Від Брекзиту до ізоляціонізму: які загрози популізм у Великій Британії несе для Європи та України.
Британська політика демонструє багато в чому революційний феномен: ось уже рік найпопулярнішою політичною силою у країні є "Реформи" (Reform UK) -- праворадикальна популістська партія, створена лише сім років тому. Від квітня минулого року її рейтинг тримається на рівні 25-30%, що забезпечує комфортний відрив від конкурентів. Але безпрецедентним є не рівень підтримки: ліберальні демократи, "вічно третя" партія повоєнної Британії, неодноразово виходили на показник у 30 і навіть у 35% підтримки й залишалися на такому рівні по кілька років поспіль. Кардинальна відмінність нинішньої ситуації в тому, що від початку минулого століття рейтинг завжди очолювала одна з двох головних партій країни -- консерватори або лейбористи. У найкращі свої роки ліберальні демократи могли суперничати за друге місце з однією з двох провідних партій, але лідерство другої партії з цієї пари було беззастережним.
Наразі керівництво лейбористів і консерваторів, які є офіційною опозицією, не змогло заручитися підтримкою навіть половини потенційних виборців. Навіть у коаліції з ліберальними демократами, трійка традиційних партій ледь підходить до 50% підтримки. У останні місяці лейбористи та консерватори не можуть закріпитися навіть на другій позиції, яку все частіше займають "Зелені" – ще одна популістська партія, що представляє лівий фланг британської політики.
Відхід "традиційних" політичних партій у Європі – це явище, яке спостерігається вже не перший рік. У деяких країнах, як-от Італія та Франція, ці партії втрачають своє місце на політичній арені. В інших, наприклад, у Німеччині, їх вплив на національному рівні значно зменшився. Чи свідчать зміни в політичних поглядах британців про те, що й у Великій Британії старі політичні сили відходять у небуття?
З одного боку, Великобританія залишається одним з небагатьох острівців стабільності у світі. Це значною мірою зумовлено виборчою системою: представників парламенту обирають за мажоритарним принципом, де для перемоги достатньо отримати більше голосів, ніж суперники (часто переможець має менше ніж половину голосів виборців). У таких умовах важливу роль відіграють звички виборців (вони частіше підтримують діючих депутатів) та особистісні якості кандидатів (традиційним партіям легше привернути увагу до популярного політика, адже шанси на обрання від консерваторів або лейбористів значно вищі, ніж у менш відомих партій). Загальне визнання партії не завжди переходить у успіхи на виборах.
Цей розподіл голосів постійно підтверджується результатами виборів. На нещодавніх виборах 2024 року лейбористи здобули 34% голосів виборців по всій країні, що дозволило їм отримати 63% місць у Палаті громад. Натомість "Реформи", які зайняли третю позицію з 14% голосів, отримали менш ніж 1% депутатських місць. Якщо лейбористи отримували один мандат на кожні 18 тисяч голосів, а консерватори — на 23,5 тисячі, то для "Реформ" прохідний бар'єр склав понад 800 тисяч голосів на кожне місце. Таким чином, навіть якщо низька популярність уряду Кіра Стармера змусить лейбористів оголосити дострокові вибори, це не гарантує "Реформам" успіху. Якщо ж лейбористський уряд протримається до запланованих виборів влітку 2029 року, політична ситуація може змінитися не раз. Вже зараз частина підтримки виборців "Реформ" переходить до партії "Відновити Британію", заснованої Рупертом Лоу, колишнім депутатом від "Реформ".
Водночас не можна зводити безпрецедентне лідерство "Реформ" до випадкових коливань настроїв британського виборця. Тим паче не можна сприймати правих популістів як маргіналів, які прагнуть вигнати з країни мігрантів і тих, хто сумує за вікторіанською епохою. Сьогодні потенційний електорат "Реформ" -- це не переконані расисти та реакціонери. Навпаки, за партію готові голосувати люди, які хочуть гарантій безпеки, поваги до британських культурних традицій, фінансового добробуту та збереження довкілля. Популісти пропонують їм просту формулу: винні глобалізація та мігранти, якщо ми "повернемо Британії незалежність" в ухваленні рішень, "повернемо владу британцям" -- усе знову стане як раніше. Не дивно, що саме боротьба за вихід із Європейського Союзу зробила правих популістів популярними, а співзасновника "Реформ" Найджела Фараджа перетворила на політика національного масштабу.
Рецепти в партійних програмах популістів теж прості: закриємо кордони -- й без мігрантів-злочинців на вулицях знову стане безпечно; підвищимо тарифи -- й до країни повернуться робочі місця на заводах і фермах; відмовимося від європейських наддержавних інституцій -- і наші податки витрачатимуть лише на потреби британців, а не Брюсселя. Так, ці рецепти не працюють у довгостроковій перспективі, але дають змогу заручитися підтримкою виборця й здобути владу. Прості популістські гасла періодично брали на озброєння й консерватори з лейбористами, нормалізуючи такий політичний порядок денний в очах масового виборця. Коли Борис Джонсон і його фракція в консервативній партії пробивали дорогу Брекзиту, опосередковано вони зміцнювали позиції правих популістів і готували нинішній успіх "Реформ". Адже якщо лідер найстаршої демократичної партії Британії з урядової трибуни використовує популістську риторику, суспільство не сприйматиме її як помилкову та деструктивну.
"Проголошена популістами незалежність Британії насправді виявляється політикою ізоляціонізму, яка вже має вплив на ситуацію в Британії та Європі в цілому. Праві популісти виступали за вихід з Європейського Союзу, закликаючи зосередитися на внутрішніх питаннях та уникати конфліктів за межами національних кордонів. Ліві популісти не залишаються осторонь: нещодавно британські "Зелені" висловилися за вихід з ЄС і НАТО. Хоча в останні роки вони утримувалися від такої риторики, їхня пропозиція щодо кардинальних реформ Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу може сприяти ослабленню важливих західних інститутів і, відповідно, Заходу в цілому. Вражаючою є реакція руху "Реформи" на заклик Дональда Трампа до Британії підтримати операцію проти Ірану, зокрема відновити судноплавство в Ормузькій протоці. Фарадж рішуче заперечив такій ініціативі, охарактеризувавши її як "втручання у чужу війну". Таким чином, "Реформи" поставили під сумнів основний військовий альянс країни зі Сполученими Штатами, порівнюючи британські інтереси з американськими."
Великобританія, без сумніву, є яскравим прикладом негативного впливу популізму на безпеку та демократію в Європі. Тривале суперництво між Британією та Росією сформувало образ Сполученого Королівства як природного опонента російської експансії: тут проукраїнські настрої залишаються сильнішими, ніж в інших країнах Західної Європи, а підтримка України впродовж війни є найактивнішою та різноманітною. Проте, зростання впливу популістів і їхні політичні програми загрожують цій підтримці. Популісти відкрито заперечують ідею єдиного простору безпеки та демократії в Європі, натомість пропонуючи концепцію "фортеці Британія" з акцентом на національних кордонах. Вони висловлюють сумніви щодо доцільності значних витрат на військову та гуманітарну допомогу Україні, вважаючи, що ці кошти доцільніше витратити на внутрішні потреби країни.
Головна загроза, яку представляють політичні популісти, полягає не лише в їхній близькості до російського режиму (серед нової генерації популістів таких діячів не так багато), а в їхньому ізоляціоністському підході, який вигідний усім авторитарним режимам світу. Демократичні країни можуть ефективно протистояти явній агресії, як, наприклад, російська агресія проти України, або політичному тиску з боку диктаторських урядів, лише об'єднавши свої зусилля. Ізоляціонізм суперечить ідеї колективного співробітництва та заперечує відповідальність демократій за забезпечення миру і захисту прав людини в усьому світі. Популізм, як правило, не є безпосереднім угодовством з агресором, а радше відмовою від активної боротьби з ним. Цей підхід легше "продати" виборцям, адже немає явної змови з ворогом, але в той же час його руйнівні наслідки виявляються надзвичайно серйозними.
