Трагедія в Одесі у світлі рішень Європейського Союзу: Яка є межа державної відповідальності?
Трагедія від 2 травня 2014 року, осуджена ЄСПЧ як порушення права на життя через бездіяльність влади, стала не лише юридичним вироком, а й викликом для України, що вимагає переосмислення...
Іноді я уявляю Одесу як місто, що приховує в собі більше, ніж вдається висловити словами. Попіл Будинку профспілок символізує не тільки наслідки вогню, але й сліди нашої бездіяльності. Ми вміємо викрикувати про справедливість, проте чи здатні ми її реально втілювати? Кожна трагедія, на мою думку, дає нам можливість переглянути своє місце у світі. Не лише як окремі особистості, а як нація. Адже якщо ми не навчимося захищати життя — чи в Одесі, чи в будь-якому іншому місці — то що залишиться від нашої ідентичності? Закон без дій є просто аркушем паперу. А життя, яке не має захисту, перетворюється на примару.
Право на життя -- найвища цінність, яку має гарантувати держава. Проте події 2 травня 2014 року в Одесі стали страшним прикладом того, як бездіяльність, байдужість та системна неспроможність органів влади можуть призвести до непоправної трагедії. Європейський суд з прав людини в справі "Vyacheslavova and Others v. Ukraine" визнав Україну винною у порушенні статті 2 (право на життя) та статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Що це означає для правової системи України і для кожного з нас? Давайте розберемося.
Одеські події відбулися на тлі політичних змін в Україні після Революції Гідності. Суспільство було розколоте між прихильниками євроінтеграції та тими, хто прагнув збереження тісних зв'язків з Росією. Цей конфлікт не оминула і Одеса, де протягом кількох місяців спостерігалося зростання напруги. Ключовим моментом стало протистояння між активістами "Майдану" та їхніми опонентами, яке завершилося жахливою пожежею в Будинку профспілок.
Коли я ознайомився з пресрелізом Європейського суду, мене вразила не стільки сама ухвала, адже вона була передбачуваною для тих, хто має бодай мінімальне уявлення про права людини. Найбільше вразила одностайність: судді unanimously ухвалили, що Україна порушила статтю 2 Європейської конвенції, що гарантує право на життя. Суд встановив, що українські органи влади не вжили всіх необхідних заходів, щоб запобігти та зупинити насильство. Належне планування з боку правоохоронців було відсутнє, їхня пасивність на початкових етапах конфлікту, а також ймовірна змова з активістами, що виступали проти Майдану, призвели до значних людських втрат. Хоча поліція мала інформацію про можливі заворушення, жодних превентивних кроків не було вжито.
Але що це насправді означає? Суд визнав, що влада не вжила необхідних заходів для запобігання насильству, не зупинила його під час виникнення, не надала допомогу тим, хто її потребував. І, що найгірше, не провела належного розслідування подій. Це не просто юридичні терміни — це серйозне обвинувачення у байдужості та нездатності захистити основне, заради чого існує будь-яка держава: життя її громадян. Часто задумуюсь: що могло б статися, якби в той день хтось із відповідальних осіб виявив більшу рішучість? Якби поліція не залишалася осторонь, якби рятувальники прибули вчасно? Але історія не знає "якби". Вона залишає нам лише факти: десятки загиблих, сотні людей з травмами і роки мовчання.
Минуло вже одинадцять років, а ми все ще не знаємо всіх деталей правди. Розслідування подій в Одесі нагадує стару книгу, яку відкривають лише раз на рік, щоб прибрати пил, але так і не читають до кінця. Слідство затягується, підозрювані вільно пересуваються, а справи поступово руйнуються з часом. Європейський суд з прав людини чітко підкреслив: розслідування виявилося неефективним. І це не просто порожні слова. У своїй практиці я спостерігав, як справи про вбивства або тяжкі тілесні ушкодження часто зриваються через відсутність доказів, втрату свідків або елементарну недбалість. Але тут ідеться про зовсім інший рівень. Держава повинна була продемонструвати свою здатність знайти тих, хто винен, покарати їх і надати відповіді тим, хто втратив рідних. Натомість ми отримали лише порожні обіцянки та зношені документи. Чому так сталося? Можливо, трагедія в Одесі була не лише злочином, а й політичним вузлом. Розплутати його означало б торкнутися багатьох — від місцевих активістів до високопосадовців. Але чи може це бути виправданням для бездіяльності? Я вважаю, що ні.
Європейський суд з прав людини підкреслив важливість інформаційної війни та вплив російської пропаганди на загострення ситуації. Дезінформація, заклики до насильства в соцмережах та сплановані провокації сприяли формуванню небезпечної атмосфери, яку ніхто не намагався контролювати. Українська влада виявилася нездатною своєчасно реагувати на ці загрози.
Окремої уваги заслуговує те, що пожежна служба затримала виїзд на місце трагедії на 40 хвилин. Це рішення було прийняте керівництвом служби, яке, за словами уряду, наразі перебуває в Росії. Тобто, фактично, пожежна охорона не просто проявила халатність, а свідомо не виконала свій обов'язок. Це призвело до жахливих наслідків: люди стрибали з вікон у відчаї, намагаючись врятуватися.
Європейський суд з прав людини висловив незадоволення якістю слідства в Україні. Суд зазначив, що зібрані докази були недостатньо ретельними, а місце події не було належно захищене. Деякі підозрювані змогли втекти, а інші уникли відповідальності через закінчення термінів давності. Крім того, суд акцентував на тому, що розслідування повинно було проводитись незалежним органом, а не підрозділами поліції, які в той день фактично брали участь у заворушеннях.
Ця ситуація містить кілька ключових висновків:
Рішення ЄСПЧ -- це не кінець, а початок. Воно зобов'язує Україну не лише виплатити компенсації, а й виправити помилки. Але як це зробити, коли минуло стільки часу? Я бачу кілька кроків, і вони не прості. По-перше, треба повернутися до розслідування. Так, свідків стало менше, докази зникли, але сучасні технології -- від аналізу відео до експертиз -- можуть дати нові зачіпки. Я бачив, як у справах десятирічної давнини знаходили правду завдяки наполегливості слідчих. Чому б не спробувати тут? По-друге, потрібна політична воля. Без неї будь-яке розслідування залишиться формальністю. Хтось має взяти на себе відповідальність і сказати: "Ми доведемо це до кінця". По-третє, ми як суспільство маємо пам'ятати. Одеса -- це не просто сторінка в підручнику. Це урок, який ми ще не вивчили. І якщо ми хочемо, щоб право на життя стало реальністю, а не словами, нам треба вимагати цього від влади -- не лише в судах, а й на вулицях, у розмовах, у щоденному житті.
Основний урок цієї трагедії полягає в безцінності людського життя. Наша країна повинна стати гарантом захисту своїх громадян, а не просто спостерігачем у критичних ситуаціях. Справедливість у цій справі досі не відновлена, і необхідно прагнути до її досягнення. Адже пам'ять про тих, хто загинув, вимагає не лише жалоби, а й активних дій.
