Валерій Марченко та УГГ: затримання за висловлення протесту проти русифікації та статтю про Голодомор.

До 50-ї річниці створення Української Гельсінської групи Радіо Свобода нагадує про те, з якою метою українські інтелектуали створили цю організацію, що вони робили і чому їх так люто переслідував радянський режим.

Українська Гельсінська група (УГГ) - перша легальна українська правозахисна організація, заснована 9 листопада 1976 року в Києві під орудою Миколи Руденка та за участю 10 дисидентів (зокрема Левка Лук'яненка, Петра Григоренка, Олекси Тихого). Засновники УГГ хотіли фіксувати порушення прав людини та національних прав в УРСР і легітимізувати правозахисну діяльність через Прикінцевий акт Гельсінських угод (очільник СРСР Брежнєв підписав акт разом із лідерами інших 34 держав 1 серпня 1975 року в Гельсінкі) та апелювати до міжнародної спільноти. Радянський тоталітарний режим піддав членів УГГ жорстоким репресіям. Із 41-го члена УГГ 39 покарали сумарним терміном понад 550 років ув'язнення й заслання. Четверо з них (Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко) загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник наклав на себе руки під загрозою арешту. Та УГГ не припинила існування й у 1988 році трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка склала ідеологічне та організаційне підґрунтя для відновлення державної незалежності України.

Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи - це все про Валерія Марченка. Його з хворими нирками, за "нахабність", як сказав один зі слідчих, ув'язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.

Київський журналіст і перекладач Валерій Марченко святкував свій 26-й день народження в ув'язненні, перебуваючи в камері під час слідства. Це сталося у вересні 1973 року.

Заарештували його ще влітку, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання.

Чому? Я не знаходив жодного сенсу в радянській літературі 70-х років, де прославлялася "комуністична ортодоксія". Там не йшлося про працю вільної особистості, як у творі Даніеля Дефо про Робінзона Крузо, а скоріше про "рабську працю пригноблених людей для задоволення політиків, які занурювалися в пияцтво і розпусту".

Також життя лауреата Шевченківської премії 70-х років у радянській Україні, Миколи Нагнибіди, було охарактеризоване як "безглуздя і безплідність" через його "прагнення до філософії", безмежну відданість вождю та незвичайне перше кохання.

"Виявляється, що для Нагнибіди Запоріжжя стало тим самим першим коханням, яким для Петрарки була Лаура, а для Данте — Беатріче. Це подібно до того, як якщо б хтось із нас на все життя закохався в табуретку, виготовлену на уроках трудового навчання," – з іронією зазначає Марченко.

Журналіста обурювало, що радянська влада використовувала "продажних митців" тієї епохи як представників української літератури, адже вони створювали твори на "правильні" теми.

Ці думки були викладені в статті "За параваном ідейності", написаній у 1972 році в Києві. Цей текст так і не був опублікований. У грудні йому було пред'явлено звинувачення у злочині проти радянської влади.

"Київський діалог"

Марченко був звинувачений у "антирадянській пропаганді та агітації" за свою статтю "Київський діалог". Через два роки, перебуваючи на Уралі, він охарактеризує цю роботу як найзначнішу з усіх своїх творів, написаних до святкування 25-річчя.

В якості епіграфа він вибрав перську притчу, адже захоплювався Сходом, зокрема орієнталістикою, до якої належить і Ніцше з його "Так говорив Заратустра", що порушує тему всепроникної боротьби між добром і злом.

У своєму есе "Те, що залишилося невисловленим" з Уралу 1975 року він зазначав:

"Переконався, що цієї незниклої непримиренности не здатна подолати жодна комуністична забезпеченість та ситість. Усвідомив, що навіть на відлюдному острові, поза соціальним оточенням і класами, індивідуум може перетворитись на втілення сатанинськости або, навпаки, людськости в найвищому її вияві".

У "Київському діалозі" Валерій дискутує про русифікацію, українську мову та українську культуру зі своїм знайомим Аліком, який також виріс у Києві, але "ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він називав це "насадженням"), зрештою, за самостійність".

Валерій наполягав на тому, що радянська влада свідомо перешкоджала розвитку української літератури, мистецтва та кіно, заважаючи створенню якісних творів.

Зокрема, його викликало обурення те, що оригінальні версії фільмів були російськими, а кількість російських копій значно перевищувала українські. Крім того, якість українського дубляжу залишала бажати кращого, адже українська мова в ньому звучала "неприродно та фальшиво".

У колонії Валерій Марченко не переходив на російську навіть зі своїми російськомовними співкамерниками, дехто з них це поважав, хоча й не переходив на українську.

Родина – это место, где мы чувствуем себя дома, где нас связывают корни и история.

Валерій Марченко з'явився на світ у столиці України, Києві, 16 вересня 1947 року.

Дідусь Валерія, Михайло Марченко, був знаним українським істориком і ректором Львівського університету. У 1941 році його заарештували на основі доносу.

Михайло Марченко був засуджений за "буржуазний націоналізм" і провів час у в'язниці в Новосибірську.

Дід і мама - відомий педагог Ніна Смужаниця-Марченко - мали великий вплив на формування Валерія Марченка саме як українського інтелектуала.

Пізніше, перебуваючи в таборі, Валерій надішле дідусеві листа, у якому роз'яснить, чому мовчання для нього неможливе. Адже, як і для його діда колись, в умовах імперії обману тягар мовчання стає нестерпним.

Закінчивши філологічний факультет університету Шевченка, Валерій Марченко почав працювати у виданні "Літературна Україна", викладав у школі. Почав перекладати, зокрема з азербайджанської.

"Навіщо потрібен переклад?"

Пристрасть до української мови виникла завдяки захопленню перекладацькою діяльністю.

"Певно, як чув на бабусине "добридень" звідусіль "добрый день" та "здравствуйте". Відшукати український відповідник останньому тоді не міг. Зате в пам'яті залишилось почуте не знати від кого "вот по-украински так не скажешь". Білінгвізм, він схиляє до роздумів", - писав Марченко у статті "Навіщо потрібен переклад?" (Урал, 1975 року).

У колонії Валерій Марченко поступово взявся за переклад з англійської мови твору Джерома Джерома "Троє в човні, не згадуючи про собаку".

"Відтоді я відчуваю глибокий пієтизм до англійського гумору, а знамениті слова Джерома Джерома: 'Я обожнюю працю. Вона просто заворожує мене. Я можу годинами спостерігати, як хтось займається своїми справами', стали моїм незмінним девізом, що веде мене через життєві випробування," - зазначав Валерій Марченко у своєму листі до матері.

Під час свого першого затримання в колонії №35 в Пермі Марченко також займався перекладом творів Герберта Велса, Сомерсета Моема та Декларації Незалежності США, написаної Томасом Джефферсоном. Це було його захопленням. Хоча переклади неодноразово забирали, він не припиняв займатися цією справою.

Мама - це неоціненний дар і вірний товариш.

У пермському таборі Валерій Марченко зустрівся з Семеном Глузманом і Іваном Світличним.

Глузман пізніше розповість про те, з якими почуттями Валерій розповідав про матір.

"Іронічний, гострий, глузливий, Валера змінювався, коли наша розмова торкалась його мами. І одного разу я зрозумів, що їхні такі ясні стосунки "мати-син" мали і зовсім інший відтінок, мною раніше ніколи не бачений, їх зв'язувала дружба", - згадував Глузман.

Протягом свого часу в колонії Валерій також документував історії ув'язнених бійців УПА, які були засуджені ще за правління Сталіна, а також описував жахливі умови, в яких доводилося жити в'язням. Його неодноразово піддавали допитам і намагалися змусити відмовитися від своїх переконань, але він залишався непохитним.

"Судовий фарс, що зводився до наклепу, навіть стосовно обговорення знищення найталановитіших українських письменників радянською владою (мова йшла про репресії епохи культу особи Сталіна), став приводом для того, щоб головуюча просто перебивала мої надто скупі пояснення. Гіркота від поведінки друзів, які шептали щось про мої 'ворожі' висловлювання, зустріч віч-на-віч із жорстокістю конвою та собаками, що охороняли мене від суспільства за спробу висловитися, - все це справляло враження, яке шокувало і водночас приводило до тями," - ділився своїми переживаннями Марченко у статті "Звичайний страх".

Історія любові та вирок на десятиліття.

Валерій повернувся до Києва у 1981 році після свого заслання. Саме тоді він розпочав листування з італійкою на ім'я Сандра Фапп'яно.

"Говорили вони і писали один одному англійською. Для обох нерідною. Тому ці листи, на перший погляд, є кострубатими і трохи школярськими. А потім дивуєшся, як просто з нічого виникає картина любові", - писав дослідник Вахтанг Кіпіані.

Та цю історію стосунків перервав другий арешт Марченка.

Семен Глузман зазначив, що через проблеми з нирками існувала "мікроскопічна можливість" для Валерія виїхати на лікування за кордон. "Активісти "Міжнародної амністії" намагалися надати йому підтримку з Італії та Нідерландів, надсилаючи офіційні запрошення. Проте все це виявилося безрезультатним," - писав Глузман.

Дві статті, які Валерій Марченко передав для друку на Захід, потрапили до рук "кагебістів" і арешт не забарився.

"Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з обманом та беззаконням. Як людина, яка вважає себе вільною, незалежно від умов, у яких я опинився, я не міг залишатися мовчазним і писав про це. Тепер я за це відповідаю в суді. Я виступаю проти неправди та лицемірства, беззаконня та фальшивості. Я підтримую вільну, нестримну думку, захищаю людську гідність, відстоюючи високі моральні цінності як християнин, керуючись Божими заповідями. Мені, як громадянину та чоловікові, соромно за свою країну, де жінки відбувають 25 років каторги лише за свої переконання. Протягом всієї історії людства не було таких ганебних випадків", - сказав Валерій Марченко під час свого виступу в суді.

Марченка, як "особливо небезпечного рецидивіста", було засуджено до десяти років ув’язнення в таборах з особливим режимом, а також до п'яти років заслання.

"Можна було дати і менше, я стільки не проживу", - такими були слова Валерія після оголошення вироку.

Хвороба розвивалася, і 7 жовтня 1984 року у нього відмовили нирки. Валерій Марченко пішов з життя у віці 37 років у лікарні для ув'язнених у Санкт-Петербурзі. Як повідомила Радіо Свобода його мати, перед тим, як піти з життя, син просив "яблучка"...

Ніна Валерія тривалий час прагнула отримати можливість поховати сина. Зрештою, Валерія знайшла спокій, перепоховавши його поруч із дідом у Гатному, неподалік Києва.

"Листи до матері"

На ювілей Ніни Марченко, який відзначали у 1978 році, Валерій надіслав їй вітальну картку.

Дорога мамо! Ти – мій безцінний скарб, промінь світла, що проганяє темряву. Твоя доброта завжди присутня в моїх думках, особливо в моменти смутку чи болю. Я відчуваю твої переживання (навіть якщо ти лише надсилаєш порожній аркуш), і бути безсилим щось змінити – це нелегка ноша для сина. Але я вірю, що ми обов'язково зустрінемося у тріумфі. Тож у твій День народження бажаю тобі терпіння, міцного здоров'я та незгасимості твого оптимізму! Твій син.

Історія Валерія Марченка, його творчість, кохання та мрії були зібрані його матір’ю у виданні "Листи до матері з неволі". Через фінансові труднощі тираж книги вийшов обмеженим.

"Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську... Тоді б і вибори проходили інакше, більш усвідомлено, може. Нема грошей... У країні така непомірна кількість мільйонерів із мільярдерами, особисті літаки, яхти. А на книгу "Листи до матері з неволі" грошей нема", - гірко сказав Семен Глузман.

1991 року Валерія Марченка було реабілітовано посмертно.

Мить

Час іде? Ну що ж, нехай іде!

На те й хвилина, щоб минати.

Моя і - рівновага. Вона вивітрюється,

Неначе хмар гінкі фрегати.

Хоча все в цьому світі є тимчасовим,

А в часі спогад ще не розпочатий, -

вічно залишаться в струменях часу

Купання зірок та дівчат.

(Переклад Валерія Марченка під час його першого затримання. Вірш українського поета Леопольда Стаффа)

Список членів Української Гельсінської групи (УГГ) нараховує 41-го члена. Це 10 засновників і ті, хто долучився до організації пізніше, аж до моменту коли вона змінила формат діяльності і була перейменована на Українську Гельсінську спілку в 1988 році.

Підприємці (перша десятка учасників, 9 листопада 1976 року):

Микола Руденко - лідер Української Гельсінської Групи, а також талановитий автор і поет.

Олесь Бердник - автор фантастичних творів та поет.

Петро Григоренко - генерал-майор радянських збройних сил та активіст у сфері прав людини.

* Іван Кандиба - юрист, правозахисник

Левко Лук'яненко - експерт у галузі права, активіст за права людини та колишній політичний в'язень.

* Мирослав Маринович - інженер, правозахисник

* Микола Матусевич - редактор, правозахисник

Оксана Мешко - біологиня та засновниця, а також активна учасниця правозахисного руху.

Ніна Строката-Караванська – спеціалістка в галузі мікробіології та активістка у сфері прав людини.

* Олекса Тихий - педагог, філолог, філософ

Ті, хто долучився до УГГ згодом (1977-1988 роки):

Ольга Гейко-Матусевич (з 1977 року)

Віталій Калиниченко (починаючи з 1977 року)

* Василь Стрільців (починаючи з 1977 року)

* Василь Січко (починаючи з 1977 року)

Петро Січко (починаючи з 1977 року)

* Василь Овсієнко (починаючи з 1977 року)

Йосиф Зісельс (починаючи з 1978 року)

* Юрій Литвин (з 1978 р.)

* Валерій Марченко (починаючи з 1978 року)

* Михайло Мельник (з 1978 р.)

* Богдан Ребрик (з 1978 р.)

* Петро Розумний (починаючи з 1978 року)

Стефанія Шабатура (починаючи з 1979 року)

* Олесь Шевченко (з 1979 р.)

* Василь Стус (починаючи з 1979 року)

* В'ячеслав Чорновіл (починаючи з 1979 року)

Зіновій Красівський (починаючи з 1979 року)

* Ярослав Лесів (з 1979 р.)

* Микола Горбаль (починаючи з 1979 року)

* Володимир Малинкович (з 1978 р.)

* Петро Січко (молодший, з 1978 р.)

* Ганна Михайленко (з 1979 р.)

* Степан Хмара (починаючи з 1979 року)

Віталій Шевченко (починаючи з 1980 року)

Іван Сокульський (починаючи з 1979 року)

Григорій Приходько (починаючи з 1979 року)

* Михайло Горинь (починаючи з 1982 року)

* Павло Стокотельний (з 1979 р.)

Віктор Нікіпелов (представник за кордоном/іноземний член, починаючи з 1979 року)

Вадим Смогитель (с 1978 года)

* Петро Рубан (з 1985 р.)

Десять років тому, до 40-річчя створення УГГ, Радіо Свобода зібрало факти, записало багато інтерв'ю і створило цикл публікацій про членів Української Гельсінської групи для спеціального проєкту - "Вони підірвали СРСР зсередини".