"Термінологія безперешкодності": як за блиском слів втрачається шанування до особистості.

Нещодавно відбулася презентація другої редакції Державного стандарту "Термінологія безбар'єрності" (далі в тексті - Стандарт). Помпезний захід за немалі гроші донорів та платників податків за участі Першої леді та чиновників рангом нижче, професійні фото, багато правильних слів, панельні дискусії з експертами на теми... Та це лише "блискіт леліток".

Коли піар важливіше за фахову експертизу

Ці презентації майстерно створюють ілюзію остаточного схвалення. Коли ми бачимо на банерах та фонових екранах логотипи авторитетних організацій, поважних спікерів та впевнені дописи статусних осіб, виникає відчуття, що Стандарт уже став доконаним фактом. Однак на повірку цей висновок виявляється передчасним. Поки в залі лунають оплески, соцмережі мерехтять дописами, підкріпленими фото з фотозони чи спікерів, ведуться бурхливі обговорення в коментарях - сам документ ще перебуває у стані проєкту.

26 лютого 2026 року на своєму засіданні Комісія затвердила другу редакцію стандарту і направила документ до Інституту української мови НАН України, а також до інших наукових установ для отримання їхніх висновків. Це свідчить про те, що остаточне затвердження ще не відбулося, дискусійний процес триває, і є можливість внести корективи там, де це необхідно, за умови, що ми залишимося відвертими перед собою, усвідомлюючи межі нашої компетенції, вплив на людей і державу, а також залишаючись відкритими до суспільства.

Те, що ми спостерігаємо в даний момент, є всього лише комунікаційною стратегією, яка була обрана для того, щоб змусити нас повірити, що всі питання вже вирішені, і що все відбувається на високому професійному рівні.

Насправді ж перед нами "реформа для проформи" у її найчистішому вигляді - коли піар стає важливішим за зміст, а розробники залишаються "глухими" як до голосу експертного середовища, так і до самих спільнот, на які поширюватиметься ця термінологія.

Головним аспектом є те, що пропонується затвердити як остаточний результат. Основна проблема полягає в небажанні розробників щось змінювати. Важливим елементом є сам документ, що носить яскраву назву Державний стандарт "Термінологія безбар'єрності".

Мабуть, кожен професіонал, який нещодавно отримав доступ до цієї галузі, відкривав її з очікуванням і надією знайти чіткі, науково обґрунтовані концепції, які б упорядкували і стандартизували цей "хаотичний захід" термінів, поклавши край безладу різноманітних особистих думок. Проте, знову ж таки, ми спостерігаємо, як за привабливим зовнішнім виглядом гасел і коректних висловлювань втрачаються професійність, повага до спільноти та сама суть Людини.

Священний принцип замість активного обговорення.

Сьогодні термін "безбар'єрність" в Україні все більше сприймається як недоторканий бренд, а не як активна соціальна стратегія, що замінює загальноприйняте поняття "доступність". Статус ініціативи Першої леді, за що автори щиро вдячні, фактично перетворив цей робочий термін на "священну догму". Замість того, щоб бути гнучким інструментом, який може вдосконалюватися завдяки професійній критиці, ми отримали "ікону", до якої чиновники ставляться з надмірною обережністю, боячись порушити політичні "канони".

Коли документ перетворюється на засіб задоволення потреб "високих кабінетів", першою жертвою стає експертність. Справжня професійність полягає у вмінні називати речі своїми іменами, незважаючи на статуси.

Замість відкритого обговорення ми стаємо свідками колективного замовчування. Дивує, що оточення не наважується вказати Першій леді на потребу переглянути назву її ініціативи. Адже стратегія має бути про суть і зміст, а не лише про застаріле гасло "безбар'єрність".

Перші особи держави не мають виконувати роль "няньок", перечитуючи кожен термін за розробниками. Вони мають покладатися на професіоналів. А головним показником професіоналізму є насамперед розуміння меж власної обізнаності.

Проте, у випадку зі Стандартом, професіоналізм поступився місцем бажанню створити "правильну картинку". Державний стандарт термінології, який мав би базуватися на науковій доказовості та повазі до Гідності Людини, опинився в заручниках політичної кон'юнктури.

Намагаючись "догодити", розробники насправді дискредитують саму ідею безбар'єрності.

Ми переконані, що безбар'єрність, побудована на кулуарних рішеннях замість відкритої дискусії, - це не шлях до інклюзії, а лише черговий фасад, за яким зникає Людина.

Це і є найзначнішою "ведмежою послугою" для видатної ініціативи пані Олени, яка в результаті стає жертвою чужої недостатньої кваліфікації.

Результат як мірило невігластва

Розробники Стандарту можуть підкреслювати "глибину та складність" виконаної роботи. Це, звісно, можливо. Однак у науковій сфері та в процесі формування держави особисте відчуття втоми не слід вважати критерієм якості виконаних зусиль.

Якщо ми приймемо самооцінку авторів за істину, то скасуймо НМТ і дозвольмо кожному абітурієнтові самому визначати свій бал для вступу до вишу! Абсурд? Безумовно. Але саме такий підхід нам пропонують у випадку з термінологією безбар'єрності.

Створення Державного стандарту - це не спринт до дедлайну, не привід для піару поряд з високопосадовцями. Це копітка праця, що потребує глибокої вузькопрофільної експертизи, а не поверхневих знань.

Більш доцільно було б надати обґрунтування для зміщення термінів, ніж швидко впроваджувати легалізацію.

документ, що викликає шок через свій вражаючий рівень невігластва серед аудиторії, до якої він звертається.

Термінологія безбар'єрності виступає як зв'язок між урядовими ініціативами та реальним досвідом людей, які протягом багатьох років займаються дослідженнями в сфері доступності та впровадження інклюзії на практиці. Без їхньої участі та висловлених думок, стандарти лишаються нежиттєздатними і неефективними.

Отже, коли оплески після першого етапу презентацій затихли, а чиновники встигли поділитися оптимістичними дописами в соціальних мережах, фахівці опинилися наодинці з текстом. І тут "глянцеве покриття" виявилося дещо пошарпаним. Виявилося, що "блискучі деталі" приховані під шаром численних смислових помилок, абсурдних висловлювань і повної відсутності базових знань.

Комусь нарешті потрібно було зібратися з духом і висловити те, що всім давно було зрозуміло: "Монарх —

"без одягу!"

Ми не бачимо жодних підстав для того, щоб уникати використання справжніх назв для речей.

Через те, що розробники не змогли (чи то не схотіли?) залучити профільних експертів, чи через те, що вони свідомо проігнорували голоси тих, хто долучився до громадського обговорення?

У будь-якому випадку, результат роботи відображає впевнену віру авторів у своїй здатності бути єдиними експертами в питаннях безбар'єрності.

Оскільки Стандарт отримав затвердження від Комісії, був опублікований та офіційно представлений, він більше не є конфіденційним документом, який зберігався у "таємних кімнатах для нарад". Тепер він став доступним для широкої аудиторії. Отже, його аналіз не є переходом до "особистих" оцінок, а виступає як об'єктивна оцінка якості кінцевого продукту, з яким доведеться жити суспільству.

Тепер недостатньо просто висловити думку: "Мені це не до вподоби". Пора перейти до обґрунтованого, професійного та неупередженого аналізу від тих експертів, яким пропонується впроваджувати цю термінологію у своїй щоденній діяльності. Це не той момент, коли можна зробити поверхневі висновки.

"для формальних цілей", як це зазвичай практикується в державних установах, де збираються численні пакети документів, які потребують їхньої затвердження.

На карту поставлено значно більше, ніж просто перелік термінів. На кону повага до Гідності людини та реальний захист її прав, які неможливо підмінити зручними кабінетними формулюваннями.

Пастка некомпетентної компетентності

Якщо Стандарт буде остаточно схвалено у нинішній редакції, ми потрапимо у найнебезпечнішу пастку. Нас змусять говорити з помилками, зробивши їх маркером "професіоналізму". Виникне абсурдне замкнене коло: професіонал стане заручником вибору між власною справжньою експертністю та лояльністю до "стандарту невігластва", щоб формально вважатися "компетентним". Це ідеальна модель некомпетентної компетентності, де фальш стає обов'язковою нормою.

Саме тому, як фахівці, що присвятили не одне десятиліття роботі в цій царині, ми не маємо права мовчати. Наш спільний досвід - практичний і науковий - змушує кричати про критичні недоліки термінології безбар'єрності.

Тож ми закликаємо розробників припинити цей "стрибок до терміна" і звернути увагу на професійний голос науковців та представників поважних організацій, а не "кишенькових". Створення безбар'єрного середовища не може базуватися на дискримінації тих, чиї права воно має охороняти.

"Задзеркалля Аліси": оповідь про те, як терміни відійшли від реальності.

При вивченні та розгляді проєкту Стандарту, ми все більше занурюємося у світ, схожий на Задзеркалля Льюїса Керролла. У цьому документі слова не просто відображають дійсність, а формують дивовижні образи, які ставлять під сумнів наукову логіку та роки практичного досвіду.

Як експерти, які глибоко розуміють цю термінологію з обох - теоретичного та практичного - аспектів, ми вирішили детально розглянути ті поняття, в яких кожен з нас має значний досвід, як у наукових установах, так і в особистій взаємодії з глухою спільнотою. Тому нашою увагою стане лише одна група термінів. Інші ми залишимо в стороні, оскільки усвідомлюємо межі нашої експертизи.

Термін №1. "Людина з вадами слуху"

У Стандарті Задзеркалля вказано наступне: "Другий (принцип - ред.) (англ. "identity-first language") базується на самоідентифікації різних спільнот, таких як нечуючі особи, люди з аутизмом тощо."

"Нечуючі люди", на думку розробників цього Стандарту - це нібито самоназва.

Отже, колеги, це справжній провал. У нашій щоденній діяльності це не більше ніж мовний спотворення та повна вигадка, що почала активно розповсюджуватися з моменту виникнення вищих інстанцій нових "кишенькових" громадських організацій, керівники та члени яких згодом зайняли престижні "уповноважені" позиції на Банковій.

Більше того, кілька років тому існувала думка, що для глухих дітей, які отримали кохлеарні імплантати, жестова мова є абсолютно непотрібною. Проте згодом стало зрозуміло, що її використання може суттєво підвищити популярність серед певних груп.

Чого лише вартує так званий "Радіодиктант національної єдності жестовою мовою", що навіть встановив так званий "Національний рекорд України з наймасовішого написання диктанту з перекладом жестовою мовою". Де глухі, а де диктант?!

Спробуємо викласти це у письмовій формі так, як це відбувалося насправді (великі літери - дактилеми жестової мови України):

Хотілося б, щоб фахівці, що знаються на українській жестовій мові, висловили свої думки щодо доцільності такого підходу. Адже повільне дактилювання, яке передбачає політерне відтворення слів із знаками пунктуації, не є справжнім диктантом, а скоріше спрощенням, що аж ніяк не відповідає принципам перекладу на жестову мову.

Отже, колись вони взяли на озброєння ненависну їм жестову мову, прикрасивши свої знамена та багнети гаслами на кшталт "популяризація української жестової мови, адвокація її статусу другої державної мови, а також демонстрація справжньої безбар'єрності на всій території України". Із цими гаслами вони вирушили у "бій" проти справжніх фахових парасолькових громадських організацій, які десятиліттями боролися за права людей з інвалідністю, зокрема глухих та напівглухих.

Вибачте, це справді важливо для мене.

Повернемося до основи. Розглянемо термін "нечуюча особа". Почнемо з лінгвістичного аспекту.

По-перше, це морфологічна аномалія. В українській мові активні дієприкметники на...

Наприкінці, форми -учий, -ячий (як у словах "читаючий", "віруючий", "нечуючий") є дещо незвичними. Українська мова схиляється до застосування прикметників або описових фраз, пропонуючи натомість для "нечуючий" звернути увагу на багатий асортимент синонімів, таких як "глухий", "приглухуватий", "напівглухий" або ж просто "особа, яка не чує".

По-друге, штучність словотворення. Це слово виникає через заперечення дієприкметника, створюючи ненатуральну категорію "стану". В українській мові ознака зазвичай виражається за допомогою прикметників (який? - глухий) або дієслів (що робить? - не).

Термін "нечуючий" залишає певну невизначеність, оскільки він не підпадає під характеристики ані дієслів, ані прикметників.

По-третє, лексична надмірність (евфемізація). З точки зору лексикології, це слово виступає як евфемізм — спроба замінити прямий термін ("глухий") на більш "м'який" варіант. У мовознавстві надмірна евфемізація часто призводить до розмиття сенсу. Слово "глухий" є стилістично нейтральним і точним, тому його заміна на штучне "нечуючий" не покращує якість мови, а лише сприяє утворенню лексичного сміття.

Не менш важливою є й колоніальна складова цього питання. Слово "нечуючий" (як і "слабкочуючий") є прямим калькуванням з російського "неслышащий". На жаль, це ж стосується і терміна "незрячих", але це вже інша тема. Скільки ще десятиліть потрібно, щоб ми позбулися таких мовних наслідків колонізації та не включали їх у нові нормативні документи? І про яку "мову як гнучку субстанцію", на яку звертає увагу Довідник безбарʼєрності, можна говорити, якщо на державному рівні продовжують використовувати спотворені терміни російського походження?

Втомилися? А ми тільки розігріваємося. Давайте переключимося на щось інше.

У 1975 році за ініціативою Тома Л. Гамфріса, американського дослідника в галузі комунікації та мовознавства, в США був введений термін "аудизм" (англ. Audism). Це поняття означає переконання, що вміння чути надає людям певну перевагу над тими, хто страждає на втрату слуху. Прихильників цього погляду називають аудистами, і серед них можуть бути як чуючі, так і глухі особи. Згідно з висловлюваннями Хамфріса, аудизм виявляється в тому, що деякі люди постійно оцінюють інтелект та досягнення глухих на основі їхніх мовних навичок, які відповідають культурі чуючих. Цей феномен також може виявлятися, коли самі глухі особи чинять тиск на своїх ровесників, вимагаючи від них дотримання тих самих норм, поведінки та цінностей, які є стандартними для чуючих людей.

Концепція аудизму знову стала актуальною в 1990-х роках, завдяки дослідженню "Маска доброзичливості: інвалідизація спільноти глухих" американського психолога та мовознавця Гарлана Л. Лейна. У цій праці він визначив аудизм як механізм, за допомогою якого чуючі контролюють життя глухих людей. Ідея інституційного аудизму, згідно з якою перевага надається здібностям слухати, була започаткована саме Лейном. Чудовим прикладом проявів аудизму є документальний фільм Девіса Ґуґґенгайма та Найла ДіМарко "Глухого -- в президенти!", що висвітлює студентські протести 1988 року в університеті Ґаллодет у Вашингтоні, округ Колумбія, США. Рекомендуємо переглянути його з офіційними українськими субтитрами на AppleTV+. Відчуття когнітивного дисонансу між оригінальним звуком і українським перекладом ви відчуєте з перших хвилин і до останніх титрів, адже термін англійською deaf (глухий) часом перекладається як "людина з порушенням слуху", а наприкінці одна з глухих героїнь заявляє: "У нас немає жодних порушень, ми просто інші". Ну що, чи відчуваєте ви дискомфорт?

Отже, чи можемо вважати навʼязування владою терміна, який не відповідає потребам спільноти глухих, проявом інституційного аудизму? Відповідь беззаперечна - так. Адже "без нашої участі ухвалили рішення, що стосується нас".

Ще одним важливим доводом для відмови від цього терміна є те, що він концентрується на обмеженнях, акцентуючи увагу на недостачі та підкреслюючи негативний аспект. Він характеризує особу через те, чого вона не здатна виконувати (наприклад, не чує). Префікс "не-" автоматично переносить акцент із самої особистості на відсутність конкретної здатності. У контексті

Самоідентифікація базується на золотому правилі: спільнота визначає свою назву, що підкреслює її самобутність, а не вказує на відсутність чогось. Ми називаємо себе українцями, а не "неросіянами". То навіщо ж ми пропонуємо це робити тим, хто не чує?

Використовувати це слово можна лише зі зверхності примарної "норми". Використання заперечення - це погляд ззовні, спроба описати людину через те, ким вона не є, замість визнання того, ким вона є. Для Стандарту такий підхід - це не просто пунктуаційна помилка, це концептуальний провал. Неможливо будувати інклюзію, описуючи людей через їхню "недосконалість" в порівнянні з більшістю.

Слід також звернути увагу на культурну ідентичність глухих людей, яка захищена Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю. Для багатьох осіб з повною втратою слуху термін "глухий" не викликає негативних асоціацій. Навпаки, цей термін символізує їхню належність до спільноти, що має унікальну культуру та жестову мову. Використання таких евфемізмів, як "нечуючий", може розглядатися як спроба приховати їхню справжню ідентичність.

На завершення, розглянемо невігластво в контексті перекладу жестової фрази. Коли глуха особа використовує жест "глухий" на форумі, перекладачі жестової мови опиняються перед вибором: обрати складніший, але професійний варіант, або ж полегшити завдання для слухачів, які можуть бути стурбовані терміном "глухий", і вжити слово "нечуючий". Аналогічно, жест "я не чую" може бути неправильно витлумачений як "нечуючий". Для нас, як для спеціалістів, є очевидним, що плутати дієслово з іменником - це визнання власної непрофесійності.

Висновок очевидний: розробники цього Стандарту насправді не мають уявлення про суть терміна "глухий", віддалені від його розуміння на невимовні відстані. Те, що пропонується як "сучасний стандарт", нагадує невдалу спробу стендапу, що межує з нехтуванням авторитету Держави.

Ті, хто має хоч невелике розуміння цієї теми, усвідомлюють, що люди з порушеннями слуху віддають перевагу терміну "глухі".

Глухі – це не термін, що вказує на медичний стан, а самоназва групи людей. Коли особа заявляє "Я глуха", це слугує знаком самоідентифікації та вказує на належність до особливої культури жестової мови та спільноти з унікальними традиціями.

Представником спільноти глухих може бути навіть особа, яка має слух. Наприклад, це можуть бути CODA (діти глухих батьків) або інші родичі, які їх виховували. Також до цієї категорії відносяться й перекладачі жестової мови, як-от Ігор Шавро, один із авторів, які, не маючи родинних зв’язків із глухими, опанували їхню мову та культуру і стали частиною спільноти, яку вважають своєю. Для таких людей навіть існує термін Culturally Competent Hearing Interpreter. Проте, це може бути досить складним питанням, яке, можливо, виявилося за межами уявлення розробників Стандарту.

Для нас статус глухої людини - це про спільноту, культуру та мову, а не про "порушення".

Але тепер Стандарт стверджує: "Залиште позаду свій багаторічний досвід, як на національному, так і на міжнародному рівні. Ігноруйте результати ваших досліджень та професійних дискусій. Не звертайте уваги на знання, отримані в середовищі спільноти. Відключіть слух від думок тих, з ким ви працюєте щоденно. Висловлюйтеся так, як визначено в елітних кабінетах, які повністю віддалені від реального життя".

Це не просто термінологічна помилка - це спроба стерти живу ідентичність цілої спільноти, замінивши її штучним канцелярським сурогатом.

Термін №2. "Жестова мова України"

У Задзеркаллі Стандарту ми бачимо спробу перевинайти колесо. Причому зробити його квадратним та щиро вдавати, що воно покотиться.

Стандарт надає таке визначення: "4.71 українська жестова мова - це природна мова, якою спілкуються люди з порушеннями слуху, і вона має свою граматичну структуру, словниковий запас, правила утворення слів та синтаксис".

У преамбулі документа розробники з належною увагою цитують Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Це викликає обґрунтоване запитання: чи дійсно хтось із авторів ознайомився з цим Законом?

Якщо б ви звернули увагу, то помітили б, що частина 2 статті 4 цього Закону вже містить чітке та юридично обґрунтоване визначення терміна: "Українська жестова мова — це природна візуально-жестова мовна система з унікальною лексико-граматичною структурою, яка утворилася в результаті еволюційного процесу і використовується як головний або один з провідних засобів комунікації серед жестомовних осіб, що постійно мешкають або тривалий час проживали на території України".

Як кажуть, зверніть увагу на різницю. В Одесі це можна висловити так: "дві великі відмінності". І з цим завданням впорався б навіть першокласник. Проте чомусь воно виявилося складним для розробників Стандарту.

Чому слід вводити нові, спрощені та не зовсім вдале формулювання, коли в існуючому законодавстві вже є чіткий термін? Це не лише спроба скоротити текст або уточнити сутність поняття – це питання знищення наукової основи української жестової мови, яку ми прагнемо зберегти.

З цього виникає ряд складних запитів:

У цьому випадку не слід шукати винних у сторонніх. Всі невідповідності були чітко вказані в офіційних документах, представлених ГО "Українська асоціація жестомовних людей".

Можливо, їхній занадто толерантний стиль викладу розробники помилково сприйняли за слабкість? Бо у фінальному проєкті документа ми бачимо, що пропозиції не враховані ні на йоту.

Вам було чітко показано, чорним по білому, існуюче визначення в Законі, а також підкреслено, що не варто створювати власні інтерпретації терміна "українська жестова мова". Ваші елементарні помилки в основних визначеннях свідчать про відсутність професійної компетентності та нехтування науковими принципами. Державний стандарт не може ґрунтуватися на аматорських підходах, які суперечать діючому законодавству.

Але що ми бачимо в результаті? Не розуміючи суті зауважень і не знаючи, як саме виправляти, ви внесли правки суто "для галочки". Це класична імітація врахування пропозицій - змінити визначення "жестомовна особа", "глухі та напівглухі люди" на "люди з порушеннями слуху". Замість того, щоб повернути формулювання, що відповідає закону, ви лише заплуталися у власних спробах обійти експертну думку.

Постає логічне запитання. Чим вам так не до вподоби визначення із Закону? Чому замість того, щоб просто взяти юридично вивірену і недискримінаційну норму, ви продовжуєте вигадувати власні недолугі конструкції? Ваше ігнорування фахової спільноти - це не просто помилка, це свідомий вибір на користь некомпетентності.

Звісно, можна й далі пасивно-агресивно коментувати у Фейсбуці про рівень експертизи залучених до розробки тіла документа що мовляв "Стандарт для всіх українців, тому тут нема упереджень і образливо читати, що ви вважаєте когось "не достатньо хорошим", щоб працювати над Стандартом".

Хтось скаже, що ми занадто прискіпливо аналізуємо цей документ. Але це не прискіпливість - це професійна відповідальність і небайдужість до справи всього життя.

Стиль, яким ми викладаємо свою точку зору, не усуває запитань, що були підняті раніше, а навпаки, акцентує увагу на значній прірві між дійсністю та Задзеркаллям, де перебувають автори цього Стандарту.

Коли документ, у назві якого зазначено "безбар'єрність", перетворюється на перешкоду для реалізації чинного Закону, це вже не просто невдала помилка. Це явне підривання державної політики з боку тих, хто мав би її професійно реалізовувати.

Термін №3: "Людина з порушенням слуху"

У Задзеркаллі Стандарту нам поважно пояснюють: "Світова практика засвідчує, що існує два основних підходи до визначення тих чи інших термінів у сфері безбарʼєрності. Перший (англ. "person-first" terminology approach) - людиноцентричний - є сучасним та поширеним серед міжнародних організацій, державних інституцій (наприклад, людина з порушенням слуху, людина з порушенням мови та мовлення, людина з аутизмом тощо)".

Отже, у Задзеркаллі не існує меж можливостям. Тут навіть можна перетворювати свої мрії на міжнародні норми.

Проблема полягає не стільки в самій концепції person-first, скільки в безглуздій спробі "підлаштувати неможливе під можливе", тобто спробі з'єднати уявлення з реальністю. Стандарт намагається об'єднати під єдиною категорією "порушення" величезну різноманітність людей.

З точки зору сучасної науки та реального життя, немає жодних підстав чи логічних аргументів для класифікації людей на основі критерію "порушеності".

Існує кілька підстав для цього.

По-перше, ця уніфікація є штучною. Будь-яка загальна назва для великої групи людей передбачає наявність спільної характеристики, яка визначає їхнє існування, діяльність чи спілкування. Використовуючи термін "людина з порушенням слуху", розробники намагаються акцентувати увагу на "стійкій рисі", яка нібито є універсальною для всіх. Однак наука та реальність свідчать про інше: "порушення" можуть варіюватися за ступенем, характером та мати абсолютно різні наслідки для життя кожної людини.

По-друге, увага акцентується на встановленні діагнозу, а не на реальних потребах. Насправді існує значна різниця між особою, яка втратила слух у зрілому віці або внаслідок травми, і глухою людиною, для якої жестова мова є рідною. У цих груп є свої специфічні потреби, культурні особливості та різні способи сприйняття навколишнього світу. Тим не менш, розробники Стандарту не враховують ці соціальні аспекти, зводячи все до єдиного поняття - біологічного "недоліку".

По-третє, маніпуляція "глобальним досвідом". Справжня міжнародна практика вже давно відмовилася від медичного підходу на користь соціального. Використовувати термін "порушення" для опису людини – це регрес, прикритий привабливою упаковкою сучасної термінології.

Тож якщо ми вже про світовий досвід, то... варто "вивчити матчастину".

Ми впевнені, що особи, які ініціювали та розробили Стандарт, знають про Керівні принципи інклюзивної мови стосовно інвалідності (Disability Inclusive Language Guidelines). На жаль, цей документ не має офіційного українського перекладу, де чітко зазначено:

Продовжуємо розгляд. У Додатку 2 до Керівних принципів міститься окремий розділ:

Дві визнані міжнародні організації — Всесвітня федерація глухих (WFD, World Federation of the Deaf), заснована у 1959 році та що має консультативний статус в ООН та ВООЗ, виступає головним представником понад 70 мільйонів глухих людей на світовій арені (додаткову інформацію про історію ВФГ можна знайти тут) та Міжнародна федерація людей з частковою втратою слуху (IFHOH, International Federation of Hard of Hearing People), яка в 2013 році затвердила спільну офіційну позицію. У цьому документі чітко зазначається, що термін "людина з порушенням слуху" є некоректним узагальнюючим визначенням для глухих і напівглухих осіб, що підкреслює важливість точності у використанні термінів.

Логіка світових експертів проста. У цих груп немає однакових потреб, однакових мовних бар'єрів, ідентичних способів комунікації чи однакових способів вираження та супроводу. Спроба розробників Стандарту "щедро згребти всіх в одну грядку" - не "людиноцентричність", а професійна лінь. Звести різноманітні людські долі до єдиного знаменника "порушення" -- це і є справжня імітація інклюзії.

Вважаєте, що на цьому все закінчується? Ні в якому разі! Дзеркальний світ підготував для вас ще безліч несподіванок. І без грибів з того боку, звісно, не обійдеться.

Отже, наше занурення в міжнародне право продовжується.

Тепер програмісти опинилися в ситуації, коли стикаються з документами, на які самі ж посилаються. Здається, що включати нормативні основи в преамбулу, не ознайомившись із їхнім змістом, стало своєрідною "традицією" цього Стандарту.

Візьмемо Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, яку Україна ратифікувала ще у 2009 році. У статті 24 Конвенції без жодного сорому та "задзеркальних" реверансів вживається термін "глухі", а саме: "...сприяють засвоєнню жестової мови та заохоченню мовної самобутності глухих" або "забезпечують, щоб навчання осіб, зокрема дітей, які є сліпими, глухими чи сліпоглухими, здійснювалося найбільш підходящими для особи з інвалідністю мовами, методами і способами спілкування і в середовищі, яке максимально сприяє засвоєнню знань і соціальному розвиткові" Чи в статті 30 "ш

Однак наші автори впевнені, що мають більше знань, ніж ООН та Верховна Рада України, щодо того, як варто називати людей. Ігнорування міжнародного правового поля не є способом інтеграції в глобальний контекст. Це може призвести до самоізоляції від міжнародних стандартів і створення власного термінологічного "гетто".

Можна було б продовжувати цей розбір і далі, але, на жаль, практично кожен термін у цьому Стандарті викликає глибокий когнітивний дисонанс. Рівень абсурду в документі такий, що фахівцеві загрожує втрата свідомості від прочитання кожного пункту.

Це не є справжня "безбар'єрність". Це намагання перетворити складні життєві історії людей на безликі документи, втиснуті в зручні для адміністрації категорії під назвою "порушені". Це стандарт, який, замість того, щоб ламати бар'єри, створює нові перепони, засновані на невігластві та зверхності.

Імітація консенсусу

У вступній частині Стандарту з оптимізмом підкреслюється, що цей документ пройшов через численні етапи громадських обговорень, а також отримав рекомендації від ряду авторитетних установ та організацій. Це формує враження про наявність широкого єднання щодо узгодженої "термінології безбар'єрності".

Проте за цим ховається професійний цинізм.

У остаточному варіанті тексту не було враховано жодного слова від єдиної організації зі згаданого списку, яка спеціалізується на глухознавстві та має реальний досвід у питаннях, що стосуються глухих та української жестової мови (Громадська організація "Українська асоціація жестомовних людей"), про що вже згадувалося раніше.

Кожен може власноруч скласти враження щодо експертності авторки пропозицій, яка також є співавторкою цієї статті, ознайомившись із її науковим профілем, зокрема з переліком публікацій, де значна частина присвячена питанням термінології.

Складається стійке враження, що науково обґрунтовані аргументи розробники навіть не розгортали. Реальних експертів запросили "до столу" лише для того, щоб поставити галочку в графі "консультації" та використати їхні імена та назви очолюваних ними організацій як зручну масовку для піару.

Голос тих, хто роками займається дослідженнями та практикою інклюзії "на місцях", залишився непочутим. Натомість ілюзія "колективної роботи" виявилася всього лише маскою, під якою вперта позиція розробників знову переважила наукові підходи та раціональне мислення.

Те, що проєкт розіслали на наукові установи - крок правильний, але запізнілий. Та постає інше логічне запитання: чому цей проєкт не був належним чином розісланий організаціям, що об'єднують людей, чиїх життів безпосередньо стосується цей Стандарт? Чому голоси спільнот не були почуті до того, як Комісія схвалила проєкт документу?

Для нас це не риторика. Це констатація прямого порушення пункту 3 статті 4 Конвенції ООН, яка зобов'язує державу не імітувати діалог, а реально залучати представницькі організації до процесів ухвалення рішень:

Ми підкреслюємо важливість активної співпраці з Національною Асамблеєю осіб з інвалідністю, Українським товариством глухих (яке вже понад пів століття є частиною Всесвітньої федерації глухих), Українським товариством сліпих, що протягом багатьох років відстоюють права людей і брали участь у формуванні сучасного законодавства, а також з іншими організаціями.

Об'єднання та профільні організації є міжнародним стандартом, а не варіантом на вибір для розробників.

Ми впевнені, що якщо цей Стандарт буде ухвалено без належного узгодження з громадами та експертами, які вже висловлюють своє обурення, то він перетвориться на інструмент адміністративного тиску, а не на справжню реформу.

Цей підхід підриває саму суть концепції безбар'єрності. Адже справжня безбар'єрність виникає не з вигадування термінів у кабінетах, а з визнання права кожної людини бути вислуханою.

Нехтування професійною думкою може мати вражаючий вигляд на слайдах презентацій та в коментарях у соціальних мережах. Однак у реальному житті така "відкритість" лише створює нові бар'єри між Державою та Громадянином.

Експорт іспанського сорому

Не слід живити ілюзії.

"Термінологія безбар'єрності" є темою, яка охоплює значно ширші горизонти, ніж просто розмови в затишних українських офісах чи на платформах соціальних мереж.

Розробники проєкту фактично запроваджують монополію одного підходу - "person- first" (людина з (порушенням)...), маніпулятивно подаючи його як єдиний прогресивний та міжнародно визнаний. Водночас вони повністю викреслюють підхід "identity-first language", що базується на самоідентифікації спільнот (наприклад, глухі чи напівглухі люди). А це не просто технічна вибірковість, а системне ігнорування питання ідентичності на рівні державного документа.

Ми вважаємо, що це ідеологічне небажання визнати право людини на самовизначення стало причиною ухилення від справжніх консультацій з відповідними спільнотами та організаціями. Адже вести чесну розмову з тими, чиє право називати себе ви нещодавно виключили з тексту Стандарту, є вкрай складно.

Нинішня редакція Стандарту є прямою дискредитацією України в очах міжнародної спільноти та донорів, які фінансують наші програми інклюзії та доступності. Це тисяча кроків назад від стандартів доступності ЄС.

Чи ми справді розраховуємо, що експерти світового рівня не розбираються в суті питань і серед них немає тих, хто може читати українською без словника? Невже хтось вірить, що фахівцям ООН чи ЄС можна "навішати локшину на вуха", видаючи термінологічні кальки та невігластво за прогресивні інновації?

Не варто забувати, що ті самі організації, які були проігноровані розробниками Стандарту здійснюють моніторинг та готують документи про виконання Україною Конвенції ООН. Шановні розробники і схвальники, як думаєте, що вони подадуть наступного разу?

Що ж, згодом ми дізнаємося, чи буде цей "іспанський сором" остаточно легалізований. Але вже зараз постає запитання: чи доведеться українським делегатам на заходах Всесвітньої федерації глухих або в кулуарах ООН ховати очі, коли колеги запитають: "Як ви докотилися до того, аби впровадити Стандарт, що прямо суперечить Конвенції, яку самі ж ратифікували?".

Льюїс Керролл міг би лише позаздрити цій фантасмагорії. У його Задзеркаллі логіка принаймні була казковою, у нашому ж Стандарті "Термінологія безбар'єрності" вона просто відсутня.

Отже, давайте підготуймося – хтось з попкорном, а хтось з бромом. Адже, перефразовуючи відомого автора, "цю термінологічну оповідь неможливо сприймати без бромної добавки".

P.S. Ми запаслися й тим, і іншим.

P.P.S. Поки що суспільство занурене в дискусії щодо мовної термінології, що, як свідчить історія, лише призводить до розколу та плутанини в професійних і соціальних колах, освітня сфера залишається під впливом корекційної сурдопедагогіки. Оральний метод навчає дітей, які є глухими чи напівглухими, замість того, щоб використовувати їх рідну жестову мову. Хоча ще 15 років тому було визнано помилковість рішень Міланської конференції 1880 року, яка проголосила перевагу орального методу над жестовою мовою і заборонила її використання в школах, більшість педагогів в інклюзивно-ресурсних центрах досі не мають уявлення про жестову мову. Вивчення української жестової мови дітьми не є пріоритетом, оскільки Міністерство освіти відводить лише 1-2 години на тиждень на цей процес. Діти потрапляють до різних інклюзивних класів в рамках "деінституціоналізації", позбавляючи їх можливості навчатися у звичному для них жестомовному середовищі. Тисячі батьків вирушили за кордон, рятуючи своїх глухих дітей від війни і влаштовуючи їх у нормальні навчальні заклади, де ті здобувають знання національною жестовою мовою країни перебування, і тепер впевнено стверджують, що назад в Україну не повернуться, адже "дітям тут краще". Високі чини звітують про закупівлю тисяч слухових апаратів і проведення кохлеарних імплантацій, які підходять не всім і не є необхідними для кожного. Замість того, щоб залучати кваліфікованих перекладачів жестової мови, наймають людей з базовими знаннями УЖМ або організовують безкоштовні одноденні курси, що навчають лише кільком основним жестам, видаючи це за створення "безбар'єрного простору" тощо...

Втрачені у Дзеркальному Світі

Ігор Шавро, старший перекладач української жестової мови вищої категорії, експерт з питань доступності для глухих та напівглухих жестомовних людей, член Європейського форуму перекладачів жествої мови (efsli)

Анна Замша, доктор психологічних наук, очолює правління громадської організації "Українська асоціація людей з вадами слуху".