Тарас Березовець розглядає ключові чинники, які вплинуть на розвиток військових дій у 2025 році.

Бесіда з Тарасом Березовцем, керівником групи зв’язків із суспільством у відділі комунікацій Командування сил територіальної оборони, майором, стосується четвертого року масштабного вторгнення: які чинники в 2025 році можуть вплинути на перебіг бойових дій.

Серед найголовніших факторів, які будуть впливати на перебіг бойових дій у 2025 році, що б ви в першу чергу виділили?

Я б виділив декілька ключових факторів. Насправді дякую вам за можливість висловитися стосовно цих надзвичайно важливих аспектів російсько-української війни. Як ми бачимо, Україна знову перебуває на перших шпальтах світових газет. Ми знову в заголовках усіх світових медіа. Це пов'язано з початком консультацій - так вони називаються правильно - між Сполученими Штатами і Російською Федерацією. Україна через вибір цих двох країн участі в консультаціях не бере.

Отже, виникає важливе запитання: чи вдасться Україні зберегти таку ж політичну підтримку від наших партнерів, зокрема від Сполучених Штатів Америки, як це було до 20 січня, коли на посаду 47-го президента США вступив Дональд Трамп?

Друге питання: чи зможе Україна забезпечити та навіть розширити обсяги військової допомоги для Збройних Сил у 2025 році? Армія - це складний механізм, що складається з сотень тисяч людей, які потребують належного матеріального забезпечення. Це не те, що можна отримати за один день; ці ресурси необхідні вже сьогодні. Якщо постачання боєприпасів, пального та FPV-дронів не буде достатнім, це призведе до втрат серед наших військових. На жаль, така реальність війни.

Конференція "Солідарність з Україною", 24 лютого 2025 року, Джерело: Getty Images

Третє питання, я би сказав, ключове, і воно багато в чому буде визначальне не тільки для 2025 року, але й для долі завершення цієї війни, - це питання мобілізації. Те, як триває мобілізація на сьогоднішній день, безперечно, не може задовольнити потреби Збройних Сил України. І не може відповідати тому характеру війни, яку веде проти нас наш противник, хоч він має серйозні проблеми насправді, і вони нагромаджуються, і очевидно, що ці проблеми ставатимуть у нього все більшими, тому що противник не враховує очевидних помилок своїх власних хронічних.

Але давайте говорити про нашу ситуацію. Ситуація з мобілізацією очевидно не може вважатися задовільною. І 2023-й, і 2024-й роки показують, що ми не добираємо потрібної нам кількості військовослужбовців. І цю інформацію, оскільки ми демократична країна, відверто повідомляють і політики, і наші командувачі.

Четверте питання стосується підготовки та мотивації наявних підрозділів Збройних Сил, які вже мобілізовані або служать за контрактом. Ми спостерігали, як новостворені бригади, з різними рівнями готовності, демонстрували свою бойову підготовленість, злагодженість та, що найважливіше, готовність виконувати поставлені завдання. Сьогодні особливо актуальними є питання моральної та професійної готовності, адже ми вступаємо в четвертий рік повномасштабної війни, а для багатьох наших побратимів це вже 12-річний шлях боротьби. Я знаю багатьох товаришів, які служать у Збройних Силах з 2014 року – це справді вражає.

І нарешті п'яте питання - це готовність самого українського суспільства продовжувати підтримувати. Тому що армія - вона виконує бойові завдання на фронті, вона виконує бойові завдання в тилу, в тому числі де відбувається відновлення, ротація, перепідготовка особового складу. Але ми бачимо дуже серйозні проблеми всередині суспільства - посилюються, на жаль, конфлікти, штучні віруси, які закидає нам противник, успішно приживаються в тілі українського суспільства.

І вся ця колотнеча, в тому числі політична, обговорення можливої тематики виборів - усе це, звичайно, не сприяє мобілізації. І мобілізації, в тому числі внутрішньої, наших Збройних Сил.

От давайте з цього кінця і почнемо - просто з оцих настроїв, які є. Як взагалі настрої з оцим, що "от, зараз може хтось про щось домовитися, потім вибори"? Як вони взагалі впливають на тих людей, які на фронті? І, якщо ширше, - як вони впливають на можливість мобілізувати додаткові сили для війни?

На мою думку, цивільні експерти можуть надати більш детальну інформацію з цього питання. Як військовослужбовець, можу зазначити, що в 2022 році політичні аспекти та теми внутрішнього життя практично не обговорювалися. Це не означає, що їх не було — вони мали місце, але у нас просто не було часу на це, адже ми перебували в активній фазі бойових дій. Ми провели дві успішні контрнаступальні операції: одна з них відбулася в Харкові, а інша — в Херсоні. Варто зазначити, що підрозділи славнозвісної 1-ї бригади спеціального призначення, в якій я розпочав свою службу в 2022 році, брали участь в обох кампаніях.

2023 рік став часом українського контрнаступу, який дав певні, хоча й обмежені результати, а також відзначився мобілізацією. З наближенням 2024 року ми спостерігаємо певне охолодження ситуації та активізацію політичних дискусій. Слід зазначити, що вперше розмови про можливі вибори почалися ще наприкінці 2023 року. У 2024-му ці теми обговорювалися вже відкрито, а коли ми вступили в 2025-й, інформаційний потік став просто неймовірним.

Збройні сили України, Донецька область, 22 лютого 2025 року. Джерело: Getty Images.

Як це може не впливати на внутрішнє самопочуття військових? Звичайно, всі ми люди, ми всі спілкуємося. У нас є рідні, у нас є друзі, багато наших побратимів списані, тому що вони важко поранені. І зрозуміло, що, коли вони входять в цивільне життя, стикаються з реальними проблемами адаптації, нерозумінням суспільства, невідповідністю дій місцевих органів влади на їхні потреби. Звичайно, для них постає питання, в тому числі, - що відбувається?

Всі ці фактори по-різному впливають на психічний стан військових, але в основному їхній вплив є руйнівним. Саме в ті моменти, коли виникає внутрішня напруга та конфлікти, спостерігаються серйозні труднощі у тих, хто й без того перебуває в умовах постійного стресу від бойових дій.

Які, на вашу думку, існують шляхи для подолання цієї ситуації? Адже не лише ми в історії людства стикалися з подібними викликами. Справедливості ради, кожна значна війна приносить із собою спади та розчарування. Важливо знайти спосіб вийти з цієї ситуації. Які ж методи можуть цьому сприяти?

Це цікаве питання. Давайте почнемо все-таки з того, як можна впоратися з наслідками бойового стресу. Давайте казати відверто: достатньої кількості підготовлених фахівців, психоаналітиків, психологів, які працювали б з нашими військовослужбовцями, не було ні в 2022 році, їх нема і в 2025-му.

Щоб забезпечити ефективне обслуговування армії, чисельність спеціалістів повинна становити щонайменше десятки тисяч. Важко оцінити, скільки саме може постійно працювати та контролювати ситуацію професійний психоаналітик, але я вважаю, що йдеться про приблизно 20-30 тисяч фахівців. На жаль, таких спеціалістів не було у минулому, і ситуація не змінилася до сьогодні.

У більшості випадків, коли військовослужбовці звертаються за підтримкою до своїх підрозділів, вони часто не отримують належної реакції. Це відбувається через те, що особи, які повинні надавати таку допомогу, зазвичай не мають необхідної підготовки. У результаті починається пошук інших варіантів. Найкращим психотерапевтом завжди виявляється твій товариш, той, хто здатен тебе зрозуміти, той, хто знає, чого ти потребуєш. І така підтримка насправді є найбільш результативною.

Зазвичай ми обговорюємо ці питання лише в нашому колі. Це не тому, що нам не хочеться ділитися, а радше тому, що часто відчуваємо, що нас не зрозуміють. Ця дистанція відчувається не лише з незнайомими людьми, а навіть з найближчими. Військовослужбовці, повертаючись з лікування або у відпустку, стикаються з цими труднощами, коли намагаються зустрітися з родинами... І в багатьох випадках їхні родини досі залишаються за межами України. Хоча частина змогла повернутися, значна кількість родин наших військових все ще перебуває за кордоном.

Ці зустрічі трапляються вкрай рідко. Можливо, вони відбуваються навіть не щороку, а раз на два роки. І, звичайно ж, люди стають все більш віддаленими один від одного. Найголовніше те, що ті родини, які виїхали на початку війни, вже звикли до нового способу життя. Вони забули, що таке війна. Вони не усвідомлюють, що таке щоденні авіанальоти, які ми бачимо у наших містах, атаки ворожих дронів і удари крилатими ракетами. Це призводить до непорозумінь, конфліктів і, врешті-решт, до розлучень, розпаду сімей і розходження людей.

Необхідна допомога з боку держави є критично важливою. Уряд та органи місцевої влади повинні активно реагувати на цю ситуацію, зокрема шляхом залучення додаткових спеціалістів. Ми знаємо, що міжнародні організації та фонди фінансують роботу тисяч психоаналітиків, які успішно займаються лікуванням психологічних травм, які зазнали наші громадяни. Особливо це стосується жертв сексуального насильства та тортур. Коли ми відвідували нещодавно звільнені території, ми чули жахливі свідчення від людей, особливо жінок, які розповідали про свої переживання.

Харківщина, Херсонщина - я, чесно кажучи, наслухався таких історій, що розумію, що все це має стати предметом серйозних міжнародних розслідувань. І якщо з ними хоч якось працюють усі ці міжнародні організації - вони відмовляються працювати з військовими, вони чітко ставлять бар'єр, кажуть: якщо це цивільні - так, ми будемо допомагати; військові - все, ми з ними працювати не будемо і не хочемо. Це їм прямо заборонено.

Це, безумовно, цікава ситуація, але з іншого боку, у нас є чудові можливості для співпраці. Наприклад, з Хорватією. Я знаю, що там є спеціаліст, який займається військовою психологічною реабілітацією і сам має досвід участі в бойових діях. Можливо, це і є відповідь: більше людей, які з певних причин не можуть брати участь у бойових діях, можуть отримати шанс реалізуватися як психологи. У наших збройних силах є багато кваліфікованих фахівців, які, хоч і мають добру підготовку, не можуть працювати в інших сферах чи безпосередньо воювати, але могли б успішно займатися цивільно-військовим співробітництвом, виконуючи роль психологів для військових.

Так, звісно. Але, розумієте, це досить специфічна ситуація. Я можу розповісти про свій досвід. Я зіткнувся з наслідками бойового стресу, зокрема через участь у кількаденній ексгумації тіл загиблих українців і військових, які стали жертвами катувань. Це відбувалося в лісі під Ізюмом, і я проводив там майже весь день, від ранку до вечора, у місці, де відбувалися ці трагічні події. Моя присутність була необхідною, оскільки працювали журналісти з-за кордону, і я мав забезпечити їхню безпеку.

Я скажу, що для мене це стало дуже великою психологічною травмою, з наслідками якої я борюся до сьогоднішнього дня. Зрозумійте, що будь-яка людина, тим більше цивільна, навіть на той момент я вже мав досвід участі в бойових діях, але коли ти бачиш, як перед тобою витягують тіло дитини, в якої відсутня половина голови, або 20 плюс тіл наших військовослужбовців, в яких за спиною зав'язані руки колючим дротом і всі вони вбиті в стилі НКВД пострілом у потилицю... Потім ми заходимо в місцеву таємну в'язницю, де знаходимо засоби тортур: електричні стільці, молотки, ножі і купу ганчір'я в крові, яке лежало просто скрізь в їхніх камерах.

І зрозумійте, що для кожної людини це може мати серйозні наслідки. Я, маючи свій власний досвід у цій справі, вирішив звернутися до психоаналітиків на комерційній основі, але натрапив на повне нерозуміння ситуації. Ті поради, які там надають, виявилися просто смішними. Щиро кажучи, я чую схожі історії майже від усіх своїх друзів. На жаль, це так.

Дозвольте ще раз підкреслити: всі ці події матимуть серйозні наслідки на багато років вперед, і ми не можемо передбачити, як це вплине на нас. Давайте звернемо увагу на досвід Сполучених Штатів, де подібна система вже працює протягом десятиліть. Я пам'ятаю, коли відвідав Вашингтон, ми заснували одну з перших правозахисних організацій Free Crimea, яка займалася аналізом російських злочинів та порушень прав людини в окупованому Криму. Статистика, яку ми отримали від американських військових, була вражаючою: фактично кожен 50-й військовослужбовець не повертається додому. Вони стають антисоціальними елементами, залишаючи службу з великими пенсіями. Тут справа не лише у фінансовій підтримці. Незважаючи на всі соціальні гарантії, у людей відбуваються глибокі зміни в психіці та фізичному здоров'ї. Тому просто фінансові виплати не вирішать цю проблему.

Справа не лише в фінансах. Я маю на увазі, що варто звертати увагу на досвід держав, які пережили подібні внутрішні конфлікти. Хорватія — яскравий приклад, адже там активно залучали населення, і в них є значна кількість ветеранів. Повторюю: саме ветерани бойових дій займають ключові позиції в тих організаціях, де відповідна освіта є важливою.

Ви говорите про аспекти, які з об'єктивної точки зору, тобто з боку, виглядають страшно. Звичайно, у людини, яку ми намагаємось переконати приєднатися до армії, це не викликає позитивних емоцій. Тож що ж може спонукати людей зараз вступити до військових лав? Це надзвичайно важливо для нас, адже ми маємо створити цю систему.

Дивіться, в першу чергу це не повинно виглядати так. Ви кажете, що це виглядає страшно. Але, зрозумійте, це війна. Війна — це не казка, де все наповнене ароматом фіалок. Це реальність, просякнута запахом пороху, смерті та постійного страху.

І жоден з тих, хто стверджує, що там немає нічого страшного і що все пройшло гладко, а ми були настільки хоробрими, в першу чергу, або є відвертими обманщиками, або ж людьми, які ніколи не відвідали це місце. Давайте будемо відверті.

Тим не менше, за три роки фактично вже з моменту повномасштабного російського вторгнення, ми стали однією з найсильніших армій не тільки Європейського континенту, але й світу. У нас дуже багато професійних, підготовлених підрозділів. У нас абсолютно іде сьогодні нова генерація наших командирів - молодих командирів, дуже часто віком від 25 до 40 років. Це люди, які не тільки самі мають величезний досвід, але й успішно ним діляться.

Тому перебування в складі Збройних Сил у першу чергу дає можливість не тільки матеріального заохочення, достатньо непоганого. Давайте казати відверто: перші місяці й роки ми трималися виключно на патріотизмі. Ніхто не ставив питання, скільки я отримаю, чи мені заплатять бойові і таке інше. Зрозуміло, що це питання важливе, тому що в усіх є сім'ї. Дуже багато - сім'ї за кордоном, їх потрібно підтримувати. Тому соціальні виплати і грошове забезпечення, які отримують регулярно, без затримок, усі підрозділи Збройних Сил України, надзвичайно важливо. І у нас дуже багато військовослужбовців, які ніколи в житті не заробляли таких грошей.

Я пам'ятаю, як багато людей були вражені, коли дізналися, що солдати можуть отримувати на картку понад 100 000 гривень щомісячно. Справа в тому, що грошове забезпечення солдата становило 30 000 гривень, які на той час вже виплачувалися, а до них додавалися бойові надбавки. Ті, хто постійно знаходився в зоні бойових дій, регулярно отримували понад 100 000. До цього слід додати знищену техніку, бонуси та інші додаткові виплати.

Отже, ця система підлягає певним змінам та вдосконаленням, проте вона залишається важливим аспектом сьогодення. Це пов'язано з тим, що вона гарантує стабільність роботи, а також передбачає пільги для військовослужбовців після закінчення війни, які також поширюються на їхні сім'ї.

Друге питання, яке дуже часто кажуть, - що, перебуваючи в складі Збройних Сил України, у вас набагато більше шансів інколи вижити, ніж якщо ви є цивільною особою і знаходитеся в прифронтовій полосі.

Костянтинівка, Україна, 23 лютого 2025 року. Джерело: Getty Images.

По-перше, військові мають значно вищий рівень підготовки у використанні засобів захисту та здатності зберігати життя як своє, так і своїх побратимів. Тому, коли ми стаємо свідками великої кількості загиблих серед цивільних осіб внаслідок ворожих атак, військові зазнають втрат у значно меншій кількості. Це відбувається завдяки їхньому досвіду та навичкам, які допомагають їм ефективно захищати себе і своїх товаришів у бою. Цей аспект є надзвичайно важливим.

Ще один важливий аспект полягає в тому, що, на жаль, ті наші громадяни, які не виконали свій обов'язок або ховалися відверто від мобілізації в прифронтових регіонах, після цієї окупації не мали такого вибору. І ми пам'ятаємо слізливі пости, які були перші місяці, ДНР-ЛНР так звані, плюс, на жаль, наші окуповані регіони - Херсонська, Запорізька області, де людей ніхто не питав. І більшості цих людей, наших громадян, яких насильно забрали в збройні формування Російської Федерації, уже немає в живих. Або вони отримали фатальні поранення без жодних виплат, без жодної надії на те, що хтось коли-небудь буде все це компенсувати.

Тому набагато краще завжди воювати в армії своєї країни, розуміючи, за що ти воюєш, і, по-друге, маючи всі ці гарантії і забезпечення.

Чи знаєте ви, що це ще гірше? На жаль, за допомогою ворога були реалізовані успішні психологічні операції, відомі як ІПСО, які суттєво змінили сприйняття наших ТЦК, перетворивши їх на образ карателів, що застосовують різні заходи. Так, дійсно, існують конкретні випадки порушень закону та перевищення службових повноважень. Проте Генеральний штаб Збройних Сил України завжди відкрито про це повідомляє. Всі ці ситуації підлягають розслідуванню, на відміну від того, що відбувається в Росії. Для людей це означає реальну правову відповідальність, яка, як ми можемо спостерігати, буде лише посилюватися.

Тому, коли ми говоримо питання, потрібно воювати чи ні, - ну, знаєте, якщо людина за своєю психологією, давайте казати відверто, не готова захищати свою країну і є ухилянтом, вона готова платити десятки тисяч доларів за те, аби уникнути виконання цього обов'язку або взагалі незаконно втекти з цієї країни, нам такі люди очевидно не потрібні в Збройних Силах України. Нам потрібні люди, які розуміють, що вони там роблять і для чого.

Збройні Сили України, зображення: www.facebook.com/GeneralStaff.ua

Хоча в цьому випадку є свої винятки. Нині можна знайти чимало прикладів людей, які спочатку намагалися уникнути виконання своїх обов'язків, але потім були мобілізовані, часто всупереч своїй волі, і стали надзвичайно успішними бійцями. Нещодавно ваші колеги з видання НВ висвітлювали один із таких випадків, коли особа, що ухилялася від служби — давайте назвемо це просто — перетворилася на видатного оператора безпілотників і нині активно бере участь у бойових діях. І він не ховається.

Оскільки насправді подібні "ідейні ухилянти" становлять зовсім невелику частину населення.

Згоден.

Інші просто йдуть, куди їм дозволяє йти більшість і коли створюється певна атмосфера в суспільстві. Зараз вона не зовсім здорова місцями. До 2023 року була просто здорова атмосфера, коли люди захищають свою країну і в принципі розуміють, що це треба.

В даний момент, внаслідок як ви зазначили, інформаційних та психологічних атак, а також багатьох інших чинників, ситуація значно змінилася. І тут виникає питання: чи можемо ми, на вашу думку, надалі покладатися лише на добровольців та тих, хто готовий приєднатися за власним бажанням? Чи не варто розглянути можливість якихось форм примусу? Адже 6 мільйонів осіб досі не зареєструвалися – з цим потрібно щось робити. І не всі з цих 6 мільйонів є ухилянтами; багато з них просто вважають, що можуть не долучатися – і тому не долучаються.

Давайте будемо відвертими. Є одна поширена істина, яку я повторю: закон єдиний для всіх. Ті, хто не зареєструвався, не виконали свій обов'язок перед державою та законодавством — вони є порушниками закону. Це беззаперечний факт. Не хочу навіть піднімати тему, як у відомому жарті, про те, що "потрібно зрозуміти і пробачити". Лише через те, що хтось, певна "квіточка" або "черешенька", заявляє, що "я не для війни", "я краще тут буду насолоджуватися кавою" або "займатися записуванням рілзів для своєї дівчини".

Ви розумієте, що суть справи полягає в тому, що людина не призначена для війни згідно з її психологічною природою. Вбивство живої істоти, особливо людини, суперечить самому поняттю людяності. Для багатьох з наших співвітчизників, на початкових етапах конфлікту, було важко адаптуватися до психологічних наслідків, які виникають, коли ти намагаєшся вразити іншу людину з метою її знищення. Але з часом ці переживання проходять, адже постає просте питання: або ти вбиваєш, або вбивають тебе.

Давайте будемо відвертими: психологічна стійкість українського військовослужбовця, українського воїна, виявилася значно вищою, ніж у багатьох наших західноєвропейських сусідів. Скільки вже було сказано про те, як довго могла б витримати середня європейська армія?

Давайте обійдемося без образ, і я не буду згадувати конкретні національності. Проте уявимо собі одну з достатньо великих сусідніх країн Центральної Європи. Результати опитувань, що проводилися в багатьох з цих держав, ясно демонструють, що понад 50% молоді до 35 років, а в деяких випадках ця цифра сягає 70% і більше, не готові захищати свою батьківщину. Навіть якщо йдеться про загрозу окупації, коли ворог може вторгнутися в їхні домівки і вчинити жахливі злочини проти їхніх рідних, вони залишаються неготовими – скоріше за все, будуть шукати можливість втекти.

Я був у відпустці минулого року, в законній відпустці, в одній центральноєвропейській країні, в якій живуть мої друзі університетські. Вони місцеві, не українці, ми вчились в університеті Шевченка. І він мені каже: ти знаєш, така цікава історія - у нас величезний потік моїх співгромадян зараз купують вілли в Іспанії або житло і виїжджають. А чому? Кажуть, бояться мобілізації, бо якщо почнеться війна, його можуть загрести. І він розуміє, що в Іспанії шанси попасти в армію набагато менші, ніж тут. І він собі тихенько виїжджає туди. Тобто вони вже зараз до цього готуються.

Отже, я хочу підкреслити, що витривалість українських воїнів просто вражає. Це не лише здивувало росіян (перш за все їх), а й вразило весь світ. Вести війну протягом 11 років, а потім ще три роки повномасштабного вторгнення – хто на таке здатен? Маю на увазі психологічну витривалість. Ця відданість, жертовність і професіоналізм, які ми показали, виводять українські Збройні Сили на найвищий рівень. Безумовно, ціна, яку ми платимо, є жахливою.

Наші підрозділи усвідомлюють, за що ведуть боротьбу. Вони прагнуть забезпечити людям можливість жити в спокої. На жаль, зараз ніде не можна почуватися в безпеці — навіть у Мукачеві, ви знаєте, небезпека може прийти звідки завгодно. Вони борються за те, щоб люди могли, принаймні, насолоджуватися спокійними сніданками, мати доступ до електрики та гарячої води.

Чи усвідомлюєте ви, що коїться на фронті? Умови життя там залишають бажати кращого. Але слід зазначити, що витримка та винахідливість наших українських воїнів дійсно вражає. Вони здатні створити комфорт навіть у найскладніших обставинах: можуть облаштувати лазню, а також підтримувати особисту гігієну - у нас немає людей, які б ходили брудними. Коли інші дивуються і кажуть: "Це ж якісь інста-воїни, вони фотографуються і виглядають охайно", - вони не усвідомлюють, що це не означає, що вони не на фронті. Суспільство часто вважає, що військові мусять бути забрудненими.

Ні, вибачте, але у нас є люди, які навіть під час перебування на нулі завжди виходять у доброму вигляді. Так, вони можуть залишатися там кілька днів і не мати можливості змінити одяг, проте завжди беруть з собою запасний комплект. Навіть якщо вони відправляються на нуль, у них завжди є чисті речі. Розумієте, у чому суть? Коли людина перебуває там і виходить на відведення, вона завжди виглядає акуратно, з чистим і випраним одягом.

Так, звичайно, існують деякі індивідууми, які не дотримуються цих норм, але їх дуже мало. Врешті-решт, армія базується на дисципліні, а дисципліна, у свою чергу, забезпечує порядок.

Ну, бачите, не тільки в нашій одній умовній центральноєвропейській країні молодь якось немотивована - у нас також довелося приймати рішення, щоб додатково мотивувати саме молодь, тому що, хто б що не казав, молодим людям чисто фізично легше воювати очевидно.

Мене цікавить ваша думка: чи вважаєте ви, що це дозволить реально досягти цілей, які ставляться перед програмою додаткового фінансового стимулювання для молоді у віці від 18 до 20 років? Чи може бути негативний вплив?

Давайте відверто: усі мої діди воювали в складі Червоної армії в Другій світовій війні. Один мій дід був зв'язківцем, і він закінчив у званні старшого лейтенанта, другий був артилеристом, і він закінчив у званні майора. Обидва.

У мене є цілих три, а можливо й чотири родичі з усіх куточків – як близькі, так і двоюрідні. Це сталося, коли їм було приблизно 18, 21 або 22 роки.

Мамин батько, він був зв'язківцем, закінчив війну в Берліні. А другий дід, з Миргорода родом, - він закінчив війну в Дрездені. І я завжди пам'ятаю, що коли будь-які розмови починалися, що ж там було на фронті, я хотів почути якісь героїчні історії, вони завжди казали: ти знаєш, малий, давай краще про це не будемо. Вони не хотіли навіть про це говорити.

І не хотіли говорити зі зрозумілих причин. Вони починали в молодому віці. І я завжди пам'ятаю те небагато, що вони казали, - скільки молоді поклали тоді комісари, скільки багато українців. Згадайте, коли відбувалося звільнення правобережної України, товариш Жуков понабирав 16-річних українських парубків і, навіть не одягаючи їх у військову форму, кинув їх сотнями тисяч на штурм Києва і правобережної України. І поклав їх тут фактично.

Це я веду до того... Знаєте, я не політик, я можу собі дозволити говорити непопулярні речі. Коли нам починають казати, в тому числі окремі наші союзники, що ми маємо знизити вік до 18-річного, я вам скажу, що 18-річні солдати бувають прекрасні. Але, за великим рахунком, у нинішніх умовах це не військовий, який був мобілізований в 1939-му, 1941 році. Тоді 18-річна людина вже могла завести сім'ю і мати вже не одну дитину.

Сьогодні ми маємо справу з підлітком, а не з дорослою особою. Він не в змозі виконати багато завдань, адже його можливості обмежені. Звичайно, існують винятки, проте я хочу акцентувати увагу на тому, що призивати 17-річних є неприйнятним і руйнівним для нашого майбутнього, а також суперечить здоровому глузду. Це повинно бути добровільним: якщо особа бажає долучитися, у 18 років їй слід надати таке право, але лише після обов'язкового проходження військової підготовки.

Однак, якщо ми обговорюємо зниження віку для мобілізації, це повинно мати певну обґрунтованість. Зниження до 23 років ще може бути виправданим. Проте, якщо знижувати віковий поріг ще більше, я не бачу в цьому доцільності, оскільки таких молодих людей не так вже й багато. Їх необхідно берегти. І, знову ж таки, підкреслюю, важливо, щоб це були вже трохи більш зрілі хлопці та дівчата, оскільки їхня психологічна готовність може бути вищою.

Давайте ще просто обговоримо якусь таку більшу рамку того, що відбувається. Ми всі бачили, з чого почався рік, з яких заяв наших союзників деяких. І це все поставило перед нами таке питання: а чим і як воювати нам доведеться в цьому році? Тому що деяка допомога поки не проглядається нова, деяка доїхала. Ну і, цікаво, що в нас є і які тут перспективи.

Я не можу розкрити деталі про те, що ми маємо, оскільки це пов'язано з певними причинами. Проте можу зазначити, що наразі у нас є чимало надійних партнерів, які можуть забезпечити значну частину потреб Збройних Сил України.

Крім того, український ВПК в умовах війни показує шалені темпи зростання, як по виробництву продукції, так і по кількості зразків, які проходять дуже швидко етап від дослідних до уже тих, які вводяться в серію. Це і українська артилерія, скажімо, "Богдана".

Я пам'ятаю ті перші "Богдани" в мізерній кількості. Я вам розкрию таємницю - я побачив тільки аж одну "Богдану" на півдні України, яку дуже ретельно ховали, бо їх було декілька, але конкретно на напрямку була одна. Зараз у нас "Богданами" обладнані, точніше озброєні, підрозділи в кількості багато-багато одиниць в кожному.

Початкові умови, в яких ми почали, були кардинально відмінні. Механізми заряджання та боєприпаси, що використовувалися на початку, значно відрізнялися від тих, які надійшли до нас від чеських партнерів. Це було як порівнювати небо з землею. Результати цієї роботи стали очевидними. Ми неодноразово брали участь у бойових стрільбах, і те, як ці системи функціонують у польових умовах, вражає: їхня ефективність і точність просто вражають.

Українські FPV-дрони - це чудові технології, які ми активно розробляємо, і які наш противник не спроможний створити. Одним із таких досягнень є наші вражаючі морські дрони "Магура", що демонструють вражаючі результати, фактично знищивши залишки Чорноморського флоту супротивника. Більше ніж 30% їхнього корабельного складу було назавжди виведено з ладу або суттєво пошкоджено. Це яскравий приклад наших успіхів.

Отже, ще раз підкреслюю, що для нас надзвичайно важливим залишається питання підтримки на необхідному рівні або її подальшого посилення. На щастя, нещодавні заяви наших партнерів, зокрема свіжий коментар президента Франції Емманюеля Макрона, який провів дві термінові зустрічі в Парижі з союзниками та планує незабаром відвідати Сполучені Штати для переговорів разом із прем'єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером, свідчать про їхню готовність підтримувати нас в питанні військової допомоги та постачання озброєння.

Я вважаю, сподіваюся і впевнений у тому, що наші партнери дотримаються своїх зобов'язань. Також, звісно, наш військово-промисловий комплекс має виконати свою роль.

Я зрозумів, що найбільш критичною проблемою є системи протиповітряної оборони. Це, безсумнівно, стосується і цивільних людей. Вірогідно, цей рік виявиться менш безпечним для цивільного населення у порівнянні з попередніми. Хоча й минулі роки були ризикованими...

Не можу детально коментувати це з очевидних причин, але хочу підкреслити: наші системи протиповітряної оборони постійно вдосконалюються. На початку були лише комплекси "Бук", "Ігла", "Стріла" та кілька "Стінгерів", а сьогодні ми маємо значно потужніші системи, які використовуються на батальйонному та ротному рівнях. Кількість сучасних ПЗРК та зенітно-ракетних комплексів, які ми отримали, вражає, і рівень їх ефективності зріс до неймовірних висот.

Розглядаючи питання про те, хто має кращу підготовку до виконання бойових завдань, можна порівняти операторів румунської чи американської протиповітряної оборони, які проходять навчання лише кілька разів на рік, з українським військовослужбовцем, який, хоча і має свої вихідні, щомісяця знищує десятки цілей. Які висновки можна зробити з цього порівняння?

Таким чином, навіть з незначною кількістю систем протиповітряної оборони, наші Повітряні сили демонструють вражаючі результати. Тому я можу з упевненістю стверджувати, що немає причин для занепокоєння або думок про можливі погіршення. На даний момент і в найближчому майбутньому ми можемо дивитися в завтрашній день з оптимізмом, впевнені, що ситуація залишиться під контролем.

Враховуючи вашу думку, чи доцільно нам тепер слідувати такій стратегії, щоб намагатися припинити бойові дії за будь-яких обставин і під будь-яким тиском, просто щоб зупинити їх? Хто отримає від цього більше вигоди – ми чи Росія в даний момент?

Це питання до політиків та дипломатів, які повинні самостійно визначити умови. Проте відомо, які умови потрібні для початку переговорного процесу. Цю інформацію озвучують українські лідери, зокрема президент Володимир Зеленський, а також наші міжнародні партнери. Якщо вдасться створити умови для переговорів з позиції сили, це стане сигналом для їх початку. Яким чином і коли це відбудеться — це завдання, яке має виконати не лише політичне керівництво, але й наші партнери, а також Збройні Сили України. Як тільки всі ці фактори зійдуться, переговори можуть стартувати.

Я хочу наголосити: офіційна позиція, яка була виголошена урядом Сполучених Штатів, зокрема державним секретарем Марко Рубіо, який пояснив, чому переговори відбувалися в форматі американці - росіяни, - тому що там обговорювались на 90 з чимось відсотків питання двосторонніх відносин Америки і Росії. Питання війни, яку Путін розв'язав проти України, обговорювалось, але воно не було мейнстримом.

Отже, це вказує на те, що наші партнери насправді демонструють, що вони розпочали первинні консультації, хоча це ще не є мирними переговорами.

Які ж тоді умови повинні бути створені, щоб ці переговори проходили в атмосфері миру, а не перетворювалися на шантаж?

Зверніть увагу, що ситуація в Російській Федерації, незважаючи на всі зусилля пропаганди, далеко не відповідає ідеалам. Вони постійно намагаються нав'язати думку, ніби їхня економіка успішно витримує санкційний тиск, а російські збройні сили мають достатню мобілізаційну готовність. Також стверджують, що армія має надійних партнерів, таких як Іран, Північна Корея та Китай. І внаслідок цього нібито "ми готові і здатні продовжувати боротьбу до остаточної перемоги" - навіть до кордонів Польщі та Румунії. Це те, що вони регулярно доносять до нас.

Давайте звернемо увагу на їхню внутрішню аналітику. Нещодавно стали відомі дані економічного центру, який очолює брат міністра оборони Російської Федерації Бєлоусова. Цікаво, що у нього є племінниця в Києві. Так, вона дійсно є його родичкою: у нього був старший брат, який, на жаль, вже помер, і він жив у Києві. Його племінниця, киянка, нещодавно стала героїнею гучної історії — записала відеозвернення до дядька, в якому принизила його за ситуацію в Україні. Вона звернулася до нього зі словами: "Дядя, приїдь і подивись, хто обстрілює наше місто Київ, в яке ти сам приїздив до мого батька". Це все свідчить про складні родинні зв'язки на тлі конфлікту.

Отже, цей центр, який, як мені відомо, очолює, ймовірно, молодший брат пана Бєлоусова, оприлюднив за дорученням російського уряду досить невтішні прогнози щодо стану російського ринку, включаючи фондовий. Ми також спостерігали, як росіяни зраділи навіть старту цих переговорів. Їхні ринки починають зростати. Чому так відбувається? Вони опинилися в ізоляції.

Нещодавно запроваджений президентом Байденом пакет санкцій, який охоплює 180 суден їхнього тіньового нафтового флоту, суттєво обмежив їхні можливості. Ідеться не лише про фінанси. Китай і Індія починають шукати альтернативи в інших країнах. Що є найбільш тривожним для них? Питання мобілізаційного ресурсу залишається актуальним — так, зараз він ще працює, але їм доводиться постійно підвищувати ставки. Вони вже виплачують 40 000 доларів за кожного мобілізованого. Але скільки їм доведеться платити, коли ця цифра досягне 100 000?

Ну, цю ціну їм вже не вдасться отримати. Додатково, ресурс вони починають заміщати іноземцями. Ось тут північнокорейці, там мешканці африканських країн, жителі Азії і подібні. Тому я знову підкреслюю, що для них, незважаючи на їхні слова, ситуація стає все гіршою. Вони також будуть намагатися пришвидшити ці переговори, адже Путін їм необхідний.

Інший аспект полягає в тому, що Путін, безумовно, буде уважно стежити за нашою ситуацією. Якщо у нас з’являться нерозумні особи, які почнуть розгойдувати цю ситуацію та провокувати внутрішні конфлікти, він, без сумніву, скористається цим. І він уже робить це. Підкреслюю, що найголовніше – це збереження внутрішньої єдності, яку ми показали всьому світу у 2022 році.

Це визначає, які саме умови будуть стосовно всього цього - чи буде припинення, чи продовження, або, можливо, тимчасова зупинка. Отже, не можна заперечувати, що це має величезне значення. Чи стане це можливістю для Путіна зміцнити свої позиції, чи навпаки, перешкодить йому продовжувати війну в майбутньому?

Так, безперечно, тому що плани Путіна - і про це каже відверто і українська військова розвідка, і про це каже президент Зеленський - плани Путіна не обмежуються Україною. Він думає про захоплення держав Балтії, він думає про захоплення Польщі. Більше того, плани створення 15 додаткових дивізій на західному фланзі Росії - це про що? Про Україну? Ні. Вибачте, вони проти кого будуть розвернуті? А Сувальський коридор - вибачте, вся ця історія з воєнної точки зору для НАТО може обернутися дуже серйозними наслідками. Вони зараз стикнулись з тим, що виведення армії Сполучених Штатів вимагає від них зараз розгортання.

Згідно з останніми даними НАТО, проведено аналіз їхніх потреб. Чи знаєте ви, скільки ресурсів їм необхідно? Скажу відверто, у них немає цих ресурсів – мова йде про 300 000 додаткових військовослужбовців, яких потрібно залучити з усієї Європи. Де вони планують їх знайти, враховуючи вже обговорені тенденції? Для потреби в 2000 танків та 1400 броньованих машин, їм слід значно наростити виробництво. З огляду на їхні виробничі темпи, це вимагатиме не лише часу, але й ресурсів для забезпечення, створення робочих місць, підготовки екіпажів, а також постачання боєкомплекту для цих танків і бронемашин. Це не справа одного року, двох або навіть трьох – такий процес займе років п’ять і більше.

У них темпи виробництва такі, що вони це будуть виробляти дуже довго. А Путін не буде чекати 5 і 10 років, розумієте? Він може - якраз-таки на своїх криворуких станках, вивезених із Німеччини в 1945 році, це ж досі ці станки, які працюють там. Вони вкрадені. Там "подшаманенные", "подкрученные Ваней под две банки спирта где-то" відремонтовані.

І коли починають наші окремі блогери чи так звані військові експерти глумитись - ну, вони вивели танки 1960-х, 1970-х, - вибачте, всі ці танки їздять, вони стріляють, вони вбивають. Якщо ти такий розумний, іди й мобілізуйся в підрозділ ЗСУ. Хай це не буде передовою лінією. Навіть у підрозділ РЕБ кудись там піди. І спробуй посидіти під обстрілами російського танка. Я вас запевняю, що це задоволення незабутнє просто буде. Навіть якщо це буде танк, вироблений в 1950-х роках.