Трампу варто не загрожувати НАТО, а краще зателефонувати Бушу.
Для НАТО настали ще складніші часи, ніж у перший рік президентства Дональда Трампа. Тоді різниця в оцінках російського вторгнення в Україну розділила Альянс - США плюс Угорщина та Словаччина проти решти членів. Ці протиріччя залишилися, хоча війна на Близькому Сході заступила зараз війну в Європі.
Сьогодні до цього розколу додався новий. Президент Трамп фактично вимагає від союзників приєднатися до військової операції проти Ірану та допомогти розблокувати Ормузьку протоку. В інтерв'ю Financial Times Трамп попередив: на НАТО чекає "похмуре майбутнє", якщо європейці та Канада не допоможуть мінними тральщиками, не надішлють спецназ і взагалі рішуче не встануть на бік Вашингтона.
Європейці, очевидно, не мають наміру діяти швидко. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц та міністр оборони Борис Пісторіус вже висловилися проти розміщення німецьких військ у районі Ормузької протоки. Швидше за все, й інші союзники також відмовляться від подібних кроків у тій чи іншій формі.
Слово "ні" звучить не лише через нестачу техніки та військових ресурсів, а й через розбіжності у поглядах на Іран. Основні діячі нинішньої американської адміністрації не можуть звинуватити нікого, окрім себе, у своїй стратегічній ізоляції. Це вони, зокрема президент Трамп, протягом року демонстрували, що здатні обійтись без партнерів. Це вони ігнорували заклики європейських та канадських союзників до формування єдиної позиції щодо російської агресії в Україні. Це вони тримали іранську операцію в такій таємниці, що навіть лідери провідних союзницьких країн не були про неї поінформовані.
Зрештою, це вони - разом із нинішнім ізраїльським керівництвом - провалили розробку політичної стратегії війни проти іранського режиму і не врахували реалістичну оцінку абсолютно очевидних ризиків для світового енергетичного ринку. Сьогодні американці намагаються незграбно імпровізувати ("А чи не підключити нам курдів? Хоча, може бути, не варто"), вимушено скасовують санкції проти Росії, а останніми днями то проханнями, то погрозами намагаються втягнути у вочевидь такі, що затяглися, бойові дії союзників.
На фоні цього безладу важливо пригадати уроки минулого. Наприклад, операцію "Коаліція охочих" в Іраку, що відбулася в 2003 році проти режиму Саддама Хусейна. "Згадайте, як Джордж Буш-молодший готувався до вторгнення в Ірак? - нещодавно зазначив мені один високопоставлений дипломат зі Заходу. - Він заздалегідь заручився підтримкою ключових країн НАТО, узгодив усі деталі операції і навіть усвідомив, що, на відміну від війни за звільнення Кувейту в 1991 році, доведеться діяти без мандата ООН. Який же це контраст із поведінкою Трампа!"
Дійсно, сьогодні Буша-молодшого часто критикують, називаючи його нездатним лідером і провінціалом. Проте, якщо порівняти його дії з теперішньою політикою Білого дому, то сміх стає зовсім недоречним. Тоді, серед союзників НАТО, також не було абсолютної згоди, але більшість країн Альянсу підтримали Сполучені Штати. Навіть Іспанія, яка відома своїм антиамериканізмом, вирішила долучитися до іракської кампанії, направивши 900 військових (хоча переважно для підтримки тилу) та кілька військових кораблів до Перської затоки. Загалом до "Коаліції охочих" приєдналися майже 50 країн з усього світу.
Протистояння виникло між Францією під керівництвом Жака Ширака та Німеччиною, яку очолював Ґергарда Шредера. Саме вони стали порушниками єдності НАТО в той період. Проте процес стабілізації Іраку після скидання Саддама зазнав серйозних проблем через неправильну оцінку коаліцією внутрішньої політичної ситуації, а також недооцінювання національних і релігійних конфліктів, що продовжували існувати навіть під час правління партії Баас. Не можна ігнорувати факти порушення прав людини в ході окупації Іраку міжнародними силами. Однак падіння режиму Саддама Хусейна та захоплення Багдада відбулися швидко і з мінімальними втратами з боку міжнародних сил. Отже, якщо порівнювати це з нинішніми діями проти Ірану, то адміністрація Буша виглядає в більш вигідному світлі. У США та Ізраїлі явно не врахували внутрішньополітичні та військові можливості режиму мулл, а також його здатність протистояти зовнішнім загрозам.
Президент Трамп ніколи не виглядав так вразливо, як у теперішній момент. Його політичний партнер, віцепрезидент Джей Ді Венс, також зник з уваги громадськості, можливо, щоб не поставити під загрозу своє політичне майбутнє, беручи участь у (поки що) невдалій кампанії. Опитування показують, що громадська підтримка Дональда Трампа знижується. Його погрози союзникам у НАТО звучать недостатньо переконливо: Конгрес, який у 1949 році затвердив Північноатлантичний договір, навряд чи дозволить адміністрації завдати Альянсу серйозної шкоди або навіть вийти з нього. Тривала війна проти іранського режиму надає впевненості його опонентам у Республіканській партії, зокрема представникам "атлантичного" крила.
Висловлю припущення: якби Трамп заздалегідь покликав союзників допомогти йому і прем'єру Ізраїлю Біньяміну Нетаньяху, то не виключаю, що, наприклад, від британців і країн Центральної Європи він би якусь допомогу таки отримав.
Якби американці та ізраїльтяни зуміли усунути режим у Тегерані так швидко, як це зробив Буш у Багдаді, решта країн Заходу безсумнівно скористалася б перевагами "маленької переможної війни". Падіння іранської влади принесло б користь не лише Близькому Сходу, але й за його межами. Однак наразі цього не відбулося.
Ірак часто сприймається як символ американського і, в більш широкому сенсі, західного провалу. Проте, на сьогоднішній день, ця країна, на відміну від часу правління Саддама, не становить загрози для своїх сусідів і не підриває регіональну стабільність. Хоча іракське суспільство залишається поділеним за етнічними та релігійними ознаками, я, як людина, яка була свідком подій в Іраку під час правління Хусейна, можу з упевненістю стверджувати: життя там сьогодні набагато краще, ніж у часи, коли влада використовувала хімічну зброю проти курдських громад і знищувала своїх опонентів, розчиняючи їх у чанах із кислотою.
Американському президенту та ізраїльському прем'єру слід переосмислити, хоч і з певним запізненням, свою політичну стратегію в Перській затоці та розробити новий підхід – наприклад, поступове виснаження ресурсів режиму мулл. Європа, ймовірно, не виявить бажання підтримати цю ініціативу, проте й завадити їй не зможе. На початку Трампу варто зателефонувати Джорджу Бушу в Техас і поцікавитися його думкою.
