"Список ганьби" ООН: що це таке, хто туди включається і чому Росія отримала своє місце там.

Галина Скіпальська — виконавча директорка Міжнародного благодійного фонду "Українська фундація громадського здоров'я" та керівниця представництва МО HealthRight International в Україні.

Що відбувалося на найбільшому форумі ООН з прав жінок -- погляд зсередини

Тільки-но повернулася з Нью-Йорка, де провела понад тиждень на 70-й сесії Комісії ООН з питань становища жінок. Хочу поділитися з вами враженнями про те, що відбувалося на цій важливій події. Це стосується не тільки професіоналів у сфері правозахисту, а й усіх, кому небайдужа доля українських жінок і дітей.

КСЖ -- найбільший у світі форум з питань гендерної рівності. Щороку в березні в Нью-Йорку збираються представники держав, міжнародних організацій, громадянського суспільства та донорів з усього світу. Цьогорічна 70-та сесія тривала з 9 по 19 березня під пріоритетною темою "Забезпечення та зміцнення доступу до правосуддя для всіх жінок і дівчат".

Комісія ООН з питань становища жінок виконує роль важливого форуму, де приймаються рішення, формуються альянси та укладаються партнерські угоди. Тут думки жінок з регіонів, що переживають конфлікти, стають чутливими для тих, хто контролює ресурси і впливає на міжнародні відносини. Підсумком цьогорічної сесії стало затвердження консенсусних висновків, які слугують дорожньою картою для урядів всього світу у питанні зміцнення правового захисту жінок.

Для нашої команди, яка стала однією з трьох неурядових в офіційній делегації України, це справді був один із найбільш насичених тижнів за останні роки. Зустрічі з представниками міжнародних організацій, урядів, донорів, громадського сектору -- одна за одною, з ранку до ночі. Офлайн- та онлайн-дискусії. Ми говорили про наслідки війни для українських жінок, про підтримку постраждалих від насильства, про розбудову системи психосоціальної допомоги. І про те, скільки всього ще потрібно зробити.

Проте одна тема на цій сесії виділялася особливо яскраво. Це питання, яке стосується не тільки дипломатичних відносин, але й справедливості. Саме на цій темі я хочу зосередитися більш детально.

У громадському просторі цей механізм часто згадують побіжно, не вдаючись до його детального пояснення. Дозвольте розповісти, що насправді ховається за ним.

Генеральний секретар ООН щорічно випускає звіти, які висвітлюють найсерйозніші порушення прав людини в зонах збройних конфліктів. Один із таких звітів стосується сексуального насильства і містить список країн та збройних формувань, що застосовують сексуальне насильство як інструмент війни. У неофіційній термінології цей звіт часто називають "списком ганьби", і він складається на основі перевірених офіційних даних, зібраних Моніторинговою місією ООН з прав людини в кожній конкретній країні.

Безумовно, внесення Росії до цього переліку не є остаточним вироком. Проте це слугує офіційним міжнародним підтвердженням вчинених злочинів на найвищому рівні. Це відкриває шлях до посилення дипломатичного тиску, можливості впливу на санкційну політику, розширення підстав для міжнародного правового переслідування та зобов'язує державу розробити чіткий план дій для припинення злочинів і захисту постраждалих. Щоб вийти з цього ганебного списку, країна повинна виконати конкретні вимоги ООН.

росія вже тричі потрапляла до іншого механізму ООН (CAAC -- Children and Armed Conflict) щодо порушень прав дітей у збройних конфліктах -- у 2023, 2024 та 2025 роках -- за злочини проти дітей, зокрема використання дітей як живого щита та їх катування. Тепер гостро постає питання про включення рф до "list of shame" за систематичне сексуальне насильство проти дорослого цивільного населення і військовополонених.

Протягом чотирирічної фази повномасштабної агресії Офіс Генерального прокурора України зареєстрував 393 випадки сексуального насильства, вчиненого російськими військовими щодо цивільних громадян України (дані на початок 2026 року). Серед жертв є щонайменше 23 дитини. Проте, ймовірно, реальні цифри значно більші. Страх, стигматизація, а також окуповані території, куди українські слідчі не мають доступу, стримують тих, хто вижив, від подання заяв.

Ще в грудні 2024 року організації "СЕМА Україна", "Нумо, сестри", "Випускники" та "29 грудня" написали офіційний лист до Генерального секретаря ООН з вимогою включити росію до списку ганьби. Цього тижня в Нью-Йорку вони продовжили цю адвокацію -- і їхній голос звучав у самому серці глобальної дискусії про права жінок. Це вже не питання доказів, а питання політичної сміливості.

На державному рівні цю роботу веде Катерина Левченко, урядова уповноважена з питань гендерної політики. 9 березня 2026 року в Нью-Йорку вона представила оновлений план дій України у протидії сексуальному насильству на 2026-2027 роки. Левченко послідовно виступає за включення росії до списку ганьби і наголошує на практичному значенні цього кроку: країни з цього переліку позбавляються права брати участь у миротворчих місіях ООН будь-де у світі. Наприкінці 2025 року завдяки роботі очолюваної нею наглядової ради понад 1 080 постраждалих від сексуального насильства вже отримали статус і доступ до репарацій.

Декого може цікавити: для чого потрібен цей перелік, якщо Росія не звертає уваги на міжнародні норми? Проте механізми міжнародної відповідальності не працюють як простий перемикач. Це складний, тривалий, але неминучий шлях.

Кожен задокументований злочин, кожна підтверджена заява, кожен пункт у звіті ООН слугують цеглинками у фундаменті майбутньої відповідальності. Потрапляння до "списку ганьби" свідчить про те, що міжнародна спільнота офіційно визнає: це не ізольовані випадки, а системна проблема. Тут ми маємо справу з продуманою військовою стратегією, а не з "перевищенням повноважень" окремими військовими.

Це важливо для трибуналів. Для санкцій. Для репарацій. Для того, щоб ті, хто вижив, знали: світ чує, бачить і фіксує.

КСЖ 70 відбувалася в момент, який сама ООН назвала критичним: права жінок відкочуються назад у багатьох країнах, системи правосуддя відмовляють тим, хто вижив після насильства, громадянський простір для жіночих організацій стискається.

І в цьому контексті голос України звучав особливо виразно. Ми говорили про систему психосоціальної підтримки для жінок, які пережили насильство. Про те, що таку систему потрібно не просто підтримувати в кризовий момент, а будувати як довгострокову інфраструктуру.

Що додає оптимізму: організації, з якими ми зустрілися в Нью-Йорку, розділяють наші пріоритети: підтримка постраждалих від насильства, розбудова психосоціальної допомоги, адвокація на міжнародному рівні. Ці контакти -- потенційні спільні програми для жінок і родин в Україні.

Світ повинен дізнатися правду про Україну. Ми невпинно працюємо над тим, щоб ці голоси лунай у залах ООН, у коридорах за їх межами та в усіх місцях, де приймаються важливі рішення. Бо мовчання — це також форма співучасті. І світ більше не має права на таку поведінку.