Валерий Залужный: Характеристики российской дипломатии в конфликте с Украиной: способы улучшения работы украинских переговорщиков -- Блоги | OBOZ.UA

Сжато изложенная версия данной статьи появилась на платформе New York Post 9 ноября 2025 года.

Генри Кисинджер отмечал, что самое тяжелое бремя политиков - необходимость принимать решения, когда не хватает ни времени, ни информации, а их последствия невозможно предсказать. В отличие от историка или аналитика государственному деятелю дается только одна попытка, и его ошибки непоправимы, пишет Валерий Залужный для "Украинской правды".

В следующем представлен текст на оригинальном языке.

Восени 2019 року, успішно здавши вступні випробування та маючи погони генерал-майора на плечах, я з тремтінням у колінах переступив поріг факультету міжнародних відносин університету "Острозька академія".

Вік і важливість цього місця в історії України викликали легке почуття запаморочення та назавжди закарбували в пам'яті відчуття величезної відповідальності, що її несли ці стіни.

Саме на цій землі набували знань Петро Конашевич-Сагайдачний (відомий козацький полководець, який успішно боровся як з Московським царством, так і з Османською імперією), Мелетій Смотрицький (який упорядкував церковнослов'янську мову), а також інші видатні українці минулих епох.

Я чітко усвідомлював, де буду здобувати свою освіту. Проте, я не міг уявити, що міжнародні відносини згодом стануть для мене справжнім другим диханням. Цим диханням на новому полі битви, яке виявилося не менш жорстоким і напруженим.

На жаль, драматизм у сфері дипломатії став звичним явищем. Як у військових діях, де необхідно відбивати прямі атаки супротивника, так і в дипломатії важливо мати впевненість у своїх союзниках. Стійкість власної позиції залежить від надійної підтримки з боку партнерів.

Драматичні ситуації виникають у моменти, коли фланг залишається вразливим. Саме в цей час критично важливим є швидке усунення цієї прогалини. Успіх залежить від здатності партнерів швидко об'єднатися, аби забезпечити стабільність.

Це і є дипломатія. Фронт, де діють власні закони і правила, де сила не завжди в правді, а скоріше - правда в силі. Де в основному через силу країни реалізують свою зовнішню політику.

Проте ця аксіома працює лише за умови наявності сили. Коли ж її не вистачає, "сильні" запрошують до столу перемовин. І ми, країна, яка вже 11 років веде боротьбу за своє виживання, опинилися в ситуації, коли все частіше чуємо від "сильних" заклики до переговорів.

Безумовно, перемовини завжди ставили крапку у війнах. Однак, вкрай важливо усвідомлювати дві основні аспекти.

Насамперед, що вирішується наша, саме українців, доля, а можливо і доля Європи.

Далі постає питання, з ким саме відбудуться ці переговори. Недавні події, зокрема на Алясці, а також заходи, що мали місце в Кремлі після цього, вказують на можливість закінчення війни. Проте, на думку керівництва Кремля, це може статися лише при дотриманні умов Росії. В країні все ще панує віра у досягнення перемоги як на полі бою, так і за допомогою дипломатичних переговорів.

Саме тому заклики до України та Росії зосередитись не на припиненні бойових дій, а одразу на досягненні всеосяжної мирної угоди є передчасними. Повноцінна мирна угода може вимагати місяців, якщо не років, складних переговорів.

Важко сказати, чи розуміють це ті, хто намагається спонукати нас до певних рішень. Проте абсолютно очевидно: наша доля у наших руках.

У сучасних умовах, особливо геополітичної нестабільності, популізму та завищених очікувань, переговори залишаються одним із ключових інструментів реалізації зовнішньої політики та захисту національних інтересів України.

Кажуть, що війна починається там, де провалюється дипломатія. Проте, коли дипломатія стає ще одним фронтом війни, саме переговори є єдиною публічною ареною безпосереднього протистояння українських дипломатів і урядовців із представниками Російської Федерації. Протистояння, в якому нас, як і на полі бою, влаштовує лише один очевидний результат.

Варто також визнати, що саме ця арена істотно впливає на формування позиції міжнародної спільноти та рівень підтримки України у війні.

Ще однією важливою рисою сучасної української дипломатії є те, що в період з 2022 по 2025 роки Україна стала свідком постійних переговорів з західними партнерами та активно боролася з противником на фронті.

Дослідження, проведені RAND Corporation (Kofman & Lee, 2023), Chatham House (Freedman, 2023) та SIPRI (2024), вказують на те, що переговори стали ключовим елементом військово-політичної стратегії.

Як підкреслює дослідження NATO Defense College (2024), сучасна війна дедалі більше набуває характеристик мультирівневої взаємодії, де військові змушені виступати посередниками між політичними рішеннями та реаліями на полі бою.

Схожі виклики відзначає й RAND Corporation, підкреслюючи, що офіцери XXI століття повинні мати навички ведення переговорів, усвідомлювати культурні відмінності, ефективно взаємодіяти з делегаціями міжнародних організацій і уникати впливу емоційного тиску.

Ось чому, з початком масштабної агресії, я, як головнокомандувач Збройних сил України, а також члени Генерального штабу, активно брали участь у переговорах з нашими партнерами. Крім того, представник Генерального штабу також увійшов до складу переговорної групи в Стамбулі в березні 2022 року.

Сьогодні ми спостерігаємо за участю делегатів Генерального штабу Збройних сил України, Міністерства оборони, а також інших представників сектора безпеки та оборони в мирних переговорах, які проходять у Стамбулі у 2025 році. Ця подія відбувається відповідно до указів президента України, виданих 15 травня 2025 року під номером 306/2025 та 22 липня 2025 року під номером 539/2025.

Отже, успіх дипломатичних зусиль у воєнний період буде також залежати від військових, які зазвичай не приділяють цій сфері уваги у мирний час.

Проте, найважливішою рисою сучасної дипломатії є те, що Росія, незважаючи на зміну світових обставин, продовжує використовувати підходи в переговорах, які повністю суперечать основним принципам відкритості, взаємодовіри та конструктивного спілкування.

Цей аспект має велике значення як для України, так і для її союзників, адже він створює передбачувані, але водночас ризиковані варіанти дій з боку Росії. Можливо, на Заході це ще не усвідомлюють в повній мірі, проте для України це питання існування.

Отже, в умовах повномасштабної війни українська дипломатія стоїть перед викликом: розуміти специфіку ведення переговорів з РФ, яка успадкувала багато рис радянської дипломатичної школи.

Отже, ключовим завданням на сьогодні є, насамперед, виявлення специфіки російської дипломатії, оцінка її впливу на міжнародні переговори, що стосуються України, а також формулювання рекомендацій для комплексної підготовки українських переговорних груп.

Цей етап підготовки повинен включати аналіз сценаріїв та тактичних стратегій, чітке визначення ролей у команді, а також розробку алгоритму дій на випадок, якщо противник готовий до переговорів або, навпаки, намагається затягнути процес.

Потрібно визнати, що визначальним стає не так зміст обговорень, як сама тактика ведення діалогу та обміну пропозиціями. Вона буде формувати публічний образ України як відповідального та конструктивного учасника переговорів і водночас створює додатковий міжнародний тиск на державу-агресора.

Отже, ключовим аспектом підготовки до таких переговорів є аналіз історичного досвіду, зокрема радянської дипломатії, на якому досі базується практики ведення переговорів у російській зовнішній політиці.

Беннет Джил, в 1995-2005 роках головний історик (Chief Historian) тоді ще Mіністерства закордонних справ і справ Співдружності Сполученого Королівства, так описував радянську дипломатію:

"Вступаючи в переговори, росіяни знали, що хочуть, і підходили до столу, чітко уявляючи свою кінцеву мету, готові вжити для її досягнення всіх необхідних заходів, у тому числі, якщо буде потрібно, шляхом зриву переговорів".

Є сенс при цьому згадати насамперед так званий "стиль політбюро", добре відомий як вузькому колу фахівців, так і широко описаному західними дипломатами.

Можна виділити такі головні риси цього стилю:

Замість того, щоб вести відкриту розмову, надавали перевагу використанню натяків і неоднозначних сигналів, що ускладнювало досягнення чітких угод.

Коріння цього підходу сягає епохи Сталіна, коли переговори сприймалися більше як прояв сили, ніж як можливість для досягнення компромісу. У подальшому цей принцип лише підкріплювався: Михайло Суслов, провідний ідеолог політбюро, створював жорстку ідеологічну структуру для ведення переговорів, в якій будь-які поступки вважалися ознакою "слабкості".

Юрій Андропов, який раніше очолював КДБ, вніс у процес переговорів підходи, притаманні спецслужбам — абсолютний контроль, ретельну перевірку, недовіру, а також використання самих переговорів як засобу розвідки та управління ризиками.

Отже, радянська дипломатична спадщина сформувала унікальну систему переговорних методів, яка була спрямована не на досягнення компромісів, а на забезпечення тактичних і стратегічних вигод у міжнародних відносинах. Відлуння цієї традиції можна спостерігати і в сучасній російській дипломатії.

Серед найвидатніших діячів школи переговорів у політбюро можна виділити Андрія Громика, який більше ніж сорок років займав ключові посади у зовнішньополітичному апараті Радянського Союзу. Він виконував обов’язки постійного представника при ООН, очолював Міністерство закордонних справ та був членом Політбюро ЦК КПРС.

Громико демонстрував комплексну стратегію ведення переговорів, що поєднувала, серед іншого, рішучість, адміністративну строгість та практичний підрахунок. Його дипломатична діяльність часто пов'язується з явищем "мовчазної непоступливості", коли затягування переговорного процесу та ухилення від чітких зобов'язань слугували засобами досягнення вигоди для Радянського Союзу (Hamilton, K., Haslam, 2011).

Цей підхід також можна спостерігати в сучасній агресивній політиці Росії, де дипломатичні переговори не вважаються справжнім методом вирішення конфліктів, а радше використовуються для затримки часу, легалізації своїх дій або створення ілюзії активного пошуку виходу з ситуації.

Його тактика базувалася на кількох ключових принципах:

Після 1991 року Російська Федерація зберегла більшість свого дипломатичного апарату, традицій у кадровій політиці та методів ведення переговорів, які дісталися їй у спадок від СРСР. Це виявляється в її риториці, поведінці, способах тиску на співрозмовників, а також у прагненні досягати поставлених цілей через затягування діалогу, створення враження про готовність до компромісу та водночас наполегливе відстоювання своїх інтересів.

Після розпаду Радянського Союзу переговорна культура в Росії зазнала суттєвих змін. До традиційного "стилю політбюро" інтегрувалися елементи постмодернізму, зокрема можливість ставити під сумнів самі факти. Ця стратегія "постправди" сприяла наданню більшого значення суб'єктивній думці, ніж об'єктивним даним.

Підтримувані великими дезінформаційними кампаніями в медіапросторі, російські переговорники здобули засоби для маніпуляцій через "суб'єктивні інтерпретації", що витісняли реальні факти.

Вивчення методів і стилю російських переговорів надає можливість виділити ключові висновки для українських дипломатів, особливо з урахуванням специфіки участі військових у процесі переговорів.

Методологічна підготовка та аналітичний підхід.

Громико славився своєю педантичністю в деталях, уважно опрацьовуючи всі матеріали переговорів, аналізуючи суперечності та мотивації своїх опонентів. Його метод полягав у розчленуванні проблеми на складові частини, ретельному аналізі кожної з них і усуненні будь-якої невизначеності та двозначності.

Стійкість і психоемоційний тиск.

Використання методики тривалих, іноді одноманітних переговорів, з метою навмисного виснаження супротивника.

Цей метод ґрунтується на здатності ігнорувати незначні емоції та тиск, водночас викликаючи їх у противника. Це ускладнює його логічне мислення та ухвалення рішень, що забезпечує психологічну перевагу.

Тоні Бішоп, дипломат з Великої Британії, розповідає одну цікаву історію. У травні 1974 року під час зустрічі в Міністерстві закордонних справ у Лондоні британський міністр закордонних справ, на той час сер Алек Дуглас-Г'юм, безуспішно намагався перервати виступ Громика, який детально викладав позицію Радянського Союзу.

"Піднявши руку, як вуличний регулювальник", він нагадав Громику, що чудово знає зміст останніх передовиць "Правди" і що їхній переказ ні до чого не спричинить. Але Громико продовжував говорити, не перестаючи, доки Дуглас-Г'юм не запропонував оголосити перерву і не запросив Громика (без його делегації) продовжити їхню зустріч у "Карлтон-клаб".

Жорсткість у позиції, але парадоксальна гнучкість у формулюваннях

Ця комбінація надзвичайно суворих вимог разом із використанням складних і багатозначних мовних структур є типовим прикладом маніпуляції.

Головна ідея полягає в тому, щоб не йти на поступки, але при цьому проявляти відкритість до обговорення, яке в подальшому може бути інтерпретоване по-різному.

Цей метод також узгоджується з тактикою розрізнення правди й неправди — саме в дипломатичній практиці ці межі часто навмисно стираються.

Використання страху й авторитету для посилення позиції

Радянська освітня система враховувала аспекти психології влади: формування образу сили і готовності до рішучих дій мало на меті викликати страх та невпевненість у супротивників. Психологічно це відображає використання авторитарних методів спілкування, які суттєво впливають на процес переговорів.

Ось, наприклад, як сам Громико згадує про зустріч і бесіду з президентом Сполучених Штатів Америки 18 жовтня 1962 року:

"Протягом розмови Кеннеді, всупереч деяким твердженням, що їх висловлюють на Заході, жодного разу не порушив питання про наявність на Кубі радянської ракетної зброї. Я повторюю, жодного разу про це не згадав. Отже, мені й не треба було давати прямої відповіді - чи є така зброя на Кубі, чи ні.

Водночас я роз'яснив президенту: радянська допомога Кубі спрямована виключно на зміцнення її обороноздатності та розвиток мирної економіки цієї країни. Навчання радянськими фахівцями кубинців поводження зі зброєю, призначеною для оборони, ніяк не може розцінюватися як загроза для будь-кого.

На завершення бесіди я висловив такі слова: "Шановний пане президенте, сподіваюся, що Сполучені Штати тепер мають чітке розуміння радянської політики стосовно Куби, а також нашої оцінки американських дій щодо цієї держави"...

Розмова з Кеннеді щодо Куби була сповнена несподіваних поворотів і драматичних змін. Він, безсумнівно, відчував напругу, хоча на перший погляд намагався це приховати.

Керування фактами та явне введення в оману (дезінформація)

Для забезпечення переваги використовувалися методи створення подвійної реальності: навмисне поширення фальшивих або перекручених фактів у поєднанні з юридичною двозначністю формулювань. Це ускладнює здатність опонента зробити однозначні висновки і послаблює довіру в переговорному процесі.

У своїй праці "Дипломатія" Генрі Кіссінджер зазначає, що радянська дипломатія виховала унікальний стиль ведення переговорів, який характеризувався комбінацією високих вимог, ультимативних заяв і психологічного тиску, що використовувалися для досягнення своїх стратегічних цілей.

Така стратегія, вдосконалена протягом багатьох років, полягала в управлінні умовами переговорів, застосуванні їх як засобу для легітимації раніше досягнутих результатів та безперервному прагненні до отримання більше, ніж спочатку було запропоновано.

В якості протидії переговорники можуть використовувати контрманіпулювання та атаки оголошених позицій опонента, а також техніки обмеження зазіхань опонента через контробумовлення нереальних вимог.

Вивчаючи дії та висловлювання міністра закордонних справ Росії на міжнародних форумах, можна помітити практично точне відображення стратегій "тактики затягування", "формальної стійкості" та "риторичного маневру", які були притаманні "радянській школі".

Це свідчить про інституційну спадковість дипломатичної культури, яка спирається на багаторічну практику Радянського Союзу.

Однією з характерних рис є застосування "ефекту мовної асиметрії", при якому основні ідеї викладаються через юридично коректні, проте багатозначні формулювання.

Очільник МЗС РФ, подібно до радянських попередників, систематично ухиляється від конкретних відповідей, переводячи дискусію в площину другорядних деталей. Цей прийом знижує гостроту критики та ускладнює формування єдиної позиції опонентів, створюючи для них ситуацію внутрішніх суперечностей.

Ще одним аспектом спадкоємності є стратегія застосування історичних аналогій та "етичного відображення".

Так у публічних заявах Сергій Лавров часто звертається до прецедентів колоніальної політики західних держав, намагаючись зняти з Росії тягар відповідальності за власні дії.

Подібна техніка відсилає до практики Громика на переговорах у часи "Холодної війни", коли він апелював до проблем расової дискримінації в США, щоб відвести увагу від питань радянських порушень прав людини.

Іншою особливою рисою є свідоме створення інформаційного тиску через використання великої кількості "контраргументів".

Згідно з дослідженнями у сфері міжнародних комунікацій, цей метод діє як "тактика виснаження": численні зауваження, навіть якщо вони не підкріплені фактами, ускладнюють обговорення для супротивників, змушуючи їх витрачати час на спростування.

Це характерна стратегія "школи Громика", яку керівник російського зовнішньополітичного відомства перейняв і адаптував до сучасних умов.

У рамках міжнародного права особливо виразним є явище "вибіркового цитування" документів. Лавров, подібно до своїх попередників у радянській дипломатії, ухиляється від визнання комплексної юридичної ситуації, зосереджуючи увагу лише на тих аспектах угод або резолюцій, які є вигідними для нього. Така стратегія створює ілюзію правового обґрунтування позиції та зміцнює її видимість формальної легітимності.

З упевненістю можливо стверджувати, що подібний стиль не є випадковістю, а, імовірно, становить цілісну систему підготовки кадрів для МЗС РФ. Вона орієнтована не так на пошук компромісу, як на збереження контролю над порядком денним і недопущення стратегічних поступок.

Слід підкреслити, що ця модель переговорного процесу має також й негативні наслідки: вона поступово зменшує рівень довіри до російської дипломатії як засобу для вирішення конфліктних ситуацій.

Надмірна риторична маніпуляція та відсутність готовності до конструктивних кроків формують у міжнародних партнерів відчуття передбачуваності та шаблонності поведінки російського закордонного відомства.

Це вказує на те, що радянська спадщина, яку адаптував міністр закордонних справ Росії, виконує дві ролі: вона слугує потужним засобом тактичного впливу та водночас стає стратегічним обмеженням для самої країни.

По-перше, ця концепція виявляється в сучасній дипломатії не тільки як засіб формального висловлювання, але й як спосіб вирішення кризових ситуацій.

Спадок радянської дипломатії, з її обережним підходом і затягуванням процесу переговорів, стає інструментом для виграшу часу та формування ілюзії активної комунікації.

Це надає можливість Міністерству закордонних справ Росії, зокрема його керівнику, застосовувати дипломатичну риторику як маску для агресивних дій, залишаючись в рамках визнаних міжнародних стандартів.

По-друге, сучасні методи показують, що тактика затягування поєднується з залученням міжнародних організацій для просування власних наративів.

Ясно, що традиції "громиківської школи" слугують основою для тих методів, які Москва використовує, щоб перешкоджати ухваленню небажаних рішень в ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях. Це призводить до створення "інституційного паралічу" і знижує ефективність колективних зусиль.

По-третє, слід зазначити, що дипломатичний стиль Лаврова є вдосконаленням радянської традиції: хоча риторика залишається консервативною, її наповнення доповнюється елементами інформаційно-психологічних операцій.

Дослідники Центру стратегічних комунікацій НАТО (2021) підкреслюють, що сучасні методи ведення переговорів Росії тісно пов'язані з організованими кампаніями дезінформації.

Це свідчить про те, що дипломатія еволюціонувала в багатогранну платформу, що функціонує в сферах права, інформаційного обміну та пропаганди.

У діяльності Сергія Лаврова відзначається, що Москва не прагне до швидкого укладення угод, а натомість формує стійкі позиції, які дають змогу реагувати на будь-які зміни в міжнародному контексті. Це дозволяє їй продовжувати свої агресивні дії на світовій арені, прикриваючись переговорним процесом, що супроводжується девізом: поки тривають переговори, санкції не посилюються.

Як пише Річард Саква (2017), "російська дипломатія функціонує не для вирішення конфліктів, а для стабілізації власних позицій у мінливій архітектурі глобальної політики".

Поряд із тим, характерною ознакою є демонстрація "холоднокровності" в публічних дискусіях. Ми можемо спостерігати стиль "непохитного дипломата", який нібито контролює будь-яку ситуацію. Але очевидно, що це не лише тактичний прийом, а й засіб впливу на аудиторію, зокрема й західну.

В такому випадку Україні слід розробити стратегію впливу на міжнародну спільноту, зосереджуючи увагу не лише на досягненні угод, а й на протидії агресивним діям. Важливо віддзеркалювати поведінку агресора, формуючи тиск на РФ з боку світового співтовариства, підкреслюючи всі негативні моральні та практичні аспекти "методу Громико".

Варто також зазначити, що сучасна версія радянської освітньої системи отримала нову характеристику - схильність до "перевантаження дискусії" технічними аспектами. Це призводить до невизначеності та ускладнює продуктивний обмін думками.

Така практика підриває здатність міжнародних партнерів формувати єдину позицію, адже вимагає надмірних ресурсів для перевірки фактів і спростування неправдивих аргументів.

Аналізуючи втілення Росією радянської школи в ХХІ столітті, можна зробити висновок, що, з одного боку, це консервація старих методів ведення переговорів, з іншого - активне використання нових технологій, зокрема соціальних мереж і контрольованих медіа.

Це засвідчує інтеграція дипломатичних висловлювань у масштабну мережу інформаційних кампаній Кремля.

Аналіз зовнішньополітичної риторики Росії відкриває можливість виявити основні характеристики сучасної російської дипломатії.

Вивчивши характерні риси цієї школи та методи переговорів сучасних російських дипломатів, зокрема Сергія Лаврова, можна сформулювати кілька практичних порад, які сприятим підвищенню результативності участі представників сектору безпеки та оборони в міжнародних переговорах:

Одночасно вивчення сучасних переговорних процесів показує, що успішність діалогу з Росією визначається багатогранним підходом: дипломатичні зусилля повинні бути стабільними, ретельно організованими та доповнюватися готовністю до адекватної реакції на сильний тиск.

Україна має постійно підсилювати свій дипломатичний потенціал, розвивати тактичні навички переговорників, готуючись до тривалих і складних переговорів у мінливих умовах. Знання цієї традиції допоможе уникнути непродуманих кроків і максимально використати переговори для захисту національних інтересів.

На завершення, варто зазначити, що прагнучи покласти край війні у В'єтнамі, перші етапи мирних переговорів ініціював попередник Річарда Ніксона на президентській посаді США, Ліндон Джонсон.

Дипломатичні зустрічі щодо досягнення миру тривали загалом п'ять років. Переговори то заходили в глухий кут, тоді сторони обмінювалися ультиматумами, то переходили в закулісний формат, тоді до них залучалися союзники обох сторін.

У цілому, Кісінджер провів 68 зустрічей з делегацією Північного В'єтнаму. У січні 1973 року у Парижі було нарешті підписано мирні угоди, незважаючи на їхнє неприйняття з боку Південного В'єтнаму.

У 1973 році США вивели свої війська, а сторони домовилися про обмін військовополоненими. Генрі Кісінджер отримав Нобелівську премію миру, яку він прийняв, тоді як його колега з В'єтнаму, Ле Дик Тхо, відмовився від нагороди. Це рішення було зумовлено тим, що в'єтнамська війна ще тривала понад два роки і завершилася лише в 1975 році з падінням Сайгону.