Скандинавський фронт Європи: декілька причин, чому країни Півночі надають Україні найбільшу та найефективнішу підтримку.
Поки Західна Європа обережно рахує політичні ризики, а континентальні гіганти зважують баланс між підтримкою України і власними військово-економічними страхами, Скандинавія діє швидко, чітко і принципово. Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія стали тим осердям рішучості, яке нагадує решті Європи: російський диктатор Путін воює не лише з Україною, а з усім європейським простором безпеки.
Скандинавські країни перетворилися на новий моральний і стратегічний осередок, подібно до того, як Західна Європа була після Другої світової війни. Вони відкрито називають речі своїми іменами: конфлікт Росії - це агресія проти Заходу, а Україна є лише першою ланкою в цій боротьбі. Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія не просто надають підтримку Києву; вони активно захищають свої інтереси та нагадують іншим європейським країнам, що безпека - це не просто слова, а конкретні дії. Ця активність не лише зумовлена моральними чи гуманітарними причинами; для Скандинавії це питання стратегічного, історичного і навіть екзистенційного вибору.
Тепер, коли Росія знову використовує війну як засіб політичного впливу, Північ висловлює свою позицію однозначно: або ми зупинимо агресора на українських кордонах, або він спробує випробувати на міцність наші власні межі.
Про те, чому Скандинавія - справжній бастіон підтримки України, - у матеріалі OBOZ.UA.
Історична пам'ять: "руські" - вороги, а не партнери
Скандинавські нації мають чітке уявлення про те, як це – жити поряд з імперією зла, яка сприймає своїх сусідів лише як "зони впливу". Для них не потрібно роз'яснювати концепцію "русского мира" – вони спостерігали його прояви протягом багатьох поколінь. У цих краях слово "Москва" не викликає асоціацій з партнерством, а лише з необхідністю захисту.
Фінляндія пережила два конфлікти з Радянським Союзом (1939-1940, 1941-1944 роки), внаслідок яких вона втратила частину своїх територій. У Гельсінкі добре усвідомлюють, що компроміси з Москвою часто призводять до втрати суверенітету. Швеція, яка підтримувала нейтралітет протягом більше двох століть, після 2022 року зрозуміла, що цей статус більше не забезпечує захисту, якщо Росія вважає слабкість запрошенням до дій. Норвегія, що має спільний кордон з РФ у арктичному регіоні, проявляє особливу обачність, оскільки Москва активно зміцнює свої військові бази. Данія, яка зазнала окупації нацистською Німеччиною в 1940-х роках і тривалий час була на передовій під час холодної війни, виховала в собі страх повторення досвіду безпорадності, що вплинуло на формування її стратегічної культури активної оборони.
Їхня політична культура виросла з досвіду виживання в умовах постійного тиску з боку тих, хто прагнув нав’язати свої правила. Цей спільний досвід не лише породив страх перед Росією, а й розвинув інстинкт колективного захисту. Саме тому північні країни не вірять у можливість компромісу з цим "утворенням" і розуміють, що з Росією потрібно боротися спільно, а не шукати угоди.
Від статусу спостерігача до активного керівництва.
Скандинавські країни десятиліттями пишалися своїм нейтралітетом - не тому, що боялися, а тому що могли дозволити собі бути осторонь. Але світ змінився: війна Росії проти України зробила нейтралітет небезпечним. Тепер Північ не лише вступає до НАТО (як Фінляндія та Швеція), а й визначає його тон. Коли Копенгаген чи Гельсінкі говорять про оборону, це не жест, а план. Їхня політика - це дисципліна і передбачуваність, чого так бракує континенту.
Північ не приймає концепцію подвійних стандартів. Саме через це вона здобула моральний авторитет, якого позбавляються старі європейські центри. У той час як Південь коливається між "реалізмом" і "втомою від війни", Скандинавія діє з переконанням, що відмова від підтримки України є зрадою своїм принципам. Цей моральний імпульс стає геополітичною силою: допомога оцінюється не лише у фінансовому вимірі, але й у ясності позиції.
Безпековий розрахунок: війна поруч із домом
Данія безпосередньо не межує з Росією. Проте між ними є морський кордон у Балтійському морі. Норвегія має сухопутний кордон із РФ, але дуже короткий - близько 196 км. Швеція не має спільного кордону, між ними розташована Фінляндія, яка якраз і має довгий сухопутний кордон із агресором, понад 1300 км - один із найдовших у Європі.
Проте, незважаючи на це, вся Скандинавія географічно є ближчою до конфлікту, ніж може здаватися на перший погляд. Російські ударні системи, розташовані в Мурманську або Калінінграді, здатні досягнути будь-якої точки Півночі. Балтійське море стало ареною потенційних зіткнень: підводні кабелі, трубопроводи, безпілотники, та загадкові вибухи - все це вже стало елементом гібридної війни. Арктика стає новим театром бойових дій. Для скандинавських країн підтримка України є важливим внеском у власну безпеку, адже це спосіб "зупинити агресора на його території, щоб уникнути війни на своїй".
Північ чітко усвідомлює: якщо Росія досягне успіху в Україні, це призведе до серйозних змін у європейському балансі. Кремль отримує ресурси, нові території та психологічну перевагу, і навіть санкції не зможуть зупинити його амбіції. Тому кожен євро чи одиниця зброї, які надходять з Копенгагена чи Стокгольма, сприймаються не як милостиня для Києва, а як інвестиція у власну безпеку. Це не лише прояв солідарності, а також результат раціонального страху. І цей страх, на відміну від південного комфортного способу життя, змушує до активних дій.
Політична культура: відповідальність, солідарність та спільна взаємодія
У північній політиці існують чіткі принципи, що підкреслюють важливість дотримання правил, поваги до законодавчих інститутів і довіри. У скандинавському менталітеті глибоко вкорінені цінності справедливості, рівності та взаємодопомоги. Для цих країн підтримка України є не лише актом міжнародної солідарності, а й питанням самоповаги. Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія вирізняються своєю політичною етикою, що базується на чесності, простоті рішень і відсутності демонстративного его. Тому Копенгаген і Стокгольм не прагнуть знайти "історичну роль", а просто вчиняють так, як вважають за правильне. Північна Європа діє не заради популярності, а з почуття морального і політичного обов'язку.
Данська прем'єрка Метте Фредеріксен стала, можливо, найпослідовнішою лідеркою в Європі - від організації "відбудови під обстрілами" в Миколаєві до заклику конфіскувати заморожені російські активи. Швеція надала Україні "Арчери" - свої найкращі артилерійські системи, не вагаючись, хоча для власної армії це означало дефіцит, а також планує розпочати постачання своїх літаків. Норвегія, отримавши надприбутки від енергоносіїв після вторгнення РФ, чесно передала частину цих коштів у спеціальний "Український фонд" на 5 років - рідкісний приклад політичної моралі в дії. Фінляндія одразу підтримала санкції, передачу зброї та вступ України до ЄС, фактично завершивши власну історію "нейтралітету страху".
Допомагати розумно, а не голосно
Скандинавська модель - це не просто щедрість, а ефективність. Їхня допомога Україні не є показовою, вона структурована. Вони не лише надсилають зброю, а й створюють моделі співпраці: фінансування оборонного виробництва в Україні, реконструкцію зруйнованих регіонів, об'єднання технологій. Це не одноразова благодійність, а інвестиція у стійкість Європи.
Поки південні столиці обговорюють концепцію "плану Маршалла після конфлікту", Північ вже почала втілювати цю стратегію в умовах війни. Данія активно фінансує придбання військової техніки для України без затягування у тривалі європейські тендери. Швеція та Фінляндія надають технологічну підтримку, охоплюючи все – від бронетехніки до систем протиповітряної оборони та розвідки. Норвегія забезпечує стабільну фінансову допомогу Україні через багаторічні пакети. Важливою перевагою цих країн є відсутність великих оборонних концернів, які можуть впливати на політику. Вони не зацікавлені в просуванні своєї військової продукції, що дозволяє їм приймати рішення, зосереджуючись на потребах України.
Данський феномен: як маленька країна надає величезну підтримку
Ще з перших днів війни увагу спостерігачів привернула Данія - країна невелика за розміром і віддалена від фронту, але дивовижно рішуча у своїй підтримці України. Її роль уже вийшла за межі символічного жесту солідарності - Копенгаген став одним із найбільших донорів оборонної допомоги на душу населення, випередивши навіть деяких "великих" союзників. Причини цього: політична воля, фінансова стабільність, історична пам'ять і проста логіка виживання - усе це формує унікальну модель підтримки. Данія не просто надсилає зброю чи гроші - вона створює систему.
Прем'єр-міністр країни Фредеріксен висловлює свої думки чітко та безпосередньо, наголошуючи на тому, що Європа вже стала мішенню гібридної війни. Вона підкреслює, що агресія Путіна проти України також націлена на Захід. Тому необхідно вийти з позиції очікування та розпочати розробку колективної сили та оборонних стратегій, здатних стримати Путіна. Такий підхід не є новим. Президент Франції Еммануель Макрон також демонструє рішучість у своїх заявах. Проте, станом на червень 2025 року, Франція надала Україні фінансову допомогу в обсязі 7,56 млрд євро, тоді як Данія, з економікою, що майже вчетверо менша, виділила 10,1 млрд євро.
Ключовим елементом данської допомоги є місто Миколаїв. Данія підписала угоду про допомогу в будівництві військових кораблів у порту Миколаєва лише за кілька тижнів до початку війни, у лютому 2022 року. Коли Фредеріксен завітала до Києва у квітні того ж року, президент України Володимир Зеленський попросив її взяти на себе відновлення міста, і вона просто погодилася. Вона змогла це легко зробити, бо знала, що більшість данців підтримають її з багатьох причин. До серпня цього року Копенгаген витратив 213 млн євро на допомогу регіону. Уряд Данії виділить місту ще 225 мільйонів євро на наступні три роки.
Так звана данська модель являє собою систему закупівлі озброєння у вітчизняних виробників з подальшою відправкою цього озброєння на передову. Цей підхід покликаний вирішити проблему, адже Україна має суттєві виробничі можливості для виготовлення зброї, але обмежені фінансові ресурси для її закупівлі. Данці вважають, що доцільніше інвестувати у придбання самохідних гаубиць "Богдана", які коштують 2,5 мільйона доларів і можуть бути виготовлені за три місяці з можливістю самостійного обслуговування, ніж постачати французькі "Цезар", що коштують 4,2 мільйона доларів за одиницю. Оскільки Данія не має великої оборонної промисловості, їй легше підтримувати Україну в закупівлі зброї, що виробляється всередині країни і відповідає її фінансовим можливостям, а не займатися просуванням місцевих виробників зброї.
Скандинави висловлюють свою глибоку підтримку Україні.
Якщо розглянути, хто є нашими найактивнішими прихильниками та надійними партнерами, то безумовно вирізняються країни Скандинавії. Причини цього явища зрозумілі. По-перше, вони опинилися на передовій: для імперіалістичної та агресивної Росії це безпосередня загроза. По-друге, їхній історичний досвід говорить про багато важливого. Саме тому вони підтримують нас не лише в політичній та економічній сферах, а й на емоційному рівні. Це країни, які дотримуються справжніх європейських цінностей, що підкреслюють важливість верховенства права. Я хотів би навести конкретні приклади, зокрема Данію. Вона надає нам гуманітарну, військову та економічну допомогу, активно інвестує у відновлення. Пам’ятаю, коли ми висловлювали вдячність данським колегам за підтримку, вони відповіли: "Не варто нам дякувати — це ми повинні дякувати вам. Ви захищаєте Європу, нашу безпеку та нас самих". Це не просто дипломатичні слова, це справжня солідарність, — зазначив у ексклюзивному коментарі OBOZ.UA голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.
Ще одним важливим фактором підтримки є історична пам'ять та спільна культура безпеки. Країни, такі як Данія, Швеція та Фінляндія, з часів холодної війни відчували загрозу з боку радянських підводних човнів, що формувало їхню свідомість. Ця небезпека не була абстрактною, вони дійсно існували під її впливом. Сьогодні ці держави підходять до питань безпеки стратегічно. Хоча вони не мають великих армій, їхня рішуча підтримка міжнародного права залишається сильною. Тому вони підтримують Україну, вважаючи, що її боротьба є важливим захистом світового порядку.
"Я згадую, як під час відвідування музею в Швеції я побачив прапори Богдана Хмельницького та Мазепи. Ці символи відображають нашу спільну історію та боротьбу. Коли я спілкуюся зі своїми шведськими чи данськими колегами, я відчуваю їхню щирість і підтримку. У Фінляндії, Швеції та Данії панує справжня дружба, відвертість і бажання допомогти. Хоч я ще не відвідував Норвегію, під час міжпарламентського саміту ASEAN я мав можливість обмінятися думками з представниками цієї країни, і вони також підкреслювали: "Ми з вами не лише через страх перед Росією, а тому що ваші цінності збігаються з нашими". Як юрист, я глибоко переконаний, що суспільство, виховане в дусі права, не може залишатися байдужим до несправедливості. Саме тому ці країни підтримують Україну не з егоїстичних міркувань, а з усвідомлення спільного блага. Вони пам’ятають уроки Другої світової війни, знають, що означає ігнорувати агресію, і прагнуть уникнути повторення таких помилок," - підкреслює Олександр Мережко.
Він вважає, що є ще один суттєвий аспект. Це ті держави, які постійно відстоюють міжнародні організації, такі як ООН, а також права людини. Їх вражає поведінка Росії: геноцид, масові злочини, руйнування. І вони не лише висловлюють своє обурення, а й активно реагують на ситуацію.
Нещодавно, перебуваючи в парламенті Данії та спілкуючись з головою комітету закордонних справ, я був вражений відкритістю і дружнім настроєм нашої розмови. У Данії, подібно до Швеції, існує щира прихильність до України. Це не просто думка політичних лідерів, а настрій, що охоплює все суспільство. І, напевно, саме це є найбільшою цінністю, - зазначає Олександр Мережко.
