Україна 2030: яким буде наше майбутнє?
Напередодні Дня Незалежності України зазвичай звучить багато роздумів і оцінок. Хтось занурюється в історію, шукаючи у минулому "золоті часи". Інші - підбивають підсумки: пишаються здобутками або, навпаки, підраховують збитки і втрати. Градус суспільних емоцій коливається від захоплення статусом України як "форпосту демократичних цінностей" до темних "пророцтв" про втрачену перспективу.
Хотілося б обійтися без емоційних крайнощів та чергових драматичних "зрад і перемог". Замість цього, я хочу поділитися своїм оптимістичним уявленням про те, якою має бути наша мирна, успішна та процвітаюча країна у 2030 році. Це бачення не ґрунтується на сухих статистичних даних або метафоричних порівняннях, як-от "сталевий дикобраз". Я представляю три окремі історії про Україну 2030 – країну, в якій справді хочеться жити.
"Україна у 2030 році - це країна, де хоче вчитися молодь". Війна з Росією катастрофічно загострила наші демографічні проблеми, одним із яскравих проявів яких є скорочення кількості абітурієнтів у закладах вищої освіти (ЗВО). За даними Міністерства освіти і науки України, у 2023 році майже 400 тисяч українських учнів перебували за кордоном. З високою ймовірністю, більшість із них стануть абітурієнтами іноземних університетів. Згідно з дослідженням, проведеним фондом savED, 26% української молоді виявили бажання виїхати на навчання за межі України. Враховуючи це, не дивно, що кількість запитів на навчання українців за кордоном зросла на 30%, а за даними Статистичного управління Австрії, кількість вступників з України до австрійських вишів збільшилася на 60% з 2021 року.
Кількість абітурієнтів, які вступають до закладів вищої освіти в Україні, продовжує знижуватися — у 2024 році їх стане на 80 тисяч менше, ніж у 2023 році, що складає приблизно 30% зменшення. Якщо врахувати, що українські університети рідко потрапляють до списків найкращих навчальних закладів світу, стає зрозумілим, що країна стикається з серйозною проблемою: нестачею мотивованих і кваліфікованих спеціалістів, які зможуть відновлювати Україну після війни. Тому молодь, яка обирає залишитися в Україні для навчання та перших кроків на дорозі до дорослого життя, є ключовим показником наявності світлого майбутнього для нашого суспільства.
Таким чином, державна політика повинна враховувати важливість всебічної підтримки українських сімей. Необхідні не лише фінансові стимули: зростання виплат при народженні дитини, адресна фінансова допомога на дитяче харчування, одяг та книги, а також спрощений доступ до іпотечних кредитів для поліпшення житлових умов. Важливо також забезпечити підтримку у вихованні, освіті та культурному розвитку дітей. Слід розвивати і підтримувати мережу дошкільних, шкільних і позашкільних навчальних закладів. Необхідно зосередитися на розвитку медичної сфери, профілактиці захворювань і популяризації здорового способу життя, створюючи для цього відповідну інфраструктуру. Найголовніше - забезпечити умови для творчої та економічної самореалізації молоді, яка не повинна шукати щастя за межами рідної країни. Важливо створити такі умови, щоб молоді люди могли спокійно жити, розвиватися, навчатися і будувати сім’ї на своїй Батьківщині.
"Україна у 2030 році - це країна, де люди хочуть і мають можливість придбати житло". Відсутність власної оселі є незадоволеною базовою потребою українців. Станом на початок "коронавірусної кризи", за оцінками представників будівельного бізнесу, кожен сьомий українець не мав власного житла, а 70% житлового фонду було застарілим та зношеним.
Крім того, 54% українців проживають у переповнених умовах, в той час як в середньому в Великій Британії, Франції та Німеччині цей показник лише 7%. Кожен українець має в розпорядженні лише 24 квадратних метри житлової площі, в той час як середній показник у європейських країнах становить близько 60 квадратних метрів. Наявність власного житла стане важливим фактором для людей, які планують своє майбутнє та прагнуть розвивати Україну.
З урахуванням того, що ця статистика погіршилася на фоні руйнування житлового фонду внаслідок бойових дій, не варто бути занадто оптимістичними у сподіваннях, що після війни українці стануть настільки заможними, щоб одразу купувати житло й оплачувати його повну вартість. В особливо вразливому становищі - біженці, які будуть повертатись на Батьківщину, вимушені переселенці, яким ще довго буде конче потрібна допомога в соціальному облаштуванні. А ось доступний на 10-20 років іпотечний кредит, процентна ставка за яким є однозначним числом (на рівні 5-7%), може стати реально працюючим фінансовим інструментом не тільки вирішення житлових проблем українців, але й ознакою відновлення економіки, локомотивом якої виступить будівельна галузь.
Третій важливий момент: "Україна у 2030 році - це країна, в яку хочеться інвестувати суму понад 600 тисяч гривень терміном понад 5 років". Не буду перевантажувати текст переліком місць, що займає Україна в авторитетних світових рейтингах інвестиційної привабливості, таких як Індекс сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI) або Індекс верховенства права (Rule of Law Index). Наша країна, м'яко кажучи, не перебуває там на топових позиціях, а творці деяких рейтингів не проводять поточну оцінку позицій України через війну.
Дані про прямі іноземні інвестиції, представлені Національним Банком України, демонструють відсутність оптимістичних прогнозів у цій сфері: у 2024 році Україна залучила 3,33 мільярда доларів прямих іноземних інвестицій, що на 1,6 мільярда менше у порівнянні з попереднім роком. Тенденція зниження інвестицій продовжувалася і в першому кварталі 2025 року. У зв'язку з цим, нагальною є проблема створення внутрішнього фінансового ринку, який би забезпечував захист прав дрібних інвесторів і слугував надійним джерелом інвестицій для економіки України.
Філософія згаданого принципу потребує певного уточнення. Інвестори повинні бути готові вкласти кошти, які перевищують мінімальну суму, що підлягає поверненню Фондом гарантування вкладів фізичних осіб у випадку банкрутства банку (наразі це 600 тис. грн. після завершення воєнного стану). Це означає, що очікувана винагорода, рентабельність проєкту та дохідність при певному рівні ризику повинні перевищувати процентні ставки за банківськими депозитами, що підлягають державному гарантуванню. Важливо, щоб інвестиції були направлені на довгострокові проєкти, а не на короткострокові прибутки в межах одного року, які часто мають спекулятивний характер.
Як реалізувати ці ідеї на практиці? Дослідимо приклад Великої Британії в період Другої Світової війни, зокрема доповідь Беверіджа, представлену британському Парламенту у 1942 році. Цей документ містив глибокий аналіз основних соціально-економічних викликів та чіткі рекомендації щодо реформування економічної системи. Він став основою для формування концепції "держави загального добробуту", що відповідає сучасному розумінню соціальної держави. Цей звіт справив значний вплив на британську еліту, яка усвідомила важливість зменшення соціальної напруги та уникнення революційних потрясінь. Водночас, нація, що перебувала у стані війни, отримала ясне уявлення про ті блага та цінності, які потрібно захищати навіть під час збройного конфлікту.
Зараз Україна дуже потребує власного аналогу "доповіді Беверіджа", що не просто діагностує наявні "хвороби" економічного розвитку (деіндустріалізація, надмірна залежність публічних фінансів від зовнішньої підтримки), але і міститиме "план лікування", встановлює очевидні соціально-економічні вигоди для звичайного українця у майбутньому.
Національною метою України в майбутньому повинно стати не перетворення на "сталевий дикобраз" з військовим укладом або "фронтиром Заходу та оплотом ліберальних цінностей", а прагнення до "конкурентоспроможності, безпеки, стабільності та передбачуваності" для своїх громадян та економіки. Таку візію України у 2030 році має команда "Розумної Політики", а наразі ми вітаємо нашу країну з черговою річницею Незалежності!
