Юридичний портал

"У неволі він втратив своє здоров'я, а тепер відчуває себе нікому не потрібним." Це розповідь про військового медика на псевдонім "Вараш" - Життєві історії | Експрес онлайн.

Юрій Армаш витримав страшні випробування в російському полоні, але тепер йому доводиться боротися за своє право на отримання законних виплат.

Він походить із села Клембівка, розташованого у Вінницькій області. Після завершення навчання в школі здобув освіту стоматолога та два роки працював у цій галузі. У лютому 2017 року він вступив до 11-го батальйону "Київська Русь", де отримав позивний "Вараш". Згодом вирішив змінити спеціалізацію та пройшов навчання за напрямком "загальна терапія".

"Спати доводилося по черзі, а їжу нам не давали."

"У селі Широкине ми евакуйовували з поля бою поранених і тіла загиблих. Потім я перевівся до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, став начальником медичного пункту танкового батальйону, -- каже Юрій Армаш. -- Після двох ротацій у Бахмуті виїхали на злагодження під Херсон. 17 лютого 2022 року закінчувався мій контракт, я пройшов ВЛК і був визнаний обмежено придатним до служби. Здоров'я підірвали численні контузії. Військова частина зробила подання про моє звільнення в ОК "Південь". Надійшла команда залишатися в частині, доки пришлють документи. Тож далі виконував свої обов'язки. Зранку 24 лютого командир танкового батальйону втік, начальник штабу дав команду особовому складу перевдягнутись у цивільне й виходити своїм ходом. А сам сів у машину й поїхав. Панував хаос".

"Вараш" прибув до Олешок, де з російських гелікоптерів вже висаджувався десант. "Мені довелося ховатися. Я забіг у багатоповерхівку, почав стукати в усі двері та закликати людей спуститися в підвал -- вони були в паніці, не знали, що робити, -- згадує Юрій. -- Раптом до підвалу забігли двоє молодих чоловіків. Я прислухався до їхньої мови, намагався зрозуміти, чи це не орки. Згодом з’ясувалося, що вони, як і я, були цивільно одягнені військові". Вони запитали місцевих, чи можна залишитися у когось. Їм запропонували вільну квартиру. Лише 28 березня військова частина, в якій служив "Вараш", змогла вийти на зв'язок.

"Я повідомив про те, що місто потрапило під окупацію. Передавав інформацію про переміщення ворожої техніки, -- продовжує він. -- Коли орки почали влаштовуватися в нашому будинку, я усвідомив, що залишатися там небезпечно. У військовій частині мені запропонували евакуацію по Дніпру до Херсону, але я не міг залишити своїх товаришів (їм було 19 і 21 рік). Тому ми самостійно знайшли цивільних, які погодилися нас підтримати. В одеському ГУР їх перевірили і дали згоду, запевнивши, що цим людям можна довіряти". Але спершу потрібно було дістатися до Нової Каховки, звідки нас мали забрати. Тож ми рухалися через поля й лісові масиви. Однак росіяни все ж помітили нас і вирішили, що ми є диверсійно-розвідувальною групою.

Четвертого квітня, після ночі в ямі, полонених відвезли до окупованого відділка поліції в Новій Каховці. "Прийняли нас жорстко: розділи, били. Спершу ми запевняли, що не є військовими. А тоді приїхали представники ФСБ, які вже знали наші звання, посади й військові частини. Далі брехати не було сенсу. Нас кинули в різні камери, -- пояснює "Вараш". -- Я був сімнадцятий у камері завширшки 1,60 метра, що була розрахована на чотирьох. Спати доводилося по черзі. Їсти нам не давали. Але в камері були цивільні, їм приносили передачі, і вони ділилися їжею. На допит нас виводили в кайданках, садили на табуретку, а тоді били бейсбольними битами, гумовими кийками, різали тіло ножами, катували струмом (мені дроти кріпили до мочок вух). Вимагали сказати, де позиції бригади та схрони зі зброєю. Від знесилення я вже нічого не відчував, лише розумів: ще трохи -- і помру". Через кілька днів окупанти запропонували Юрію Армашу стати лікарем у відділку. За 65 тисяч гривень зарплати він мав бути на допитах і стежити, аби полонені не вмерли під тортурами. "Вараш" навідріз відмовився.

"ПРИСТАВЛЯЛИ ДО СКРОНІ ПІСТОЛЕТ Й ЗМУШУВАЛИ ДИВИТИСЬ, ЯК КАТУЮТЬ НАШИХ ЛЮДЕЙ"

Третього травня мене привели до полоненого, котрий втратив свідомість, і наказали привести його до тями. Я провів реанімаційні дії, -- ділиться спогадами бойовий медик. -- Після цього мене перевели в інше відділення, де перебували жінки й діти. Там почався справжній жах: мене регулярно викликали на допити, ставили пістолет до скроні і примушували спостерігати, як катують наших людей. Коли жертви втрачали свідомість, мені дозволяли надати допомогу. Ще й запитували, чи можуть вони витримати подальші тортури. Один чоловік зазнав серцевого нападу, я провів йому масаж серця і попередив, що якщо тортури триватимуть, він помре. В результаті допит було зупинено. Жінок допитували з такою ж жорстокістю, як і чоловіків, тільки застосовували електричні дроти на чутливих ділянках... 19-річному юнакові вирвали нігті з пальців, двох підлітків, 16 і 17 років, сильно били, а коли вони намагалися втекти, їх кинули до карцеру. Одного разу, під час півгодинної прогулянки, я побачив 14-річну дівчинку, за якою тягнулися криваві сліди. Мені сказали надати їй допомогу, але я пояснив, що потрібен гінеколог. Тож неповнолітню відвезли в місцеву лікарню, де їй виписали ліки для зупинки кровотечі. Полонений медик запам'ятав назви препаратів і неодноразово просив надавати їх жінкам, у яких через згвалтування починалися кровотечі, адже їх рідко везли до лікарні. Після ротації російських військових деякі дівчата зникали безвісти. Юрій підозрює, що їх могли забрати з собою...

Чи не найважче було полоненим, які мали татуювання з українською символікою. Їх змушували власноруч зрізати собі шкіру з тату. Якщо не вдавалось, примушували робити це інших полонених. "До одного чоловіка мене привели лише через кілька днів після вирізання тату, у нього тіло вже почало гнити, -- згадує Юрій. -- А інший полонений через погрози орків згвалтувати його дружину й дітей спробував накласти на себе руки. Знайшов дріт і витягнув вени з руки. Непритомним його відвезли ло лікарні, зшили вени, але рани стали гноїтись. Я лікував його кілька тижнів".

За підрахунками Юрія Армаша, у Новій Каховці він подав допомогу близько 400 полоненим. Згодом більшість з ним зв'язалася, аби подякувати за врятоване життя.

19 серпня 2022 року його, разом з військовими ЗСУ, які були на останніх тижнях вагітності, готували до обміну, але процес зрештою зірвався. Вже наступного дня Юрія відправили до Севастополя, де у камері перебувало понад 400 полонених. Російські військові заявили, що їх потрібно підготувати до обміну, однак Антонівський міст, який використовувався для цих цілей, був зруйнований. 10 вересня "Вараша" разом з іншими в'язнями перевезли літаком до виправної колонії №12 у Ростовській області. Спочатку з них зрізали нігті для взяття ДНК-зразків, а оскільки у Юрія їх майже не залишилося, йому відрізали частину пальця. Процес переодягання та гігієни супроводжувався жорстокими побоями, і їх змушували видавати звуки тварин – гавкати, нявкати, хрюкати. "Щоранку нас змушували вибігати з камери і ставати в позу "зірочки", обшукували й били. Пізніше мене перевели з ізолятора до "СУС" (строгі умови утримання). Там можна було пересуватися тільки бігом, зігнувшись у формі літери Г – випростатися було заборонено. Якщо хтось не встигав або падав, його били ногами, кийками чи електрошокерами. Навіть під час маршу ми мусили йти зігнутими. На прийом їжі нам давали від 40 секунд до півтори хвилини. Ми боялися всього, навіть лазні, оскільки туди заходили російські солдати і били, а якщо хтось випадково падав мило, його змушували піднімати сідницею або зубами". За словами свідка, іноді полонених забирали в підвал, підвішували наголо за ноги, били та використовували кийок на болючих місцях.

25 квітня 2023 року Юрія забезпечили формою Збройних Сил України. Наступного дня, після тривалої подорожі з зав'язаними очима, він опинився в пункті обміну. Отримавши мобільний телефон, він набрав номер і лише зміг вимовити: "Мамо, я вдома — в Україні". На більше не вистачило сил. "Увесь цей час ми намагалися дізнатися, що сталося з нашим сином. Зрештою, у військовій частині нам заявили, що Юра не повернеться з полону, і порадили більше не турбуватися", — розповідає 53-річна пані Лідія, мати медика, який брав участь у бойових діях.

Протягом наступних чотирьох місяців "Вараш" проходив курс лікування. У серпні 2023 року військово-лікарська комісія (ВЛК) визнала його непридатним для служби. Тому він вирушив до військової частини, щоб оформити звільнення за станом здоров'я. "Там мені порадили відмовитися від висновку ВЛК і повернутися на службу, -- згадує колишній військовополонений. -- Деякі навіть натякнули, що протягом цього часу хтось інший отримував мої виплати". За порадою знайомих, він вирішив звернутися до адвокатів. 20 листопада Юрія Армаша, зрештою, звільнили зі служби. Оскільки він не отримав жодних фінансових виплат, він вирішив подати позов до суду.

Минулого року, 15 лютого, суд ухвалив рішення, згідно з яким військова частина зобов'язана була нарахувати та виплатити медика, окрім основної зарплати, додаткову компенсацію у розмірі 100 тисяч гривень за кожний місяць, проведений в російському полоні (з 4 квітня 2022 року по 26 квітня 2023 року), а також покрити витрати на адвокатські послуги. У вересні військова частина оскаржила це рішення в апеляційному суді, проте отримала відмову. "Пізніше була касація, яка стала на мою користь. Але я досі не бачив цих грошей. Нещодавно я зустрічався із заступником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який пообіцяв дізнатися, чому виплати не здійснюються. Я втратив здоров'я в полоні, рятуючи інших, а тепер відчуваю себе непотрібним", – розповідає 34-річний Юрій Армаш, який через погіршення стану повернувся на лікування до госпіталю.

Читайте також