Виртуальные собрания и различные средства цифровой справедливости: от следователя до Европейского суда по правам человека.

ДРОЗДОВ Олександр Михайлович

професор, доктор юридичних наук,

заслужений юрист України, адвокат,

учасник Комісії з питань юридичних перетворень при

Президентові України,

член Апеляційної палати НАЗЯВО,

член Науково-консультативних рад при

Конституційний Суд України та Верховний Суд.

почесний викладач факультету кримінального правознавства та

кримінологічні дослідження, міжнародні правові норми та

Міжнародні зв'язки Юридичного факультету

Барселонський університет

(місто Барселона, Іспанське Королівство)

професор кафедри кримінально-правових та

адміністративно-правові навчальні предмети Юридичного факультету

ПВНЗ "Мегу" на честь академіка Степана Дем'янчука

(місто Рівне, Україна)

доцент кафедри кримінального процесу

Юридичний університет України, названий на честь Ярослава Мудрого

(місто Харків, Україна)

Олена Валеріївна Дроздова

доцентка, кандидатка юридичних наук, правниця, адвокатка

професорка факультету кримінального права та

кримінологічні дослідження, міжнародні правові норми та

Міжнародні зв'язки Юридичного факультету

Барселонський університет

(місто Барселона, Іспанське Королівство)

доцентка кафедри кримінально-правових та

адміністративно-правові навчальні предмети Юридичного факультету

ПВНЗ "Мегу" на честь академіка Степана Дем'янчука

(місто Рівне, Україна)

I. Пандемія COVID-19, збройний конфлікт, вимушене переселення людей та швидкий прогрес цифрових технологій підняли актуальність питання: чи має індивід можливість брати участь у кримінальному процесі дистанційно не тільки в судових засіданнях, а й під час досудового розслідування?

Нещодавно автори цих рядків, спираючись на практику Європейського суду з прав людини, підкреслили переваги проведення процесуальних дій у форматі відеоконференції за межами судового приміщення із використанням особистих технічних засобів обвинуваченими. Замість того, щоб покладатися на процедури міжнародного співробітництва в кримінальних справах, можна навести кілька додаткових аргументів:

Економія часу та ресурсів. Застосування відеоконференцій суттєво зменшує як час, так і витрати, пов'язані з виконанням процесуальних дій, у порівнянні з класичними методами міжнародної співпраці.

Оперативність правосуддя. Відеоконференція сприяє швидшому розгляду справ, що відповідає принципу розумних строків судового розгляду, що є важливою складовою права справедливий суд.

Забезпечення доступу до правосуддя. Використання відеоконференцій надає можливість участі в судових процесах тим особам, які з певних причин не можуть бути присутніми особисто в залі суду, що значно полегшує процес отримання правової допомоги.

Адаптивність судового процесу. Використання відеоконференцій забезпечує можливість налаштувати судові слухання відповідно до непередбачених ситуацій, як-от пандемії або військових конфліктів. Це значно відрізняється від тривалих і складних процедур міжнародної співпраці, які часто затримують кримінальні справи.

Технологічний розвиток. Сучасні інновації гарантують відмінну якість зв'язку і надійний захист даних, що перетворює відеоконференції на ефективний і безпечний засіб для реалізації процесуальних заходів.

Зниження тиску на систему міжнародної співпраці. Завдяки застосуванню відеоконференцій вдається зберегти ресурси для більш складних ситуацій, які дійсно вимагають участі міжнародних механізмів правової допомоги, що, у свою чергу, сприяє ефективнішому використанню державних ресурсів.

Забезпечення безперервності судового процесу. Відеоконференція дозволяє уникнути затримок, спричинених необхідністю очікувати відповідей від іноземних компетентних органів. Натомість, процесуальні дії в рамках міжнародного співробітництва часто обумовлюють зупинення кримінального провадження.

Зменшення ризиків для учасників процесу. Відеоконференція виключає потребу у фізичному транспортуванні обвинуваченого, що може бути пов'язано з додатковими небезпеками, особливо в умовах міжнародних конфліктів чи пандемій. Цей довід є особливо важливим під час військового стану, оскільки відповідає основним принципам Конституції України, яка забезпечує захист життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності та безпеки особи як найвищої соціальної цінності.

Представлені доводи акцентують на ефективності та доцільності застосування відеоконференцій як засобу для сприяння здійсненню правосуддя в умовах сучасності.

Варто зазначити, що тільки в минулому році з'явилася можливість брати участь у засіданнях Касаційного кримінального суду та Великої палати Верховного Суду в онлайн-форматі. 8-9 травня 2024 року в газеті "Голос України" було опубліковано інформацію про інтеграцію підсистем "Електронний кабінет" та "Електронний суд" в рамках Верховного Суду. Це нововведення дало змогу здійснювати процесуальні дії за допомогою цих платформ, що стало значним кроком вперед у забезпеченні дистанційної участі в судових процесах відповідно до сучасних цифрових вимог.

Сьогодні участь у судових засіданнях через відеозв'язок стала звичною практикою. Однак ситуація на етапі досудового розслідування виглядає зовсім інакше. Закон формально надає можливість учасникам кримінального процесу, зокрема потерпілому, свідку та підозрюваному, брати участь у процесуальних діях, таких як допити, з власного дому або іншого місця, не пов'язаного з юрисдикцією органів досудового розслідування. Проте на практиці реалізація цих норм КПК часто виявляється обмеженою, що значно знижує їх ефективність та можливість впровадження.

Розглянемо норми Кримінального процесуального кодексу. Зокрема, частина 1 статті 232 зазначає, що під час досудового розслідування допит свідків, а також впізнання осіб чи предметів можуть здійснюватися через відеоконференцію з іншого місця (дистанційне досудове розслідування) у таких випадках: 1) якщо певні особи не можуть брати участь у провадженні через проблеми зі здоров'ям або інші вагомі причини; 2) з метою забезпечення безпеки учасників; 3) при допиті малолітніх або неповнолітніх свідків чи потерпілих; 4) для підвищення оперативності досудового розслідування; 5) за наявності інших підстав, які вважає достатніми слідчий, прокурор або слідчий суддя.

У другій частині цієї статті йдеться про те, що рішення щодо проведення дистанційного досудового розслідування ухвалюється слідчим або прокурором. У випадку, коли допит відбувається у форматі відеоконференції відповідно до статті 225 КПК, це може зробити слідчий суддя за власною ініціативою або на підставі клопотання однієї із сторін кримінального провадження чи інших учасників. Якщо одна зі сторін або потерпілий висловлює заперечення проти проведення дистанційного досудового розслідування, слідчий, прокурор або слідчий суддя можуть ухвалити таке рішення лише за наявності вмотивованої постанови (ухвали), в якій повинно бути детально обґрунтовано їх рішення. Рішення про проведення дистанційного досудового розслідування, коли підозрюваний перебуває на відстані, не може бути ухвалено, якщо він виступає проти цього.

Проте на практиці нерідко виникають випадки, коли потерпілі або підозрювані наполягають на своїй участі у процесуальних діях в дистанційному форматі, але жоден із слідчих, дізнавачів чи прокурорів не має наміру це обговорювати. Натомість, вони наполегливо вимагають, щоб потерпілий подолав великі відстані — іноді навіть сотні кілометрів — лише для того, щоб з'явитися на допит. Більш того, авторам цієї статті відомі ситуації, коли слідчий чинить тиск на підозрюваного, який законно перебуває за кордоном, вимагаючи його особистої явки для допиту, погрожуючи в іншому випадку ініціювати екстрадиційні процедури. Такі дії явно суперечать справжнім цілям кримінального провадження і викликають сумніви щодо добросовісності правоохоронних органів у їхньому прагненні забезпечити виконання завдань.

Зазвичай у своїх відмовах допитати потерпілого чи свідка через відеоконференцію слідчі та прокурори посилаються на норми частин 5 і 6 статті 232 Кримінального процесуального кодексу.

Для ілюстрації наведених норм Кримінального процесуального кодексу (КПК) звернемося до тексту. Якщо особа, що бере участь у досудовому розслідуванні дистанційно за вказівкою слідчого чи прокурора, перебуває в приміщенні, яке розташоване на території, що підпадає під юрисдикцію органу досудового розслідування, або в межах міста, де цей орган знаходиться, то службовець цього органу зобов'язаний надати такій особі пам'ятку про її процесуальні права, перевірити її особисті документи та залишатися з нею до завершення слідчих (розшукових) дій (ч. 5). У випадку, якщо особа, яка має брати участь у досудовому розслідуванні дистанційно, перебуває в приміщенні, що розташоване за межами території, яка підпадає під юрисдикцію органу досудового розслідування, або за межами міста, де цей орган знаходиться, слідчий чи прокурор своєю постановою покладає на органи Національної поліції, органи безпеки, органи Бюро економічної безпеки України, на території юрисдикції яких знаходиться така особа, а також на Національне антикорупційне бюро України або Державне бюро розслідувань відповідні дії, встановлені частиною п'ятою цієї статті. Копія постанови може бути відправлена електронною поштою, факсом або іншим засобом зв'язку. Службовець органу, який отримав доручення, за узгодженням зі слідчим або прокурором, що його видав, повинен у найкоротші терміни організувати виконання цього доручення (ч. 6).

Визначені норми чинного законодавства створюють суттєві бар'єри для дистанційної участі потерпілих, свідків або підозрюваних у процесуальних діях на етапі досудового розслідування, якщо вони знаходяться за межами юрисдикції відповідних органів. Це обумовлено надмірною формалізацією процедури: закон та його тлумачення в рамках сучасної правозастосовної практики вимагають фізичної присутності посадової особи поряд з учасником для виконання допоміжних завдань (таких як вручення пам’ятки, перевірка документів, фізичний контроль). Хоча технічно ці дії можуть бути здійснені дистанційно із застосуванням електронного підпису, відеозапису та ідентифікації через державні електронні сервіси.

Ця норма фактично ускладнює проведення допиту потерпілого або підозрюваного через відеоконференцію, якщо вони знаходяться вдома або за межами країни, незважаючи на наявність технічних можливостей та правову необхідність забезпечити їх участь у розслідуванні та можливість їх ідентифікації.

Крім того, таке регулювання є упередженим, адже створює нерівні умови для:

У той же час, недосконалий механізм процесуальних дій наділяє слідчого, дізнавача або прокурора надмірними дискреційними повноваженнями у визначенні доцільності участі в процесі в дистанційному форматі. Це створює можливості для зловживань і суперечить основним принципам кримінального судочинства, зокрема принципам змагальності та забезпечення доступу до правосуддя.

Крім того, положення частини шостої статті 232 Кримінального процесуального кодексу України суперечать іншим нормам цього ж кодексу. Наприклад, статті 336, 345, 401 і 430 прямо вказують на можливість участі особи у судовому провадженні в дистанційному форматі, використовуючи власні технічні засоби, навіть з дому, без необхідності фізичної присутності службових осіб. Якщо таке участь дозволено в суді, то, безсумнівно, це повинно бути прийнятним і на досудовій стадії кримінального процесу, де ризики порушення прав особи є ще більш критичними.

По-друге, чинна редакція ч. 6 ст. 232 КПК порушує принцип пропорційності. Сучасні технічні засоби дозволяють надійно ідентифікувати особу за допомогою електронного підпису або мобільного додатку "Дія", а пам'ятку про її процесуальні права можна надіслати завчасно електронною поштою. Вимога обов'язкової фізичної присутності третьої особи поруч із учасником процесу виглядає надмірною, технологічно застарілою та юридично необґрунтованою.

По-третє, держава на законодавчому рівні визнає важливість впровадження дистанційної участі в досудовому провадженні. Відповідно до пункту 21 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу, Кабінет Міністрів України зобов'язаний надати органам досудового розслідування необхідне технічне обладнання для реалізації цієї форми участі. Однак обов'язкова норма частини шостої статті 232 КПК фактично ускладнює реалізацію цієї державної політики на практиці.

На нашу думку, законодавче регулювання, яке закріплено в частині шостій статті 232 Кримінально-процесуального кодексу України, є суперечливим по відношенню до ряду норм Конституції України, а саме:

Стаття 55 (право на судовий захист) передбачає, що штучні перешкоди для дистанційної участі підозрюваного або потерпілого в процесуальних діях суттєво ускладнюють доступ до правосуддя для тих осіб, які не в змозі фізично з’явитися в орган досудового розслідування.

стаття 24 (рівність перед законом) -- на практиці виникає необґрунтована дискримінація осіб як за ознакою їхнього місця перебування чи проживання, так і за ознакою стадії кримінального провадження, оскільки на досудовому етапі можливості дистанційної участі є значно обмеженішими, ніж під час судового розгляду;

Стаття 32 (право на приватність) – необґрунтована вимога про обов'язкову фізичну присутність представника державного органу у приватному житлі громадянина, незалежно від його бажання, є порушенням конституційного права на недоторканність житла.

Підсумовуючи, варто зазначити, що положення частини шостої статті 232 Кримінального процесуального кодексу України суперечать статті 8 Конституції України, яка проголошує верховенство права. Такий підхід у законодавстві порушує основні елементи цього принципу, зокрема справедливість, юридичну визначеність, пропорційність, недискримінацію та рівність усіх перед законом. Обмеження дистанційної участі потерпілого та підозрюваного у процесуальних діях під час досудового розслідування, що зумовлені лише необхідністю дотримання формальних процедур, без належного обґрунтування та з урахуванням наявних цифрових можливостей, є непропорційним втручанням у фундаментальні права цих осіб. Це свідчить про формальне, а не змістовне застосування принципу верховенства права, що є неприпустимим у демократичному суспільстві.

Отже, діюча версія частини 6 статті 232 Кримінально-процесуального кодексу є не лише застарілою і надмірно обмежувальною, а й такою, що суперечить багатьом конституційним правам і принципам. На нашу думку, вона вимагає термінового перегляду з урахуванням сучасних цифрових реалій та стандартів прав людини.

У зв'язку з цим виникає необхідність внести корективи до Кримінального процесуального кодексу України, зокрема, змінити частину шосту статті 232, щоб вона відповідала Конституції України. Це стосується заборони на участь потерпілого та підозрюваного у досудовому розслідуванні в дистанційному форматі, зокрема, можливості бути допитаними за допомогою власних технічних засобів і кваліфікованого електронного підпису, перебуваючи у своєму житлі чи іншому приміщенні, що знаходиться поза межами юрисдикції органу, який проводить досудове розслідування.

ІІ. На сьогодні в системі конституційного судочинства не існує можливості для учасників брати участь у провадженнях дистанційно, що, на нашу думку, значно ускладнює процес. Якщо б така можливість була запроваджена, учасники змогли б дистанційно долучатися до судових засідань та реалізовувати свої права. Це включало б можливість ознайомитися з матеріалами справи, надавати усні та письмові пояснення, висловлювати свої думки з обговорюваних питань, ставити запитання іншим учасникам провадження за згодою головуючого, подавати клопотання, звертатися з заявами про відвід судді та користуватися іншими правами, що передбачені Законом України "Про Конституційний Суд України" та Регламентом цього суду.

Ця прогалина в законодавстві виглядає незвичною, оскільки, наприклад, стаття 10-2 того ж закону надає можливість Дорадчій групі організовувати засідання в онлайн-форматі, використовуючи електронні засоби відеозв'язку. Деякі члени Дорадчої групи можуть брати участь у засіданнях та ухвалювати рішення дистанційно.

У зв'язку з цим, доцільно було б внести доповнення до статті 71 Закону України "Про Конституційний Суд України", яка стосується прав та обов'язків учасників конституційного процесу. Це доповнення має на меті надати можливість учасникам конституційного провадження брати участь у засіданнях Конституційного Суду України в дистанційному форматі за допомогою електронних засобів відеозв'язку. Крім того, учасники отримають право реалізовувати свої інші права, такі як ознайомлення з матеріалами справи, надання усних і письмових пояснень, висловлення своїх думок з обговорюваних питань у віддаленому режимі, подання клопотань і заяв про відвід судді.

ІІІ. У цьому контексті особливе значення набуває питання про доцільність дистанційної участі представників Уряду України у слуханнях Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються України. Враховуючи вже згадані переваги відеоконференцій, такі як економія часу та ресурсів, гнучкість, технологічна безпека та швидкість, ми вважаємо, що ця практика чудово вписується у загальний тренд цифровізації правосуддя.

Варто з'ясувати, чи активно користуються уряди інших європейських країн відеозв'язком у межах міжнародного судового спілкування, зокрема під час слухань у Страсбурзі. Якщо ж ні -- Україна має шанс стати піонером у цій сфері, задаючи новий стандарт для державної присутності в міжнародному правосудді.

Для України, яка змушена витрачати мільярди гривень на оборону та гуманітарні потреби через триваючу збройну агресію з боку росії, дистанційна участь у засіданнях ЄСПЛ означатиме суттєву економію бюджетних коштів. Витрати на відрядження, проживання, добові -- усе це ресурси, які можна спрямувати на нагальніші потреби, на ЗСУ. До того ж, онлайн-формат дозволяє швидко залучати фахівців, експертів і перекладачів, що сприяє підготовці якісної правової позиції без будь-яких логістичних бар'єрів.

Не менш важливою є можливість дистанційної участі, яка забезпечує постійне представництво України в міжнародних організаціях, навіть коли фізична присутність неможлива через загрози безпеці, бойові дії чи інші непередбачувані обставини. В результаті, така модернізація процесу не лише полегшить доступ до правосуддя, але й підвищить ефективність захисту прав людини на глобальному рівні, що є критично важливим в умовах війни.