"Спочатку ти борешся за свободу інших, але згодом сама свобода може стати під загрозою для тебе." Виступ Максима Буткевича на церемонії відкриття фестивалю Docudays.Ua.
Нагадаю, що цей фестиваль зосереджений на демонстрації документальних фільмів, присвячених питанням прав людини.
Хочу нагадати вам, дорогі друзі, що Максим Буткевич — це не лише наш спільний колега-журналіст, а й важлива частина команди фестивалю Docudays.Ua на протязі тривалого часу. Під час його перебування в полоні, друзі Максима постійно зверталися до аудиторії, щоб підтримати його. Одним із таких моментів стала акція на одній з церемоній відкриття, коли глядачі отримали листівки з написом "Звільніть Максима Буткевича" і в один момент підвелися, піднявши їх разом у знак єдності.
Раніше Буткевич активно брав участь у кампаніях на підтримку Олега Сенцова, Олександра Кольченка та інших людей, які опинилися в полоні.
Про цей момент у своїй нинішній промові Максим навіть пожартував. Загалом же його вихід на сцену на церемонії відкриття кінофестивалю викликав найбільш бурхливі оплески.
Поки весь зал витирав сльози з очей, зворушений моментом, ваша Антоніна вирішила зафіксувати слова Буткевича, щоб ви також мали можливість їх почути.
Я неодноразово згадував про те, що в останні місяці мого перебування в полоні (хоча тоді ще не знав, що це останні місяці) вже чув про кампанію солідарності. Багато людей активно закликали до звільнення військовополонених і цивільних, зокрема й мене. Проте я не міг уявити, скільки саме людей бере участь у цій ініціативі. Тепер, після того як мене звільнили, я все ще не до кінця усвідомлюю, скільки зусиль було докладено для реалізації цієї кампанії та мого звільнення.
Досі я зустрічаю людей, з якими раніше вже мав знайомство, а також тих, кого ще не знав. Вони можуть підійти до мене й сказати: "Максиме, ви мене не знаєте, але я багато чула про вас. Я брала участь в акціях солідарності, писала чи поширювала матеріали, підписувала листи". І це лише частина всього того, що було зроблено. Це викликає у мене глибоке почуття вдячності. Я усвідомлюю, що не зможу належно подякувати всім, хто був залучений, адже для цього не вистачить навіть всього життя. Однак, у будь-якому випадку, я схиляю голову в пошані. Щиро дякую.
Єдине, що я можу спробувати зробити на знак вдячності – це вкладати всі свої сили в звільнення тих, хто досі залишається в полоні та під арештом. Це мої колишні підлеглі, хлопці з мого взводу, з яких четверо досі в полоні. Я провів з ними два роки і чотири місяці в тюрмі в Луганську та колонії суворого режиму, де відбував покарання за сфабрикованими звинуваченнями. На жаль, більшість з них досі залишаються там.
Цивільні особи, яких незаконно захопила Російська Федерація, багато з яких залишаються для нас невідомими. Це ті, кому не пощастило, як і мені, оскільки про них ніколи не доходить жодна інформація. Зусилля, спрямовані на звільнення всіх наших полонених, є справою честі та величезною відповідальністю.
Я вже багато років пов'язаний з Докудейс. Це наче історія з минулого, яка почалася в іншій реальності. Усе було зовсім інакше. Докудейс став значущою подією, що зростала та розвивалася на моїх очах, перетворюючись на те, що ми маємо сьогодні. Тут можна знайти фільми, які, можливо, не покажуть більше ніде, але які можуть мати велике значення для нашого життя. Ця подія виходить за межі Києва, адже згодом охоплює й регіони.
Ось що я ділився зі своїми товаришами по камері - українськими військовими, які потрапили в полон.
і цивільним з окупованих територій в камері Луганського СИЗО. От всі ці фрази я їм казав. Вони дуже цікавилися. Я їм розповідав про Докудейс. Неодноразово. Це правда. І багато хто казав, що "звільнимось обов'язково, обов'язково прийдемо, або хоча би якось онлайн". Я пам'ятав про Докудейс, але так само знав, що Докудейс пам'ятає про мене.
Тому я скажу, що був переповнений вдячністю, але не дуже здивований. Чесно. Не дуже. Коли я звільнився, і мені показали фотографії людей, які на відкриті фестивалю, тримали таблички з моїм ім'ям і закликом "звільніть Буткевича". Я одразу згадав, як тримав таку табличку з словами "звільніть Сенцова". Розумію, що це якась така не дуже гарна тенденція. Спершу ти виступаєш за звільнення когось, а потім інші виступають за звільнення тебе. Але зараз таке, непросте життя.
Це певна магія, яку, безсумнівно, має Докудес, хоч і в деякій мірі. Це надзвичайно важливо і особистісно для кожного з нас, що про нас пам'ятають. Сьогоднішній початок фестивалю з акції People First, ініційованої Центром громадянських свобод, до експертної ради якого я маю честь належати, є дуже значущим. На заході цієї неділі, де я виступатиму, ми зможемо обговорити долю наших співвітчизників, які опинилися в полоні, а також солідарність з ними, що проявляється у конкретних діях. Я вдячний Докудесу. Докудес — це люди. Це організатори, це ті, хто ведуть. Але, перш за все, це ви (глядачі та глядачки - Ред.). Велике спасибі вам.
Ця річна кампанія спрямована на підвищення обізнаності про українських полонених.
Хочу ще раз підкреслити, що відкриття та закриття на Docudays — це справжнє свято серед усіх наших кінофестивалів. Тут немає місця нудним ведучим, які читають з паперів офіційні тексти та намагаються жартувати. Максим Щербина та Ангеліна Карякіна використовують свої заготовки та гумор так, що глядачі не хочуть йти, навпаки, їхній виступ приваблює ще більше.
Квітами гостей на сцені обдаровував надзвичайно чарівний олень.
який згодом почав кидати на публіку величезні надувні кавуни під час оголошення партнерів фестивалю.
Тому глядачі із задоволенням досиділи до кінця церемонії, але чомусь частина з них почала виходити перед фільмом-відкриттям. І це вони дуже даремно, бо україно-ірландсько-французька стрічка "Санаторій" ірландського режисера Гара О'Рурка - це саме те, що нам усім нині потрібно.
З командою кінострічки "Санаторій"
Це оповідь про санаторій "Куяльник" в Одесі. Уявіть собі документальний фільм, що нагадує "Мої думки тихі", але з ірландським акцентом. Головні герої – мама та її 40-річний син, які приїхали на лікувальні води. У басейні він, мабуть, єдиний чоловік серед жінок, які вже давно переступили шістдесят. Водночас вони відпочивають на затишному березі, де мама постійно підштовхує сина до думки про одруження. Музичний супровід також викликає спогади про "Думки".
У фіналі стрічки одна з працівниць зауважує, що багато відвідувачів відразу реагують негативно, коли приїжджають сюди. Вони вважають, що це занедбане місце, без естетичної привабливості. Але з часом у них виникає усвідомлення, що тут є щось особливе, і сприймати його потрібно відповідно. Це нагадав мені інший фільм, в якому йдеться про невеличке, здається, французьке містечко. Там місцеві жителі говорили: "Гості нашого міста плачуть двічі: коли приїжджають і коли залишають нас".
