Трамп обмінює військову техніку на українські ресурси. Ось три причини, чому це може бути негативним.

Якщо конфлікт за демократичні цінності перетвориться на боротьбу за ресурси, то наслідки відчує не лише наша країна, а й вся цивілізована спільнота.

Дональд Трамп хоче підписати з Україною угоду про отримання США рідкісноземельних металів та інших природних ресурсів в обмін на постачання зброї.

Ми, нарешті, знайшли спільну мову з ділком, спілкуючись у термінах "угод і вигод". Нам необхідне озброєння, а їм – цінні корисні ресурси, якими, на щастя, багатий наш край.

У теорії все виглядає привабливо: інвестиції стали нашим культовим явищем, і крім унікальних ресурсів, ми також можемо похвалитися повними виробничими циклами, яким не завадить впровадження нових технологій. Найголовніше, у нас ще залишилися вчені, які присвятили своє життя розробкам у цій сфері, і, повірте, вони здатні вразити західних колег своїми досягненнями.

Протягом десятиліть Україна була, по суті, єдиною країною в світі, яка мала повний цикл виробництва металевої титанової продукції, критично важливої для ВПК будь-якої країни. Ми ж мали два підприємства з виробництва діоксиду титану, без якого все біле у цьому світі, від паперу до ракети Falcon, буде сіруватим. Україна ж є однією з небагатьох країн із великими покладами літію (до 10% світових запасів), життєво необхідного для електрокарів. Ба більше, всі родовища літію в Україні -- комплексні, тобто містять ще берилій, рубідій, цезій, олово, вольфрам, тантал і ніобій. Усе рідкісне, все цінне не менше від самого літію, адже сучасний технологічний розвиток без рідкісноземельних елементів неможливий, і приставка "рідкісно-" прямо натякає на ціну.

Крім екзотичних ресурсів, наш асортимент включає й традиційні природні цінності, про які згадував Трамп, — це близько 80 мільйонів тонн нафти та 1,3 трильйона кубометрів підтверджених запасів природного газу. У нас також є дві ділянки сланцевого газу з загальними запасами до 7 трильйонів кубометрів, 40 мільярдів тонн вугілля, 240 мільйонів тонн кварцового піску та 20% світових резервів графіту. О, у нас є все, що тільки можна уявити!

Рік тому український Forbes оцінив вартість корисних копалин України майже у 15 трлн дол. Роком раніше канадські консалтери SecDev для The Washington Post оцінили наші запаси у 26 трлн дол.

Здається, що для отримання американської військової допомоги цього буде достатньо.

Сума навіть суголосна "трильйонам доларів", у які Володимир Зеленський оцінив ресурси України у презентованому в жовтні 2024 року в Брюсселі Плані перемоги. Пригадайте, четвертий із п'яти пунктів плану якраз про "критичні ресурси України для спільного інвестування та використання".

Проте, президент безглуздо втягнув нас у ці переговори...

По-перше, значна частина цих підземних ресурсів потрапила під контроль російських військ. На сьогоднішній день окуповано понад 60% наших вугільних запасів (41 родовище), 11% нафтових ресурсів (дев'ять родовищ), 20% родовищ природного газу (27 ділянок), 42% металів, а також 33% рідкісноземельних металів і мінералів. Серед них є шість родовищ залізної руди, два — титанової, два — цирконієвої, одна ділянка стронцію, одне літієве родовище та одне уранове.

За оцінками тих таки SecDev, мова про ресурси на 12,5 трлн дол. із згаданих 26 трлн, або про 48%.

Що простіше: витратити мільярди доларів і роки на підтримку України у сподіваннях, що вона поверне собі кордони якщо не 91-го, то хоча б 14-го, чи вже зараз піти і домовитися з Путіним про розподіл цих ресурсів?

Якщо вже всі стали такими циніками, то чому б Трампу просто не віддати України Путіну, досягнути "всіх цілей спецоперації" та почати широкомасштабне партнерство з освоєння ресурсів "нових тєріторій".

Не варто забувати, що до Білого дому завітали справжні майстри простих рішень.

Не можна сказати, що росіянам не потрібні захоплені ресурси, однак перелік санкцій, що були накладені на РФ, включаючи й персональні, стає вагомим аргументом у будь-яких переговорах.

Особливо враховуючи, що для того, щоб наші ресурси дійсно перетворилися на трильйони, необхідно інвестувати мільярди та витратити багато років.

Тож, по-друге, якщо ми вже перейшли до практичного та бізнесового співробітництва з одним із наших основних партнерів, чи не варто утриматися від обіцянок, яких ми не можемо виконати? З огляду на принцип чесної гри, щоб пан Дональд не був розчарований, виявивши, що скарби Полуботка насправді є лише ілюзією. Наша поточна влада вже не викликає нічого, окрім байдужості в команді Трампа. Брехня навряд чи покращить цю ситуацію.

Варто почати з того, що на сьогоднішній день у світі не існує перевірених технологій для видобутку продукції з українських родовищ літію та супутніх "рідкісноземних" елементів. Наразі наявні лише теоретичні розробки. Більше того, всі три наші родовища мають різні характеристики та містять різні комплекти руд, що вимагає розробки окремих технологій переробки для кожного з них. Мінімальні інвестиції для кожного родовища становлять 750 мільйонів доларів, а час, необхідний для початку виробництва, складає близько 15 років. Того, хто буде готовий ризикнути цими перспективами, відразу очікує неприємний сюрприз — найостанніші дані геологічної розвідки родовищ датуються 1967 роком. Одне з родовищ знаходиться під окупацією, інше — у судовій суперечці з 2018 року й досі, а третє роками намагається знайти інвесторів, але поки що безуспішно.

Слід чесно визнати, що у нас вже немає титану. Хоча металевий титан можуть виготовляти багато компаній, його сировина – титанову губку – виробляють лише кілька підприємств. Так, у нас існувала Об'єднана гірничо-хімічна компанія (ОГХК), але ми продали її одразу після обіцянок президента Зеленського в Брюсселі. І це було не інвесторам з країн-союзників, а азербайджанським бізнесменам з російським присмаком. І не забудьте, що ціна склала 96 мільйонів доларів за унікальне виробництво.

Проте не варто забувати про берилій, який, як і літій, знаходиться поруч з іншими рідкісноземельними елементами. Це родовище ретельно досліджене та підготовлене, розташоване в безпечному регіоні Житомирщини. Проте спеціальний дозвіл на його видобуток на 20 років належить приватному інвестору з України.

Можу вас шокувати, але у 2025 році, від Різдва Христового, все, що має хоч якусь вартість, вже комусь належить. І тут мова не про легендарні "надра, що належать народу України", а про реальні умови отримання ліцензій на видобуток. Якщо наша пропозиція дійсно серйозна, де ж конкретні інвестиційні проекти? Чому ми починаємо не з них, а з конференції, призначаючи відповідальним за все Олександра Кубракова? Вибачте, але в якому статусі: як керівник громадської організації чи радник міністра оборони?

Ми можемо, звісно, запропонувати західним інвесторам державний "Східний ГЗК", що видобуває уран. Трохи газових родовищ, витиснутих, мов ті лимони. Олеську площу сланцевого газу, але цей лимон ще й квіту не дав. Чи не замало буде після таких щедрих авансів?

Не час для жадібності, ми як ніхто зацікавлені у тому, щоб у потужних економік з'явилися цінні активи в Україні, які вони боронитимуть, раптом що. Це насправді найкращі безпекові гарантії з можливих. Буквально незвідані поклади Українського кристалічного щита варті уваги, грошей, технологій. Ми спраглі до нових робочих місць та інвестицій. Тільки припрошуємо якось дивно, без "іскорки". А у нас є ще й європейські партнери, які, хоч би що там стверджував Трамп, допомагають Україні не менше і чомусь здебільшого нічого не просять натомість.

Ось і воно, наше третє та ключове: зміщуючи акцент у переговорах з партнерами на комерційні вигоди та інтереси, ми опускаємось з площини "боротьби за демократичні цінності проти автократій" до сфери "конфлікту за ресурси".

Ідеологічну боротьбу на цьому рівні можна вважати програною. Найсильніша з західних демократій, яка протягом багатьох років просувала "демократію, свободу, права людини та верховенство закону", виявляється, не готова відстоювати ці принципи без фінансових стимулів. Це ставить під сумнів справжню цінність цих переконань (ліквідація USAID свідчить не лише про прагнення до бюрократичної оптимізації). Сумніви щодо вигоди для США від цього процесу залишаються.

На жаль, наша вже досить вразлива геополітична позиція перетворюється на щось безглузде, коли справа доходить до "обміну зброї на ресурси". Незалежно від того, як розвиватимуться подальші переговори, навряд чи ми зможемо отримати вигоду, адже хто зверне увагу на невелику групу корисних копалин? Проте, поки ми втрачали своїх найкращих фахівців, а росіяни зазнавали втрат серед своїх найменш кваліфікованих, хтось, завдяки санкціям, встиг налагодити постачання свого газу на ринок ЄС і забезпечити імпорт дешевих нафтопродуктів з Індії, отриманих з російських сировин, щоб стримати свою інфляцію. Відродження цілих міст стало можливим, оскільки значна частина допомоги, яку ми отримали, насправді є реінвестиціями в економіку США. Ми щиро вдячні за будь-яку підтримку, але ми не просимо милостей, Дональде Фредовичу. Ми вже заповнили ваш військово-промисловий комплекс замовленнями на найближчі десять років, гарантуючи вам робочі місця, зростання ВВП та експортні надходження. Навіть без усієї ідеологічної риторики, ми заслуговуємо на більш гідну роль, ніж ту, яку нам наразі пропонують.

А головне, на рівні "зброя за ресурси" можна забути про невідворотність покарання агресора за інтервенцію у суверенну країну. Це ж рівень про бабки, аванси, торги і поступки. Не про верховенство міжнародного права, не про страшну ціну, яку щодня платять українці, не про ціну, яку заплатять інші, якщо порядку не буде відновлено. Нещасні ті, хто думає, що бодай хтось узагалі від цього виграє. Не вірите? Що ж, гренландських інуїтів теж навряд чи міжнародне право турбувало ще рік тому.