тижнів, а в інших — понад рік. Особи мають право оскаржити рішення про екстрадицію в судах країни, що запитує, що може значно затягнути процес.

На цьому етапі відбувається реалізація ключових механізмів, що забезпечують захист від екстрадиції. Однак практика показує, що успішність такого захисту часто визначається не тільки діями, вжитими після затримання або отримання документів, але й підготовкою, яка була здійснена заздалегідь.

Своєчасний аналіз кримінальних справ в Україні, оцінка ризиків, пов'язаних з екстрадицією, формування правової стратегії та координація з адвокатами в різних юрисдикціях часто визначають подальший хід екстрадиційного процесу та доступні можливості для захисту особи. На цьому етапі вирішується основне питання: чи буде особа фактично екстрадована в Україну, чи ж її видача буде відмовлена.

Коли можуть відмовити у наданні?

Тепер перейдемо до суті, яка є ключовою для загального розуміння ситуації. Як міжнародне право, так і законодавство багатьох держав надають вагомі аргументи для відмови у видачі. Умовно їх можна класифікувати на дві основні категорії:

До абсолютних підстав належать:

* Загроза жорстокого поводження, катування або дій, що принижують людську гідність. Особа не буде видана, якщо існують обґрунтовані підстави вважати, що після її передачі їй загрожують катування чи інші форми жорстокого поводження. Це прямо забороняється статтею 3 Конвенції про захист прав людини, а також статтею 3 Конвенції ООН проти катувань.

* Закінчення строків давності. Видачі не буде, якщо за злочин уже не можна судити чи покарати через сплив часу - так званих строків давності. Причому строки перевіряють за законами обох держав одночасно.

Принцип ne bis in idem, що в перекладі означає "не двічі за одне й те саме", встановлює, що особу не можна судити повторно за дії, за які вона вже отримала остаточний вирок – або винуватості, або виправдання.

Класифікація злочинів як політичних або військових. Такі злочини не підлягають екстрадиції. Проте існує суттєвий виняток: тероризм та сучасні воєнні злочини не вважаються "політичними" згідно з чинними конвенціями.

* Наявність статусу біженця або альтернативної форми міжнародного захисту. У цьому контексті діє принцип non-refoulement, який забороняє повернення особи в місця, де її життя, свобода чи безпека можуть бути під загрозою.

До дискретних підстав можна віднести:

* Питання громадянства запитуваної країни: майже всі держави світу, включаючи практично всі країни Європейського Союзу, згідно з їхніми конституціями або законами, не видають своїх громадян. Однак, якщо відмова від екстрадиції базується на цій підставі, це зазвичай призводить до певних наслідків: якщо це передбачено договором, країна зобов'язана сама розглядати справу цієї особи (це відоме правило aut dedere aut judicare - "видай або суди сам").

* Ризик застосування смертної кари. Якщо за злочин загрожує смертна кара, а в запитуваній державі її не застосовують, людину можуть видати лише тоді, коли отримають надійні гарантії: страту не призначать або не виконають.

* Вчинення правопорушення на території запитуваної держави: країна має право відмовити, якщо злочин повністю або частково стався на її території.

Кримінальне переслідування за одне й те саме правопорушення може бути зупинено, навіть якщо держава вже веде справу проти особи за цей злочин.

* Закриття або відмова у відкритті кримінального провадження в зазначеній країні: у випадку, якщо місцеві органи вирішили не ініціювати справу або вже завершили її, це може стати підставою для відмови у видачі.

Протягом тривалого часу така позиція вважалася безумовною причиною для відмови у видачі. Проте ця практика поступово змінюється. Сьогодні у багатьох юрисдикціях суди все частіше звертають увагу не на загальну ситуацію в країні, а на конкретні деталі справи. Зокрема, важливими можуть бути надані Україною індивідуальні гарантії стосовно умов тримання особи, такі як вказівка на певну установу, здатну забезпечити належний рівень безпеки, доступ до незалежного моніторингу та інші перевірені забезпечення.

Отже, метод, який на початку 2022 року часто призводив до автоматичних відмов в екстрадиції, поступово змінюється на більш детальну оцінку ризиків у кожному окремому випадку.

Існує також суто технічний аспект, який може стати на заваді видачі — це випадок, коли сам запит оформлений неналежним чином. Судові інстанції та органи запитуваної країни ретельно аналізують, чи відповідає запит вимогам міжнародних конвенцій і національного законодавства: чи включені всі необхідні дані про особу, чи коректно кваліфіковано злочин, чи надано повний текст відповідних норм кримінального права, а також чи підтверджено терміни давності. Такі формальні недоліки можуть стати підставою для повернення запиту без його суттєвого розгляду.

Окрім підсумків

Кожен етап цієї процедури має свої специфічні процесуальні аспекти, а рішення щодо екстрадиції завжди приймаються компетентними органами країни, до якої звертаються, з урахуванням як міжнародних зобов'язань, так і умов конкретної справи. Тому своєчасна оцінка ризиків, пов'язаних з екстрадицією, ретельний аналіз матеріалів кримінальної справи та розробка узгодженої стратегії захисту як в Україні, так і за її межами є надзвичайно важливими для забезпечення прав та інтересів особи.