Правові норми, судові рішення та фактична ситуація: як в Україні борються з безкарністю за злочини, скоєні проти журналістів.
Учасники тренінгу Ради Європи розглянули питання, пов'язані з розслідуваннями атак на журналістів, аналізували практику Європейського суду з прав людини, обговорювали доступ до інформації та виявлені недоліки у захисті свободи слова.
Часто справи щодо перешкоджання журналістській діяльності затягують, не розслідують належним чином або залишають без вироків. Зокрема, про випадки прямих погроз і навіть підпалу редакції нещодавно розповідала журналістка рівненського онлайн-медіа "Четверта влада" Мирослава Примак.
Для підвищення здатності правоохоронних органів адекватно реагувати на виклики, що виникають, було організовано навчальний семінар на тему "Захист професійної діяльності журналістів та свободи слова в Україні: боротьба з безкарністю". Ця ініціатива реалізована спільно з Міністерством культури України в рамках кампанії Ради Європи "Журналісти мають значення". У заході взяли участь представники медіа, правоохоронних органів та прокуратури.
Серед учасників заходу були такі відомі особистості: журналістка рівненського онлайн-видання "Четверта влада" Мирослава Примак, голова громадської організації "Детектор медіа" Наталія Лигачова, представниця Міністерства культури України Дар'я Теребей, медіаюристка та експертка Ради Європи Людмила Опришко з ГО "Платформа прав людини", фахівець з доступу до публічної інформації Тетяна Олексіюк, яка також є віцепрезиденткою Групи спеціалістів із доступу до офіційних документів під Конвенцією Тромсе, а також прокурор організаційно-методичного відділу Департаменту нагляду за дотриманням законів Національної поліції України Антон Абаджян.
У 2024 році правоохоронці відкрили 85 справ за злочини проти журналістів. У 2025-му було зареєстровано 13 кримінальних проваджень: сім -- за статтею 171 Кримінального кодексу України про перешкоджання професійній діяльності, ще п'ять -- за статтею 345-1 "Погроза або насильство щодо журналіста" й одне -- за статтею 347 щодо умисного знищення або пошкодження майна журналістів. Голова ГО "Детектор медіа" Наталія Лигачова прокоментувала: ці цифри -- лише верхівка айсберга, адже значна частина випадків не доходить до правоохоронців. Однією з причин є складність доведення перешкоджання журналістській діяльності, зокрема через тривалі лінгвістичні експертизи й ускладнену комунікацію з правоохоронцями.
"Іноді журналіст може сприймати певні висловлювання як загрози, хоча насправді вони такими не є. Це свідчить про суб'єктивність сприйняття інформації. Проте, буває й так, що мовознавці, які здійснюють експертизу, недостатньо обізнані з контекстом та не беруть до уваги, як часто використовувалися ці висловлювання чи були розповсюджені за допомогою ботів", — зазначає вона.
Ще однією проблемою Наталія Лигачова називає короткий строк давності за статтею 171 -- лише три роки. Через затягування експертиз і процедур справи нерідко закриваються, не доходячи до вироків. Це також демотивує журналістів звертатися до поліції.
Вона зазначила, що ця проблема охоплює не тільки фізичні утиски, але й ускладнення доступу до інформації. Багато випадків пов'язані з ігноруванням журналістських запитів, особливо на рівні місцевих органів влади, де чиновники часто використовують воєнний стан як обґрунтування для відмови у наданні відповідей.
Вона говорить, що навіть на національному рівні медіа нерідко отримують не відповіді, а формальні відписки. У регіонах ситуація складніша, адже місцеві журналісти часто залишаються сам на сам із конфліктами з владою.
Ситуація ускладнюється через нестачу прозорого спілкування між державними структурами, правоохоронними органами та журналістами. Формати офреків або закритих чатів не здатні в повній мірі замінити відкриті брифінги.
На її думку, відкритий діалог між медіа, державними інституціями та правоохоронцями має стати одним з інструментів захисту свободи слова, а перешкоджання роботі журналістів -- не залишатися злочином без наслідків.
Дар'я Теребей поділилася інформацією про Платформу Ради Європи, що має на меті захист журналістів та їхньої безпеки. Вона зазначила, що ця платформа виконує не лише функцію моніторингу, але також слугує важливим інструментом для адвокації і забезпечення відповідальності держав-членів Ради Європи у реагуванні на загрози свободі слова.
Серед партнерських організацій можна знайти "Репортери без кордонів", Міжнародну федерацію журналістів, "Артикль 19", Міжнародний інститут преси, Комітет захисту журналістів та інші. Вони публікують на своїй платформі підтверджені повідомлення про серйозні загрози, що стосуються журналістів, які проходять перевірку на основі відкритих джерел. Після цього країни-члени Ради Європи повинні надати офіційну відповідь та звітувати про вжиті заходи.
За словами Теребей, Україна формує такі відповіді у координації з різними державними інституціями -- залежно від характеру конкретного випадку: "Ми звертаємося до правоохоронних органів і органів державної влади, щоб сформувати узгоджену позицію. Ми отримуємо інформацію не лише від Національної поліції, а й від Офісу Генерального прокурора, СБУ, Міністерства оборони. Потім це узгоджене повідомлення передається дипломатичним каналом для розміщення на сайті платформи".
Спікерка підкреслила важливість розмежування алертів, що стосуються загроз, викликаних російською агресією, та тих, які пов’язані з внутрішніми викликами свободи слова. Вона зазначила, що раніше Україна фактично реагувала на повідомлення про злочини, скоєні Росією проти журналістів, що призводило до зміщення відповідальності з агресора. Сьогодні ж такий підхід дозволяє більш чітко визначати джерела загроз та окремо акцентувати увагу на злочинах, вчинених Росією.
Вона пояснила, що Україна нині залишається найбільш небезпечним регіоном для журналістики в Європі з погляду фізичної безпеки -- передусім через війну. Водночас платформа фіксує і внутрішні загрози -- переслідування, залякування, тиск на медіа та випадки, що мають негативний вплив на свободу слова. При цьому навіть закрита справа не означає автоматичного зняття алерту. Повідомлення вважається розв'язаним лише тоді, коли партнерські організації доходять висновку, що загроза свободі слова усунута.
Практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються діяльності журналістів.
Практика Європейського суду з прав людини демонструє: справи щодо злочинів проти журналістів стосуються не лише свободи слова, а й права на життя, захисту від жорстокого поводження й обов'язків держави запобігати насильству. Про це під час тренінгу розповіла медіаюристка Людмила Опришко.
"У минулому році Європейський суд розглянув 164 справи, пов'язані з Україною, і в 160 з них було виявлено принаймні одне порушення прав людини. Це вкрай тривожна статистика. Кількість справ, що стосуються свободи слова, була відносно невеликою — переважно йшлося про незаконні затримання та порушення права на справедливий суд. Однак це не свідчить про відсутність проблем, а підкреслює необхідність поліпшення практики захисту журналістів," — зазначила Опришко.
Однією з центральних справ, яку вона зазначила, є випадок Георгія Гонгадзе проти України. Незважаючи на те, що винних у його вбивстві було покарано, Європейський суд з прав людини визнав, що право на життя було порушене через неадекватне розслідування та відсутність належних превентивних заходів з боку держави, попри те, що журналіст отримував відомі погрози.
Європейський суд підкреслив, що коли опозиційний журналіст повідомляє про реальні загрози, влада зобов'язана вжити заходів. У справі Гонгадзе держава не лише не вжила заходів для запобігання злочину, але й, за висновками суду, розслідування більше нагадало спробу захистити можливих замовників. Саме тому ця справа досі залишається під наглядом Комітету міністрів Ради Європи, -- зазначила вона.
Інша група рішень стосується використання сили щодо журналістів під час акцій протесту. Опришко згадала справу Наджафлі проти Азербайджану, в якій Європейський суд з прав людини виявив порушення статей 3 і 10 Європейської конвенції – за жорстокість і перешкоджання виконанню журналістських обов'язків.
За її словами, суд зайняв чітку позицію: журналіст, що висвітлює значущі для суспільства події і не є загрозою для правоохоронців, не повинен бути об'єктом застосування сили.
"Суд прямо сказав: журналіст має право знімати навіть під час сутичок чи розгону демонстрацій. Якщо він не нападає, не перешкоджає поліції і ідентифікує себе як журналіст -- навіть усно -- застосування сили є невиправданим. І це одночасно порушення захисту від жорстокого поводження і свободи слова", -- сказала Опришко.
Вона також зазначила, що Європейський суд з прав людини аналізує не лише дії держави, але й поведінку правоохоронних органів. У справі Пентікайнен проти Фінляндії не було виявлено порушень, оскільки, дізнавшись про статус затриманого як журналіста, поліція негайно повернула йому обладнання та звільнила його з-під варти.
Людмила Опришко також зазначила рішення у справі Мілашиної проти Росії, в якому суд фактично підтвердив, що країни повинні забезпечувати захист журналістів не лише від фізичних атак, а й від мови ненависті та публічних загроз, які можуть призвести до насильства.
"У цій справі Європейський суд нагадав про позитивні обов'язки держави -- захищати журналістів навіть тоді, коли загроза походить не від прямого нападу, а від публічної риторики, що може підбурювати, зокрема релігійних фанатиків учиняти злочини і застосовувати силу. Тут також було встановлено порушення статті 10-ї Європейської Конвенції про захист прав людини", -- сказала вона.
Обговорювали також інші важливі висновки з рішень Європейського суду з прав людини, що стосуються справ з Вірменії, зокрема щодо ідентифікації журналістів. Суд не раз підтверджував, що усне повідомлення про статус журналіста є достатнім сигналом для правоохоронців. Як зазначила Опришко, це питання особливо актуальне, коли поліція аргументує свої дії відсутністю посвідчення або бейджа.
"Під час сутичок журналісти кричали, що вони журналісти і мали при собі бейджи. Одна з журналісток зазначила, що її бейдж був прикріплений до сумочки і міг загубитися в натовпі. Європейський суд сприйняв усне повідомлення як належне інформування про те, що особа виконує журналістську роботу, яке поліцейські повинні були враховувати", -- пояснила експертка.
Таким чином практика ЄСПЛ формує не лише стандарти відповідальності держави, а й конкретні орієнтири для правоохоронців -- від реагування на погрози до поводження з журналістами під час протестів, розслідування нападів і захисту свободи слова від непрямих форм тиску.
Доступ до інформації, що є публічною, та ситуації, коли цей доступ може бути обмежений.
Тетяна Олексіюк зазначила, що протягом останніх десятиліть у європейській правовій традиції відбулося еволюційне перетворення права, яке змінилося від журналістського привілею до індивідуальних прав кожної людини. Ця зміна стала основою для формування сучасних міжнародних стандартів.
Вона підкреслила, що в українській Конституції, зокрема в статті 34, зазначено: "Кожен має право вільно збору, зберігання, використання та розповсюдження інформації на власний розсуд". Проте це право не є безумовним і може зазнавати обмежень згідно з законодавством, але тільки за строго визначених умов.
Держава несе відповідальність за точність, своєчасність та об'єктивність інформації, тому надання відповідей на інформаційні запити слугує не лише способом отримання необхідних даних, але й юридичним захистом для представників журналістської спільноти.
"Згідно із законодавством про медіа, журналісти не несуть відповідальності за поширення недостовірних даних або за дифамаційні позови, якщо інформація була отримана у відповідь на запит. У такому випадку відповідальність покладається на державний орган, який надав цю інформацію," — зазначає юристка.
Також вона пояснила різницю між публічною інформацією та коментарями посадовців. Публічною є та інформація, яка вже створена або задокументована органом влади в межах виконання повноважень. Натомість закон про доступ до публічної інформації не зобов'язує органи створювати нову інформацію чи робити додатковий змістовний аналіз у відповідь на запит.
"Коли йдеться про доступ до публічної інформації, йдеться тільки про заздалегідь відображену і задокументовану. А коли ми піднімаємося на сходинку вище до загального закону про інформацію, то йдеться про будь-яку інформацію -- зокрема, і ту, яку вам довелося створити, коли журналіст прийшов по коментар. Це теж буде офіційна інформація. Але вона створюється нібито у відповідь на прохання журналіста. Вона все одно має бути верифікована. Вона все одно має бути точна, повна, правдива, об'єктивна. Проте у розпорядника немає обов'язку її надавати за законом про доступ протягом п'яти робочих днів", -- каже вона.
Відповідно до її слів, розпорядник інформації зобов'язаний надати дані в їхньому оригінальному вигляді, але не зобов'язаний конвертувати їх у новий формат на прохання запитувача. У подібних ситуаціях правильна відповідь розпорядника має бути такою: "Ця інформація існує в іншій формі, ніж ви запитували, і її переведення в необхідний формат створює для нас значне навантаження".
Якщо можна надавати доступ до змісту інформації і виникає тільки питання форми, то існує декілька способів доступу до тієї форми, яка потрібна журналісту. Один із них -- ознайомлення з документами в приміщенні державного органу, й журналіст може просити в запиті про це.
Розпорядник має посприяти запитувачу, наскільки це можливо, ідентифікувати запитаний документ. Водночас Тетяна Олексіюк підкреслила, що йдеться не про безмежний обов'язок допомоги, а про розумний проактивний крок назустріч запитувачу.
Говорячи про обмеження доступу, спікерка нагадала базовий принцип: вся інформація, якою володіє держава, за замовчуванням відкрита, а винятки потребують чіткого юридичного обґрунтування. Відмова має проходити кілька обов'язкових етапів.
На початку розпорядник зобов'язаний зазначити, що дані є інформацією з обмеженим доступом. Після цього необхідно класифікувати її за типами: конфіденційна, службова чи таємна. Потім застосовується трискладовий тест.
Першим аспектом тестування вона визначила легітимний інтерес, що обґрунтовує обмеження доступу. Це може включати такі фактори, як національна безпека, охорона прав третіх осіб або, скажімо, "збереження авторитету та неупередженості судової системи".
Цей інтерес, за її словами, має особливе значення для матеріалів, які стосуються досудового розслідування.
Другий аспект тестування полягає в доведенні того, що розкриття інформації здатне завдати значної шкоди даному інтересу. Третій етап вимагає демонстрації того, що ця шкода є більш значущою, ніж суспільний інтерес у доступі до цієї інформації.
У цьому контексті спікерка зазначила, що суспільний інтерес є очевидним: "Якщо хтось вже з'явився і поставив запитання, то це свідчить про те, що інтерес суспільства явно не нульовий. Особливо, якщо питання ставлять журналісти".
Перед тим, як ухвалити рішення про відмову, необхідно з'ясувати, чи є ця інформація доступною відповідно до закону, або чи не була вона вже легально розповсюджена самим органом. У такій ситуації обмежувати доступ до інформації, яка вже була опублікована, буде неправильно.
Також спікерка пояснила різницю між видами інформації з обмеженим доступом. Конфіденційна інформація -- це не лише персональні дані, а ширше поняття, яке може стосуватися комерційної таємниці щодо юридичних осіб.
"Конфіденційна інформація відноситься до приватних осіб, і її розповсюдження може порушити їхні права. Важливо зазначити, що персональні дані не є синонімом конфіденційної інформації. Персональні дані завжди стосуються лише живих людей, тоді як конфіденційна інформація може також включати дані про осіб, які вже померли", - зазначає експертка.
Щодо службової інформації, то для правоохоронних органів, за її словами, найчастіше йдеться про інформацію, зібрану під час оперативно-розшукової діяльності чи слідчих дій, яка ще не становить державної таємниці.
Питання щодо кваліфікації злочинів, скоєних стосовно журналістів.
Антон Абаджян зазначив, що у визначенні кримінальних правопорушень щодо журналістів важко знайти однозначні відповіді. Навіть у Верховному Суді, де рішення приймаються колегіально, правові позиції іноді формуються лише більшістю голосів. Це свідчить про те, що в процесі правозастосування можуть існувати різні обґрунтовані точки зору, на що вказує механізм окремих думок суддів.
Доповідач зазначив, що спочатку трансформуються соціальні стосунки, після чого законодавець прагне їх відобразити у правових нормах. Проте, на його думку, закон не може врахувати всі нюанси правового явища. Тому, як він підкреслив, значну роль у цьому процесі відіграють підзаконні нормативні акти, а остаточні суперечки вирішують суди.
Абаджян зазначив, що для розвитку судової практики необхідні активні дії з боку нижчих ланок правозастосування, зокрема слідчих, прокурорів та адвокатів. У контексті свободи слова суспільні відносини постійно еволюціонують, тому просте посилання на коментарі до Кримінального кодексу не є достатнім.
Необхідно уважно стежити за судовою практикою на всіх рівнях — від судів першої інстанції до апеляційних і Верховного Суду. Особливу увагу слід приділити питанням, що стосуються низки кримінальних правопорушень, пов'язаних із захистом журналістів. Як зазначив доповідач, до цієї категорії входять статті 171 Кримінального кодексу — перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, стаття 345-1 — погроза чи насильство стосовно журналіста, стаття 347-1 — умисне знищення чи пошкодження майна журналіста, стаття 348-1 — посягання на життя журналіста, а також стаття 349-1 — захоплення журналіста в якості заручника.
Він також акцентував увагу на тому, що втручання у таємницю листування, телефонних розмов або іншої кореспонденції стосовно журналіста становить кваліфікований склад злочину, що зазначений у частині другій статті 163 Кримінального кодексу. При цьому Абаджян зауважив, що ці положення розташовані в різних розділах кодексу, що є доволі показовим.
"Усі статті з так званими примітками розташовані в розділі 15, що має назву 'Злочини проти авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян та журналістів'", — зазначив він. Окрім того, статті 171 та 163 знаходяться в п'ятому розділі Кримінального кодексу, який присвячений злочинам проти виборчих, трудових та інших особистих прав громадян.
Абаджян також сказав, що при застосуванні кримінального закону та з'ясуванні змісту ознак складу кримінального правопорушення доцільно звертатися до суміжних, подібних за конструкцією складів злочину, які вже детально розтлумачені й у науковій літературі, й у практиці Верховного Суду.
"Пряма підказка нам на це наводиться у статті 17 Закону України "Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста". Вона прямо передбачає, що відповідальність за вчинення кримінального правопорушення проти журналіста у зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу", -- сказав він.
При розгляді таких справ необхідно враховувати постанову Пленуму Верховного Суду №8, прийняту в 1992 році, яка стосується практики застосування законодавства у випадках посягань на життя, здоров'я, честь, гідність і власність представників правоохоронних органів і судової влади, а також враховувати подальші рішення Верховного Суду з цих питань.
Зображення: Учасники навчального семінару
Окремо він зупинився на законодавчому визначенні професійної діяльності журналіста, закріпленому в примітці до статті 345-1 Кримінального кодексу.
"Якщо розкладати це правове явище на складові, то ми чітко бачимо, на що робить законодавець наголос. Це систематична діяльність. Це діяльність, яка використовує інформацію з метою поширення", -- пояснив Абаджян. Він прокоментував, що таке поширення відбувається як через традиційні засоби масової інформації, так і через мережу інтернет -- і саме це характеризує функціональний аспект професійної діяльності журналіста.
Інша частина визначення, за його словами, стосується підтвердження статусу журналіста: "Його належність до засобу масової інформації підтверджується одним із видів документів. Причому, як ми бачимо, це посвідчення чи інший документ, але виданий належним суб'єктом, тобто засобом масової інформації, редакцією або професійною чи творчою спілкою журналістів", -- сказав він.
Антон Абаджян зазначив, що в більшості випадків напади на осіб, які формально не мають звання журналіста, не можуть бути автоматично класифіковані відповідно до спеціальних "журналістських" статей Кримінального кодексу. Однак, за його словами, правова оцінка в таких ситуаціях не завжди є однозначною, особливо коли мова йде про працівників редакцій, чия діяльність фактично межує з журналістською.
"У 99 випадках, коли мова йде про порушення, наприклад, щодо водія редакції, ми не можемо класифікувати злочин за журналістськими нормами. Проте, ми всі усвідомлюємо, що журналістика є бізнесом. У редакції журналісти мають свій штат співробітників та визначений бюджет," – зазначив він.
Як пояснив Абаджян, у деяких випадках функціонал працівника редакції може виходити за межі формальної назви посади. Якщо, наприклад, трудовий договір водія передбачає не лише керування транспортом, а й виконання функцій, пов'язаних із фіксацією чи збором інформації, така роль уже потребує іншого підходу до оцінки.
"Наприклад, у випадку, якщо ми шукаємо водія, ми можемо взяти випускника факультету журналістики. У такому разі укладаємо з ним трудовий контракт, в якому чітко зазначаємо, що обов'язки водія не обмежуються лише керуванням транспортним засобом чи веденням аудіозапису. Насправді, цей водій має ті ж права, що й оператор, і може також виступати як колумніст у газетах", -- зазначив він.
Спікер також підкреслив, що існуюче законодавство щодо професійної діяльності журналістів не забезпечує спеціального кримінально-правового захисту для певних груп людей, чия робота близька до журналістської. Це стосується, зокрема, блогерів та цивільних журналістів, а також осіб, які сприяють журналістській діяльності, таких як водії, звукові інженери та IT-фахівці. Проте це не означає, що насильство проти блогера через його діяльність залишиться безкарним.
На його думку, в подібних ситуаціях правову кваліфікацію можна здійснити згідно з іншими положеннями Кримінального кодексу, що залежить від причин і умов, при яких був скоєний злочин.
"Наприклад, при заподіянні блогеру у зв'язку з його блогерською діяльністю легких тілесних ушкоджень, такі дії можуть кваліфікуватися як злочини проти життя, якщо йдеться про особисті неприязні стосунки, або, наприклад, як хуліганські, якщо дії вчинені без приводу, з хуліганських мотивів. Крім того, діяльність блогера можна розглядати як виконання громадянського обов'язку. Дії є суспільно корисними. Понад те, якщо злочин вчинений на ґрунті виконання громадського обов'язку, то це і є обставиною, яка обтяжує покарання", -- пояснив він.
Говорячи про потерпілих у цій категорії справ, він підкреслив, що кримінально-правовий захист поширюється не лише на самих журналістів, а й на їхніх близьких родичів і членів сім'ї, що прямо випливає з конструкції відповідних статей.
Водночас, зауважив Абаджян, сам Кримінальний кодекс не містить визначення кола осіб, яких слід вважати близькими родичами або членами родини, тому тут необхідно звертатися до статті 3 Кримінального процесуального кодексу, в якому наводиться виключний перелік близьких родичів і членів сім'ї.
Спікер також зазначив, що якщо з якихось причин неможливо розглядати справу за "журналістськими статтями", нападника можуть притягнути до кримінальної відповідальності за загальними нормами, якщо були зафіксовані загрози життю, тілесні ушкодження або інші правопорушення.
