"Спочатку ти підтримуєш звільнення когось, а згодом інші виступають за твою свободу". Промова Максима Буткевича на урочистому відкритті фестивалю Docudays UА.
Нагадую, що фестиваль зосереджений на показі документальних фільмів, присвячених правам людини.
Нагадую вам, дорогі друзі, що Максим Буткевич – це не лише наш спільний колега-журналіст. Він також тривалий час був частиною команди фестивалю Docudays UA. Під час його ув’язнення друзі постійно нагадували глядачам про нього. Однією з таких акцій стала церемонія відкриття, де присутні отримали аркуші з написом "Визволіть Максима Буткевича" і в певний момент встали, піднявши їх разом.
Раніше сам Буткевич активно долучався до нагадувань про полон Олега Сенцова, Олександра Кольченка та інших бранців Росії.
У своїй актуальній промові Максим навіть з гумором відзначив цей момент. Загалом, його поява на сцені під час урочистого відкриття кінофестивалю зібрала найбільш захоплені оплески.
Поки всі присутні в залі витирали сльози зворушення, ваша Антоніна вирішила зафіксувати слова Буткевича, щоб і ви мали можливість їх почути.
Я вже не раз згадував, що в останні місяці перебування в полоні (тоді я, звісно, не знав, що це будуть останні місяці) мені було відомо про наявність кампанії солідарності. Я знав, що існує чимало людей, які закликають до звільнення військовополонених та цивільних, включаючи і мене. Проте я не міг уявити, скільки саме людей залучено до цього процесу. І навіть після свого звільнення я досі не можу повністю усвідомити, скільки людей доклали зусиль для організації цієї кампанії та мого визволення.
Досі я зустрічаю людей, яких знав раніше, і тих, з ким ще не мав нагоди познайомитися. Вони можуть підійти до мене і сказати: "Максиме, ви мене не знаєте, але я знаю про вас. Я брала участь в акції солідарності, писала або перепощувала ваші матеріали, підписувала листівки". І це лише частина всього неймовірного, що відбувалося. Такі моменти наповнюють мене глибокою вдячністю. Я усвідомлюю, що не зможу належним чином подякувати всім, хто був залучений. Для цього просто не вистачить часу. В будь-якому випадку, я вклоняюся вам. Щиро дякую!
Єдине, напевно, чим я можу хоча би спробувати подякувати -- намагатися докластися якомога більше до звільнення тих, хто все ще перебуває в полоні і в ув'язненні. Моїх колишніх підлеглих, хлопців з мого взводу, четверо з яких дотепер у полоні. Тих, з ким я провів час -- два роки й чотири місяці в тюрмі в Луганську і в колонії суворого режиму, де відбував покарання за сфабрикованою справою. Майже всі вони дотепер ще там.
Цивільні, яких незаконно ув'язнила Російська Федерація, про багатьох з яких ми просто навіть нічого не знаємо. Ті, кому не пощастило на певному етапі, як мені, бо про них ніколи і нікому нічого не повідомляють. Намагатися звільнити всіх наших полонених -- це справа честі, це величезна відповідальність.
Я вже багато років є частиною Docudays. Це справжня історія, ніби з минулого життя. Все було зовсім інакше, і обставини також. Docudays має для мене особливе значення, адже я спостерігав за його зростанням і еволюцією до того, чим воно є сьогодні. Тут можна побачити фільми, які, можливо, більше ніде не покажуть, але які можуть мати величезний вплив на наше життя. Ця подія не обмежується лише Києвом, адже згодом вона відбувається і в інших регіонах.
Це те, що я ділився зі своїми співкамерниками – українськими військовополоненими та цивільними з окупованих регіонів, коли ми перебували в Луганському СІЗО. Я неодноразово ділився з ними цими думками. Вони проявляли велике зацікавлення. Я розповідав їм про Docudays, і це було не раз. Багато хто з них висловлював впевненість, що "ми обов'язково звільнимось, ми повернемось, або, принаймні, зможемо приєднатися онлайн". Я постійно згадував про Docudays, і водночас був впевнений, що й Docudays не забуває про мене.
Тому я скажу, що відчував величезну вдячність, хоча й не був особливо здивований. Чесно кажучи, не дуже. Коли я звільнився, мені показали фотографії людей, які на фестивалі тримали плакати з моїм ім'ям і закликами "звільніть Буткевича". Це нагадало мені, як я сам тримав плакат з написом "звільніть Сенцова". Розумію, що це не надто приємна тенденція — спершу ти підтримуєш когось, а потім інші починають боротися за твою свободу. Але нині таке непросте життя.
Це певна форма магії, яку, безсумнівно, має Докудейс, хоч і в невеликій мірі. Це надзвичайно важливо і особистісно для кожного з нас, адже пам'ять про людей є цінною. Розпочати фестиваль з акції People First, ініційованої Центром громадянських свобод, до експертної ради якого я маю честь належати, - це справді значущий крок. У цю неділю ми матимемо можливість обговорити долю наших співвітчизників, які перебувають у полоні, на заході, де я буду виступати. Ми також піднімемо питання солідарності, приклади якої є дуже практичними. Величезна подяка Докудесу. Докудес - це люди, які організовують і ведуть. А найголовніше - це, звісно, ви, наші глядачі. Щиро дякую вам!
Цьогорічна кампанія, спрямована на підвищення обізнаності про українських полонених.
Я ж вам вчергове напишу, що церемонії відкриття та закриття на Docudays - найкращі з усіх наших кінофестивалів. Тут ніколи немає нудних ведучих, які читають з течок офіціозні тексти і часом пробують жартувати. Течки та жарти Максим Щербина і Ангеліна Карякіна зазвичай застосовують так, що із зали не хочеться вийти, а навпаки.
Квітами гостей на сцені обдаровував надзвичайно милий олень.
який згодом закидав публіку величезними надувними кавунами під час оголошення партнерів фестивалю.
Таким чином, глядачі з великим задоволенням залишилися до завершення церемонії, але чомусь деякі почали покидати зал перед початком фільму-відкриття. І це було великою помилкою, адже україно-ірландсько-французька картина "Санаторій", створена ірландським режисером Гаром О'Рурком, є саме тим, що нам всім необхідно в даний час.
З командою стрічки "Санаторій"
Це оповідь про санаторій "Куяльник" у Одесі. Уявіть собі документальний фільм, що нагадує "Мої думки тихі", але з ірландським колоритом. Головні герої — мати і її 40-річний син, які приїхали на лікувальні води. У басейні він, напевно, єдиний чоловік серед жінок старшого віку. Вони проводять час на березі, відпочиваючи на затишній галявині, а мама безперервно переконує сина, що йому варто одружитися. Музичний супровід також має схожість з "Думками".
В кінці стрічки одна з героїнь зазначає, що багато людей скептично ставляться до місця, коли вперше його відвідують. Вона говорить, що воно виглядає занедбаним і неестетичним. Але з часом вони починають усвідомлювати, що в цьому місці є щось унікальне, і тому варто на нього дивитися з особливим сприйняттям. Це нагадає мені про інший фільм, що розповідає про маленьке, забуте французьке містечко. Там місцеві жителі жартували: "Наші гості плачуть два рази: коли приїжджають і коли їдуть".
