Синдром усунення. Відсутність парламенту — відсутність демократії.

Нещодавно президент України Володимир Зеленський заявив: "Народним депутатам доведеться або служити в парламенті згідно з українським законодавством, або я готовий проговорювати з представниками парламенту закон щодо змін до мобілізації, щоб депутати могли піти на фронт".

Що конкретно мав на увазі президент, найкраще може роз’яснити лише він. Проте його слова викликають певну обережність. Це особливо стосується питань, які ставлять під сумнів незалежність і самостійність парламенту в політичному устрої країни, що оголосила себе демократичною та правовою.

У цьому контексті мова йде не лише про конкретні політичні висловлювання, а про поступове ослаблення позицій парламенту як незалежного органу влади.

Більше того, такі заяви президента лунають на фоні явних проявів парламентської кризи. Це стосується, зокрема, розслідувань антикорупційних органів щодо можливих неофіційних способів впливу на народних депутатів, які ставлять під сумнів незалежність парламенту як інституту та посилюють скептицизм щодо його справжньої ролі у процесі прийняття рішень.

Ця криза має також практичний аспект. Зокрема, йдеться про труднощі в ухваленні законодавчих ініціатив, що стосуються євроінтеграційних зобов'язань України. В публічному просторі це часто пояснюється недостатньою комунікацією між урядовими структурами та парламентом, тоді як в кулуарах серед причин згадуються й антикорупційні розслідування. Однак, це лише підкреслює основну суперечність: парламент проголошує намір утвердити свою незалежність, але на практиці залишається вразливим до зовнішніх впливів та внутрішніх залежностей.

Чому важливо, щоб парламент залишався самостійним центром ухвалення рішень? Які ризики для держави виникають у разі втрати цієї самостійності? І як за таких умов можливо відновити суб'єктність парламенту?

Отже, вважаю за важливе акцентувати увагу на кількох ключових аспектах, які, на мою думку, заслуговують на особливу увагу.

По-перше, в демократичній державі саме парламент є ключовим інститутом державної влади. Нагадаю, що Верховна Рада України -- це загальнонаціональний представницький орган, якому за Конституцією належать законодавча, установча, бюджетна та контрольна функції. Зазначені функції парламент не може делегувати жодному іншому органу державної влади. Навіть під час дії воєнного стану. Це покладає на Верховну Раду великий обсяг відповідальності перед суспільством за якісне і своєчасне здійснення повноважень на виконання зазначених конституційних функцій.

По-друге, відповідно до статті 78 Конституції України народні депутати України працюють на постійній основі та не можуть суміщати свою діяльність з будь-якою іншою оплачуваною роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час. Тому невипадково за пунктом 17 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" народні депутати України не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Разом з тим зазначене положення закону стосується лише чинних (повноважних) народних депутатів України та не може поширюватися на членів парламенту попередніх скликань і народних депутатів України чинного (дев'ятого) скликання, повноваження яких припинені достроково на підставі статті 81 Конституції України.

Таким чином, Конституція України чітко визначає парламент як ключовий і незамінний інститут державної влади, який не може бути підмінений або витіснений іншими центрами ухвалення рішень -- навіть в умовах воєнного стану. Втрата парламентом реальної суб'єктності не просто означає інституційну дисфункцію, а ставить під загрозу саму модель демократичного врядування, в якій представницький орган має відігравати центральну роль.

Однак формальне закріплення цих повноважень ще не гарантує їхнього реального здійснення. Ключове питання полягає в тому, наскільки парламент сьогодні здатен діяти як самостійний політичний суб'єкт, а не лише як інституція з визначеним, але фактично обмеженим обсягом повноважень.

Не секрет, що хоча кількісний склад депутатської фракції "Слуга народу" і надалі становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України та формально фракція має права парламентської коаліції, однак починаючи з травня 2022 року не існує жодного закону чи постанови, за які проголосували б 226 і більше членів цієї фракції. Це означає, що фракція "Слуга народу" є фактично недієздатною, бо останні чотири роки не здатна власними силами забезпечити результативні голосування без ситуативної підтримки з боку інших депутатських фракцій і депутатських груп.

Таким чином, формальна наявність монобільшості не забезпечує її реальної політичної спроможності, а свідчить про втрату нею політичної суб'єктності та залежність від зовнішніх і ситуативних центрів впливу. У цьому контексті парламент фактично перестає бути самостійним майданчиком ухвалення рішень, перетворюючись на інституцію, де рішення лише оформлюються, але не формуються.

Окремі розслідування антикорупційних органів щодо можливих неформальних механізмів впливу на народних депутатів під час голосувань лише підсилюють ці сумніви. На жаль, це стосується не лише партії влади, а й опозиції. Якщо всередині "Слуги народу", за даними слідства, інструменти підкупу могли використовуватися для консолідації більшості, то в інших політичних силах -- навпаки, для її розбалансування.

У такій ситуації постає додаткове запитання: чи може чинний парламент узагалі відновити суб'єктність, якщо самі практики ухвалення рішень викликають сумніви щодо його незалежності?

Це, в свою чергу, підкреслює важливість інституційних механізмів відповідальності та координації в парламентській діяльності. Адже відсутність ясно визначеної та політично відповідальної коаліції лише посилює кризу суб'єктності Верховної Ради.

Протягом періоду воєнного стану аналітики та спеціалісти не раз піднімали питання про доцільність створення парламентської коаліції національної єдності. Цю коаліцію можна оцінювати як з правової, так і з політичної точки зору.

Серед фахівців у галузі права існує розбіжність у думках стосовно правомірності формування парламентської коаліції на основі результатів останніх виборів. Це пов'язано з тим, що в частині 10 статті 83 Конституції України, що стосується депутатської фракції, яка складається з більшості депутатів Верховної Ради, використано чітке формулювання "МАЄ права коаліції", а не більш вільне "МОЖЕ МАТИ права коаліції".

З політичної точки зору, "Слуга народу" може без жодних перешкод укласти політичну угоду (договори, меморандуми, декларації тощо) з іншими партіями, як парламентськими, так і позапарламентськими. Це дозволить їй спільно нести відповідальність за країну в умовах війни та узгодити підходи до створення, з одного боку, самодостатнього та професійного Кабінету Міністрів України, а з іншого — підконтрольного та підзвітного парламенту.

У цьому контексті всі кадрові пропозиції можуть бути формально подані фракцією "Слуга народу", що фактично реалізує положення політичної угоди. Саме уряд національної єдності може виступити каталізатором для повноцінної мобілізації державних ресурсів під час війни та забезпечення своєчасного ухвалення необхідних законодавчих актів, сприяючи подальшій інтеграції України до Європейського Союзу.

Отже, питання коаліції виходить за рамки суто юридичних дебатів і набуває важливого політичного виміру. Саме коаліція виступає як інструмент, що гарантує відповідальність за прийняття рішень та встановлює, хто відповідає за дії урядових структур і парламенту.

Відсутність чітко оформленої та політично відповідальної коаліції означає розмивання цієї відповідальності і лише закріплює стан, у якому парламент формально існує, але не функціонує як повноцінний центр ухвалення рішень.

Водночас, політичний контекст свідчить про інші речі. Хоча влада публічно обіцяє відкритість до співпраці, вона насправді не демонструє бажання створити повноцінну парламентську коаліцію. Наприклад, президент України чітко заявив, що ситуація залишиться стабільною, а парламентські фракції голосуватимуть, виходячи в першу чергу з власних інтересів. Це свідчить про фактичну відмову правлячої партії від коаліційного підходу як засобу політичної відповідальності.

У той же час, сам парламент не виявляє здатності запропонувати інші варіанти: практики неформального тиску на депутатів, які стали об'єктом розслідувань антикорупційних відомств, лише послаблюють довіру до ймовірності справедливого формування більшості.

У результаті виникає системне протиріччя: коаліція залишається єдиним інструментом, здатним забезпечити політичну відповідальність і повернути парламенту суб'єктність, але водночас саме цей інструмент дискредитований практиками його застосування.

Це створює відчуття безвиході в інституційній сфері, де питання суб'єктності парламенту не має швидкого вирішення в рамках існуючої політичної ситуації. Проте, навіть у таких умовах, відмова від коаліційних підходів або їх заміна популістськими обіцянками про "альтернативні" вирішення проблеми, зокрема ідеями щодо позбавлення народних депутатів їхніх конституційних обов'язків, лише посилює кризу.

Адже на практиці це вже призводить до ситуацій, коли парламент усувається від реалізації своїх прямих конституційних повноважень, а ключові кадрові та управлінські рішення ухвалюються в обхід передбачених процедур.

Безсумнівно, що нездатність Верховної Ради України ефективно виконувати свої законодавчі, установчі та контрольні функції викликана не тільки відсутністю коаліції, але й недостатньою політичною комунікацією між президентом і парламентом у рамках Конституції. Яскравим прикладом цього є процес призначення керівника Служби безпеки України.

Колишній очільник СБУ Василь Малюк був усунений з посади понад два місяці тому, але пропозиція президента до Верховної Ради про призначення нового керівника досі не подана. Натомість, було видано два укази, які фактично закріплюють тимчасове виконання обов'язків за Сергієм Хмарою. У той же час, першим заступником голови СБУ продовжує залишатися Олександр Поклад.

Хоча Конституція України чітко встановлює, що саме президент вносить подання до парламенту щодо призначення голови СБУ, а Верховна Рада здійснює відповідне призначення. Це є принциповим елементом балансу влади, адже СБУ -- не військове формування, а державний орган із правоохоронними функціями.

Крім того, чинний закон ще з 1998 року передбачає, що тимчасове виконання обов'язків у таких випадках має обмежений строк -- не більш як один місяць, і покладається саме на першого заступника. Тобто закон прямо визначає механізм заміщення і не передбачає довільного призначення іншої особи "виконувачем обов'язків". Однак у даній ситуації цих вимог не було дотримано: парламент не отримав подання, а виконання обов'язків фактично стало тривалим інструментом заміщення передбаченої Конституцією процедури.

Згадка про військовий стан не є переконливим обґрунтуванням, оскільки президентські повноваження стосуються лише тих посад, які він може призначати особисто. Призначення ж керівника СБУ входить до компетенції Верховної Ради. Таким чином, ми спостерігаємо ситуацію, коли важливе кадрове рішення в області безпеки ухвалюється без залучення парламенту, незважаючи на його конституційні повноваження в цьому процесі.

Отже, мова йде не тільки про конкретне порушення процедур, а про загальну тенденцію: у контексті зменшення впливу парламенту президент зміцнює свій контроль над силовими структурами в ручному режимі. Яскравим прикладом цього є діяльність СБУ, де парламент втрачає не лише свою політичну значущість, але й реальні механізми контролю.

Це, в свою чергу, підводить до більш широкого питання: чи здатна демократична система управління працювати в ситуації, коли парламент офіційно зберігає свої права, але насправді позбавлений можливості їх реалізовувати?

Особливо важливою є необхідність не лише здійснення, але й посилення Верховною Радою України конституційної функції парламентського контролю в умовах дії воєнного стану, коли обмежуються такі громадянські права і свободи, як право людини на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, свободу пересування та вільний вибір місця проживання, свободу думки і слова, право на мирні зібрання та інші так звані незахищені у статті 64 Конституції України права і свободи людини і громадянина.

Іншими словами, законне обмеження певних конституційних прав і свобод під час воєнного стану повинно супроводжуватися посиленням парламентського контролю над органами виконавчої влади, правоохоронцями та військовими структурами.

Проте на ділі спостерігається зворотний процес: разом із зменшенням ролі парламенту посилюється концентрація влади у руках президента, зокрема через розширення контролю над силовими структурами. Це призводить до небезпечного дисбалансу: обмеження прав і свобод не супроводжується відповідним посиленням демократичного контролю, що викликає сумніви щодо здатності нинішньої системи влади забезпечувати ефективні механізми стримування та противаг.

У цьому контексті проблема суб'єктності парламенту переходить від простого інституційного обговорення до важливого питання збереження демократичних основ держави. Парламент виступає не лише як один із гілок влади, а як основний інструмент представництва та контролю, без якого демократія втрачає свою сутність.