Презумпція вини в Україні: як правова система поступово підриває основоположний принцип юриспруденції.

Дослідження зміни в Україні, коли презумпція невинуватості була замінена концепцією винуватості.

Презумпція невинуватості є одним із ключових принципів правової системи. Цей принцип чітко закріплений у Конституції України, Кримінальному процесуальному кодексі та міжнародних угодах, які є обов'язковими для нашої країни. Хоча формально ніхто не оспорює цю норму, на практиці вона все частіше виявляється неефективною.

У правозастосуванні України поступово виникла неофіційна модель, яка демонструє презумпцію винуватості. Хоча вона не оголошується явно, її можна спостерігати на всіх етапах взаємодії громадянина з правоохоронними органами — від початкового складання протоколу до ухвалення судового рішення.

Це не лише питання окремих суддів чи слідчих. Мова йде про загальний зсув у правовій свідомості, наслідки якого виявляються лише тоді, коли особа вже потрапила в ситуацію, де їй доводиться виправдовуватися.

У теорії права презумпція невинуватості не є простою декларацією. Вона має суттєве практичне значення і складається з ряду важливих складових.

По-перше, обов'язок доказування повністю покладений на державу, а не на особу. По-друге, будь-які сумніви щодо доведеності вини мають тлумачитися на користь людини. По-третє, суд зобов'язаний зберігати нейтральність і не виходити з того, що позиція державного органу є більш достовірною за замовчуванням.

Коли хоча б один з цих аспектів виявляється недостатнім, презумпція невинуватості перестає виконувати свою роль реального захисту і стає лише формальною згадкою у судовому рішенні.

Практичний порушення презумпції невинуватості має місце набагато раніше судового розгляду. Зазвичай це відбувається під час оформлення протоколу або іншого процесуального документа уповноваженою особою держави.

У багатьох категоріях справ такий документ сприймається не як версія подій, що підлягає перевірці, а як об'єктивно встановлений факт. Суд, замість критичної оцінки доказів, часто виходить із презумпції правильності дій правоохоронного органу.

Внаслідок цього змінюється сама суть процесу: тепер держава не зобов'язана доводити провину, а особа вимушена доводити свою невинуватість.

Цей метод набув великої популярності у справах, що стосуються адміністративних правопорушень, насильства в сім'ї, порушень громадського спокою, а також у масштабних кримінальних розслідуваннях.

Окремої уваги потребує роль суду. Формально суд залишається незалежним і неупередженим. Однак у реальній практиці часто спостерігається інше явище - інституційна лояльність до держави.

Виступи сторони часто сприймаються як упереджені, тоді як думка правоохоронних органів вважається більш нейтральною. Психологічно суддя, як правило, спочатку звертає увагу на першу версію подій, задокументовану в матеріалах справи, і подальше його завдання полягає лише в перевірці наявності серйозних підстав для її спростування.

У цій моделі судовий процес стає не просто засобом для перевірки, а швидше механізмом, що підтверджує вже існуюче обвинувачення.

Європейський суд з прав людини не раз підкреслював, що будь-яке перенесення обов'язку доведення вини на особу є явним порушенням принципу презумпції невинуватості. Суд систематично засуджує автоматичність застосування санкцій, формалістичний підхід до доказів та надмірну довіру до позиції держави.

Однак в Україні реалізація рішень Європейського суду з прав людини часто зводиться лише до виплати компенсацій. Системні рекомендації не знаходять свого відображення у щоденній судовій практиці, а порушення прав людини продовжують мати місце.

Не можна недооцінювати й соціальний аспект. Презумпція винуватості в значній мірі підкріплюється прагненням до "швидкого покарання" та показової жорсткості з боку держави. Особа, що відстоює свою позицію, часто сприймається не як суб’єкт, що користується процесуальними правами, а як така, що намагається уникнути відповідальності.

У результаті виникає неформальна угода: влада гарантує стабільність і регулювання, в той час як громадськість погоджується на ослаблення правових забезпечень, не усвідомлюючи можливі наслідки в майбутньому.

Презумпція невинуватості в Україні залишається чинною і не була змінена через законодавчі акти. Однак на практиці вона фактично втратила свою значущість. Відновлення цього принципу вимагатиме не лише нових заяв, а й трансформації правового мислення, особливо в судовій системі.

Презумпція невинуватості не є привілеєм для правопорушника та не порушує правопорядок. Вона виступає як засіб захисту кожної особи від зловживань з боку держави. Саме здатність забезпечити цю презумпцію є істинним показником зрілості правової системи.

Попри критичність викладених тез, як науковець і громадянин я переконаний: Україна має потенціал повернутися до повноцінного правового балансу в післявоєнний період. Війна неминуче зміщує акценти в бік безпеки та контролю, але вона не може і не повинна стати виправданням для остаточного розмивання фундаментальних правових принципів.

Після закінчення воєнного стану Україні належить вирішити непросте, але життєво важливе завдання — відновити довіру до права як до важливої цінності, а не тільки як до засобу примусу. У цей важливий період принцип презумпції невинуватості повинен набрати не лише декларативного, а й справжнього значення, служачи основою для судової незалежності, рівності в процесах та правової держави.

Я переконаний, що відновлення України після війни може відбуватися не лише в економічній чи інфраструктурній сферах, але також у правовій площині. Це передбачає нове бачення ролі судів, державної відповідальності та акцент на правах людини як основі для розвитку демократичного суспільства.