"У полоні 99% юнаків заявляли: нам не потрібно змінюватися на території! Ми готові почекати..."
За останні чотири роки колишній міський голова Херсона Володимир Миколаєнко зимові свята вперше провів удома. До того Різдво і Новий рік заставали його у російських СІЗО і колоніях, куди потрапив після викрадення "асвабадітєлямі". Замість колядок чув рев тюремників, відчував на своєму тілі удари їхніх ґумових кийків. Замість куті й олів'є споживав камерну баланду. Пережив імітацію розстрілу. Але ніщо не зламало його у полоні. 65-річного ексмера вважають одним із символів українського опору
Наш діалог з ним це підтверджує.
Вантажі з України іменувалися як російські.
На це Різдво, незважаючи на несподівану морозну погоду, з температурою 12 градусів нижче нуля, я вирушив до церкви, -- згадує Володимир Васильович. -- Саме в цей день у Херсоні стався обстріл Центрального ринку, в результаті якого загинули люди. На жаль, це стало звичним явищем. Щодня в нашому місті жертви російських атак...
У полоні ми підраховували дні, з надією чекали на обмін, мріючи про те, як хлопці повернуться додому. Харчування було не найкращим, тому святковий піст виявився справжнім випробуванням. Проте я все ж вирішив дотримуватись посту. Сказав охоронцям, що їхню їжу — той самий недолугий суп і кашу — буду брати в останню чергу...
Для тих, хто тримав нас у заручниках, Різдво, по суті, не було святковим заходом. Судячи з їхньої поведінки, навряд чи вони мали справжню віру. Пам’ятаю випадок, коли до колонії надійшли подарунки. Нам повідомили, що вони надіслані від російського уповноваженого з прав людини москалькової. Але коли ми розпакували ці коробки, виявилося, що всі речі були виготовлені в Україні, а описи — українською мовою. Пощастило, що нам надіслали термобілизну, адже в камерах було дуже холодно. Але уявіть собі цинізм: в описі йшлося про 500 грамів шоколаду, а насправді нам видали 250 грамів якихось російських цукерок. Згущеного молока надіслали пів літра, а нам дали лише 200 грамів російського. Це свідчить про те, що навіть у дрібницях вони намагалися нас обманути. Частину речей тюремники роздали, але потім забрали назад. Після отримання посилок наших хлопців змушували перед відеокамерами дякувати москальковій за те, що вона "піклується про українських полонених"...
А візити представників Міжнародного Червоного Хреста -- то просто ганьба! Вибірково заходили в якісь камери і вручали по зубній щітці й тюбику зубної пасти. А куди не зайшли, дали на камеру, де сиділо 16 людей, два тюбики.
Ніхто з наших хлопців не смів звертатися зі скаргами до комісій, адже це могло закінчитися для них бійкою. Проте ми все ж висловлювали свої нарікання. І від представників Червоного Хреста отримували відповідь: "Чому ви нарікаєте? Ви в полоні, а не в піонерському таборі. Тепер сидіть тихо!".
Ви вже кілька місяців насолоджуєтеся українським повітрям...
Я черпаю натхнення з нього!
Які емоції ви пережили в період з 17 квітня 2022 року по 24 серпня 2025 року?
У полоні наші думки постійно поверталися до рідних (слава Богу, вони всі живі) та до своєї Батьківщини. Ми вірили, що наша країна бореться з ворогами, включаючи заради нас. Уявляли собі, що відбувається за межами табору, адже жодної інформації не було. Нам там стверджували, що Україна вже не існує, що її захопили. Обіцяли, що жити в Росії буде великим щастям, і закликали визнати нову владу та співпрацювати з нею, стверджуючи, що наша держава не проявляє жодного інтересу до нас. Наголошували, що багато разів подавали наші дані для обміну, але Україна нібито не бажає нас повертати.
Жоден з нас не мав віри в ці вигадки. Ми прекрасно усвідомлювали: якщо відбуваються обміни, це означає, що російські солдати також потрапляють у полон. Отже, у їхніх справах не все йде так добре. Я був абсолютно впевнений, що Херсон буде звільнено. Це уявлення про реальність стало нашою опорою...
Що мама відповіла, коли ми зустрілися з нею після повернення з полону?
Моя мама родом з Росії, зі Смоленщини. На початку великої війни я випадково її образив, сказавши: "Ось прийшли твої "соплємєннікі" нас вбивати..." Я не мав на увазі нічого поганого, але згодом почав сильно переживати через ці слова і шкодувати про них. Мене також дуже турбувало, що, повертаючись додому, я можу не застати маму.
Тільки-но ми перетнули кордон під час обміну, віцепрем'єрка Верещук зателефонувала моїй дружині. Мені важко було запитати про домашні справи. Моя донька служить у ЗСУ, а мама вже в літньому віці, тож будь-що могло статися. Коли почула "Все гаразд", мені стало значно легше на душі.
Я висловив мамі своє щире вибачення. За все, що сталося. Протягом багатьох років я вважав себе хорошим сином, чоловіком, батьком і дідусем. Але з часом усвідомив, що через постійну зайнятість у міських справах я нехтував своїми близькими.
Яка була реакція вашої мами на ваші вибачення?
-- Заплакала. Сказала: "Ти мені пробач...". Дружина розповідала: розуміючи, з ким ми маємо справу, мама втрачала віру, що я повернуся...
Мене звільнили 24 серпня, а наступного дня у моєї мами був день народження — вона відзначила 91 рік. Отже, це свято стало особливим не лише для країни, але й для моєї родини.
Для підлітків існувала окрема камера...
Чому, незважаючи на численні попередження, зокрема від західних лідерів, окупація півдня України російськими військами відбулася настільки швидко, всього за кілька днів?
-- Що це була зрада, навіть не сумніваюся. Десь за два тижні до великої війни у нашій області відбувалися великі військові навчання під керівництвом херсонського управління СБУ. Все начальство запевняло, що ворог не пройде. Але через кілька годин після повномасштабного вторгнення росіяни вже були під Херсоном. Героями виявилися прості хлопці, цивільні, які намагалися затримати ворога. Пишаюся ними. Я бачив підлітків, які виходили на вулиці, щоб захищати своє місто. Саме тому у Херсоні була така велика кількість катівень. Для молоді росіяни облаштували окрему тюрму. Зараз катівні побудували на лівому березі, щоб залякувати українців, які залишилися на тимчасово окупованих територіях.
-- Ви поводилися гідно, коли у полоні російські пропагандисти брали постановочне інтерв'ю. Не боялися, що після "неправильних" відповідей з вами можуть поквитатися?
-- Відмовитися від того, що ти казав у 2014-2015 роках, бо тебе зараз катуватимуть, було б не по-чоловічому. Головна мета росіян -- щоб такі публічні люди, як я, зрікалися своїх слів і казали, наприклад, що Майдан організували американці, що проведення АТО було злочином...
-- Ви 2014-го заявляли: нехай тільки росіяни спробують сунутися -- дамо команду стріляти на ураження...
Отже, тепер мені доводиться стверджувати, що все це є хибним. Росіяни вважали, що якщо ми публічно висловлюватимемо своє каяття з приводу ключових питань, то зможемо знищити дух Майдану, дух вільного волевиявлення.
Сцену зняли поруч із Вічним вогнем у Херсоні, який наразі під окупацією. Російський журналіст зазначає: "Ось, подивіться, на пам'ятнику написано 'Спасибі російському народу!'. Я запитую: 'А українському народу не слід дякувати? Адже майже 10 мільйонів наших співвітчизників загинуло під час Другої світової війни! А як же татарський народ? Грузія? Вірменія? Азербайджан? Хіба ми не повинні їм висловлювати вдячність? Це тільки ви стали переможцями у тій війні?'"
Коли задаєш такі питання, їм відповісти немає що. Зрозуміло, такі речі в ефір не давали...
Одного разу росіяни імітували мій розстріл. Були дуже здивовані, що не прошу у них пощади. Запитували, чи не боюся? Кажу: "Я прожив уже 62 роки, внуків народив. Чого мені боятися?". Вони вистрілили -- чи то у повітря, чи то холостими. А потім посадили за стіл з цим російським журналістом Ванєчкою (Іваном Літоміним). А позаду у Ванєчки за камерами стоїть кат їхній з ґумовою палицею. Грається нею, б'є себе по руці. Дає зрозуміти, що мене чекає.
Власне, таке доля спіткала всіх військових полонених та цивільних українців. Як би не було, ти все одно відчуєш удари. Цей мучитель навіть заходив до камери, щоб мене побити, напевно, йому не вистачало цього.
Зрада керівництва полягала не лише в тому, що були виведені військові підрозділи з південних кордонів, а також у тому, що територію Херсонщини очистили від мін, які могли б стати бар'єром для ворога. Але найбільшою зрадою було те, що росіяни мали в своєму розпорядженні всю інформацію про нас. Вони одразу ж оприлюднили мої різкі коментарі щодо їхнього лідера.
Я казав, що "старчєская дємєнція путін" вирішив, що український південь -- це "ісконно русскіє зємлі". Вони не могли собі навіть подумати, що можна говорити такі речі про путіна!
Деякі в Україні все ще перебувають під впливом "культури Пушкіна та Достоєвського". Очікувачі сподіваються на прихід "русского мира"...
У полоні я не зустрів жодних проявів "величі російської культури". Цього там просто немає! -- лише виключно російська ненависть. Це жахливо чути, коли триває війна, а деякі намагаються стверджувати, що "все не так просто". Дехто намагається розгадати "таємничу руську душу". Але я вам скажу: у них немає жодної душі! Ось вже два місяці я в Херсоні, і щодня спостерігаю, як гинуть люди -- від артилерійських обстрілів, мінометів, дронів. Російські агресори полюють на цивільних, на громадський транспорт, навіть на "швидкі". Їхній "таємничий дух" не більш реальний, ніж ті дрони, що літають над містом. Не розумію, як можна шукати позитивні риси у цих нелюдів. Українці та росіяни -- це абсолютно різні світи. Окупантам не важливо, хто перед ними -- старший, жінка, дитина. Для них ти просто "хохол", і ти заслуговуєш на знищення. Через фізичне і моральне насильство. Вони роблять це, аби підкорити. Щодня російські пропагандисти розповідають про те, як "щасливо бути русским", стверджуючи, що весь світ заздрить їхній "величі" і хоче їм нашкодити. Росіяни бачать себе супернацією, а нас -- фашистами, нацистами, "унтерменшами". І вважають, що нас потрібно "перевиховувати". Тих, хто не піддасться, слід знищити.
Протягом 25 років правління Путіна російська пропаганда глибоко вкоренилася в свідомості людей. Багато росіян вважають, що життя в Радянському Союзі було справжнім щастям, і прагнуть повернутися до тих часів. Вони не можуть зрозуміти, чому інші не прагнуть до цього. Для них це справжня загадка! Це відчуття поділяють усі, з ким я спілкувався: від працівників ФСБ до охоронців у в'язницях. Вони намагаються втягнути нас назад у той радянський табір.
"У відеозапису з часів полону я натрапив на зображення жахливого старця. А потім усвідомив, що це -- я..."
Чи плануєте ви звертатися до міжнародного суду в зв'язку з перенесеними катуваннями?
-- Наступного дня після свого обміну я переглядав відеоінтерв'ю свого товариша по нещастю Дмитра Хилюка, журналіста
УНІАН. Я дивлюсь, і поруч зі мною стоїть якийсь похмурий, старий чоловік. І ось я усвідомлюю, що це – я... Сам себе не впізнаю. І не лише я. Пам’ятаю, як разом зі мною в колонію потрапили двоє молодиків, вага яких сягала 120 кілограмів. А в полоні вони вже важили всього 62-63 кг. Це були лише кістки, покриті шкірою...
Якщо буде створено трибунал для розслідування злочинів Росії, я обов'язково виступлю свідком. Я не мовчу й зараз. Кожного дня, відколи отримав свободу, я відстоюю правду про жахи, які пережили українські полонені. Особливо жорстокі умови були в борисоглєбському СІЗО Воронезької області, де нас били тричі на день. У колонії Пакіно (Володимирська область) удари були менш частими, але все жахливо. У лютому минулого року я оголосив голодування, щоб привернути увагу до насильства над нашими хлопцями. Я усвідомлював, що їх можуть або вбити, або перетворити на калік, включно з собою.
-- У свої 65 років ви -- дуже діяльна людина, живете справами інших. Де бачите застосування своєму життєвому досвіду тепер, вже на волі?
-- Щодня працюю над тим, щоб домогтися звільнення з полону наших хлопців. Їх використовують як заручників, ними намагаються вплинути на нашу державу. У полоні ми всі мріяли про звільнення, але не будь-якою ціною. 99% хлопців казали: нас на території міняти не треба! Жодного метра української землі не треба віддавати! Ми на це не згодні. Ми посидимо, ми почекаємо. Але не піддавайтеся на тиск!
Нещодавно я звернувся до мера Львова Андрія Садового щодо підтримки поранених херсонців, які потребують реабілітації. Бо у Херсоні жахлива ситуація. Коли окупанти виходили з міста, то крали все, що можна було. Навіть сміттєві баки вивозили. Тяжко у нас із меддопомогою -- лікарів лише 50% від потреби. Багато фахівців повиїжджали -- не хочуть ризикувати життям... Андрій Іванович погодив, що херсонці - і діти, і дорослі поранені - приїжджатимуть щомісяця до Львова на реабілітацію. Низький уклін львів'янам за те, що пройнялися нашими проблемами.
Держава нагородила багатьох українців, які не піддалися тиску ворога. Чи було визнано ваш опір та вашу активну громадянську позицію?
-- Не чекаю жодної подяки. Це не найголовніше. Але дуже боюся, що... Пам'ятаєте сумну слов'янську традицію нагороджувати непричетних і карати невинних? Зазвичай так і відбувається. Ось взяти таке. З подачі Трампа у нас заговорили про проведення виборів. Слухайте, а ми що -- вже виявили і покарали всіх, хто зрадив той же Херсон? Чи є у нас впевненість, що ці зрадники не йтимуть на вибори і не отримають мандати?
Я вже зараз бачу оце покарання невинуватих і нагородження непричетних. Ті люди, які з Херсона втекли першими, уже отримали нагороди. Дуже сумно це спостерігати.
Повідомлення про вибори викликає у мене велике занепокоєння. Як можуть проголосувати ті молоді люди, які все ще знаходяться в полоні? А що з військовими, які зараз захищають нашу країну на фронті? Чи можуть вони просто залишити свої зброю і вирушити голосувати? У чийому розумі виникла така абсурдна ідея? Чому ми піддаємося впливу людей з ненормальними поглядами?
Хочу ще раз сказати добре слово про героїчних людей, у нас таких безліч. Це і волонтери, які з ранку до вечора дбають про військових. Це ті ж самі лікарі, пекарі, енергетики, комунальники, які прибирають вулиці. Дуже пишаюся своїми земляками, херсонцями. Це герої! Зазвичай казали, що південь і схід -- проросійські. Херсонці показали, що нічого не мали і не хочуть мати з росією. А як вони вийшли протестувати, коли окупанти зайшли у наше місто! У нас стільки сюжетів для фільмів, що важко собі уявити...
