Правове становище ембріонів в Україні: як суди формують рамки репродуктивних прав.
У справі №203/4924/23, яка викликала резонанс, адже суд передав половину кріоконсервованих ембріонів батькам померлого чоловіка, подано апеляційні скарги
Відповідно до звіту Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) від 4 квітня 2023 року, приблизно 17,5% дорослого населення, що дорівнює кожному шостому мешканцю планети, стикається з проблемою безпліддя. Це підкреслює термінову необхідність забезпечення доступу до доступних та якісних медичних послуг у галузі лікування безпліддя для тих, хто цього потребує.
Безпліддя - це медичний стан, що вражає чоловічу або жіночу репродуктивну систему, і характеризується неможливістю завагітніти після 12 місяців або більше регулярних статевих контактів без захисту. Це захворювання може викликати серйозний стрес, призводити до стигматизації та негативно позначатися на психічному і соціальному здоров'ї людини.
Незважаючи на масштаби проблеми, рішення для профілактики, діагностики та лікування безпліддя, включаючи допоміжні репродуктивні технології (ДРТ), такі як екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ), залишаються недоступними для багатьох.
Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ) - комплекс медичних процедур, які допомагають подолати безпліддя.
Сфера допоміжних репродуктивних технологій в Україні регламентується відповідними положеннями, які закріплені в Цивільному кодексі України від 16.01.2003 № 435-IV, Сімейному кодексі України від 10.01.2002 № 947-111, Законі України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19.11.1992 № 2801-XII, Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні, затвердженому наказом МОЗ № 787 від 09.09.2013 р., Порядку направлення жінок для проведення першого курсу лікування безплідності методами допоміжних репродуктивних технологій за абсолютними показниками за бюджетні кошти, затвердженому наказом МОЗ № 579 від 19.11.2004 р.
Допоміжні репродуктивні технології (ДРТ) згідно з українським законодавством трактуються як методи, що застосовуються для лікування безпліддя. Ці технології включають маніпуляції з репродуктивними клітинами, а також різні етапи підготовки клітин, процеси запліднення та розвиток ембріонів, які виконуються в умовах in vitro. Це означає, що всі ці процедури проходять у спеціальних лабораторних умовах або контрольованому середовищі, що відокремлене від живого організму.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України в нашій державі розвиток допоміжних репродуктивних технологій став одним із пріоритетів охорони здоров'я.
Починаючи з 2024 року, цей вид терапії стане безкоштовним завдяки укладеним угодам медичних установ з Національною службою здоров'я України (НСЗУ). Це означає, що держава повністю покриває витрати, а пацієнти можуть отримувати всю необхідну медичну допомогу без додаткових витрат у лікарнях, що мають відповідні контракти.
У 2025 році з державного бюджету заплановано виділити більше 380 мільйонів гривень на програму лікування безпліддя за допомогою репродуктивних технологій.
Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2024 року № 1503 "Питання реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення на 2025 рік" передбачає фінансування державою лікування безпліддя шляхом застосування допоміжних репродуктивних технологій, зокрема, запліднення in vitro.
Відповідно до норм Глави 37 цієї Постанови, Національна служба здоров'я України (НСЗУ) укладає угоди з медичними установами незалежно від їхньої форми власності для реалізації послуг з лікування безпліддя шляхом використання допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ).
Вартість повного циклу запліднення in vitro складає 84 826,1 гривні, при цьому можуть бути використані коригувальні коефіцієнти в залежності від ступеня складності процедури.
Технологічний розвиток у біотехнологічній сфері йде попереду правового регулювання. Як наслідок, незважаючи на швидкий прогрес у галузі ДРТ в нашій країні, правові норми залишаються розрозненими і недостатніми.
Наразі в Україні відсутній єдиний спеціалізований нормативно-правовий акт, який би комплексно врегульовував усі питання, пов'язані із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій.
Чинні норми Сімейного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров'я та окремі накази Міністерства охорони здоров'я України лише частково визначають порядок застосування ДРТ, не охоплюючи при цьому низку важливих юридичних та медичних аспектів.
Серед інших аспектів, залишається невизначеним правовий статус ембріона, а також бракує конкретних норм щодо донорства статевих клітин і ембріонів, а також правового становища жінок, які виступають сурогатними матерями.
Окрім того, у законодавчій базі відсутні чіткі процедури для контролю якості та безпеки медичних послуг у галузі ДРТ, що може призвести до ризиків для пацієнтів. Це має негативний вплив не лише на захист прав пацієнтів, але й на інтереси медичних установ, які надають ці послуги.
В умовах подібних тенденцій рішення Центрального районного суду Дніпра, ухвалене 8 вересня 2025 року у справі № 203/4924/23, викликало значний суспільний резонанс. Суд зобов'язав жінку передати її померлим чоловіком батькам три ембріони, які пара намагалася використати для створення родини під час життя партнера. У своєму рішенні суд:
Такий метод суперечить нинішнім біоетичним та правовим принципам.
Класифікація ембріона як речі фактично знижує його значення до рівня предмета цивільних правовідносин, позбавляючи його особливого правового захисту, що передбачений міжнародними правовими нормами.
Стаття 12 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенції) гарантує право на шлюб. Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен індивід має право на шанобливе ставлення до свого особистого та сімейного життя, а також до свого житла і листування.
Ці принципи також втілені в Конституції України, зокрема в статтях 32 та 51, які закріплюють право на створення сім'ї та шлюб, а також право на повагу до особистого життя. Крім того, вони відображені в інших нормативних актах українського законодавства.
Рішення Конституційного Суду України, ухвалене 20 січня 2012 року під номером 2-рп/2012, в рамках конституційного подання Жашківської районної ради Черкаської області, стосується офіційного тлумачення норм частин першої та другої статті 32, а також частин другої та третьої статті 34 Конституції України. У цьому рішенні зазначається, що "сімейне життя" охоплює особисті та майнові стосунки між подружжям і іншими членами сім'ї, які регулюються нормами Сімейного кодексу України. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (частина четверта статті 4), ніхто не може зазнавати втручання у своє сімейне життя, за винятком випадків, передбачених Конституцією (частина п'ята статті 5). Окрім того, регулювання сімейних відносин має враховувати право на конфіденційність особистого життя учасників, їхню свободу та недопустимість довільного втручання у сімейні справи (частина четверта статті 7) та інші положення.
Конституційний Суд України зазначає, що неможливо охопити всі можливі форми поведінки особи в сферах особистого та сімейного життя. Це пов'язано з тим, що особисті та сімейні права є складовою частиною природних прав людини, які не можуть бути повністю перераховані і реалізуються у різноманітних, динамічних взаємовідносинах як майнового, так і немайнового характеру, у різних ситуаціях, явищах та подіях. Право на приватність і сімейне життя є основоположною цінністю, необхідною для повноцінного розвитку особистості в демократичному суспільстві. Воно сприймається як право особи на незалежне існування, яке не залежить від держави, органів місцевого самоврядування, а також юридичних і фізичних осіб.
Серед найважливіших природних прав людини особливе місце займають репродуктивні права, які можуть бути здійснені різними методами, включаючи батьківство.
Статті 49 та 50 Сімейного кодексу України закріплюють право на материнство та батьківство як особисті немайнові права подружжя. При цьому визначення понять "материнство" та "батьківство" законодавство не містить.
Деякі дослідники стверджують, що термін "материнство" у академічних джерелах охоплює фізіологічні, соціальні та психологічні аспекти життя жінки, починаючи з моменту зачаття і до народження дитини, а також протягом періоду, коли жінка виконує роль матері. Реалізація цього права безпосередньо пов'язана з репродуктивними можливостями жінки.
На думку деяких з них, право на материнство включає в себе такі складові:
Слід підкреслити, що в законодавстві вказано, що саме жінка вирішує народжувати дитину чи ні, натомість за чоловіком таке право не закріплюється.
Цей підхід отримує підтвердження, зокрема, з практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), зокрема у справі "Босо проти Італії" (2000 рік) та в ряді інших рішень, які ми вже обговорювали в кількох наших статтях.
Дружина заявника вирішила перервати вагітність, незважаючи на заперечення чоловіка. Заявник скаржився на порушення своїх прав як потенційного батька і права ненародженої дитини на життя.
Він висловлював незгоду з тим, що рішення про аборт, яке надається матері, не враховує думку батька та його можливість впливати на це питання.
Крім того, позивач стверджував, що дозволення жінці здійснити аборт заважає батькові створити власну сім'ю. У своєму рішенні суд підкреслив, що право на особисте життя батька не може бути інтерпретоване настільки широко, щоб включати можливість отримувати консультації стосовно аборту, який планує зробити жінка. Суд також відзначив, що аборт у даному випадку був здійснений відповідно до італійського законодавства з метою захисту здоров'я матері. Втручання в право відповідно до статті 8 Конвенції було виправдане, оскільки було необхідним для охорони прав іншої особи.
В рішенні Європейського суду з прав людини від 12 листопада 2019 року у справі №23038/19 "Petithory Landzman проти Франції" розглядалася справа вдови відомого французького режисера Клода Ланцмана. Заявниця оскаржувала рішення французьких медичних органів, які відмовили у експорті сперми її померлого сина для медично асистованого запліднення або сурогатного материнства. Її син, який помер у 2017 році у віці двадцяти трьох років через злоякісну пухлину, діагностовану у 2014 році, вживав заходів для забезпечення можливості стати батьком навіть після своєї смерті. Він провів кріобанкування сперми у французькому медичному закладі та звернувся до закордонного медичного центру для проведення штучного запліднення.
Після смерті сина заявниця звернулася до компетентних медичних органів Франції з проханням дозволити перенесення гамет її сина до країни, де використання сперми померлого для медично асистованого розмноження або сурогатного материнства дозволене. Проте медичні органи відмовили у наданні дозволу.
У подальшому заявниця подала термінову скаргу до Адміністративного суду, стверджуючи про "серйозне та явно незаконне" порушення фундаментальної свободи. Суд першої інстанції відхилив її заяву, обґрунтувавши це тим, що законодавче обмеження на експорт гаметів у подібних випадках переслідує легітимну мету запобігання обходу внутрішнього законодавства та знаходиться у межах дискреційного права держави при застосуванні Конвенції. Крім того, не було доведено, що бажання сина заявниці щодо використання гаметів після його смерті входило до конкретного плану стати батьком або що він надав згоду на їх таке використання.
Заявниця підкреслювала, що обмеження є недоцільним, враховуючи трансформації, що відбуваються в суспільстві та сімейних структурах, а також інтереси ненародженої дитини, яка могла б мати родичів, готових забезпечити їй турботу і передати родинні історії.
Суд зазначив, що право індивіда обирати час і спосіб батьківства не передається від батька до матері, і що стаття 8 Конвенції про захист прав людини не забезпечує автоматичного права на те, щоб стати дідусем або бабусею.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди зобов'язані використовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику Європейського суду як джерела права при розгляді справ. Цей підхід сприяє відповідності національного правозастосування європейським стандартам у сфері прав людини та допомагає інтегрувати українську судову систему в європейський правовий контекст. Відповідно до статті 18 цього ж Закону, посилання на Конвенцію та рішення Суду здійснюється за допомогою офіційного перекладу українською мовою; в разі його відсутності - на основі оригінального тексту. У випадку мовних розбіжностей або потреби в інтерпретації положень Конвенції, суди повинні керуватися відповідною практикою ЄСПЛ, що підкреслює перевагу її тлумачень над формальним текстом. Отже, практика ЄСПЛ є важливою складовою частиною української правової системи і має істотний вплив на формування національної доктрини захисту прав людини.
У той же час, для підтримки свого рішення суд першої інстанції у справі №203/4924/23 звернувся до аналогії закону та доктринального тлумачення, надавши перевагу тим науковим позиціям, які трактують ембріон як об'єкт цивільних прав.
Суд послався на пункт 11.1 Порядку використання допоміжних репродуктивних технологій в Україні, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я № 787 від 9 вересня 2013 року. У цьому документі зазначається, що біологічним матеріалом пацієнтів вважаються гамети (сперматозоїди та яйцеклітини), тканини яєчок або їх придатків, тканини яєчників, а також ембріони. Важливо відзначити, що відповідно до специфіки цього нормативного акту, біологічний матеріал людини включає кріоконсервовані ембріони, створені in vitro, тобто в умовах, які контролюються в лабораторії, поза тілом жінки.
У подальшому суд наводить думки українських дослідників, зокрема цивілістів, серед яких З.В. Ромовська, котра стверджує, що анатомічний матеріал, відокремлений від людини, має юридичні характеристики речі, оскільки є частиною матеріального світу і може стати основою для цивільних правовідносин. Н.М. Квіт також висловлює думку, що біологічний матеріал, який відділено від людини, є предметом цивільних прав. Проте, незважаючи на його "уречевлений" статус, він не підпадає під категорію майнових благ через тісний зв'язок із немайновими правами особи, адже невід’ємною частиною цього матеріалу є особиста інформація про індивіда, з якого він походить. Відповідно, науковець вважає, що такий цивільний об'єкт є унікальним і не може бути класифікований як річ.
І.В. Спасибо-Фатєєва зазначає, що людські органи та тканини, які не є невід'ємною частиною особи, можуть розглядатися як об'єкти права. Вона підкреслює, що ці матеріали є цінними, оскільки можуть використовуватися для лікування і порятунку пацієнтів, які їх отримують (Поняття та цивільно-правова природа біоматеріалу людини // Нове українське право. 2022 рік. Вип. 3. С. 32-39).
Згідно висновку науковців Надії Бондаренко-Зелінської та інших "одним з найбільш дискусійних є питання про включення до складу спадщини генетичних матеріалів спадкодавця та ембріонів, підданих кріозбереженню. Особливо слід акцентувати увагу на ембріоні, яким вважається яйцеклітина, запліднена іn vitro (тобто "в пробірці" або екстракорпорально) за життя спадкодавця, проте не перенесена в матку для виношування, а піддана кріоконсервуванню. З цього приводу в юридичній доктрині склалося декілька підходів. Так, деякі науковці визначають такий ембріон потенційним суб'єктом права, інші об'єктом відповідних прав. Відповідь на питання про те, чим/ким саме є ембріон, є важливою, в тому числі зважаючи на те, що наявність спадкоємців унеможливлює визнання спадщини відумерлою. Зрештою, відповідь на це питання зводиться до того, що слід розуміти під заплідненням (або створення ембріона іn vitro, або перенесення його у порожнину матки для виношування) та з якого моменту воно відбувається. Отже, саме із запровадженням процедури екстракорпорального запліднення постало питання про те, чи можуть інсемінація ооцитів (про водиться поза організмом жінки) і створення ембріонів in vitro бути кваліфіковані як зачаття. Науковці-прихильники визнання ембріона потенційним суб'єктом права пояснюють свою позицію, зокрема, положенням ст. 1222 ЦК України, за якою спадкоємцями можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Також на обґрунтування своєї позиції щодо визнання його потенційним суб'єктом права вони посилаються на Декларацію прав дитини (1959 р.), а особливо на Американську Конвенцію про права людини (1969р.). В останньому міжнародному договорі вказується, що кожній людині належить право на повагу до її життя. Воно охороняється законом, у цілому з моменту зачаття (ч. 1 ст. 4). Проте, переважно науковці визнають ембріон об'єктом прав, у тому числі у спадкових правовідносинах. Звісно, що процедура in vitro, як і перенесення ембріона в матку для виношування може мати місце за бажаням певних осіб (другий з батьків або інші суб'єкти, вказані в угоді на кріозбереження значно пізніше за момент відкриття спадщини, що і трапляється останнім часом вже частіше. У цьому випадку ми погоджуємося з науковцями, які вказують, що перевага повинна бути на боці того, хто ба жає продовження репродуктивної програми з метою народження дитини. Тому у випадку, якщо виявляється інформація про наявність у складі спадщини прав на ембріон, слід перевірити, чи є особи, повноважні вирішувати подальшу правову долю ембріона". (Цитовано за: Н. Бондаренко-Зелінська, М, Бориславська, О.Трач. Передумови виникнення процесуальних правовідносин щодо визнання спадщини відумерлою//Університетські наукові записки. 2021 рік. №5(83). С. 39-61).
Г. Крушельницька, розглядаючи ембріони в контексті речового права та питання власності на них, підкреслює: "Однією з найбільш суперечливих тем у дослідженні правового статусу людських ембріонів in vitro є їх визнання як об'єкта права власності. У зв'язку з відсутністю чіткого законодавчого регулювання правового режиму для ембріонів in vitro, цю сферу переважно окреслюють судові рішення та наукові дослідження правників."
Виходячи з наведених та інших аргументів, суд першої інстанції прийшов до висновку, що через відсутність чіткого правового регулювання статусу людських ембріонів in vitro в національному цивільному законодавстві, можливість виникнення права власності на такі специфічні об'єкти цивільних прав може бути оцінена лише через аналогію законодавства. Однак цей підхід загалом відображає реалії, що існують на практиці. Відповідно до угод про зберігання кріоконсервованих ембріонів, ці ембріони (як біологічний матеріал) визнаються об'єктами права власності.
Виходячи з наведеного, Центральний районний суд у Дніпрі ухвалив рішення, яке суперечить законодавчим нормам, що надають громадянам право самостійно обирати, чи бажають вони стати батьками, а також самостійно визначати час і спосіб батьківства з урахуванням можливих труднощів, пов'язаних із репродуктивним здоров'ям та досягненнями медичної науки.
Тепер у зазначеній судовій справі розглядається апеляційне рішення. 20 жовтня 2025 року Дніпровський апеляційний суд запросив документи справи з суду першої інстанції. Як дружина померлої особи, так і компанія, з якою вона уклала угоду на надання послуг з кріоконсервації та зберігання біологічних зразків, оскаржили рішення суду першої інстанції.
