"Необхідно завершити з чекістськими метастазами": співзасновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович про протистояння радянському союзу та режиму Путіна.

До півстолітньої річниці заснування Української Гельсінської групи Радіо Свобода звертає увагу на цілі, з якими українські інтелектуали заснували цю організацію, їхню діяльність та причини, чому радянська влада так жорстоко їх переслідувала.

Українська група підтримки реалізації Гельсінських угод, відома як Українська Гельсінська група (УГГ), стала першою легальною правозахисною організацією в Україні. Вона була створена 9 листопада 1976 року в Києві під керівництвом Миколи Руденка та за участю десяти дисидентів, серед яких були Левко Лук'яненко, Петро Григоренко та Олекса Тихий. Мета засновників УГГ полягала у фіксації порушень прав людини та національних свобод в Україні, а також у легітимізації правозахисної діяльності, спираючись на Прикінцевий акт Гельсінських угод, підписаний 1 серпня 1975 року у Гельсінкі керівниками 35 держав, включаючи тодішнього лідера СРСР Леоніда Брежнєва. Члени УГГ зазнали жорстоких репресій з боку радянського режиму: з 41 учасника організації 39 були засуджені до загального терміну ув'язнення та заслання, що перевищує 550 років. Четверо з них — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко — загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник покінчив життя самогубством, оскільки йому загрожував арешт. Незважаючи на ці жорстокі репресії, УГГ продовжила свою діяльність і в 1988 році перетворилася на Українську Гельсінську спілку, яка стала основою для відновлення незалежності України.

Значення виникнення УГГ

Мирослав Маринович, радник ректора Українського католицького університету у Львові, провів десять років у радянських таборах на Уралі, а також зазнав заслання через свою активність у правозахисній діяльності в рамках Української Гельсінської групи. У 28 років він став одним із десяти засновників цієї організації. У своєму інтерв'ю для Радіо Свобода Маринович поділився думками про важливість боротьби за права людини проти радянської системи.

Цей текст вперше з'явився у 2016 році.

Наразі ми починаємо усвідомлювати, наскільки важливою була поява Української Гельсінської групи. На той момент ми не могли повністю оцінити масштаби цього явища.

Традиційно національно-визвольний рух в Україні мав підпільний характер і з самого початку акцентував увагу на питаннях державної незалежності та ліквідації будь-яких проявів іноземних репресивних режимів. Однак у 60-70-х роках світ зіткнувся з новими реаліями, зокрема з появою механізмів захисту прав людини.

Світ, в цілому, вступив у нову еру, коли виник альтернативний аспект боротьби за особистість та її свободи. Цей аспект передбачає захист прав людини, згідно з Декларацією прав людини, а також у відповідності до Гельсінських угод. Підписання цих угод стало справжнім викриттям для Брежнєва, який опинився в незручній ситуації.

Леонід Брежнєв спокійно ставив свій підпис під Гельсінським актом, вважаючи, що в Радянському Союзі "все під контролем", а КДБ вже "очистив" ситуацію настільки, що ніхто не наважиться виступити проти. І тут раптом виникає група активістів – спершу в Москві, а потім в Україні, Вірменії, Литві та Грузії, які заявляють: "Вибачте, ми повністю підтримуємо Гельсінську угоду, але в наших таборах сидять поети, які всього лише опублікували свої твори за кордоном. То де ж тут право людини на вільне вираження своїх думок поза межами державних кордонів?"

Гельсінські угоди відкрили шлях для висунення звинувачень проти радянської влади, оскільки вона взяла на себе певні зобов'язання, підписавши цей документ.

Концепція вкрай елементарна: у наших заявах навіть не виникало необхідності піднімати питання про нашу опозицію до радянської влади. Ми виступали проти порушень прав людини, а оскільки таких випадків було чимало, це одразу давало зрозуміти — ця держава є несправедливою, ця держава вчиняє злочини.

Це питання вже ставало очевидним. Я знаю, що в деяких колах, особливо в Україні, існували незадоволення з приводу того, що ми, як дисиденти, які входять до Гельсінських груп, прагнемо лише "покращити цю систему". Проте сама система усвідомила, наскільки Гельсінські групи представляють загрозу для неї, тому ми всі були або затримані, або вигнані, або, як це сталося з Оксаною Мешко, відправлені на заслання. Система відчула серйозну загрозу.

"Ми підірвали головний міф"

- І тому ви так наполегливо мене шукали?

Завзято, адже ми розвінчали основний міф про те, що Радянський Союз є країною, яка піклується про своїх громадян та їхні права. Вважалося, що СРСР – це демократична нація, де населення живе в добробуті і де не існує жодних порушень прав людини. Але раптом світ дізнався правду: це держава, де систематично порушуються права людей.

Лише кілька місяців, фактично з 9 листопада 1976-го до 5 лютого 1977 року, влада вагалась і роздумувала, що зробити, принаймні, зі членами Української Гельсінської групи.

Розглядали, що є більш ризикованим для влади: заарештувати всіх чи дозволити виникнення правозахисних організацій? Яким чином КДБ намагався підкорити людей?

З самого початку я намагався зламати систему. І в одному випадку мені це вдалося. Йдеться про письменника Олеся Бердника, якого заарештували і відправили до табору, де він не витримав тиску і написав "покаянну заяву". Я чудово пам'ятаю, як наш табірний "агент КДБ" ходив по території і закликав нас: "Подивіться, подивіться, це Бердник написав! Чому б вам не спробувати? І ви також зможете вибратися, як і він". Цей шантаж і тиск були неймовірними.

- Вони навіть використовували родичів для шантажу...

- У випадку Івана Дзюби тиск був великий. Я сьогодні не хочу засуджувати, лише констатую, що ці випадки відступлення від своїх переконань були для нас дуже болісні.

Десять років тому, до 40-річчя створення УГГ, Радіо Свобода зібрало факти, записало багато інтерв'ю і створило цикл публікацій про членів Української Гельсінської групи для спеціального проєкту - "Вони підірвали СРСР зсередини".

"Психологічний кінець радянської влади"

- Коли ви писали про порушення прав людини в СРСР, а за цей час до вашого арешту було таких 11 меморандумів, то одразу тексти звучали по Радіо Свобода. Саме Радіо Свобода першим повідомило про ваш арешт у березні 1977 року. Яке значення Радіо Свобода мало для поширення інформації про репресії?

Важко переоцінити значущість цього досвіду. Західні радіостанції істотно вплинули на моє формування як особистості та громадянина; хоча це не єдиний фактор, але відіграло велику роль. Я, будучи молодим, пам'ятаю, як притискав вухо до радіоприймача, намагаючись вивільнити слова з-під глушників, щоб зрозуміти, про що йдеться.

Ці повідомлення були єдиною можливістю громадянам Радянського Союзу почути наші документи. Ми їх писали, одиницями розповсюджували, бо КДБ їх відстежувало і конфісковувало. Голоси по радіо були єдиним джерелом.

Документи в основному відправляли через Москву, за підтримки Московської Гельсінської групи, що мала зв'язки з міжнародними дипломатами та журналістами. У Львові та Києві таких контактів не існувало. Завдяки Москві вдалося здійснити цю передачу, використовуючи дипломатичну пошту.

Яким чином розповсюдження інформації та висвітлення порушень прав людини в СРСР впливали на процес здобуття незалежності?

Я обережно ставлюся до оцінки ролі дисидентів у розпаді Радянського Союзу, адже на це вплинуло безліч факторів, включаючи й геополітичні аспекти. Політика Рейгана також відіграла значну роль, оскільки СРСР не зміг витримати тодішню гонку озброєнь.

Але дисидентський рух мав величезне значення у тому, що він підважував головну силу радянського режиму, який тримався на страхові і облуді.

Багато людей були переконані, що ця система є справедливою, адже, на думку багатьох, існують труднощі, але "світло в кінці тунелю" обов'язково з'явиться, і ми доживемо до кращих часів. Такою була думка суспільства тоді. Якщо ми хочемо зрозуміти, в якому стані перебував Радянський Союз, варто звернути увагу на сучасний режим Путіна та на переконаність багатьох росіян: життя далеко не ідеальне, звісно, не вистачає багатьох речей, але проти нас стоїть "Захід", і підтримка нашого режиму є виправданою, щоб не допустити його "завоювання" американцями. Це була специфічна ментальність.

Дисидентство виявилося привабливим тим, що не містило елементів підпільної діяльності. Коли звичайний радянський громадянин дізнавався про "викриття підпільної групи", його перша реакція була: "це ж вороги", адже вони діяли в тіні. Власне, їхня прихованість свідчила про усвідомлення своєї провини, тож покарання за викриття сприймалося як справедливе. Саме так вони міркували.

І ось несподівано люди вийшли на поверхню, представившись зі своїми прізвищами та адресами, публічно відстоюючи певні принципи. І хоча в їхніх вимогах не йдеться про зміну влади, їх починають переслідувати.

Це, власне, викликало співчуття до тих, хто зазнавав переслідувань з боку учасників УГГ, і створювало у людей відчуття, що вони не можуть від них відійти, але при цьому відчувають до них симпатію. Це допомагало розривати інформаційні "ланцюги Чорномора", які були створені у свідомості громадян. Постепенно люди почали усвідомлювати, що, навіть якщо світло в кінці тунелю і є, вони не зможуть до нього дійти, і що необхідні зміни в країні, адже таке життя більше не може тривати.

І це стало завершенням, психологічним завершенням радянської епохи.

- Ви у своїй книзі спогадів описуєте Український Гельсінський рух і тих людей, які у ньому об'єднались, пригадуєте день, коли прийшли до Миколи Руденка, щоб записатись в УГГ, пригадуєте багато своїх друзів, ті жахливі репресії і несправедливість. Є чимало різних споминів. А який для вас залишився яскравий спогад з того часу, можливо, хто залишився тим найбільшим світлом у пам'яті?

Найбільш незабутнім моментом для мене стала наша взаємодія з Надією Світличною. Вона була справжнім промінчиком доброти. Коли я опинилася в США, для мене було немислимо приїхати в Америку і не зустріти Надійку. А вже що говорити про ті часи, коли ми всі перебували в таборах або тільки-но вийшли з них!

Коли Надія залишила табір і знову опинилася на свободі, її безпосередність і відвага надали нам нової енергії.

Як особа, яка мужньо витримала всі труднощі арештів, вона стала для нас прикладом для наслідування, символом гідності та стійкості. Це справді вражало.

"Однорідний набір цінностей"

Які, на вашу думку, є паралелі між УГГ та сучасним рухом за права людини?

Після подій Революції гідності я почав розмірковувати, чому мені так комфортно на Майдані, чому моє серце прив'язане до цього місця. Я ж представляю інше покоління, і моя молодість залишилася десь далеко в минулому.

Я піймав себе на думці, що ціннісна основа всіх цих етапів є одна і та ж сама.

Дисидентський рух, боротьба за незалежність, перша Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція гідності – все це випливає з однієї й тієї ж ціннісної основи. У цій основі закладені свобода особистості, право народу на самовизначення та свобода віросповідання. Усе це об'єднує одне - гідність людини та прагнення до розквітлого, свідомого, національного, релігійного та суспільного життя. Всі ці ідеали утворюють єдиний комплекс цінностей.

Я вважаю, що це просто покоління з покоління передає один одному естафету. І ми так йдемо в майбутнє далі.

Ви приєдналися до Гельсінської групи з метою "взяти участь у похованні останньої імперії на планеті". Ці слова залишилися в пам'яті Миколи Руденка. Виглядає, що остання російська імперія не лише не похована, а, здається, пережила своє відродження.

Путінський режим можна розглядати як сучасну версію чекістського устрою Радянського Союзу, який, хоч і має свої унікальні риси, все ж не змінює суті справи. Це відновлена радянська система, що свідчить про те, що боротьба ще не завершена.

Дисиденти здійснили чимало значних змін. Проте, незважаючи на те, що з 1989 року в Східній Європі, а з 1991 року в Радянському Союзі, виникла абсолютно нова реальність, все ж посткомуністичні "зуби дракона" не були повністю викорінені. Насправді, вірус залишився в глобальному суспільстві та породив нові прояви своєї сутності.

Вважаю, що дисиденти, які ще залишилися серед нас, повинні об’єднатися і висловити свою позицію. На початку 90-х років кожен із народів колишнього СРСР прагнув якомога швидше вирватися в нове, краще життя. Проте тепер стало зрозуміло, що ми не так вже й далеко втекли. Ця система відновилася і знову починає загрожувати людям, намагаючись їх обійняти своїми тенетами.

І це усвідомлюють сьогодні в Грузії, Литві, Латвії та Естонії.

- Так. Навіть НАТО їх не дуже рятує, бо вони дуже добре відчувають, і не один раз чули, що світ за якусь Естонію не буде воювати у Третій світовій. Так що, ситуація непроста.

Безсумнівно, що для цього потрібні значні зусилля; так, як колись боролися з нацизмом, так і сьогодні необхідно покінчити з комуністичними чекістськими метастазами.

Західна Європа повинна зрозуміти, що її забавки в соціалістичні ідеї дуже небезпечні, вона мусить визнати злочинність путінської системи. Якщо Європа хоче, щоб ми пошанували її біль, вона мусить пошанувати наш біль.

Світ повинен, нарешті, виступити проти цієї комуністичної системи.

Список учасників Української Гельсінської групи (УГГ) складається з 41 особи. Серед них є 10 засновників, а також ті, хто приєднався до організації пізніше, до моменту перетворення її формату діяльності та зміни назви на Українську Гельсінську спілку в 1988 році.

Засновники (перші 10 членів, 9 листопада 1976 року):

* Микола Руденко - керівник УГГ, письменник, поет

Олесь Бердник - автор фантастичних творів і поет.

Петро Григоренко - генерал-майор радянських збройних сил і активіст у сфері прав людини.

Іван Кандиба - адвокат та захисник прав людини.

Левко Лук'яненко - правник, активіст у сфері прав людини, а також колишній політичний в'язень.

Мирослав Маринович - фахівець у галузі інженерії та активіст у сфері прав людини.

* Микола Матусевич - редактор, правозахисник

* Оксана Мешко - біолог, засновниця й активістка правозахисного руху

Ніна Строката-Караванська - експертка у галузі мікробіології та активістка, що бореться за права людини.

Олекса Тихий - викладач, мовознавець та мислитель.

Ті, хто приєднався до УГГ пізніше (протягом 1977-1988 років):

Ольга Гейко-Матусевич (починаючи з 1977 року)

Віталій Калиниченко (починаючи з 1977 року)

* Василь Стрільців (починаючи з 1977 року)

* Василь Січко (починаючи з 1977 року)

* Петро Січко (починаючи з 1977 року)

Василь Овсієнко (починаючи з 1977 року)

* Йосиф Зісельс (від 1978 року)

Юрій Литвин (починаючи з 1978 року)

Валерій Марченко (починаючи з 1978 року)

* Михайло Мельник (починаючи з 1978 року)

* Богдан Ребрик (з 1978 р.)

Петро Розумний (починаючи з 1978 року)

Стефанія Шабатура (після 1979 року)

Олесь Шевченко, починаючи з 1979 року.

* Василь Стус (з 1979 р.)

* В'ячеслав Чорновіл (з 1979 р.)

Зіновій Красівський (починаючи з 1979 року)

Ярослав Лесів (починаючи з 1979 року)

Микола Горбаль (починаючи з 1979 року)

* Володимир Малинкович (з 1978 р.)

* Петро Січко (молодший, з 1978 р.)

* Ганна Михайленко (з 1979 р.)

Степан Хмара (починаючи з 1979 року)

* Віталій Шевченко (з 1980 р.)

Іван Сокульський (починаючи з 1979 року)

* Григорій Приходько (починаючи з 1979 року)

* Михайло Горинь (з 1982 р.)

* Павло Стокотельний (починаючи з 1979 року)

Віктор Нікіпелов (представник за кордоном/іноземний член, починаючи з 1979 року)

* Вадим Смогитель (з 1978 р.)

* Петро Рубан (з 1985 р.)