Долучайтеся до розмови, і вам відкриють двері, або чому важливо відвідувати заходи, де говорять про інші конфлікти, щоб нашим голосам надали більше уваги.

журналістка, спеціалістка з комунікацій

У неділю я повернулася з мого першого Міжнародного фестивалю журналістики в Перуджі (Італія), який вважається одним із головних журналістських заходів року -- місцем, що об'єднує всіх, хто працює з медіа, як безпосередньо, так і дотично. Я, особисто, -- одна з тих, хто змінив напрям: працювала комунікаційницею в Слідство.Інфо, коли почалася повномасштабна війна (а це було дуже близько до написання новин у форматі соцмереж), згодом стала журналісткою з агропродовольчої політики в EURACTIV у Брюсселі, а зараз вже два з половиною роки досліджую медіа в Оксфорді -- зокрема, як формується знання про сучасну війну.

На фестиваль я вирушила з певними очікуваннями, серед яких було сподівання побачити українців на панелях, де виступають іноземці, зокрема на теми війни, і навпаки. На жаль, цього не сталося. Причин було декілька, зокрема те, що на подібних заходах завжди бракує часу, і кожен учасник має свої пріоритети та список важливих осіб, з якими потрібно обов'язково поспілкуватися.

Проте з висоти своєї вежі вона зауважила кілька деталей.

Українські панелі все ще були відокремлені від інших -- тих, що стосувалися нинішніх або недавніх війн у світі, як-от Палестина чи Сирія. Вони були розміщені не за тематикою, а за геополітичним принципом.

Одним із найяскравіших прикладів стала участь головної редакторки Kyiv Independent Ольги Руденко у панельній дискусії, присвяченій питанням цензури та самоцензури. У цьому заході також взяли участь Омер Бенжакоб, розслідувальний журналіст Haaretz, який спеціалізується на національній безпеці, геополітиці та технологіях, а також Мілан Черни, розслідувач з Shomrim — єдиної незалежної некомерційної розслідувальної медіаорганізації в Ізраїлі. Модераторкою зустрічі виступила Вівіан Шиллер, директорка Aspen Digital. Проте, коли йдеться про проблеми цензури та самоцензури, контексти країни-агресора та країни, що піддається агресії, не можуть бути розглянуті в одній парадигмі. Також існує інше важливе питання: чому багато українських журналістів досі не сприймають Ізраїль у критичному світлі як агресора, і чому під новинами про зруйновані лікарні та загиблих дітей у Палестині з'являється безліч реакцій у вигляді сердечок і лайків від українців. Але це вже тема для окремої дискусії.

Звертаючись до теми цензури, слід зазначити, що її прояви в Україні та Ізраїлі суттєво відрізняються, що було чітко видно у виступах спікерів. В Україні журналісти, хоча і піддаються тиску з боку державних органів, які часто посилаються на "загрозу національній безпеці", все ж мають більше можливостей для відкритої критики урядових дій, ніж їхні колеги в Ізраїлі. Ольга наголосила на трьох типах взаємодії в Україні: офіційні правила, неформальні домовленості та такі практики, як прослуховування опозиційних журналістів СБУ, погрози та телефонні дзвінки. Проте незалежні медіа та їх аудиторія все ще демонструють високий рівень критики щодо влади, коли вона вчиняє помилки.

Хоча українські та ізраїльські спікери відзначали, що їхня діяльність часто піддається критиці за можливу загрозу державним інтересам, сама суть цієї критики відрізнялася. В Ізраїлі журналістів звинувачують у розкритті відомостей про витік даних, наприклад, через додаток Strava, який демонструє розташування військових. Проте, контраргумент звучить так: мовляв, інформація вже й так потрапляє в TikTok. В Україні ж журналістів звинувачують у "зраді", коли вони висвітлюють зловживання влади, як це сталося у випадку з "яйцями по 17 гривень" та завищеними цінами на постачання для армії.

Однак одна з найважливіших реплік пролунала з аудиторії -- і, що показово, була визнана, але так і не проговорена: чому ізраїльські журналісти зосереджуються на самому факті викриття, а не на змісті відео, де їхні солдати грабують, знущаються і скоюють воєнні злочини? На жаль, питання було поставлено емоційно і викликало захисну реакцію: "Якщо ви звинувачуєте мене у співучасті -- то так, я співучасник, бо плачу податки в Ізраїлі." Українські розслідувачі, з якими я спілкувалася у своєму дослідженні, казали, що працювали б над справами, де українські військові могли б бути винні у зловживаннях чи злочинах, -- якби мали достатньо доказів. Бо такі злочини -- це така сама загроза державності та рідним і друзям у війську, якщо вони є системними і непокараними.

Крім того, ми діємо в умовах, де український уряд публічно підтримує Ізраїль і мовчить, коли той починає бойові дії проти Лівану і продовжує бомбардувати лікарні в Газа, де перебуває винятково цивільне населення. Тим часом українські військові досі боронять країну в її законних кордонах -- що ставить ці два випадки в абсолютно різні правові рамки. І тому створення панелей здавалося радше відтворенням існуючих стереотипів і політичних поділів, аніж осмисленням подій за суттю.

Природа самоцензури також доволі специфічне питання -- і тут стало питання модерації. Модераторка ставила питання лише про реакцію аудиторії, не торкаючись інших причин. Натомість, українські медіа, до прикладу, не опублікують певну статтю не тому, що це буде неприємно їх читачам (візьмімо, наприклад, статті про мобілізацію чи незаконний виїзд закордон), а ті, які можуть потенційно загрожувати безпеці героїв. Знову ж, багато чула це від різних журналістів/ок і різних видань у межах свого дослідження.

Хоча я і вважаю, що звинувачення на адресу ізраїльських журналістів у розкритті місць розташування військових можуть відображати схожі проблеми самоцензури, я не володію достатніми знаннями, щоб це підтверджувати. Проте навіть цей випадок свідчить про те, що, як і в Україні, причини, чому журналісти починають замовчувати, не обмежуються лише втратою аудиторії чи доходів. Тому настав час запитати, про що ж насправді вони мовчать і чому це відбувається.

Мене вразило, наскільки багато з пережитого сирійськими журналістами — після втечі Асада та виявлення численних масових могил, катувань та порушень прав людини — відображає українську реальність.

Наприклад, на їхній панелі багато говорили про документування як важливу функцію медіа. Як і в Сирії, українські журналісти створюють численні фото- та відеоматеріали, які часто не передаються традиційним медіа, а використовуються ініціативами, що збирають докази для міжнародних судових процесів. У Сирії таким проєктом є Syrian Archive від Mnemonic, який з 2014 року, за словами його засновника Хаді аль-Хатіба, накопичив більше 6 мільйонів одиниць доказової інформації. Цікаво, що Mnemonic також має окремий архівний проєкт, присвячений Україні — Ukrainian Archive, який чомусь не обговорювався в контексті сирійського. Власне, я дізналася про це лише після того, як почала шукати інформацію про сирійський проєкт.

Так само, українську воєнну фотографію цього року в Перуджі не показували взагалі -- хоча вона могла б вступити у глибоку розмову з фотографією з Палестини.

Наприклад, на панелі з палестинською фотографкою Самар Абу Еллоуф говорили журналістка-розслідувачка Года Осман та професорка NYU Лорен Волш, яка керує Gallatin Photojournalism Intensive. Розмова була дійсно глибокою і включала складні питання -- зокрема, як Самар розташовує камеру щодо тих, хто вижив (survivor англійською, однак українською ми скажемо потерпілі) у війні (навіть саме слово "вижилі", а не "жертви", підкреслювалося), фокусуючись на їхніх обличчях, а не на ампутаціях та травмах (нічого не нагадує?).

Лорен також підняла тему того, як зображають темношкірі та небілі тіла -- бо дослідження свідчать, що їх часто показують з меншою гідністю, ніж білі. Мені б дуже хотілося почути тут і сирійців, і українських фотографів, які працювали, наприклад, у Бучі. Етичні правила воєнної фотографії змушують журналіста щоразу приймати складне рішення -- наприклад, знімати чи не знімати похорон, навіть якщо батьки дозволили зйомку. Ця розмова є ключовою для формування нових підходів до зображення війни у світі.

Повертаючись до теми аудиторій, я не спостерігала на заходах, організованих українцями, представників палестинців чи сирійців, і навпаки. Існуючі наративи по-різному відображають ці контексти, враховуючи культурні особливості, колір шкіри та навіть географічну близькість. Все це є соціальними конструкціями, але вони мають дуже реальні наслідки. У літературі, що аналізує висвітлення конфліктів, вже багато сказано про Афганістан і Ірак, а за останні три роки Україна здобула важливий досвід, зокрема в сфері адвокації та активізму, яким можуть скористатися інші країни. Це було гірко і сумно спостерігати розділ не лише серед спікерів, але й серед слухачів.

А що, якби українці ділилися своїм досвідом адвокації в Європарламенті, в той час як афганці розповідали про життя під режимом Талібану? Це могло б стати корисним для України у контексті тимчасово окупованих територій. А що, якби вони не лише обмінювалися своїми історіями, а й залучали одне одного до своїх аудиторій?

Якщо ми прагнемо налагодити зв'язок з країнами глобального півдня, важливо активно брати участь у їхніх заходах та конференціях, а також вести діалог на рівноправній основі. Крім того, необхідно багато вчитися та критично переглядати свої власні уявлення про те, як функціонує світ.

Це важко і болісно, адже відчуття тривоги не покидає, коли твої близькі на фронті, а ти все ще не впевнений, чи не станеш жертвою нічної атаки. Проте наша війна не єдина в світі, і в глобальних медіа новини постійно конкурують між собою. Більше того, багато з цих конфліктів тривають вже десятиліттями. Замість того, щоб з'ясовувати, хто більше потерпає, нам слід навчитися спілкуватися і підтримувати одне одного, відвідуючи заходи один у одного, незалежно від релігійних переконань чи кольору шкіри.

Зрештою, як влучно зауважила моя подруга, фестиваль журналістики справді трохи схожий на базар: дещо дуже дороге і несмачне, з гучними іменами, але поверхневими розмовами, а дещо -- справжні коштовності, погано прорекламовані, заховані в ранкові або пізні слоти, але з глибоким змістом. У будь-якому випадку -- це середовище, з якого можна вчитися.