Шукали поміж загиблими, а виявили у переліку полонених.
Історія захисника із Запоріжжя Сергія Іванченка, який провів у полоні 38 місяців
У своєму цивільному житті Сергій служив морським офіцером. Коли розпочалася повномасштабна війна, він перебував удома у відпустці, тільки-но повернувшись з відпочинку разом із дружиною Каміллою. Проте вже 28 лютого 2022 року Сергій опинився на порозі військкомату у рідному Запоріжжі. У той момент формувався новий батальйон для захисту міста. Підготовка тривала приблизно два-три тижні, після чого підрозділ був залучений до будівництва укріплень і оборонних споруд. Через тиждень отримали наказ переїхати до Донеччини для підсилення місцевих бригад, адже противник швидко просувався вперед. Наступні події стали трагічними: колона ворожої техніки, обстріл, контузія, полон. У тому бою, де брали участь майже 80 наших бійців, вижити вдалося тільки Сергію та двом його товаришам по службі.
"ЄДИНЕ ЗАВДАННЯ - ПРОЖИТИ ДЕНЬ, А ПОТІМ ДРУГИЙ, ТРЕТІЙ"
Спочатку молодих людей транспортували через окуповані райони материкової України, а згодом доправили до Криму. Вони сподівалися на швидкий обмін, але замість цього їх чекали "подорожі" російськими слідчими ізоляторами та в'язницями.
Сергій згадує: "Я побував як у Борисоглебську, так і в Таганрозі. Загалом, я провів у полоні 38 місяців. У червні 2022 року нам дозволили написати листи рідним, проте ми не знали, чи дійдуть вони до адресатів. До 2024 року зв'язок з домом був відсутній, і ми не отримували жодних новин від близьких. Лише у 2024-му мені передали перший лист від матері. Вона написала, що і вона, і дружина живі і здорові, працюють і живуть вдома. Відчуття, що Запоріжжя залишилося під контролем, а рідні в безпеці, додало мені сил", – ділиться він.
Однак, чекати на ці листи в ув'язненні, м'яко кажучи, вкрай складно. Час, здається, зупиняється, немає жодних новин, і важко зрозуміти, що відбувається поза стінами камер.
Я ставив перед собою одну важливу мету — просто пережити сьогоднішній день, а потім ще один, і так далі, день за днем. Спілкування з нами було абсолютно заборонено. Лише інформували: "Ваше місто давно окуповане, а всі близькі загинули". Я не міг зрозуміти, чи чекає на мене моя дружина. Вона мене дуже турбувала. Ніхто з нас не знав, чи відбуваються обміни, і ми гадали, що можемо залишитися там на 5-10 років, або навіть довше, - поділився чоловік.
У полоні він прожив три дні народження. Там втратив 30 кг ваги і здоров'я. Полонених зрідка виводили на прогулянки, а от били - по кілька разів на день.
- Знущалися просто, і це тривалий час продовжувалось. Побої були регулярними, це звична практика. Шокери застосовували. Це важко витримати. Та й витримували не всі. Точно знаю, що один із хлопців після побиття помер. Після того трішки менше стали бити. Був випадок, коли нас вивели з камери чи в баню, чи стригтися - вже не згадаю. Ми всі були роздягнені, й хтось із наглядачів сказав: "А що ви такі замучені, ніби з концтабору". Ми нічого не відповіли, але між собою гірко посміхнулися, бо воно ж так і було. Дні намагались рахувати, час визначали за сонцем. Початок був найскладнішим, бо все дуже неочікувано сталося. Я йшов на фронт із метою захищати країну та рідних. Ніхто не очікував, що так швидко все може змінитися, - говорить Іванченко.
ВІД ВІСТКИ ПРО ВТРАЧЕННЯ ДО ОСОЗНЕННЯ, ЩО ЛЮДИНА ЗАБУДЬ В ЗАХВАТІ ЖИТТЯ.
Коли Сергій пішов до війська, вони із дружиною домовились, що будуть за можливості регулярно підтримувати зв'язок. Чоловік попереджав, що обставини можуть бути різними. Коли минуло кілька днів, а від Сергія не було жодної звістки, Камілла зрозуміла, що щось сталося і поїхала в ТЦК. Відтоді вона бувала там двічі на день, але їй відповідали, що "інформація уточнюється".
7 квітня 2022 року я знову опинилася біля ТЦК і побачила жінок із чорними пов'язками на головах. Серед них були дружини моїх побратимів Сергія. Чоловік підійшов до мене і повідомив, що готує необхідні документи. Потім він вручив мені сповіщення про загибель. Це сталося просто на вулиці. Він сказав: "З глибоким сумом інформуємо вас, що ваш чоловік загинув, захищаючи нашу Батьківщину". Я запитала, чи може бути якась помилка. Відповідь була однозначною: "Ні". Додали, що тіла вже привезли до моргу, і мені потрібно їхати на опізнання. Я вирушила до моргу і провела там цілий день. Тіла були в жахливому стані. Під час опізнання на місці працювали поліцейські, психологи, психіатри та медики. Потім було вирішено звірити тіла за фотографіями, які ми надали. Але, на жаль, виявилося, що тіло Сергія не можуть знайти. Серед загиблих, які були доставлені, його просто не виявилося, - розповідає Камілла.
- Видихнули? - питаю.
Емоції переповнювали мене, і їх важко було описати словами. Я ще більше заплуталась, адже мені раніше повідомили, що він загинув. Більш того, мені радили радіти тому, що я матиму можливість провести його в останню путь з гідністю, в той час як інші родини залишаються без звістки про своїх рідних і можуть чекати на повернення їхніх тіл роками. Але тепер виявилось, що цю можливість у мене відібрали. Минуло кілька днів, а тіла все ще не було. І ось я опинилась у такій ситуації, коли не знала, де мій чоловік, чи живий він, чи ні... Мені повідомили, що на позиції, де був підрозділ Сергія, не залишилось нікого живого. Пам’ятаю, як у той момент відчувала безнадію і нездатність вірити у що-небудь.
Тоді Камілла вирішила розпочати пошуки свого чоловіка. Вона шукала будь-які відомості, не обмежуючись лише Запоріжжям, а розширюючи свої пошуки на інші регіони. Відвідала лікарні та госпіталі в надії знайти хоч якісь сліди. Згодом їй вручили не похоронку, а документ, у якому повідомлялося, що її чоловік вважається зниклим безвісти.
Я почала звертатися до СБУ, Координаційного штабу та Червоного Хреста – куди тільки могла. Щовечора я переглядала ворожі Телеграм-канали, де публікували фото наших загиблих хлопців. Я дивилася на ці жахливі зображення і намагалася знайти щось, що могло б підтвердити: це не він, не мій Сергій. Можливо, форма вуха не така, або ж ремінь не той, який я купувала... Всередині мене панувала порожнеча, я усвідомлювала, що це - "гра на витривалість", - розповідає жінка.
Пройшов місяць, і їй зателефонували. Це був вечір. Голос у слухавці повідомив, що Міжнародний комітет Червоного Хреста має офіційне підтвердження від Росії, що Сергій - у полоні.
Це сталося наприкінці травня 2022 року. Я відчувала шок, але в той же час була вдячна, що він залишився живим. Потім знову запанувала тиша. Згодом я дізналася, що можна надіслати листа. Я написала, дотримуючись усіх рекомендацій. Мій тон був нейтральним, але я намагалася вкласти в лист тепло своїх почуттів. Висловила, що люблю його і чекаю, - згадує Камілла.
Сергій того листа не отримав.
Дізнавшись про щотижневі акції в Запоріжжі, спрямовані на підтримку військових полонених та безвісти зниклих, Камілла вирішує приєднатися до цих заходів. Щосуботи вона виходить на вулиці разом із родинами та друзями інших військових, щоб стати голосом свого чоловіка. Вона також дізнається про існування груп, які збирають анкети, щоб звільнені з полону мали можливість зв'язатися з рідними тих бійців, про яких є хоча б якась інформація.
У 2024 році з полону звільнився молодий чоловік, який знав мого чоловіка. Він натрапив на мою анкету, ми зв'язалися, і він поділився інформацією про Сергія. Виявилося, що мої листи так і не дійшли до нього, а інформації про його стан немає зовсім. Умови життя в полоні просто жахливі. Він розповів про випадок, коли одному з полонених наказали видалити татуювання, яке не сподобалося охоронцям. Йому довелося шкрябати його об металеве перило ліжка, поки не отримав жахливу інфекцію. Чесно кажучи, я з полегшенням подумала, як добре, що мій чоловік не має татуювань, - зізналася Камілла.
Пізніше один із звільнених молодиків повідомив, що до СІЗО почали приходити листи, і вона знову почала їх писати.
У травні 2025 року Сергій отримав листа від Камілли. У своєму посланні дружина запевнила, що чекає на нього і що він не повинен мати жодних сумнівів. Ці слова стали для нього справжнім джерелом натхнення. Він відчуває, що йому надзвичайно пощастило, адже отримати листа — це не просто повідомлення, а справжній подарунок.
- Чи були сльози, коли читали? - запитую.
Він усміхнувся, відчуваючи велику радість. Ми обмінювалися листами, читали їх один одному вголос. Разом з хлопцями ми обговорювали їх, вигадуючи різні варіанти подій, намагаючись зрозуміти, що ж насправді відбувається.
Камілла додає, що окрім листів Сергію, писала у всі можливі структури. Навіть уповноваженій з прав людини РФ Тетяні Москальковій, від якої отримала відповідь, що Сергія включать у списки на обмін.
З 23 травня 2025 року стартувала триденна акція з обміну військовополоненими, що здійснювалася за сприяння Туреччини у схемі "1000 на 1000".
Перші два дні я терпляче чекала. Список звільнених з полону не публікували довгий час. На третій день я майже втратила надію. І раптом, у особистому кабінеті полоненого, я отримала сповіщення, - з усмішкою згадує вона.
Сергій розповідає, що його, разом із товаришами, вивели з СІЗО, і тоді почалася їхня подорож. Спочатку в них з'явилася надія, але всередині все ж таки панувала обережність. Вони вважали, що це може бути лише переміщення в інший ізолятор.
Коли мені вручили телефон і дозволили зв’язатися з рідними, я відчув емоції, які важко описати словами. Після цього я насолодився гарячим душем і смачною їжею. Я шалено прагнув хліба... Свіжого, такого, що можна було б смакувати повільно. У СІЗО часу на їжу було обмаль, але якби тільки була можливість, щоб справді поїсти, - ділиться враженнями Сергій.
Камілла, отримавши сповіщення про звільнення чоловіка, купила квиток та одразу поїхала його зустрічати.
Сергію знадобилося приблизно шість місяців, щоб адаптуватися і повернутися до звичайного життя. Подружжя відзначає, що полон забрав у них частину здоров’я і можливостей, проте вони обидва розуміють, що потрібно продовжувати жити далі.
- У нас були плани народити дітей. Так, війна забрала у нас час, забрала здоровʼя. Але ми від наших планів не відмовилися. Заново вчимося жити разом. Ніби заново знайомимось. У нас взагалі все життя зараз заново. Це - як другий шанс. Ти цінуєш кожну можливість. Ми намагаємося надолужити все, що можна. Пріоритети розставляємо, - каже він.
Дізнавшись, що чоловік живий, Камілла вирішила доробити вдома ремонт, який вони починали разом.
Сергій не має прихильності до ремонту, а я прагнула створити затишок у нашій оселі, оскільки чомусь була впевнена, що він повернеться і проходитиме реабілітацію вдома, - розповідає вона.
Цього року святкування Нового року вони провели разом. А 8 лютого Сергій відзначав свій день народження, тому Іванченки вирушили до Львова, адже раніше там не побували. Подружжя вважає, що справжнє щастя полягає в простому спільному існуванні та можливості втілювати свої мрії в життя, навіть якщо вони незначні.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
